------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Iсторичний роман
Частина ПЕРША. ЗАКОНИ I ПОКОНИ
В четверте_ лiто своєї єдинодержавної влади iмператор призначив
Хiльбудiя воєначальником Фракiї, поставив його для охорони рiки Iстр,
наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили рiки..._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Римляни, неодноразово переходячи пiд проводом Хiльбудiя в землi по той
бiк рiки, вбивали i забирали в рабство варварiв._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН".
...Через три лiта пiсля свого прибуття Хiльбудiй, за звичаєм, перейшов
рiку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всi поголовно._
Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тiм числi i їхнiй
воєначальник Хiльбудiй..._
ПРОКОП1Й. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Ген за Днiстром, над широкими долами землi Троянової, знялось i
звеселило всiх щойно викупане в океан-морi сонце. Молоде i яснолике,
здавалось, усмiхалося довкружнiм долам, вижатим нивам по долах,
покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело
усмiхається вранiшнє сонце, бути погожiй днинi. Видно, загулялися десь
пiднебеснi дiви або розлiнувалися в теплi й припiзнилися заварити в своїх
вертепах пиво. Тому й благодать на землi. Анi туманiв з Днiстра та моря,
анi мокви iз-за бескидiв. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято.
Воно, сказати б, невелике й диво: стоїть та пора, коли i лiто - не
лiто, i зима - не зима. Та й день, справдi, не якийсь там: завершено
веректу по овинах, по веректi збирається перший на передзим'ї торг пiд
стольним городом Черном. А хто ж iз поселян усидить такого дня вдома?
Одному треба збути витвори рук своїх, iншому придбати їх. Тому зараз уже
не обiйтися без берковцiв для зiбраного на нивi жита, а тому - без
поборшнiв для чада, як i без черев'їв для себе, без свити для жони. Iншого
гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чекає не розчищена в лiсi
лядина; ще iнший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить
його i не опустошить калиту, рало.
Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен
вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на
торжище з полуденних країв, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та
з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. Є там сусiднi уличi, є
й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, ромеї з-за моря. Тим
їхати та й їхати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже,
бачать, як вирує пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд,
чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються
передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг.
- Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшнє,
дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде.
- Посоромся, Миловидко, - заспокоює її мати. - Мiсто пiд Черном он яке,
тутки всьому тиверському ополченню є де стати, не лише покликаному на торг
люду.
- А все ж...
- Чим сушиш голову, дiвко, - обертається на мить i знову править кiньми
вiтець її. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi.
- Таке скажете, отче.
- А таке. Легковажна-бо єсть. Захопишся дивами та й пiдеш собi.
- Вгамуйся, Ярославе, - захищає мати. - Чого б це вона легковажила?
Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко?
- Атож.
Вони не з далекого далека. Оседок їхнiй всього лиш за сотню поприщ,
нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту
вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в
Чернi - до торгу, ширить та виголошує своє звичне: йой!
Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки,
анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував їхнiй ратайськiй родинi
бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський
кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути
тут, вiн знає, що робить.
Поки розпрягає та порає коней, поки розпитує сусiдiв, як iде торг,
Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вкладає на
мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, порає припорошеного за дорогу
воза. Коли ж вiтець сказав обом - i їй, i матерi: "Глядiть тут, а я
подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й
загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а
бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тiєї бадьоростi людської.
Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла
коло мами. Аякже, з вивершеної хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася,
не забарилась засокорити до своєї мами. I дивувалася вголос, i
допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких
бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно,
здалеку.
- А то що жовтiє, мамцю?
- Певно, гончарний посуд.
- Можна, я пiду та гляну?
-- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець?
- Йой, мамцю, - ластиться й цiлує матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж
поруч. Чи я для того їхала в далекий свiт, аби просидiти на возi? Може ж,
нагледю щось вельми гарне та й придбаємо.
Мати вiднiкується й старається бути твердою, як буває твердий iз ними
вiтець. А проте що далi, то менше твердостi в її голосi. Бо що вдiє з
своєю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце виймає улесливiстю,
щирим та ласкавим словом. А ще видом своїм, добрим та лагiдним, красним та
ясним.
-_ Матиму я клопiт з тобою, Миловидко, ой матиму! - журиться вголос i
так вiддалено дивиться на доню, схоже, щось iнше гадає собi. - Iди вже, що
вдiю, коли ти така мила та рiдна серцю моєму. Тiльки ж не гайся, чуєш? Бо
прийде вiтець - пуги надає обом нам, присяйбiг, надає.
Обiцялася бути й була слухняною. Пiшла, погамувала дiвочу цiкавiсть -
та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала
розповiдаючи. Чужi люди зглядалися, чуючи тi щебетання. Бо таки голосиста
в Ярослава з Випалу дiвка, та й розповiдати, видимо, є що. Ано,_ чули, як
виспiвує! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякi бачила i горнята теж бачила,
полумиски лiпi тримала в руках, а тарiлi ще лiпшi, дивно-предивно
розмальованi. Є в гончарнiм кiнцi поставцi, братницi, опаницi, є й
макотери.
- Придбаймо, мамцю, - Миловида вкотре уже бере матiр за руку, яскою
зазирає у вiчi. - Такий лiпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу
оселю..
- Чи я перечу? В нову господу i те, i друге, i третє потрiбне буде. Та
чи вистачить на все те збiжжя? Най пiзнiше, як придбаємо корiвку.
Сидять мати з донею на покритому веретою возi i бiдкаються, i
сподiваються бiдкаючись. А сонце все вище та вище пiдноситься у вись
пiднебесну, не просто грiє - припiкає вже, i тi, що клопочуться торгом,
змушенi врештi-решт зняти з себе теплу вдяганку й освiдчитись сусiдовi:
"Ото днина, нiби не до зими, до лiта хилиться". А торг iде собi, люд, як i
зрання, вирує пiд стiнами, i гомiн того виру товiдступає вiд заклопотаних
старим як свiт клопотом жiнок, то знову накочується на них, стає зрештою
звичним, чимось схожим на гомiн бору в негоду.
Та ось i на ту звичнiсть знайшлася у гаморi торжка незвична веремiя:
загули, засвистали вiддалено, зрештою ближче i голосно, певно зближалися
iз ратайським кiнцем, гудцi, заволали, збираючи цiкавий люд, речники,
щедрi на кумеднi витiвки скоморохи. Чулись збадьоренi вигуки, чувся регiт
зiвак, та над усе здiймався над торжищем i над тими, що сiяли гомiн на
торжищi, спiв сопiлок, дзвiн гуслiв, витинали на всi лади рожки та бубни.
- Люди, тиверцi! - прорвався нарештi i взяв гору над гамом людським
голос речника. - Нинi у городi Чернi, у князя Волота, велике свято:
утинання волос отрочатi. Князь i княгиня хочуть подiлити ту радiсть
родинну з усiм людом i просять його до столу на хлiб-сiль. Чули? У городi
велике свято! Князь i княгиня просять на хлiб-сiль!
- А що то є, мамцю, - цiкавиться Миловида, - утинання волос?
- А те, доню, що князевому сину виповнилося нинi дванадцять лiт. Вiд
сьогоднi вiн уже не дитина - отроча, пiде в науку до дядька-навчителя. А
це - знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу.
- Отак? Овва, то то ж справдi свято i неабияке.
Гудцi наблизилися тим часом до їхньої хури й спинилися,затиснутi
цiкавими, гудуть-витинають на колiнах, пiдбадьорюють скоморохiв. А тим аби
була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно
вихиляються всiм тiлом i ще кумеднiше пiдморгують, кривлять зугарнi на
витiвки пики. Людовi тiльки подай, люд за боки береться з реготу, а
скоморохи стають уже на руки, йдуть по землi колесом.
Смiх, галас, регiт у стовпиську. Миловидi не все видно з воза, i вона
пiдводиться, стає ногами на збiжжя, зазирає через людськi голови.
- А погляньте, дiвоньки, - чути звiдтам голос, - i наша Миловидка тут.
Гей, Миловидко, чи чуєш?
Дiвчина оглядається в той бiк, звiдки кличуть, проте першою завважує
молодцiв, а затим i дiвок iз Випалу мати.
- Йой! - жартує чи дивується. - Звiдки бiг послав?
- А все звiдти, тiтуню Купаво, з Випалу, - чемно вклоняються молодцi,
познiмавши шапки. - Добридень вам!
- Добридень, добридень. I куди путь тримаєте?
- А так, на люд глянути, видовиськом потiшитись.
- I стариня дозволила?
- Чом би й нi?
- Вам - нехай. А дiвкам? Чули, Добромиро i ти, Мирославо? Вам теж,
питаю, дозволили?
- Атож. Присяйбiг, тiтуню. Ми ж не самi, з молодцями нашої вулицi. I
Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне вiншування княжича
буде.
- Зась! Вам дозволено, то йдiть собi, Миловидка не пiде.
- Мамцю, - мало не плаче дiвчина. - Згляньтесь та пожалiйте, зозулько
моя. То ж так цiкаво, то ж раз на вiку.
- I не проси, i не благай, - стоїть на своєму мати. - Ось-ось вiтець
повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кiнець, це до Черна.
- То ми заждемо Миловидчиного вiтця, - стали на захист своєї ровесницi
молодцi. - Заждемо й ублагаємо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гуртi
пiде. Чи на нас покластися не можна, тiтуню Купаво? Це ж не кудись - на
свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святi ганьбили
когось.
Мати Купава гнiвається, i так, i сяк вiдмагається. Та що вона вдiє,
коли напосiлися всi: i сусiдськi дiвки та молодцi, i власна дитина? Єдине,
на чому стала i стала твердо, - ждатиме мужа Ярослава. Як вiн скаже, так i
буде. Ано. Вiн батько родини, його слово над усе в родинi.
II_
Вiд княжого терема до соборного наместя в дитинцi мало не третина
поприща, а величальникiв i просто цiкавих до урочистих подiй у родинi
князя Волота не бракує. По один бiк вистеленої витворами ткаль стезi
стоять юрми люду градського i по другий теж. Та чи не найбiльше їх, людей,
як i охоронцiв ладу на пострижинах, на самiм намiстi, ближче до мiсця
торжества.
Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято,
принишкли всi, i гостi, i горожани, зирять у той бiк, звiдки має вийти
отроча. Дверi у терем розчиненi настiж, величальницi бiля порога вже, а то
певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. I передчуття не обманули
тиверцiв. Першими вийшли на люди князь Волот i княгиня Малка, за ними йшов
княжич Богданко у парi з своєю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем i
Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданковi, княжни Злата та
Миланка. Усi такi гожi i такi святковi, що незвичному до розкошi
поселяниновi, тим паче з околiй, нiчого не лишалося, як сказати про себе
"йой" i затамувати подих. Князь i княжич були зодягненi в свiтло-синi,
щедро вишитi на полах i по подолу каботи, озутi в червленi чадиги,
княгиня, як i наречена Богданкова, - в бiлi, з заморської тканини тунiки,
поверх тунiк - барвистi, кольору розпуклої троянди корзна. Княжни Злата та
Миланка, значно молодшi за Богданка i дрiбнiшi одна одної, мали таке ж
розкiшне, проте iншого кольору вбрання. Голову кожної з жiнок покривала
дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь i княжич простували пiд
сонцем простоволосi. Воно й не диво: князь-вiтець мав здiйснити
посвячення, син-княжич - стати перед присутнiм на посвяченнi людом таким,
як знали його усi дванадцять лiт - з непокритими й незайманими до сьогоднi
кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такi шовково м'якi, та буйнi, та
золотавi цiєї погожої днини, що шкода й торкатися їх.
Як вийшли з терема, так i рушили на намiстя - пара за парою. Нiби
засвiдчували тим свою кревну єднiсть.
Величальиицi не забарилися привiтати княжу родину i найперше - княгиню,
яко матiр, пiснею.
Слава тобi, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам - надiю злату.
Нам надiю злату, потiшницю свiта, Будь здорова, жоно, премногiї лiта.
Вони приєдналися до княжої родини й пiшли слiдом за родиною на намiстя
- туди, де чекали на княжича тиверцi, а мiж тиверцями - обрядовий стiл,
вiнки-величання, засiдланий кiнь. При конi був уже й дядько, середнiй на
зрiст, та мiцний у раменах муж, при бронi i обладунку ратному. Довкола
столу просторо i вiльно. Навiть тодi, як спинилася там i зайняла своє
мiсце княжа родина, вилаштувалися величальницi, не вiдчувалося анi
незручностi, анi тiсняви.
Князь обертається тим часом до княгинi i каже їй, вклоняючись.
- Позволь, мати, дитя вiд тебе взяти.
Усi ждуть, яким буде повелiння княгинi Малки, а вона хилить до землi
голову i мовчить.
- Твоя воля, княже, - мовить зрештою й непомiтно зiтхає. - Дозволяю й
речу: в добру путь, в щасливу годину, синку.
По тих словах пiдiйшли до Богданка два отроки, взяли його пiд руки й
легко, геть не натужуючись, посадили на стiл.
I знов заспiвали величальницi, тiльки тепер уже не голосно, як перше,
стримано i утаємничено сумно:
Чи знала ти, мати, Що життя давати - Серце паювати:
На буйнiї вiтри, На зимнiї стужi, На власнi зароки, На людськi уроки;
На те, що є нинi,
Що буде потому, На всi дорiженьки, Що ляжуть дитинi Вiд отчого дому.
Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам своїм. Та князь не
зважав на них. Узяв до рук ножицi, примiрявся й утяв кiлька локонiв. Потiм
ще i ще. Був такий твердий та непохитний у намiрах, нiби не вiдав, що
постригає власного, до того ж одного-единого сина, нiби байдуже йому, що
той син пiде вiд сьогоднi на чужi руки, не знатиме, що таке маминi
пестощi, надiя на кревних i захист вiд кревних. Ано, так, певно, й було:
князь радiв, що забирає вже вiд матерi сина, посилає його в достойну науку
- гострити розум i серце на святеє дiло, бути мужем ратним i думаючим, а
вiдтак опорою землi i люду. Тому й твердий, тому й не зважає на материнi
сльози. Коли б князi зважали на них, хто берiг би землю i люд тиверський
вiд чужкраю-супостата? Присяйбiг, у чужинському ярмi ходили б.
Розумiє те княгиня Малка чи мусить розумiти: утерла врештi-решт останнi
сльози й наблизилася до Богданкової нареченої.
- Як тiльки князь завершить пострижини, пiдiйдеш, дитино, вiзьмеш вiнок
отой i увiнчаєш ним княжича. Знаєш, що слiд казати вiнчаючи?
- Ано.
- То й добре. Щит i меч пiднесе йому iнша - дiвчина з люду.
- А де та дiвчина?
- А й справдi, де? - обертається княгиня до челядникiв.
- Пiшли по неї, зараз має бути, достойна.
Челядникам давно сказано: вiдшукати серед присутнього на пострижинах
люду лiпшу з лiпших дiвицю i втлумачити їй: має передати княжичу броню i
тим благословити iменем люду тиверського на ратнi подвиги. Та то тiльки
сказати легко: вiдшукати лiпшу з лiпших. А де знайдеш таку? З нiг збилися,
а її нема та й нема. Тi ховаються, вивiдавшись, кого шукають княжi биричi,
тi жартують i випихають наперед нiчим не примiтних дiвиць, а то й таких,
що їм вiдьом та упирiв тiльки й здоровити. Дiвки упираються, ясна рiч, а
то й кричать пробi, i челядники, розгледiвшись, змушенi махати на них
рукою.
А проте знайшлися й такi, що вказали на найлiпшу. То була Миловидка з
Випалу.
Дiвчина не повiрила спершу, що вказують на неї, а пересвiдчившись, таки
її мають на оцi, поспiшила сховатися за молодцiв свого городища.
- Не лякайся, красна дiвице, - заспокоювали її княжi биричi. - Ти пiд
охороною володаря землi Тиверської, тобi нiхто не вчинить кривди. Вручиш
княжичу iменем люду нашого броню на пострижинах та й пiдеш собi.
Молодцi з Випалу змушенi були стати на захист дiвчини.
- Вiтець її не велiв їй вiдлучатися вiд нас, та й ми обiцялися не
спускати ока з Миловиди, бути в одвiтi за Миловиду.
- Ото яке лихо. То ходiть i ви. Постоїте неподалiк, пождете, доки
вчинить волю князя i люду, та й заберете собi. Бо лiпшої за неї в усьому
Чернi не знайдемо.
Миловида холонула серцем i опиралася як могла. Та її не слухали. Взяли
пiд руки й повели туди, де здiйснювались пострижини.
Молодцi випальськi, а з ними й дiвки таки не зреклися подруги, йшли
поруч i запевняли її: "Будь певна, нiкому не вiддамо; треба буде -
торговий люд покличемо". Та чи могли заспокоїти дiвчину їхнi запевнення? I
страхалась, i нiяковiла, да так, що люди самi по собi, без чиєїсь спонуки
оберталися в її бiк i яснiли видом: леле, яка добролика дiвчина! Та
гляньте ж бо, людове, яка дiвчина iде поздоровляти княжича!
Запримiтила те дiвча й княгиня.
- Привiтай, вродливице, - пiдiйшла й торкнулася Миловидиної руки, -
привiтай, кажу, княжича з отрочим вiком, броню вручи йому iменем люду
тиверського. Най буде слово-побажання твоє красним та щедрим на добро, як
i сама є.
Зорина Вепрова стояла вже бiля вiнка й ждала на неї, дiвчину з люду, ба
навiть пiдказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дiйшло до
привiтання, затнулася нараз i втратила дар речi. Миловида тепер тiльки
завважила, яка вона дитина ще, i взяла на себе смiливiсть допомогти
дiвчинi.
- Най завше будуть iз тобою, княжичу, маминi ласки, - випалила одним
духом, - i вiтцева мудрiсть та мужнiсть також. Аби був ласкавий iз людом
своїм, як мама була з тобою, i мужнiй та мудрий iз тими, що посягатимуть
на нашу вольнiсть i на нашi статки, як є вiтець твiй.
Пождала, доки Зорина увiнчає княжича вiнком, i вже тодi наблизилася до
нього, уперезала мечем, передала щит i шолом. Не бачила, як поставилися до
її казань князь iз княгинею, люд довкружнiй. Чула тiльки: дружно й
голосисто нагадали про себе величальницi.
Рiс у лiсi дубочок, бiг з-пiд нього струмочок, Мов брат брату радiли,
допiзна гомонiли:
"Ти рости-виростай, мiй дубочку", "Ти бiжи-хлюпочи, мiй струмочку. Доки
жебiнь пiд коренем чую, Доти весело в свiтi лiтую". "Не боюся i я, брате,
згину, Доки ти стережеш мого плину".
Пiсня та, немудрi в простотi своїй слова стосувалися вже не лише
княжича, а й дядька, того мужа при мечi, що пiдвiв опiсля коня й допомiг
Богданковi сiсти в сiдло, засвiдчивши тим: вiднинi не мати i не вiтець -
вiн буде отрочатi навчителем i поконiв роду, i ратного дiла, i житейської
мудростi.
Було ще коло пошани на засiдланому конi, були щедрi квiти, що ними
устилали та й устилали княжичеву путь, потiм - величальнi пiснi,
привiтання та побажання отрочатi, аби веселий був на многотруднiй стезi
мужа i князя, аби так легко та зручно сiв на отнiй стiл, як сiв на той, де
утинали кучерi. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того,
що було на наместi. Почула вiд челядникiв: "Ти вiльна" - й подалася до
своїх поселян, а з поселянами - далi вiд княжого свята, князiв на святi.
- Чекай, Миловидко, куди ти?
- Йой, сестрички, сама не вiдаю, куди бiжу, проте бiгти мушу, бо лусну.
Присяйбiг, лусну вiд того, що тутки сидить, - показує на груди, - пiсля
тамтих пострижин...
-_ Ну й чого б то? Усе вже позаду.
- Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носi.
- Ото-бо яка. Чи ти тутки одна-єдина? Не повередили досi, не повередять
i потiм.
- Пiди знай...
Їх мовби пiдслухали. Миловида, дiвки та молодцi з Випалу не встигли ще
й iз натовпу вийти, а вiд мiсця пострижин, надбiг уже молодець їхнiх лiт й
доземно вклонився тiй, що уперiзувала княжича мечем.
- Я до твоєї милостi, дiвчино гожа.
Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий
був анi на челядника, анi на дружинника. Нi виглядом, нi чемнiстю не
схожий, поселянин - i тiльки, а зупинив, бач, чогось хоче.
- Коли ласка, - промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що
належало сказати.
- Тебе кличуть.
- Хто?
- Княгиня.
- Боги... - Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. - Я ж
казала...
- Вона, - поспiшив заспокоїти молодець, - не чогось там... За сказане
синовi красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани,
i всi сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла
вiддячити тобi достойно.
- I Цур, i Пек їй - не пiду.
Не зважала вже анi на подруг, анi на того, що кликав, твердо рушила до
ворiт, котрi вели iз Черна. За нею - i всi iншi. Та якщо Миловида менш за
все шкодувала, що не сидiтиме за княжим столом i не бачитиме, що буде на
пиру, то всi iншi з Випалу не те, видно, думали. В усякiм разi, хтось iз
молодцiв оглянувся невдовзi, а оглянувшись, зупинився й iнших зупинив:
той, що прибув посланцем вiд княгинi, не повернувся до своєї повелительки,
йшов слiдом за випальцями.
- А ти куди? - не вельми чемно заступили переслiдувачевi путь. -
Миловида сказала, не пiде.
- То й добре, я теж не пiду, коли так. На нього дивилися, мов на
блаженного.
- Княгиня не посилала мене, - пояснив. - Вона тiльки бiдкалась, що
дiвчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що
кличуть. Коли Миловида не має бажання йти на той клич, я теж не повернуся
вже до града. Ви iз Випалу?
- Ну то й що?
- А я з Сонцепiкської весi. Краяни ми i близькi.
- Хо! То чому ж мовчав? Чули, дiвчатонька, це наш! - I вже не з
нечемностi, по-дружньому штовхнув молодця до гурту.
Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалi теж є_ Божеї, одначе
цей видався Миловидi приємнiшим, нiж усi iншi. Є щось у нього вiд рiдної
мами - такий лагiдний i такий добрий, є щось вiд сонця - такий красний та
звабний на виду, що й ну, а є й вiд вiтру - веселий та жвавий, серце
окрилюється, чуючи його. Та й бесiда он яка мила, єй-єй, як у їхнього
пралiсу: скiльки йдуть, стiльки й гомонить, усiх велеречивих примусив
змовкнути. I все усмiхається їй. Миловидi. Чом так? Кепкує, пригадуючи, як
перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгинi ? А певно, чом не
посмiятися, коли є з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних
запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усiм
i все розкажуть.
III
Хай славиться iм'я Божественного, одначе то тiльки сказати легко:
"Стеж, аби варвари не переходили рiки". Попробуй надати сказаному твердинi
iстини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою iстиною. Кому не
вiдомо: землi iмперiї межують iз землями варварiв на сотнi й сотнi
римських миль - вiд Понта Евксiнського до Сiнгiдуна. А другої Довгої стiни
на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай - не Марiца, його треба
умiти перейти. Кажуть, там iмперiя спорудила надiйнi фортецi, досить
змiцнити їх, розумно скористатися ними - i варвари не пройдуть. А йому,
Хiльбудiю, мало утiхи з тих казань. Дунай справдi i широкий, i
повноводний, i зарослями та плавнями надiйно вiдгородився вiд варварського
свiту. Та ба, то лиш власники загороднiх вiлл та зажирiлi патрицiї можуть
покладатися на тi перепони, воїнам вони - не така вже й завада. Хiба не
переходили через той же Дунай i готи, i тi ж слов'яни? Всього лиш чотири
лiта тому вторгалися в ромейськi землi. Не допомогли легiони, не допомогли
й фортецi. Обiйшли найближчу з них - Туррiс, вибрали на Дунаї зручне мiсце
i переправилися, а переправившись, немов тi пруги, пройшлися по землях
iмперiї. Тодiшнiй намiсник Фракiї, стратег i племiнник iмператора Гсрман
мав iз ними мороку, i хто знає, чи перемiг би, коли б не був справжнiм
стратегом.
У багатьох свiжа ще пам'ять про тi подiї, i в Божественного теж. Та
чому саме його, Хiльбудiя, послав вiн стерегти полуночнi обводи iмперiї?
Вiрить у його здiбностi яко полководця чи зважає всього лиш на те, що
Хiльбудiй командував варварами у вiйнах з Iраном i знає, якi вони є, що
робити тут, на побережжi Дунаю, аби вiн став недоступним для варварiв?
Добре, коли бралося на карб одне, бралося i друге. Погано тiльки, коли
долю його вирiшило зовсiм iнше, скажiмо, зла воля iмператрицi Феодори. Яко
полководець в армiї iмператора Хiльбудiй рiдко бував в Августiонi. Його
мiсце - у_ вiйську, а оскiльки вiйсько ромеїв вело затяжну вiйну з Iраном,
мусив бути на вiйнi. Одначе про нову василiсу iмперiї наслухався i немало.
Будучи донькою наглядача за звiрами в цирку, Феодора рано осиротiла й
стала жебрачкою, потiм - актрисою-танцюристкою i куртизанкою, яку багато
хто знав у Константинополi i знав не з кращого боку. Та чого не буває на
вiку, надто з жiнками, надiленими розумом i вродою. Випадково чи з волi
Всевишнього вiдвiдало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття
повело до храму святої Софiї, де молився й iмператор, i змусило вимолювати
в заступницi убогих i знедолених - матерi божої - помилування. Покута
недавньої куртизанки тривала не день i не два - мiсяцi, за кожною
церковною вiдправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такi щедрi
сльози, мала такий скорботний вид, що на неї звернув увагу iмператор i вже
не залишив розкаяну грiшницю, а до всього й жiнку божественної лiпоти поза
своєю благочестивою увагою: Феодора з актриси i жебрачки стала василiсою
iмперiї, а iмператору - вiрною жоною. Якщо колись дивувала всiх
безпутством, неприхованою торгiвлею своєю неземною вродою, то тепер,
ставши iмператрицею, дивує благочестям. Весь пломiнь серця свого (а воно в
неї таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) вiддала мужу своєму,
божественному iмператоровi Вiзантiї Юстинiану: була йому другом у родинi i
радником у дiлах державних, спонукала на будiвництво храмiв для пiдданих,
будинкiв для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед
на користь церкви, доклала немало зусиль, аби iснуючий у Константинополi
будинок Сампсона став богоподiбним свiдченням батькiвського пiклування
василевса про гнаних i голодних, принижених i знедолених. Подейкують, що
та ж Феодора, будучи колись байдужою до релiгiйних змагань у
Константинополi, стала непримиренним ворогом єресi, що саме вона водила
рукою iмператора Юстинiана, коли той пiдписував едикти про переслiдування
манiхеїв, iудеїв, самаритян, язичникiв - усiх, хто сумнiвався в
православ'ї й дозволяв собi вiровiдступництво. Так чи iнак, а одягнувши
дiадему iмператрицi, облачившись у величну тогу, Феодора побачила, як
личить їй, жiнцi неземної вроди, i тога, i дiадема, побачила й вiдчула,
який приємний вiн, смак високої влади. Де ж пак, колишня жебрачка,
танцюристка, жiнка, що вiддавалася всякому, хто мiг покласти на руку обол,
тепер василiса, та, що стоїть при iмператорi й повелiває з помiччю божою
всiй iмперiї. Як тут не пишатися дiадемою i не погратися в благочестя?
Користуючись неабиякою прихильнiстю Юстинiана, та що прихильнiстю -
побожним схилянням, ладнiстю скрiзь уступити i всiм поступитися, Феодора
вiд порад августiйшому i впливу на августiйшого перейшла до рiшучiших
дiянь i вчинкiв: почала приймати в Августiонi чужоземних послiв,
листуватися з iмператорами, шахами та королями, а вiдчувши, що королi
малiють перед її розумом, а посли - перед жiночою знадою, не вагалася:
коли треба було домогтися свого, пускала в хiд лестощi, хитрощi, не
скупилася на зваби, як i на обiцянки, i таки домагалася.
Неприховано (принаймнi перед василiсою) радiв з її успiхiв iмператор,
дивувався їм сенат, та чи не найбiльше були подивованi стратеги i воїни
iмператорської армiї. Жарти хiба, десятки лiт рiзалися з воїнами Iрану,
хотiли i не могли примиритися з ними. А василiса взяла на себе той
непосильний труд i таки примирила, бiльше того, звела одвiчно ворогуючих
привiдцiв двох держав i так розчулила, звiвши, що вони вкрай розщедрилися
i пiдписали мiж собою вiчний мир.
Полегшено зiтхнуло вiйсько, люд вiзантiйський, зiтхнула, здавалося,
сама земля. В усякiм разi, коли вiн, Хiльбудiй, опинився по тих пам'ятних
усiм подiях у Константинополi, потiм - i в Августiонi, печать полегшення
почувалася на всьому i на всiх: вiд охлосу до сенату i вiд сенату до
iмператора. I нiкого не цiкавило тодi, чим приворожила iмператриця послiв
i привiдцiв Iрану, що бiльше важило в їхнiй розчуленостi - краса чи розум
василiси. Величали її, потiшенi успiхом, божественною. I схилялися перед
її божественнiстю.
Доти не доводилося Хiльбудiю бачити василiси Феодори й знати, хто така
Феодора. Задовольнявся тим, що оповiдали iншi. Коли ж побачив, подиву й
зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж i є та сама
Феодора, яку вiн знав за молодощiв, з якою дiлив амуровi пристрастi на
вiллi свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна рiч, зовсiм юною,
все ж сумнiву немає: це - вона. Той же мармурово-бiлий лик, тi ж великi
карi очi i голос... Давно чув його, та другого такого не доводилось уже
чути. I очей, здається, не бачив таких, як у тiєї i цiєї Феодори. Коли б
же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дiвча - акторка цирку,
давно загадався б чи принаймнi подумав: а чи василiса Феодора не є тiєю,
хай одну лиш нiч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тодi, хто вона,
досить було, що бачив, яка. Бачив i тiшив себе: доля не в усьому вiдмовила
йому, молодому центурiоновi iмператорського вiйська.
Мабуть, неабияк видивився, зустрiвшись в Агустiонi з василiсою, -
iмператриця завважила його бентегу, як i нiяковiсть, i змушує каратися
тепер: що бiльше важило, коли йшлося про нового намiсника Фракiї й
оборонця сiверського порубiжжя iмперiї, його, Хiльбудiєва, заслуга у вiйнi
з Iраном чи воля василiси Феодори - запроторити стратега Хiльбудiя подалi
вiд Константинополя i тих, хто знає про його молодечi походеньки в
Константинополi. То ж не просто собi чешуть язики, коли подейкують, що
колишня актриса i куртизанка стала пiдкреслено вiрною своєму мужу. Вона
таки вiрна, жорстоко, без жодних сумнiвiв розправляється як iз можливими
своїми суперницями, так i з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати її
в очах Юстинiана, зашкодити як особi високотитулованiй i благочестивiй.
Константинополь - град плiткарiв, це всiм вiдомо, як вiдомо й те, що
плiтки тодi лиш мають потрiбний присмак, коли стосуються осiб
високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий,
на лихо собi, був при дворi i мав лик та статуру бога Амура, таки не
плiтка. Завваживши, що придворнi помiтили її мимовiльну прихильнiсть до
раба-красеня, вона наказала спершу висiкти його, потiм звелiла вислати в
краї, з яких не буває анi привiту, анi одвiту, як не буває й вороття.
Кажуть, що сталося, те сталося, несподiванок як не було, так i не буде.
Та цiкавий був би знати все-таки; з волi Феодори опинився вiн у
напiвварварськiй Фракiї, на оборонi сiверських обводiв чи з волi
iмператора? Влада для василiси над усе тепер, вона не може ризикувати нею
й пiддавати себе спокусам серця, молодостi, краси. А все ж: де її розум,
коли так? Хай зiслала красеня-варвара, стратега Хiльбудiя, аби, крий боже,
не скомпрометували перед августiйшим, Константинополем. А куди вона подiне
i чи може подiти весь Константинополь? Вiн же то знає, якою була в молодi
лiта свої Феодора?
Iмператор казав, призначаючи його, Хiльбудiя, намiсником Фракiї:
"Ти-моя права рука в полуночних землях .iмперiї, воєначальник i волостелин
цiлого краю. Люд, багатство тих земель на твоїй совiстi. Володарюй, як
знаєш, i роби, що знаєш, одного не забувай: Дунай має бути недоступний для
варварiв".
Цим нiби й багато обiцяно, в усякому разi, така довiра мала б тiшити. А
вiн, Хiльбудiй, не певен, що є пiдстави тiшитися. Знає: бажаючих на
фракiйське намiсництво не бракувало, патрицiї й стратеги оплачували цю
посаду солiдними внесками на звичай, тикали тим, вiд кого залежало
призначення, донатiї, а призначили Хiльбудiя, котрий волiв би бути зi
своїми легiонами i жити в Константинополi, де квартирують нинi поверненi з
вiйни легiони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратеговi чи
вигнання? Коли данина - одне, є надiя що повернення до Константинополя
можливе, коли вигнання, - прощай, сподiванко, як i Константинополь, як i
все, що може дати Константинополь.
Сумно тобi, стратегу, не хочеться думати про фортецi на Дунаї, якихось
там варварiв, що загрожують фортецям? А що вдiєш? Еге, що? Їздиш, бач,
оглядаєш фортецi, манiпули, що в фортецях. Сiдницю набив уже мандрами по
обводах, а не скажеш собi: доста. Бо варвари - таки варвари, жартувати з
ними не доводиться, бо, коли дiйде до вторгнення, не комусь iншому, тобi,
намiсниковi Фракiї, доведеться виходити на поле бранi. А поганьбленому
пiсля хай не завжди, все ж успiшних походiв на персiв теж не хочеться
бути.
- Це землi склавинiв? - порушив мовчанку й звернувся до найближчого
попутника - центурiона, котрому доручено супроводжувати його з своєю
центурiєю до найближчої фортецi на Дунаї.
- Нi, стратегу, це вже землi антiв.
- Он як! I давно почалися?
- Вiд фортецi Туррiс.
Набридло мовчати в цiй затяжнiй i аж надто вже незручнiй через
непроторенiсть путi, тож не втримався i знову запитав:
- I багатi землi?
- Не бiднi. Пiд одним небом живуть задунайськi анти, що й люд нашої
Мiзiї. I хлiб є де ростити, i стада випасати. Ось хiба на лiси багатшi, на
вiск i мед.. А золота, як i витворiв рук людських, храмiв та розкошiв
храмових шукати годi. Убогi халупи мають - i тiльки. Якщо по щиростi,
найбiльше багатство тих земель - самi анти. Високi, дужi i до роботи
голiннi.
- А вої з них якi? Такi ж, як i склавини?
- Такi, коли не лiпшi. Вельми спритнi. I мудростi та винахiдливостi їм
не бракує. Сьогоднi утнуть одне, завтра - зовсiм iнше, таке, що й
передбачити годi.
- Бувають на цiм березi?
- Рiдко, бiльше тодi доводиться мати з ними справу, коли ми буваємо на
тiм березi.
- А буваєте?
- Чом нi? Ловимо рибу, полюємо на звiра.
- I на жiнок, певно? - осмiхнувся, як приятелевi.
- За жiнками далеко їздити, достойний.
"Сумнiваюсь, - подумав Хiльбудiй, всiдаючись зручнiше. Iмператор мав
рацiю: легiонера не можна лишати без дiла. Розледачiє на дармовому хлiбi,
а то й збунтує. Та чи є рацiя в iншiй порадi Божественного: оновлювати
старi, будувати новi фортецi на Дунаї? Чи вони така вже перепона для
варварiв? Чи варварам важко обiйти їх та пiти гуляти по Мiзiї чи й
Фракiї?"
Фракiя, Мiзiя... Люду тут вистачає, i люд не такий багатий, щоб не було
з кого набрати легiонерiв. Сам iмператор черпає та й черпає їх iз цих
земель. Та з Македонiї ще. Хто тi легiонери, що билися з персами, а нинi
стоять у Константинополi, пiшли в Антиохiю, залишилися в Фiзiсi,
Трапезундi? Стрiлки - з фракiйцiв, мечники-з македонян, iллiрiйцiв,
варварiв. Ну, а коли черпає звiдси легiонерiв iмператор, то чом не черпати
їх йому, намiсниковi Фракiї? Мiж вiйськом палатiйським i вiйськом
провiнцiйним не така вже й прiрва. Сьогоднi воно провiнцiйне, а завтра
може стати палатiйським, сьогоднi вiн, Хiльбудiй, намiсник, а завтра,
дивись, уже полководець, на якого ставитиметься все i якому
воздаватиметься, отже, найбiльше. Тим паче, що iмператор щось замишляє:
тому, подейкують, i розв'язав собi руки з персами, пiдписав вiчний мир з
Iраном, що хоче мати надiйний тил, а вже як матиме його, кине звiльненi
легiони на варварiв, котрi сидять у священних землях Римської iмперiї,
вiзьме їх мечем i тим самим поверне в лоно законної спадкоємицi Великого
Риму - Вiзантiї. Коли то правда, фракiйське намiсництво може стати для
стратега Хiльбудiя непоганим трамплiном: iмператоровi он як знадобиться
провiнцiйне фракiйське вiйсько, а вiдтак знадобиться й полководець
Хiльбудiй.
Усе це, звичайно, благiї намiри, бажання. А як бути зараз? Обмежитися
змiцненням iснуючих фортець, а легiони тримати далi вiд Дунаю, у заселених
людом провiнцiях чи будувати новi фортецi й зосередити силу, що
протистоятиме варварам, на Дунаї? Як на нього, вiйсько має бути по всiй
землi i найпаче - в сусiднiх з Дунаєм фортецях. Та ба, Божественний вiв
мову про фортецi на Дунаї. Не погоджуватись? Пiти супроти волi iмператора
й зробити по-своєму? Дiло ризиковане i не вельми втiшне. Хiба... хiба
обрати середнє мiж тим i другим: для ока робити щось i в Подунав'ї, для
дiла збирати манiпули в когорти, а когорти - в легiони i будувати тими
легiонами фортецi у землi фракiйськiй? А що, така лiнiя найбiльше
пiдходить, згодом у доцiльностi такої лiнiї неважко буде переконати й
iмператора.
Кiлька днiв вiдлежувався на пуховиках, давав натомленому тiлу спочинок
пiсля виснажливих мандрiв, думцi - можливiсть прояснiти, стати коли не
твердою, то певнiшою, а вже певнiсть - Хiльбудiй це знав - додасть i
рiшучостi, i винахiдливостi, i снаги. Потiм оглядав спорудженi в його
вiдсутнiсть конюшнi, тiшився кiньми, передусiм тими, що гуляли донедавна в
табунах i тiльки зараз потрапили до рук конюхiв, яким велено навчити їх
ходити пiд сiдлом, слухатися повода, острог, сягати через перепони i
крутопадi. Не конi - змiї. Сила так i грає пiд шкiрою, палахкотить в очах,
почувається в шалених намiрах не коритися людинi, бути вiльною вiд
людини.. Шаленство те, а ще краса, i дика, i витончена водночас краса,
пiдносять ратний дух i грiють серце. Ще б пак, на такому конi у вогонь i в
воду сягнеш не задумуючись, на такому з самим сатаною станеш на герць. Про
те ж, що пiзнаєш, долаючи земнi простори, й говорити не доводиться. То
чари, то присмак справжньої волi.
- З iмперiї були гiнцi, якiсь достойнi уваги вiстi? - поцiкавився в
проконсула Нижньої Мiзiї, повернувшись з оглядин.
- Нi, стратегу, нiкого не було. Чи то вiстi не зiзрiли, чи путi зараз
не тi, щоб слати гiнцiв.
- А що - путi?
- Якже, багно i стужа, у зиму йде.
- Морем о цiй порi i поготiв, мабуть, нiхто не прибуде?
- Так. Дмуть сильнi вiтри i все - iз сiвера. Такої пори мореплавцi не
зважуються виходити в далекi плавання, тим паче в нашi води.
- Ну, а лiтньої днини, коли в вiтрила дме левант, бувають в Одесi
мореплавцi?
- Чом нi, бувають.
- I що везуть сюди, що звiдси?
Проконсул зиркнув чомусь на намiсника i, переборовши вагання, заходився
лiчити, що привозять навiкулярiї до Нижньої Мiзiї та Фракiї, що везуть iз
них.
- Наше багатство, - чи то хвалився, чи то плакався, - хлiб i товар.
- А люди? Як поставився люд провiнцiй, - поспiшив заговорити про iнше,
- до рескриптiв iмператора стосовно емфiтевсиса?
- О-о, мудростi i щедростi Божественного вiддячують тут достойною
похвалою. I раб, i конон пнуться до ниви, яко бджола до дарованого богом
нектару.
- Пнутись - одне, а мати чим обробити її - зовсiм iнше. Чи не
зледащиться раб, сiвши на землю господина? Чи не зародить на його нивi
кукiль замiсть хлiба?
Проконсул усмiхнувся поблажливо, схоже, що тiшився наївнiстю намiсника.
- Достойний. Чи той, хто довiку мав ходити пiд бичем, захоче знов
пiдставити пiд нього плечi? Та вiн iз шкiри вилiзе, а зоре й засiє
даровану щедрiстю Божественного ниву. Вона ж вiддячує йому не тiльки
хлiбом, вона дарує й волю.
- Божественний на це i уповав, - погодився Хiльбудiй i бiльше не
турбував уже проконсула iмперськими справами в провiнцiї. Зате проконсулу
не все, мабуть, було в тих справах зрозумiле. I поривався довiдатись, i
стримував себе, одначе не стримав.
- Нехай простить достойний за цiкавiсть: Маркiанополь лише на час стає
опорою намiсництва а чи назовсiм?
- Те визначать обставини i час. Поки що обираю Маркiанополь. У
Подунав'ї здiйснюватимуться значнi фортифiкацiйнi споруди, тож i намiсник
має бути неподалiк. Маркiанополь, сподiваюсь, спроможний буде
розквартирувати i намiсництво, i залогу.
- Постараємося, стратегу. Нам би тiльки зиму перебути. Влiтку всього i
всiм буде досталь. Збудуємо кам'яницi, добудемо провiант.
- Не тiльки кам'яницi, фортеця у вас, не в гнiв будь сказано, не варта
доброго слова. За зиму маємо подумати, як зробити з неї надiйну твердь. А
з настанням тепла з помiччю Всевишнього й почнемо забудову.
- Отак навiть?
- Отак. Маркiанополь мiзiйський має стати щитом мiдiйським супроти
варварiв i незалежно вiд того, бути чи не бути йому стольним у
намiсництвi.
Коли б спитали його, чому їхав iз Константинополя надовго, а виїхав без
родини, мабуть, не вiдшукав би в пам'ятi достойну одповiдь. В усякому
разi, обминув би отi свої сумнiви, чи справдi їде надовго, пояснив би,
очевидно, наближенням зими, розумною потребою обжитися в напiв-варварськiй
провiнцiї самому, а вже потiм думати про переїзд родини. Його, щоправда,
не питали про це. Коли зайшло на зиму, а з зимою завiтав до провiнцiйного
города й провiнцiйний сум, маркiанопольцi доклали немало зусиль, аби
намiсник i всi знатнi люди, що прибули з намiсником, не почували себе
закинутими в глухомань. I достойну високих урядовцiв церковну вiдправу
зробили на рiздвянi свята, i по вiдправi не залишили мiсця для несвяткових
настроїв. Мабуть, потiшений був увагою до своєї особи, не вiдмовився, коли
покликали в свої оселi, не погордував i тодi, коли настав час самому
кликати. Схоже, що уподобав їх, веселi зустрiчi з маркiанопольською
знаттю, радий був нагодi скоротати зиму серед знатi. А проте зима принесла
в Мiзiю не лише нечастi в країнi теплих морiв завiї, вона не поскупилася й
на новини.
Мiсяця сiчня 532 року, того самого дня, як над закутим у кригу
прибережжям поблизу Одесу, в полях пiд Маркiанополем гуляли-розгулювали
вiхоли i загнанi в оселi поселяни клопоталися пiдтриманням вогню в убогих
своїх вогнищах-криївках, чи приготуванням їжi для домочадцiв, або ж,
удовольнившись їжею, розповiдали цiкавим до всього дiтям про
вiтрiв-вiтровiїв, що несуть на землю не лише благодатне тепло, а й снiг,
стужу, -скiфським трактом пробивалася до Маркiанополя валка критих
фургонiв, а в тих фургонах щiльно тулилися одне до одного й тривожно
дослухалися до вiтру його, намiсника Хiльбудiя, родаки - патрикiї
Констанцiй та Iоанн з родинами i тим майном, що пощастило вихопити з
Константинополя.
Хiльбудiй, яко воїн, не зблiд, довiдавшись про ту оказiю, не втратив
присутностi духу_ й тодi, як побачив серед гостей власну жону. Навпаки,
удав iз себе потiшеного зустрiччю i поспiшив до Анастасiї. Та одразу ж
змушений був виказати i подив свiй, i тривогу.
- Не нас, - стримала його посинiлими на холодi устами Анастасiя, -
дiтей звели забрати передусiм.
"Дiтей?! - запитав потухлими з ляку очима. - Свята Богородице! Вона
привезла з собою й дiтей?"
Поки слуги ставили на визначене мiсце фургони, розпрягали й вели в
конюшнi коней, потiм носили привезене з Константинополя добро, допомагав
роздягатися й упадав по-батькiвськи коло дiтей, питав-розпитував, як
їхалось їм, чи дуже перемерзли в путi. А залишився на мить-другу наодинцi
з жоною, не втримавсь-таки й поцiкавився:
- Що трапилось, Анастасiє? Сподiваюсь, не з примхiв покинула теплу
домiвку в Константинополi й рушила в таку далеку й таку небезпечну зимової
пори путь.
- Не до примхiв, мужу мiй. Не маємо вже ми домiвки, вижили нас пiд зиму
iз тепла.
- Як то?
- Та отак. Константинополь повстав на свого iмператора. Згорiла вiд рук
зворохобленого охлосу мало не вся вулиця Месе, а надто оселi знатi, згорiв
сенат, преторiй, та що преторiй - святої Софiї, церкви святої Iрини не
пощадила караюча нас рука.
Аж ось коли Хiльбудiй остаточно забув, що вiн воїн i полководець. I
видивився, як рiдко коли видивлявся на свого бесiдника, i змовк на довше,
нiж личило б.
- Не може бути! А що ж iмператор?
- Подейкують, готував кораблi для втечi. Коли б не Феодора, мали б уже
iншого iмператора.
Не вiрив, мабуть, тому, що чув, бо Анастасiя так i сказала:
- Коли сумнiваєшся, поцiкався в братiв моїх, вони i не таке знають.
Догралися. Подумати тiльки: Константинополь повстав проти iмператора,
дiйшло до того, що Юстинiан готувався до втечi. Де ж були когорти своїх i
найманцiв? Що робили полководцi Велiсарiй i Мунд? Вони ж обранцi
Божественного, на них покладався вiн, як на круту гору.
Нагоди для розмови з патрикiями Констанцiєм та Iоанном не треба було
шукати, вони самi побажали усамiтнитися з високосановним зятем i викласти
перед ним усе, що везли з Константинополя у пам'ятi i в серцi.
- Честь i совiсть, - сказали смиренно, - зобов'язують нас бути
вiдвертими: ми не тiльки заради сестри пустилися в цi мандри.
- Розумiю, власне, догадуюсь: ви теж стали жертвами ворохобнi.
- Анастасiя повiдала вже?
- Нi, кажу ж: догадуюсь.
- В такому разi ти можеш i помилитися. Ми не погорiльцi, Хiльбудiю, ми
- втiкачi.
- Вiд охлосу?
- Нi, вiд iмператора. Охлос повержений, а хто ж утiкає вiд повержених у
прах?
Оце дiждався новини, оце потiшили новинами! Ну що ж, хай кажуть, мусить
знати все, вiд альфи до омеги.
Вони (для Хiльбудiя то не таємниця), як i бiльшiсть торгового та
ремiсничого люду, - прасини, та циркова партiя Константинополя, яка
вiддавна ворогує з партiєю аристократiв i крупних землевласникiв -
венетiв. До Юстинiана - Хiльбудiю це теж вiдомо - ворогування те
пiдiгрiвалося одним: венети - прихильники православ'я, прасини -
монофiсити, тi, що не пристали до рiшень Халкiдонського собору. Колись
ворожнеча вичерпувалася утичками на iподромi, подiл на партiї визначався
носiнням синiх i зелених плащiв, наявнiстю в кожнiй партiї своїх дiмiв -
озброєного люду, що мав стати на захист Константинополя, коли на нього
нападуть варвари. За Юстинiана ж до релiгiйних i циркових протирiч мiж
венетами й прасинами додалося й переслiдування прасинiв, яко малоiмущого й
через те незахищеного iмператорською ласкою класу. Користуючись
прихильнiстю василевса i василiси, золота молодь партiї венетiв, iменована
стасiотами, геть розперезалася в стольнiм городi Вiзантiї. Почалося з
невинних забав - стасiоти визнали за потрiбне видiлитися з-помiж усiх
iнших дотриманням особливої, "гуннської" моди: одягалися в дивнi, з
високими буфами хiтони, запускали вуса, бороди; волосся стригли лише
спереду, ззаду, аж на плечi звисала буйна, здебiльше не розчесана грива;
на ногах теж "гуннське", iз задраними вгору носками взуття.
Константинополь спершу тiльки усмiхався, спостерiгаючи тi витiвки, та
незабаром змушений був погасити ту усмiшку. Вiд незвичного одягу стасiоти
перейшли до ще незвичнiших бенкетiв на незаконно придбанi сестерцiї, вiд
бенкетiв - до грабункiв i розпусти: вривалися поночi до осель прасинiв,
забирали, погрожуючи мечами, коштовностi, насилували жiнок, дiвиць, а коли
прасини зверталися, шукаючи захисту, до суду, вривалися юрмою в суди й
примушували суддiв виносити вирок на користь венетiв.
Василеве Юстинiан знав про тi безчинства, як i про порушення законiв
iмперiї, та, будучи венетом i явним прихильником венетiв, удавав, що пiд
його скiпетром у країнi теплих морiв панує злагода i благодать.
У вiдповiдь на те мовчання молодь прасинiв теж почала органiзовуватися
в свої, прасинськi, загони. Мiж стасiотами однiєї i другої циркових партiй
нерiдко доходило до справжньої рiзанини. Та iмператор, а вслiд за ним i
епарх таки не помiчали їх. Тодi старшi серед прасинiв, тi, чиїм розумом i
совiстю трималася партiя i пiдвладнi партiї дiми, скористалися святковими
ристаниями на iподромi i викликали присутнього на святi Юстинiана на
розмову. Не пiдбирали в гнiвi слiв i не церемонилися з Божественним,
висловили все, що хотiли висловити, а домоглися небагато: обурений
звинуваченням у потураннi венетам, Юстинiан наказав провести в стольнiм
городi Вiзантiї арешти серед тих, хто чинитиме безчинства, i не зважати,
арештовуючи, на приналежнiсть до партiї. Коли ж серед арештованих
опинилися i прасини, i венети, знов-таки не завагався i пiдписав едикт про
смертне покарання злочинцiв.
Сталося так, що один iз прасинiв i один iз венетiв пiд час прилюдного
здiйснення вироку над ними на центральному намiстi Константинополя
зiрвалися з петлi раз, зiрвалися i вдруге. Ця несподiванка пробудила
зацiпенiлий досi люд, i вiн кинувся до мiсця страти й узяв засуджених пiд
свiй захист. Хтось iз монахiв не забарився кинути гасло:
"Цих - у церкву!" I виставлена епархом охорона нiчого не могла уже
вдiяти. Її зiм'яли, вiдтиснули, зрештою, стали проти неї стiною. Монахи
скористалися вчиненим опором, посадили приречених у лодiю й повезли через
протоку до храму, котрий користувався правом недоторканостi.
I венети, i прасини покладали надiю на помилування. Адже iснує
прадавнiй звичай: бути милосердними до тих, кого провидiння звiльняє вiд
петлi. З цiєю надiєю обидвi партiї йшли наступного дня на iподром, з тим
проханням звернулися перед початком ристань до василевса. Та василевс
лишився непохитним. Правда, вiн не сказав: "Не помилую", та не сказав i:
"Згода, поступаюсь". А того виявилося досить, щоб дiмоти обох партiй
забули про колишнє ворогування: об'єдналися воєдино i рушили на Августiон.
Тут i трапилося те, про що нiхто не думав i не гадав: дiмотiв пiдтримав
увесь Константинополь i найперше охлос - той найчисленнiший
константинопольський люд, у якого, крiм робочих рук, нiчого не було,
пiдтримали й зневаженi Юстинiаном аристократи. На штурм Августiону вони,
зрозумiла рiч, не пiшли, однак дали в руки охлосу наявну в їхнiх арсеналах
зброю. А того виявилося досить, щоб влада iмператора повисла на волосинi.
Вiдчувши в руках зброю, а зi зброєю - силу, повстанцi немов осатанiли.
Забули про закон, не зважали на велике свято i святощi. Їх зустрiчали мечi
досвiдчених воїнiв, разили стрiли, проти них кинули всю, що була в
Августiонi й поблизу Августiона, гвардiю спафарiя Коллоподiя, а вони не
зважали на опiр, на втрати в численних своїх лавах, мов божевiльнi, перли
на мечi та щити, прокладали дорогу до палацу iмператора й погрожували
знищенням священного донедавна iмператора. Згорiла в месницькому полум'ї
не лише заселена сенатською аристократiєю вулиця Месе, впала пiд натиском
повстанцiв резиденцiя префекта - преторiй, за преторiєм - в'язниця. Та ж
доля спiткала невдовзi й сенат, взялася вогнем окраса православ'я, - свята
Софiя, дiйшла черга й до мiдних ворiт Августiона. Лютувала вiкова помста,
а вона не знає пощади. Велич чи краса, земне чи божественне перед нею -
дарма, була потреба i була можливiсть вилити наболiле, помститися за давно
i безневинно вчиненi кривди, а коли є така потреба, кому яке дiло до
величi чи краси? Пали i бий, бий i пали, тим паче, що повстанцi знали:
горять не просто собi преторiй та сенат, горять списки оподаткованих,
борговi зобов'язання, якими вони обросли, як вiвцi реп'яхами, горить,
зрештою, те, на чому стоїть влада iмператора. Коли ж iз в'язницi вийшли на
волю не лише озлобленi всiм i всiма татi, а й полiтичнi противники
Юстинiана, котрi не забарилися скористатися єднiстю циркових партiй,
усього люду, а розквартированi на околицях Константинополя легiони
вiдмовилися виступити на боцi iмператора, визнали за недоцiльне втручатися
у спiр мiж народом i iмператором, - сумнiву не лишалося: Юстинiан як
iмператор доживає останнi днi.
Воно до того i йшлося вже. Наляканий загрозою василевс звелiв було
сенаторам залишити, коли є така можливiсть, палац, сам теж готувався до
втечi. В затоцi стояв покликаний ним iмператорський флот, що складався з
кiлькох драмонiв, на них вантажилась казна, усе, що вкрай необхiдне було у
вигнаннi i що можна було вивезти з Августiона. Поки йшло навантаження
суден, у залi засiдань вiдбувалася остання, як її нарекли перестраханi
придворнi, iмператорська рада. Робилися ставки: куди має правитися
iмператор, на яке провiнцiйне вiйсько можна буде покластися йому, аби
повернутися з ним до Августiона i стати володарем iмперiї. Надiя не
вмирала, проте небагато було й певностi в голосi радникiв, що повернення
станеться. I саме тiєї митi, як радники мали пiдвестися й пiти кожен своєю
стезею, прочинилися дверi i на порозi зали засiдань стала василiса
Феодора. Її чудовий, воiстину божественний лик був непомiрно блiдий,
одначе зосереджено суворий, винятково грацiозна постава - ще грацiознiшою.
I очi палали не тим, що звикли бачити, вогнем.
- Ви не мужi, - сказала вона Божественному i тим, хто стояв обабiч
Божественного. - Невже забули: хто убоявся презренного раба, той гiрший за
раба; хто легко поступається порфирою, той недостойний порфири.
- Феодоро!..
- Що - Феодоро?! Може, неправду кажу? Та я... Будь моя воля i моя
влада, я не тiльки зупинила б, я розчавила б ворохобникiв. Подумайте, хто
погрожує вам, перед ким здригнулися вашi серця? То ж охлос!
Юстинiан не витримав її гострого погляду, зневаги, що палахкотiла у
великих, аж темних вiд гнiву очах, й потупив зiр. Не смiли глянути на
василiсу полководцi Велiсарiй та Мунд, сенатори. Схоже, що вона не просто
присоромила їх - геть обеззброїла своєю несподiваною появою, а найбiльше
тим, що сказала i як сказала.
- Хочете - берiться за розум i лишайтеся, хочете - втiкайте, - додала
перегодом, - а я з Августiона не пiду. Нiколи i нi пiд чиїм примусом! Для
мене порфира iмператрицi - найлiпший саван.
Якою зайшла, такою i вийшла: врiвноважено зосередженою i величавою,
недоступно прекрасною i ще недоступнiше гордою. Так нiби зайвий раз
стверджувала: "Я не жартувала, достойнi. Може, востаннє, все ж будила вашу
совiсть".
- Божественний iмператоре, - перший отямився й зажадав вiд iнших тями
полководець Велiсарiй. - А василiса правду каже: втекти нiколи не пiзно,
тим паче, що не все уже втрачено.
-_ А саме?
- Фiск має злато. Не поскупiмось ним - i варвари будуть на нашому боцi.
Та й ворохобники не такi вже єдинi. Не завадило б нагадати венетам, хто
вони, де їхнє мiсце.
- Пропонуєш метати бiсер перед свиньми?
- Господь простить цей грiх, тим паче, коли переможемо.
I Велiсарiй не помилився. На брязкiт золота, висипаного, до речi,
щедрою рукою, вiдгукнулося небагато й немало - три тисячi готiв та
герулiв, що квартирувалися там-таки, в Константинополi, i належали
переважно до щитоносцiв iмператорської армiї в недавнiй вiйнi з Iраном. Та
й билися найманцi завзятiше, анiж можна було сподiватися. Заслiпленi
спокусливою здобиччю, чужi до того, хто i за що б'ється, не дослухалися до
застережень, умовлянь, не зважали й на власнi втрати. Немов зголоднiлi
воли, що загледiли попереду їжу, йшли i рубалися мовчки; їм ставали на
завадi, пробували зупинити - дарма, своє знали: напирали й рубалися.
Повстанцi не мали тiєї вправностi, що готи чи герули, бракувало їм i
такої, як у найманцiв, злагодженостi, та їх - сила, їм було кого ставити
на мiсце тих, що впали. I вони ставили. Довго й уперто, з якимсь
оскаженiлим завзяттям, з незрозумiлою для стороннiх жертовнiстю.
Битва в Мiлеї тривала з ранку до полудня, а перемоги, як i переможця,
не визначилося. Були втрати з одного i з другого боку, над
Константинополем як повис, так i не вмовкав суцiльний гвалт, та на те не
зважали. Десь пiдбирали поранених, десь не встигали пiдiбрати, i по них
iшли тi, кому належало йти далi. Трупи лежали, мов покоси, а тi, що
зiйшлися на герць, не поступалися один одному, бiльше того, не видно було,
що мають намiр поступитися. Тодi зважились i кинулися мiж заслiплених
злобою людей православнi священики. Уповали на сан свiй а чи на слово боже
- хто знає, путi безумних, як i путi Всевишнього, незвiданi. Одне нi в
кого не викликало сумнiву - священики взяли в руки iкони, книги i,
виставляючи їх перед себе, стали мiж одними й другими воїнами, благали
припинити рiзанину, не проливати невинної кровi. Дiмоти тiльки гнiвалися
-на них, наказували вiдiйти й не заважати, а варвари не доглядалися, хто
перед ними: тi, що тримають меч, чи тi, що iкони, - рубали одних, рубали й
других.
Це й вирiшило їхню долю. Враженi жорстокiстю найманцiв, а ще -
святотатством, знятою на святощi i святих отцiв зброєю, повстанцi
подесятерили гнiв, до мужностi чоловiкiв долучилося безстрашшя жiнок,
дiтей, котрi кидали на голови варварiв домашнiй посуд iз вiкон, черепицю з
крiвель, лили, де вишукувалася можливiсть, окрiп, i шалька терезiв рiзко
схитнулася: найманцiв зiм'яли й вирубали мало не до ноги.
Навiть Велiсарiй повернувся до Августiона не тим Велiсарiєм, що йшов iз
нього пiдiймати найманцiв. Сидiв геть знеможений i змалiлий, здавалось,
без жодних ознак присутностi духу. Єдине, на що здатний був, - витирав пiт
i тупо дивився перед себе.
- Настав час, -сказав iмператоровi, -поманити вовка зайцем. Iншого
виходу не бачу.
Не пояснював, що i як має вдiяти. Скликав окремо довiрених i висловив
своє повелiння лише довiреним.
А по якомусь часi з протоки вийшов iмператорський флот, i серед
повстанцiв пiшла гуляти радiсна вiсть: iмператор утiк, народ вiльний
обрати iмператором iншого, i той iнший ввiйде в Августiон як повелитель
повсталого люду!
Радiсть є радiсть, її не втримаєш у серцi, в оселi ж - i поготiв. На
вулицi, намiстя вийшли всi: i тi, хто виборював свiтлу годину, i тi, хто
не причетний був до борнi. Як же, така несподiвано велика перемога i така
радiсна одмiна: тиранiю повалено, тирана немає в Августiонi! Люди забули
про чвари, недавнi незгоди, вiтались i вiтали одне одного, обiймались i
смiялися. А тим часом догадливiшi майстрували на намiстях трибуни, i з тих
трибун демархи не забарилися висловити загальну волю: дiадему василевса
слiд надiти на голову одного з двох - або Iпатiя, племiнника доброї
пам'ятi iмператора Анастасiя, або його брата Помпея. I Юстин, i Юстинiан
незаконнi спадкоємцi престолу, вони iллiрiйськi пройдисвiти i шахраї.
Законнi - Iпатiй i Помпей!
Вибiр випав на Iпатiя i, певно, видався усiм найбiльш ймовiрним та
вдалим. Не перечили i не сперечались: однi подалися в той бiк, де жив
майбутнiй iмператор, iншi - на форум Константина, де мала вiдбутися
коронацiя.
Iпатiй не зрадiв появi охлосу бiля його палацу. Коли ж довiдався, чого
прийшли, i зовсiм втратив дар речi. На захист мужа стала жона. I силою, i
благанням намагалася спровадити повстанцiв. Та на неї, як i на благання
її, не зважили. Пiдхопили законного спадкоємця престолу на руки i так, на
руках, несли до форуму Константина, на мiсце коронування.
Дiадеми не було пiд руками. Замiсть неї увiнчали голову василевса
золотим ланцюгом, накинули на похилi плечi пурпурову мантiю й пiдняли на
щит.
Народ торжествував, а торжествуючи, давав волю мислi i серцю.
- На iподром! На iподром! - чулися молодi i зичнi голоси. - Народного
iмператора - на кафiзму! Хай усi побачать, вiддадуть шану!
Захмелiлих важко зупинити, захмелiлим море по колiна. Отож i не
роздумували довго. Знову пiдхопили коронованого вже iмператора на руки й
посунули всiм велелюдним натовпом на iподром.
А тим часом полководцi Велiсарiй та Мунд сипали iмператорським золотом
i збирали пiд свої знамена новi когорти та манiпули найманцiв. Тi когорти
й поклали край восьмиденному, найбiльш масовому в iсторiї Вiзантiї
повстанню. Застуканий на iподромi люд не мiг стати в бойовi лави,
пiддався, засипаний стрiлами, панiцi, а панiка - не меч i не щит, вона -
пряма дорога до могили.
- Тридцять п'ять тисяч лягло їх там, повстанцiв i просто люду цiкавого,
- завершував розповiдь Констанцiй, - чоловiкiв, жiнок, дiтей i навiть
спокушених небувалими в Константинополi подiями iноземцiв. Хто був на
iподромi, всi лягли вiд стрiл чи мечiв очолених Велiсарiєм та Мундом
варварiв.
- Ну, а на тому хоч завершилась вона, ворохобня?
- Де там. Кажу ж, не з доброї волi i не тiльки в угоду сестрi подалися
ми зимової стужi до Мiзiї, пiд твiй захист, любий зятю.
- Були причетнi до подiй? - пiдозрiло глянув на нього Хiльбудiй.
- О нi! Ми, сам знаєш, купцi собi, люди мирнi i заклопотанi. Та й
задоволенi всiм, однак прасини. А сокира iмператора не жалує зараз нiкого,
тим паче прасинiв. Стято голову Iпатiю, його брату Помпею, не милує
караюча сокира анi сенаторiв, анi людей найзнатнiшого походження. Одним
рубають голови, iнших зсилають за тридев'ять земель, а майно, землi їхнi
конфiскують на користь iмператора i церкви. Отож ми й поклали собi: пiти з
Константинополя, поки нагуляється мстива сокира, поки уляжуться злоба i
страх.
Хiльбудiй не поспiшав казати "так", проте й не зважувався вiдмовити
Анастасiїним братам.
- Домiвки вашi уцiлiли вiд розбою?
- Так, ми ж лишили там челядь.
- Було б лiпше, коли б вони згорiли. Ви згоднi з цим? - обернувся
спершу до Констанцiя, потiм - до Iоанна.
- Звичайно. I все ж... сам розумiєш, нiхто собi не ворог. Куди подiли б
тодi дiтей, майно?
- Коли потопають, про майно не думають. А дiти... дiтям справдi треба
десь бути.
Бачив, ждуть, що ж скаже на їхнє одкровення високопоставлений зять,
намiсник Фракiї i прилеглих до неї провiнцiй - Мiзiї, Дакiї. Тому й не
став зловживати терпiнням Констанцiя та Iоанна. Як не є, вони родаки йому.
Було б порочним i нечестивим не допомогти їм зараз. Та й важити особливо
нiчим. Маркiанополь надто далеко вiд Константинополя, до лiта сюди нiхто
не поткнеться. А влiтку Констанцiй та Iоанн самi не всидять у схованцi,
подадуться на свої лодiї, а з лодiями - за виторгом, на багдадськi та
китайськi ринки.
Анастасiя недовго жахалася по ночах та оповiдала мужу пережите. Одне,
мiзiйська оселя не поступалася затишком тiй, що мала в Константинополi, а
друге, присутнiсть мужа, пiдвладного йому вiйська в Маркiанополi й поза
Маркiанополем що не день, то надiйнiше утверджували в певностi: пережите
позаду, йому, як i всьому лихому, не буде вороття. Через те з кожним днем
здавалася Хiльбудiю веселiшою, а вже веселiсть повертала їй прибитi
смутком зваби.
Вiн не нарiкає на долю, коли по щиростi, вдячний долi за те, що
винагородила його саме Анастасiєю. З нею i днi приємно коротати, i на люди
не соромно вийти. А коли зважити на те, що прийшла до нього непорочним
дiвчам, що є донькою купця, котрий не поскупився за дочкою приданим, то що
та Феодора супроти Анастасiї i чи варто згадувати Феодору?
- Ти радий, що я приїхала, так? - нiжилася коло мужа й старалася бути
нiжною з мужем.
- Коли начистоту, вдячний навiть охлосу, що вигнав тебе з
Константинополя.
- Ов! А коли б загинула?
- Про те не варто й говорити. Тодi я не тiльки Константинополь, свiт
спалив би, помщаючись.
- Так дуже мила та рiдна я тобi?
- Дуже, Анастасiє. Тепер тiльки, коли побачив тут, зрозумiв: я не
перезимував би без тебе. Або знайшов би привiд i подався б до
Константинополя, або завив би з туги.
Горнулась i мовчала, чула, квiткою розпускається вiд нiжностi й утiхи.
- Може, скличемо гостей? Хай покажу тебе всiм, хай побачать, яка ти в
мене є.
- Потiм. Дай набути спокою, натiшитись тим, що ти при менi, а я при
тобi.
- Потiм, то й потiм.
- Лiпше... Лiпше буде, коли покличемо братiв моїх, хоча б i завтра. Не
забувай: вони самотнi тут. А крiм того, живуть усе ще в тривозi, чи все
обiйшлося, як треба, i чи обiйдеться, як треба.
Хiльбудiй примовк на мить, думає.
- Скажи, вони справдi аж надто завинили перед iмператором?
- Чому аж надто? Ото тiльки й провини, що прасини. Бiльше нiякої. Чи
брати не казали тобi?
- Я наближена й обласкана iмператором особа, Анастасiє, мушу напевно
знати.
- То те i знай, що кажемо.
Десь пiзнiше вже вдячний був Анастасiї за ту нiчну розмову. Одне,
додалося пiсля неї певностi: брати її таки не виннi, а друге, зустрiчi з
ними i бесiди за вечiрнiм столом виявилися не такою вже пустою тратою слiв
та часу.
Якось зайшла мова про те, що родинi Хiльбудiя не хотiлося б iти з
Константинополя назовсiм. Та й руїни на вулицi Месе не можуть лишатися
тривалий час руїнами. Рано чи пiзно їх доведеться або продати комусь, або
ставити на тому мiсцi нову споруду. То ж не яка-небудь вулиця, то - Месе.
- Ми можемо взяти цей клопiт на себе, - викликався не вельми охочий до
бесiди Iоанн.
- То буде половина дiла, - вхопився за ту обiцянку Хiльбудiй. - Та як
зарадити другiй половинi: де узяти солiди?
- Намiсник такого багатого краю бiдкається солiдами? - не забарився
подивуватися Констанцiй.
- Самi бачили: ми лишилися з тим, що привезла Анастасiя. Усе багатство
дому нашого стало поживою вогню i охлосу.
- Хто взяв, той хай i поверне.
- Не розумiю.
- Кажеш, узяв вогонь. То пройдись iз вогнем по сусiднiх землях i
матимеш не тiльки те, що взяв вогонь, а дещо бiльше. Кажеш, стало здобиччю
охлосу. То чи тут, у землях Фракiї, та Мiзiї, та Дакiї ще, та прибрежної
Скiфiї, не такий охлос, як там?
Хiльбудiй звiльна поставив на стiл братницю i так же звiльна
випростався у крiслi.
- Щось ти занадто мудруєш, Констанцiю.
- Може, й мудрую. На те я купець, щоб мудрувати. Чим багатi пiдвладнi
тобi провiнцiї? Хлiбом, товаром. Звези його до Одесу, а ми з Iоанном
приженемо галери i вивеземо з половини на африканськi ринки.
"Губа не дура, - вiдзначив про себе Хiльбудiй. - Не багато й не мало -
цiлу половину запросив. Це ж як, на його думку: я як намiсник можу прийти
до колона, мiстота, мортiта чи до багатого землевласника i взяти хлiб,
товар задаром?"
Не втримався, сказав те, що думав, уголос.
- Iмператор, - не забарився з вiдповiддю Констанцiй, - так i дiє.
Думаєш, кому пiшла конфiскована в Iпатiя, Помпея, iншої знатi земля?
Iмператору та ще церквi, котра назве його за це благочестивим. А ти -
права рука iмператора у Фракiї. Чому б тобi не дiяти так, як iмператор?
- Помовч, Констанцiю, - втрутилася в розмову Анастасiя. - Чи думаєш, у
яку прiрву штовхаєш мого мужа? Те, що дозволено iмператору, буде названо
злочином, коли дозволить собi Хiльбудiй.
Вони засперечалися, а Хiльбудiй сидiв i тiльки удавав, що дослухається
до суперечки брата з сестрою.
"Стривай, стривай. А вiн, Констанцiй, має рацiю. В землi Фракiйськiй я,
може, й не вдамся до того, що радить, принаймнi в такий спосiб, як радить.
А в землi Антськiй, Склавинськiй? Найлiпша оборона - наступ. Що коли не
про оборону на Дунаї i не про фортецi по Дунаю слiд думати, а про те, щоб
анти, склавини духу ромейського боялись, думати не смiли навiть про
перехiд через Дунай? "Найбiльше їхнє багатство - вони самi", - згадалися
слова центурiона. А Одес пiд боком. Там можна зосереджувати полонених i
мати з проданих без великого клопоту рабiв добрячий зиск".
- У Африцi найвищi цiни на хлiб? - поцiкавився перегодом i тому дещо
несподiвано.
- Так, там найвищi.
- А на рабiв?
Констанцiй усмiхнувся.
- Рабiв своїх там вистачає, зятю. Найвищi цiни на рабiв у нас -
двадцять солiд. Та й потребують їх тут найбiльше. Чули, iмператор розгадав
нарештi таємницю винайдення шовку-сирцю. Якщо то правда, Вiзантiя матиме
незабаром свiй шовк-сирець i значно примножить число шовкоткацьких
ергастирiй, як i число рабiв у ергастирiях.
- Я теж чула, - пiдтримала брата Анастасiя. - Ти маєш на оцi монахiв i
вивезенi ними з чужих земель шовкопряди, так, Констанцiю?
--Так.
¾- О, то диво з див! У Константинополi тiльки й мови, що про це.
- I найперше серед жiнок, мабуть, - пожартував Хiльбудiй, однак дружина
не помiтила в тому жартi щось неприємне для себе й заходилася розповiдати
все, що чула перед самою ворохобнею в Константинополi.
Усi те знають, вiзантiйськi шовкоткацькi ергастирiї в Бейрутi,
Антиохiї, Тiрi вiддавна славляться виготовленням паволоки, дибаджу, iнших
шовкових тканин. Тканини тi не поступаються на ринках персидським,
китайським i паче всього славляться у захiдних та сiверських землях: у
Римi, в Iспанiї, серед франкiв, саксiв та англосаксiв, на берегах Балтики,
Днiпра, Понта Евксiнського. Та не всi знають, чого коштує Вiзантiї
шовк-сирець, поставником якого вiки i вiки є одна-єдина країна - Китай.
Iмператори, попередники Юстина та Юстинiана, не раз починали з-за
шовку-сирцю вiйни з персами, купцi пробували обiйти якось персiв на
морських та сухопутних путях i возити шовк-сирець безпосередньо з Китаю,
без пагубних для них, воiстину грабiжницьких мит, а обiйти не таланило:
суходольнi путi в Китай лежали через Iран, морськi - через Персидську
затоку, острiв Тапробаной. Хочеш мати шовк-сирець - плати персам мито,
таке, як скажуть, i неодмiнно золотою монетою.
Державний фiск Вiзантiї порожнiв, вiйни з сасанiдами i зовсiм
загрожували припиненню торгiвлi. А налагодити безмитне ввезення
шовку-сирцю безпосередньо з Китаю, як i розгадати таємницю народження
шовкових коконiв, не таланило: китайцi привiтно усмiхалися, коли
допитувалися в них, що та як, низько кланялись, приймаючи з рук щедрих
ромеїв донатiї, а таємницю свою берегли, мов зiницю ока.
Тодi Юстин (а може, Юстинiан при Юстинi) послав до Китаю таємних
вивiдникiв у подобi монахiв-несторiанцiв. Тi оселилися серед китайцiв,
ввiйшли, яко проповiдники, в довiру. Жили так лiто, друге. Лише на третє
чи четверте двом iз них пощастило побачити на власнi очi черв`яка, котрий
пожирає листя шовковицi й пряде кокон, що стає згодом шовком-сирцем.
Приглянувшись, що й до чого, монахи дiждалися слушного часу, набили
порожнi костури коконами i повернулися з ними морською путтю до Вiзантiї.
А вже тут, у Вiзантiї, навчили кмiтливiших iз багатих землевласникiв, як
вивести черви та що слiд дати черв'яку, аби вiн дав їм кокон.
- Це легенда, - поцiкавився Хiльбудiй i не в дружини - у братiв її, -
чи таки правда?
- Була б тiльки легенда, купцi першi вiдчули б це на своїй кишенi.
Доставка шовку-сирцю коли i йде ще, то на третину менше, нiж колись. Сiрiя
i Фiнiкiя, в усякому разi, мають свiй шовк-сирець.
- Тодi це порятунок для обiбраного вiйнами фiску, - пiдвiвся господар i
тим недвозначно сказав гостям: на сьогоднi доста.
IV_
Стара дiдунева хижа геть перекособочилася, вгрузнувши заднiм кутком у
землю. I стрiха погнила на нiй, i стiни потрухли. Та й свiтло ледь
сочиться через запилюженi, жовтi-прежовтi вiд давностi мiхури. Не оселя -
темниця. Помилуй її, боже, за святотатство, та iнша подобина не спадає на
думку. Роту може дати: таки не спадає.
Коли б уже швидше кiнець зимi. Татуньо казали: "На передлiттi
переберемося, Миловидко, в нову оселю. Видиш, яка вона простора та свiтла.
Вiкна не на два - на чотири мiхури. I стеля не виснутиме над головою, i
стоятиме на пригорку, пiд самим лiсом. Дуби колисанки спiватимуть нашiй
Миловидцi, Хоре стрiли-ласкавцi слатиме з-над моря-океану, абись лiпшою та
бiльшою росла, радiла божому свiту i тiшилася свiтом..." Йой, чи їй,
Миловидцi, треба бажати того? Нiби з води йде. А свiтлої оселi-вогнища
таки хоче. Хай-но тiльки переберуться в неї, побачать, як хоче: i вибiлує,
i зiллям заквiтчає, i сонечко впустить до неї, щоби свiтло та гоже було.
Бо таки любить ясне сонечко, таки тiшиться, коли воно сходить i знаменує
гарну днину. А все тому, мабуть, що дiдунева хижа i серед лiта похмура, не
тiльки взимку. Геть цвiллю взялась. I гнiтить та похмурiсть серце, робить
куцою й похмурою жадiбну на високость та свiтло в високостi думку. Ано,
робить. Через те жде - не дiждеться своєї оселi. Лишилося впорядкувати
вогнище, вимастити стiни, пiдлогу - i все. Передлiтнє сонечко яскраве,
загляне на седмицю, найбiльше - двi, та й по всьому, переносьте, дiдуню,
пенатiв, благословiть дiтей, онучат на багате життя в новiй оселi i в
новiм родi.
Коли б не цей вiтрюган та не Морозко, що грюкає денно i нощно пiд
вiкнами, пiшла б до родакiв а чи до таких, як сама, - вже не дiтей, проте
й не дiвок, всього лиш ярдiвок. Та як пiдеш i чого пiдеш? Щоб сидiти й
нидiти в такiй же хижi, як i дiдунева?
Боже Свароже i ти, Перуне! Полиште царство пiднебесних хмар, океан-моря
бездонного, з'явiться над землею й розбийте вериги Морозковi. Най би
вгомонився той дiдок-несплюйко та перестав скиглити пiд вiкнами: "Пустiть,
та пустiть же в оселю, бо рознесу її по вiтровi, замету бiлою бородою так,
що й до скону вiку нiхто не вiдшукає!" А луснув би ти зi своїми погрозами,
зi стукотом-грюкотом за вiкном! Геть вистудив i хижу, i її, Миловидку,
запер за сiмома замками в убогiй криївцi та й тiшиться, що нездоланний.
Чекай, прийде й на тебе мати Лада та всесильний Ярило, вони укоротять тобi
бороду, заткнуть i пельку, з котрої дме та й дме стужа. Путь їм, щоправда,
далека ще. Щоб вийшло з океан-моря Яр-сонце, має об'явитися в хмарах
Перун, розбити своїми разючими стрiлами вериги Морозковi, вiдкрити небо
для теплих вiтрiв iз острова Буяна, а вже вiтри принесуть на своїх
леготах-крилах благодатне тепло i доконають бородатого Морозка. Атож,
доконають! Бо слiдом за вiтрами-тепловiями вигляне з-за хмар i свiтлоликий
Ярило, об'явиться й засяє видом добрим та втiшним матiнка Лада, зозулька
прилетить на легеньких крильцях i принесе у дзьобику золотi ключi вiд
Вираю. Ними боги вiдiмкнуть царство вiчного лiта i засiють землю
плодоносним сiм'ям дощу. Иой, то буде її, Миловидчина, найщасливiша днина!
Присяйбiг, буде, бо й мамця сказали вже: "Бачу, не втримаю я тебе,
Миловидко, в оселi. Не мислi грають у тобi й поривають до гурту, крiвця
грає. А так, коли дiвцi (чули, так i сказали: дiвцi) минає шiстнадцяте
лiто, її вже не до мами - до молодця хилить. Отож так тому й бути: пiдеш
цього передлiття на свято Ярила, на першу розмову з покровителькою
дiвочого злюбу - Ладою. Най побачить i знає, що ти вже є".
Ну й мамця, в який сором ввели тодi, мовби вогнем опалили. Та ба, й
радiсть затрiпалася в грудях така, що йой. Як сидiла, так i впала їм на
груди. I ховалася, аби не бачили, як паленiє, i радiла. Коли ж несила було
тримати ту радiсть свою, стала казати, якi мамця золотце: вона, Миловидка,
ще й питати не зважувалася, чи можна йти мiж дорослих, бути на святi Ярила
з дорослими, а вони уже догадалися й дозволили. Боги свiтлi та боги яснi!
Чи бiльшого та лiпшого можна жадати? Це ж така втiха! Це та синичка, що
манитиме всю зиму кудись аж на Макарiйськi острови i грiтиме
леготом-теплом серце, так грiтиме, що й зима - не зима буде, i ждання - не
ждання. Навiть у дiдуневiй непривiтнiй хижi.
Хотiла б знати, чи той Божейко з Сонцепiку теж буде на святi Ярила.
Казав, Сонцепiкська весь сусiдить iз випальським городищем, їй немає куди
горнутися, крiм Випалу, отож не минатиме жодного свята, а Ярила та Купала
- i поготiв.
Такий веселий i такий зугарний, що й ну. Як наздогнав у путi та став
конем своїм обiч воза, то мало не до самого Випалу їхав та смiшив усiх: i
її, i стариню. Казав, народився у мiсяцi травенi, коли яре сонце погожий
день благословляє, тому такий веселий та красний на вроду.
Миловида смiялася, потiшена, а вiн, не думавши i не гадавши, став
допитуватися:
- А ти в липнi, мабуть?
- Чом так гадаєш?
- Бо така синьоока, як небо в липнi.
- Нiби в самого не синi.
- Ба не такi, як у тебе, а коли й такi, то не iнакше, як вiд твоїх.
- Ото який пустомелько.
- Чом пустомелько? Я правду кажу. Хiба не знаєш, вода в озерах завжди
така, як небо над ними. Бо вбирають синяву неба, як мої очi - твою.
- Я тиверська, тому й синьоока.
- Ба й тиверцi не всi такi, як ти.
Смiялась, потiшена, i в свою чергу не забарилася покепкувати з молодця.
- Йой, господине гожа, - збив на потилицю шапку й звернувся до матерi
Купави. - Чи ваша доня така й на розум гостра, як на слово?
- Пiзнай.
- А ось i пiзнаю. Вiдгадай загадку, - знов до Миловиди: - "Бiжить
пустунець, в ротi корiнець; голодний - не з'їсть, ситий - не викине".
-_ Х-ха чи й не загадка: твiй гнiдиш iз вудилами в ротi. Божейко знов
турбує шапку - насовує її мало не на
очi i, осмiхаючись, длубається в тiм'ї. Зрештою зирить на
дiвчину весело i ще веселiше каже:
- А ось цiєї не вiдгадаєш: "Прийшов гiсть та й сiв на помiст, розпустив
конi по всiй оболонi".
Дiвчина зосередилася, думає; вiтець її обернувся, хотiв шепнути, та
Божейко встиг помiтити те й зарепетував:
- Е нi, ласкавий господарю, цього не можна. Най Миловидка сама
вiдгадує.
- I вiдгадала! - крикнула потiшено. - Прийшла нiч i висiяла зорi.
- Тобi пiдказали.
- А отже й нi.
- Ну, коли нi, то слухай далi. "Є три брати рiднi:
один їсть - не наїсться, другий п'є - не нап'ється, третiй гуляє - не
нагуляється".
Вiн знав їх безлiч, бо загадував та й загадував. Миловида не завжди
вiдгадувала. Тодi в розмову втручалася стариня. Або старалася пiдказати
дiвчинi, або брала на глузи: йой, яка нетямковита в нас дiвка! I дивно:
коли пiдказували, перечив: не гоже, най сама; коли глузували, ставав на
захист. Тодi їй було чи не наймилiше. Бо вiтець Ярослав не пiдбирає, коли
глузує, слiв, таке часом скаже, що й ну, хоч крiзь землю йди. А Божейко з
тих, що за словом далеко не ходять. Вкине його, мов хмиз у вогонь, - i вже
так, нiби й не було глузiв.
Смiялися чи всього лиш бесiдували - не помiчали, як верстається в
розмовi путь. Зате зима видається Миловидi он якою затяжною та помiтною.
Чом так? Чи вперше зимує у цiй хижi, пiд цiєю ж крiвлею?
Нацiлилася вступити в черев'я та вийти бодай за ворота, коли не на
посиденьки до когось, аж тут вiтець на порiг.
- Куди це, Миловидо?
- Та так... До Добромири.
- Чи так? - не повiрив.
- Мовби я неправду колись казала.
- Колись, може, й не казала, а зараз не певен. Чи не до того, що з
Сонцепiкської весi, поспiшаєш?
- Иой...
- Еге ж. Стоїть он пiд лiсом, тому й кажу.
Певно, он як спаленiла, бо чула: палають вуха, лице, i, щоб вiтець не
думав, що таки до нього поспiшає, заходилася роззуватись.
- Ну чом же, - по-доброму спинив її Ярослав. - Пiди. Пiди та скажи: най
не морозить анi себе, анi коня, най повертається до своєї весi. До тебе,
коли того хоче, навiдається не ранiш Купали. До Купали зась. Ще надто
зелена, щоб виходити до молодцiв. Чула?
- Чула, татуню.
Iшла й нiмiла серцем. Невже то правда, що Божейко стоїть? Однак татуньо
саме так казали: стоїть. Йой, то ж, мабуть, не вперше, коли знає, де її
куток у Випалi, де подвiр'я. У когось питався, бiднятко. Бо Випал он який
великий i Миловидка у Випалi теж не одна.
Удавала, що боїться стужi, i вбирала голову в плечi, далi нiг своїх
нiчого не бачила, хоча й хотiла бачити. А так, чи то ж камiнна, щоб могла
не цiкавитися, де стоїть Божейко, що робитиме, як загледить її? I все ж
коли й зиркає в той бiк, то так, щоб не примiтив. Присяйбiг, якби не
повелiння вiтця пiти й сказати, аби не приїздив до якогось часу, нiзащо не
вийшла б. Бо то ж сором i осудовисько. Що буде, коли угледить хтось та
скаже: "Пробi ! Чи ви бачили таке, людоньки? Не бачили, то дивiться:
Ярославова Миловидка, пуп'янок ще, а вже чужих молодцiв зманює. I коли,
серед зими. Не жде й повелiння Лади".
Людоньки добрi та людоньки гожi. Не судiть так i не думайте, нiби
Миловидка он яка. Миловидцi велено пiти, тому i йде. Ось тiльки чи
зважиться сказати Божейковi: не приїзди аж до Купали. То ж не день i не
два, то цiлу вiчнiсть ждати. Та й що це татуньо вигадали - аж до Купали?
Мамця ж казали, на Ярила можна вже пiти до гурту.
Коли виходила з ворiт, спинилась на мить i розглянулася:
чи нагледiв Божейко, що вийшла з двору? А розглянувшись, скам'янiла: що
бачить - їде вже. Пустив коня й жене по глибоких снiгах прямiсiнько до
неї.
Прикинулася, що не помiчає його, й заспiшила вулицею, далi вiд свого
двору.. Та й тодi, як наздогнав та покликав, не виказала себе: йойкнула,
удаючи перелякану, й випучила, дивуючись, очi.
- Божейко!..
- Таки вiн. Їжджу та й їжджу, виглядаю та й виглядаю, а Миловидка не
виходить. Чом так?
- Звiдки мала знати, що їздиш, - мовила тихо та знiчено й вiдчула:
паленiє вся. Бо збагнула нараз: це ж вона зiзнається Божейковi: коли б
знала, що їздить, вийшла б.
- То знай: не можу без тебе, бачу у снах i наяву, кличу денно й нощно i
хочу, чуєш, Миловидко, хочу, аби пiшла зi мною до злюбу, стала навiк моєю.
Анi з ким iншим, тiльки з тобою волiю узяти злюб.
- Йой, таке кажеш...
- А чому маю не казати, коли горю вогнем?
- Нiби не видиш: я ще не дозрiла до злюбу.
- Ти так вважаєш?
- Стариня так вважає.
- I всього?
- Стариня каже... - насмiлилася повiдати йому, та одразу ж i стямилася:
чи то ж можна? - Каже, не ранiш Купали.
- Ов! Ну, а ти? Ти що скажеш?
Голiвонько бiдна! Чого вiн хоче вiд неї, цей Божейко? Чи ж то мало
сказала?
- Стариня правдиво мислить: злюб беруть лиш тодi, коли мають на нього
благословення Лади.
- Гадаєш, Лада не дасть його? Невже не вiдаєш: згорю до Купали.
- Таж стариня... Мамця, правда, обiцяли на Ярила пустити мiж люд, аби
шукала вже собi лада.
- На Ярила?
- Атож.
- Най буде так: викраду тебе i вiзьму з тобою злюб на Ярила. Та до того
виходь. Вийдеш?
- Ба нi, - замахала руками. - Пощо маю робити так, супроти волi
старинi? Нi i нi! - позадкувала, далi обернулася й подалася мерщiй туди,
де жила подруга.
- То я прибуду на Ярила! - благав бодай щось, аби не лишитися без
нiчого.
Проте Миловида не вiдгукнулася, чи то не почула, чи не захотiла, щоб
люд випальський чув, як зголошуватиметься ждати на нього.
Нарештi сталося воно, її сподiване. Удень капало безперестану з крiвлi
i вночi капає. Через те й не спиться Миловидi. Лежить горiлиць,
дослухається до голосного хлюпання за вiкном й усмiхається сама собi. Бо
таки радiсно: луснули десь Морозковi вериги. Присяйбiг, луснули й пустили
з далекого Вираю, з острова Буяна теплi вiтри. А вже вiтри здолають i
поженуть у трин-тарари холоднечу, поруйнують зимовi споруди на землi,
позбудеться мучителiв-вериг i забуяє квiтом та зелом розкута земля. А то
правдива прикмета передлiття. Найправдивiша!
- Бабцю, - надумується Миловида й кличе стару господиню, свою постiйну
бесiдницю, надто пiзнiми вечорами. - Чулись-те, бабцю!
- Чо тобi?
- Навчiть свою внуцю бути господинею.
- Вчись, хто тобi не дає.
- Та ви ж, мамця й не даєте.
- Схаменися, дiвко. Звiдки взяла таке?
- Бо ховаєтесь вiд мене з усiм, що є вiд звичаю родового.
- Таке скажеш. Чом би ховалися, та ще зi звичаями?
- Хiба я знаю? Коли закладали нову оселю й носили туди щось поночi,
шепталися помiж себе, менi ж, малечi, нi слова. Чом так? Чужi вам?
- Ба нi, не чужi, - малi. А малим не все можна знати.
- Менi вже можна.
Бабця дрiбно i втiшно смiється з темряви.
- Глядiть на неї, яка прудка. Коли виростеш, тодi й скажуть.
- Нiби не виросла вже. Глядiть. - Бере бабцю за руку, торкається нею
тугих, випнутих пiд тунiкою персiв. - Хiба не дiвка!
Стара нiмує бентежачись, а Миловидка користується тим i своєї править:
- Я маю вже лада, бабцю. Такий втiшний та ладний, такий лiпотний, що й
ну! Казали татуньо, в лiтi, а то й на передлiттi вiзьму з ним злюб.
- За язика вкусися, дiвчино!
- Чом так?
- Малi то солодощi, злюбне життя. Пожий, поки молода та зелена, при
татовi, мамi, пiзнай вiльготнiсть молодечу, а вже як пiзнаєш її, то й
пiдеш собi. Дiвка ти он яка пишна та гожа, на татовiм подвiр'ї не
засидишся.
- А як...
- Що - як?
- Коли ж я не можу без нього. Сниться менi, бабцю, - поривається до
старої й мiцно обiймає її. -Сниться i видиться. Такий рiдний уже i такий
солоденький менi, що йой!
Стара панi, певно, не знає, що сказати внуцi своїй. Через те
вiдмовчується та гладить її, гладить та вiдмовчується. "Це Лада в нiй
заговорила, -думає тим часом. -А все ж як рано. Боженьку, як рано!"
- Не давай волi серцю, дитя наше миле. Чуєш, не давай. Лада вподобала
тебе, може, зробила навiть своєю обраницею за щирiсть серця та лiпоту
тiлесну. А ти не пiддавайся спокусi, стань вище за спокусу. Злюб iз милим
- солодка ягода, та всього лиш на час. Далi пiде клопiт, пiдуть зморнi та
чорнi днi. Нащо вони в такому вiцi? Кажу ж, потiшся розкiшшю, волею при
татовi, мамi, наберись розуму, сили, а тодi вже й обирай собi, кого хочеш.
- Де наберусь розуму, коли ви ховаєтеся вiд мене?
- А ти, боже, як своєї та й своєї. Скажу вже, коли така цiкава.
Шепталися й ховались, бо йшли закладати нове житло, а те роблять таємно
вiд усiх. В людях, щоб знала, бiльше злого духу, анiж будь-де. Тому й
ховалися вiд них.
Бабця лягла зручнiше i тихо, аби нiхто не чув, заходилася розповiдати
внуцi, що i як.
Рiд мiцний там, де мiцний покон. Бо покон - теж щоб знала - дотримання
чеснот старинi - вiтця, дiда, прадiда. А вони, йдучи вiд нас, хочуть, аби
жили родом i пильнували чесноти роду. Лише чесноти, бiльш нiчого. Того
колись хотiли, того нинi хочуть i прiсно хотiтимуть. Бо предки не йдуть
вiд нас назовсiм, живуть у прадiдiвськiй (а коли споруджують нову, то i в
новiй) оселi й глядять, якi з нас дiти, внуки та правнуки: чеснi чи не
чеснi, поштивi чи не поштивi, стоять на поконах роду чи зраджують їх. Бо
немає гiршого зла над те зло, що його завдає зрада. Ось чому дiди та
прадiди не йдуть з прабатькiвської оселi, стають домовими й пильнують
родових поконiв. Того попереджають: не порушуй звичаю, роби так, як велить
звичай, iншого карають за вчинене родовi й звичаям роду зло. Чи пам'ятає
Миловидка, як горiла минулого лiта халупа старої Кобищихи? Думає, так
собi, з доброго дива? Еге, люди чули, як розмовляли передднеської ночi два
вогнi: один Ковачевої Забави, другий баби Кобищихи. Цей, Кобищишин,
скаржився, подейкують, що господиня його непутяща i скупердяга така, що й
ну. "Спалю, - каже, - її оселю, бо терпцю вже немає. Я задихаюся вiд
спраги, мене печiя пече, а вона лiнується або ж шкодує для мене води й по
цiлiй седмицi не ставить до печi. Спалю - i все". А другий йому: "Роби як
знаєш, одне пам'ятай: на печi в твоєї баби стоїть дiжа моєї господинi.
Гляди, не спали її, бо вона в мене таки господиня".
I що ж ти думаєш? Наступної ночi згорiла бабина оселя, а Забавина дiжа
як була цiла, так i лишилася. Гадаєш, тiльки за скупiсть та лiньки
покарана Кобищиха? Ба нi, насилала на людей мор, вiдьомством займалася -
ото й була покарана своїми ж пенатами. Бо вони нiчого не прощають. Зате он
як сприяють добробуту в родi, коли родаки шанують звичаї i щиро
дотримуються звичаю. В таких i конi стоять у стайнi годнi та дужi, не лише
вичищенi, нiби вилизанi домовим, з розчесаними гривами, i вiвцi котяться
справно, кожна по двiйко, i корiвки розтелюються без падежу, i дiтки
ростуть, мов iз води йдуть. А так, покон старинi мусить бути поконом i
дiтей, внукiв, бо вiн - мудрiсть i добрiсть їхня, достойнiсть i краса.
- Кажеш, внуцю, маєш уже лада, хочеш брати з ним злюб. Що ж, горличко
моя, то святе i непорочне дiло. Рано чи пiзно вiзьмеш його. Тiльки ж...
тiльки ж для того мало хотiти, для того справдi багато -треба й знати. Ти
пiдеш у чужий рiд i станеш родоначальницею нової родини. Чи вiдаєш, що
маєш поєднати там звичаї роду лада i роду вiтця свого, що мусиш коритися
тим i не забувати цих?
- Хiба вони рiзнi?
- Не вельми, проте й рiзнi. Там своє огнисько i свiй домовий. Коли
понесеш родовi лада добро, вiн не зречеться тебе, вiзьме пiд свою охорону.
А зла i не помишляй нести, не приймуть тебе iз злом. Перед тим, як ввести
до оселi, ладо тричi обведе тебе довкола свого вогнища. Тямиш, навiщо? Аби
не принесла в його домiвку, туди, де панують звичаї його роду, чогось
лихого. Отож як i до тебе прийдуть питати, чи згодна взяти iз їхнiм князем
злюб, ти теж бiжи мерщiй до печi, залазь на неї або стань i колупай пiч,
проси огнисько-пената вiтцевого роду, аби взяв тебе пiд охорону, оберiг
вiд злих намiрiв чужого роду. Коли вони добрi, тi намiри, вогонь, що палає
в печi, пiдкаже твоєму серцю: iди за князя, коли лихi, утримає.
- У Божейковiм родi добрi, бабцю.
- Звiдки знаєш?
- Бо Божейко добрий.
- Най i так. Чи бажаю тобi злого, внуцю? А проте не забувай: родина -
боже повелiння i божа благодать. Тож i роби її такою, щоб була благодаттю
для тебе, лада твого, дiтей твоїх, а ще - утiхою для кревних. Станеться
так, що пiдеш до Божейка, не ставай ступнею на порiг i найпаче бережи
вогнище, шануй вогонь. Вiн - совiсть кревних, охоронець злюбних i родинних
вуз. А ще - житла вашого, щастя-долi пiд крiвлею житла. Питала, чого
шепталися тато з мамою, як закладали нову оселю. Скажу. Коли вже йде до
"того, що збираєшся бути господинею, най буде так, скажу.
Десь поруч, схоже, що на крiвлi, зненацька голосно й надривно закричав
зловiщий. Миловида здригнулася й щiльно пригорнулась до бабцi.
- На свою голову, клятий, - пiдвелася стара й тричi плюнула в той бiк,
звiдки донiсся крик зловiщого.
Певний час наслухала ще, товчеться вiн на крiвлi чи полетiв. Аж потiм,
як впевнилася, що немає, заговорила:
- ...Оселя - не лишень мiсце, де живе пiд захистом вогню-пената рiд,
вона й жертовник, той хором, з якого голос поселянина, благання про
порятунок а чи помiч у бiдi може пiднестися через димохiд у захмарнi
висоти й стати набутком вищих богiв - Сварога, Лади, Перуна, Хорса, тих
добрих i свiтлих богiв, пiд якими живе на землi, на ласку яких уповає люд.
Зла сила, усякi там вiдьми та вiдьмаки, упирi, як i проводир
їхнiй-Чорнобог, так i зирять, так i норовлять пiдгледiти, коли i де
народжується нове огнисько, аби першими прибути туди, засiсти там,
шкодити, коли закладається оселя, шкодити й потiм. Тому-то мiсце пiд оселю
обирається таємно, глупої ночi, коли пропiють першi пiвнi й принишкне,
сховається по криївках темна сила. Беруть господарi тої пори пiвня
найлiпшого та найголоснiшого, йдуть на мiсце нової господи, рубають
пiвневi голову й закопують її на тому мiсцi, де буде красний куток -
покуть. То - жертва вогню-пенату, благання, аби туди, на мiсце нової
оселi, перейшов її охоронець - домовий i став на захист житла, достатку в
житлi, добробуту та щастя в родинi. Туди ж кладуть пiзнiше, як закладають
оселю, й зернята, аби родило на нивi й водилося в оселi, збiжжя, рiзани чи
ногати, аби була багатою родина i її оселя. Коли ж поселяються...
- Ну, що роблять, коли поселяються, те й сама побачиш, - веселiше, нiж
досi, сказала стара. - А про те, чого можеш i не побачити, скажу. Не
скупись на жертви вогню, охоронцевi свого роду. Вони завсiгди мають бути
щедрi, та найщедрiшi -_ в день повороту сонця на лiто. То день народження
бога Сварога, а в день народження Сварог, як i сини Сварожi, найщедрiшi.
Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий, аби ним не скористався хтось
iнший, бо замiсть добра матимеш зло. Заслабне хтось - лiкуй бiля печi чи
на печi, ближче до вогню. А щоб вогонь i зовсiм поборов мор, усяку
нечисть, що засiла в тiлi, кинь у воду вугiлля з огниська i дай напитися
тої водицi слабому, усю i всяку хворiсть знiме. Коли ж нi, звернись до
вищого божества - сонця, мiсяця, зiрок. А ще знай: порiг - межа, по один
бiк вiд неї дiє божество, по другий - нi. Отож не подавай, чуєш, анiкому
не подавай руки через порiг. За ним пенат-домовий не має вже сили, i хто
знає, доброму чи злому подаєш ти руку, лихо чи благодать ведеш до оселi. А
ще й таке маєш знати: в хижi твоїй, одразу за порогом, всякий, будь вiн
навiть тать, стає пiд захист пената-домового, його нiхто не смiє чiпати.
Пролити в оселi кров - найбiльший злочин, як i пiти з оселi, стати iзгоєм
роду - теж.
Миловида лежала тиха й безгомiнна, здавалось, i не дихала.
- Ти спиш, внуцю?
- Ой нi, думаю.
- Так багато наказала тобi?
- А таки багато. Йой, бабцю, чи знаєте, як багато!.. А ви, - заговорила
по миттєвiй тишi, - ви з дiдунем теж пiдете на нове подвiр'я?
- Нi, дитино. Ми в своїй халупi доживатимемо вiку. Коли й пiдемо, то
тiльки для того, щоб допомогти новому родовi Ярослава перенести до господи
її охоронця - домового.
- Ходiть назовсiм, бабцю.
- Коли помремо, прийдемо.
- Йой!
- Чого - йой! Так завжди було, так i буде. Дiдуньо прийде на мiсце
прадiда-домового, я - при дiдунi. Оберiгатимемо оселю нашу, дбатимемо про
добробут у родi та в оселi.
Казала и не зраджувала себе анi голосом, анi неминучим, здавалося б,
зiтханням. Так нiби усе те мало статися не з нею i не з дiдунем, а з
кимось стороннiм, нiби взагалi нiчого не мало статися. Аж моторошно
робилося дiвчинi. Не мовчати, питати ще? Однак про що? Та чи й личить таке
питати?
Пливе у безвiсть невблаганна нiч, пливе й Миловида разом iз нiччю,
дiдуневою хижею, лементом крапель, що падають та и падають iз крiвлi.
Горнеться в дрiмоту й нiжиться в дрiмотi, а нiжачись, чує, як солодко їй
вiд тих трелей, що витинає розбуджена раннiм передлiттям крапавиця. Це вже
вона кличе її на лiси та доли. Одначе ж рано як? Най би станув снiг,
стекла вода у Днiстер, а тодi вже. Чи Миловидка не пiде? Чи їй не хочеться
всього того - i тепла, i простору, i зiллячка-клечаннячка на польових та
лугових просторах? Ба хочеться. Бо дiвка уже, бо чує, як шумить i грає в
нiй великий шум, той, що окрилює думку i споює солодощами серце.
"Лада говорить це в менi, -думає, долаючи дрiмоту, - чи Божейковi
зваби? Йой, те i друге, далебi. А що ж буде, коли здибаюся з обома там, на
святi Ярила? Ано, що тодi буде? Таки дотримаю слова i лишусь вiрною тому,
що казала татовi, чи спокушусь Божейковими звабами й пiддамся iншому
велiнню - великому шуму?
Боги свiтлi та боги яснi! I солодко думати про це, i страшно. Як же то
можна пiддатися чиємусь велiнню й пiти? А мамця, а тато? А нова оселя? Так
i полишить їх, не звiдавши нi радощiв воседля, нi втiхи вiд буття в новiй
оселi?"
V_
Мамця завжди будили лагiдно. Та сьогоднi чи не найлагiднiш. I сум, i
жаль почула в їхнiм голосi-благаннячку.
- Вставай, дитино.
- Уже час?
- Так, уже час. Дiвоньки ось-ось зайдуть за тобою.
Не одразу розплющила очi й прочунялась. Тодi вже, як хлюпнула водою на
себе, йойкнула з несподiванки i затремтiла вся. Яка вона студена, ця
водиця, i яка живодайна. Геть усi жилки збудила, а серце тим паче.
- Я просила брата твого в других, Мстивоя, аби зайшов за тобою й берiг
тебе там, на святi Ярила, - кажуть мамця, зливаючи. - Тож гляди, слухайся
його i нi на крок од гурту, чула?
- Чула, мамцю. Чом не чути?
Вона зi всiма ладна погоджуватись сьогоднi i на все згодна. А з мамцею
i поготiв. Бо вони тiльки застерiгають та наказують строго, насправдi ж он
якi мудрi та солоденькi. Не злякалися тата, коли гримнули на їхнє
сокорiння: "До Купали - зась!" I день, i два, i седмицю мовчали, аж поки
не вишукалася слушна година, а в тiй годинi - татова добрiсть. Тодi й
заговорили. Не наполягали i не сварилися, як то буває в iнших, тихо та
лагiдно казали: "Пощо впираєшся, Ярославе? Миловидка не нанизала ще собi
стiльки лiт, скiльки має пальцiв на руках та ногах, одначе сам бачив:
зустрiла i вподобала молодця, а молодець - її. Засiли одне одному в тiм'ї,
запали в серце, то чом мають страждати нарiзно, не бути певними, народженi
для злюбу чи нi, будуть жити, мов голубiв пара, чи розлетяться й не
стануть ладом одне одному".
"Рано, Купаво, -опиралися тато. - Кажу тобi: вельми рано, най i думати
про це не смiє".
"Чи я наполягаю, аби брала з ним злюб? Кажу ж, най тiльки пiде та
наречеться ладою. Молодець он який лепський та славний, чи вiн схожий на
обавника?"
"Ходила вже до нього, сам посилав".
"Посилав, щоб спровадила. Вона й спровадила його, а тепер воском
береться вiд каяття, а ще вiд присухи. Де те лiто? Чи тобi не жаль своєї
дитини?"
Сокорили та й сокорили, такi зугарнi були, обстоюючи доню, що тато як
не крутили, а таки згодилися: "Най буде так, як хочете з своєю донею.
Проте й глядiть менi: коли дiйде до передчасного злюбу, шкури обом
поспускаю".
Йой, таке скажуть. Чи Миловидка може дозволити собi не слухатись тата,
примусити страждати через себе маму?
Поглядала на зшитi при нозi чадиги, на барвисту полохту, ткану маминими
руками i на мамин смак, бачила, яка вона гiнка та ладна в тунiцi бiлiй,
пiдперезана червленим чересом, i крутилась-вертiлась перед мамою.
- Чи гожа я, мамцю, чи красна?
- Як бджiлка золота, сонцем освiтлена.
По голосу чула, по лику маминому бачила: правду кажуть. Та й сама
видiла: он яка гожа, он яка красна! Такою, далебi, й не бачила ще себе.
Якщо Божейко там, у Чернi, вподобав її, то тут, на святi Ярила, голову
стратить побачивши. Ано, буде, як каже, присяйбiг буде!
I все ж то-потiм, увечерi чи в надвечiр'я, коли зберуться на полi
зустрiчати Ярила. А нинi Миловидка пiде з подругами в поле, на узлiсся
шукати ряст. Голубий ряст - знамення початку передлiття. Коли вiн
пробивається до свiтла, тодi у Випалi та й довкола Випалу святкують прихiд
Ярила. Так вiддавна було, так, казали мамця, й має бути.
Добромира не сама зайшла забрати Миловиду на пошуки рясту, з нею був
уже добрий гурт дiвок. А поки вийшли за городище, назбиралося їх, як маку
на подвiрницi. Та й цвiли, яко мак. Одна - червленим та бiлим, друга -
синiм та бiлим, третя - рожевим чи тiльки бiлим. Перемовляються голосно, а
смiються ще голоснiше. Там тiшаться чиїмсь вбранням, там глузують iз
когось i так дзвiнко та весело, аж серцю лоскiтне вiд тих веселощiв. Не
була б Миловидка наймолодшою серед них, теж смiялася б та видзвонювала
смiхом. А наймолодшiй не гоже. Тож усмiхається тiльки очима теплими,
виповненими щирiстю, нiби море сонцем, та свiтиться личком рожевим, та
одповiдає, коли питають щось, устами солодкими.
Коли вийшли за городище та спинилися пiд лiсом, старша подiлила дiвок
на ватаги, визначила чiльних у ватагах i заходилася радити-повелiвати, де
кому йти, який знак подати, коли знайдуть ряст. А рушили на пошуки, одразу
й заспiвали:
Ой Весно, Весно да Весняночко, Де твоя дочка да паняночка? Десь у
садочку шиє сорочку, Шовком да бiллю да вишиває, Своєму ладоньку
пересилає...
Людоньки! Якi ви втiшнi та гожi нинi! Якi любi Миловидцi! Мала б рану -
до рани клала б, мала б радiсть - геть усю подiлила б iз вами. Ано, таких
не можна цуратися, з такими вiк-вiчний хочеться жити. А мусить же пiти
колись. Чує серцем: забере її Божейко. Прийде отак, скаже: "Ходiм", - i
пiде, не зважить i не убоїться, що там - чужi люди i чужа родина... Йой
боженьки! Що це за сила така, що нуртує та й нуртує в нiй, анi на хвильку
не дає забутись?
Посмутнiла замислившись, а посмутнiвши, не одразу почула, коли i чому
вмовкла пiсня. Тодi лиш облишила пошуки i розглянулась, як хтось iз подруг
крикнув: "А гляньте, немовби знайшли вже ряст".
Нiхто не спонукав їх: "Побiгли!" Самi збудилися радiсною хвилею й
подалися чимдуж через поле. Бiгли прудко i довго, так довго, що пiд кiнець
дух усiм сперло. Одначе коли прибiгли та побачили ряст, матiнко рiдна,
який вереск зняли, яку радiсть пустили гуляти свiтом! Бо таки було чого.
Це ж мати Лада певний iз певних знак подала: настало передлiття, час
щедрот, благодатi великої - для землi, для люду, для худоби. Вiд сьогоднi
зазеленiє у лузi трава, пробудиться засiяна ратаєм нива, овечки, корiвки
знайдуть для себе поживу, дадуть приплiд, гарний набiл. А люди... Для
людей Лада розщедриться найбiльше: посприяє визрiванню дорiдного збiжжя на
нивах, засiє в серцях бажання радостi i злюбу, злагоди-миру в родинах,
помiж родами й землями.
Видзвонювали та й видзвонювали радiстю-смiхом, зрешгою взялися за руки
й стали водити довкола рясту танок.
Благослови, мати, Весну закликати, Ой Ладо, мати Ладо!..
- Усi бачили цю голубу квiтку? - питає старша.
- Усi!
- I знаєте, що це ряст?
- Атож!
- Пiдтвердите теє?
- Пiдтвердимо!
- А тепер топчiмо ряст!
Дiвки кинулися на те мiсце, де була квiтка, старалися стати на неї
ногою й приказували ставши: "Топчу, топчу ряст. Дай боже потоптати i
другого лiта дiждати!"
Що ближче до ночi, то невiдступнiшим ставав народжений з якогось дива
сумнiв, а з сумнiвом i побоювання: чи буде ж на святi Ярила Божейко? Хоча
б був.. Бо що ж то за свято буде, коли вiзьме i не об'явиться з якогось
дива. Та вона ж, Миловидка, лусне з жалю, а ще вiд того, що знатиме: не
прибув на Ярила - нiколи вже не прибуде. Нащо втекла тодi, коли казав:
"Викраду тебе на Ярила", нащо крикнула: "Ба нi!"?
Иой боженьки... Чого ж така тривожна ледениця на серцi? Чи це не
передчуття лихого? Може, не доста сидiти й ждати, може, не слiд ждати? Є,
кажуть, там, за лiсовим узвишшям, старий-престарий дубище. Пiд ним росте
корiнь стародуба, а з-пiд того кореня б'є громова вода. Коли пустити з
кореня сiк та зробити заклинання, боги надоумлять молодця прийти й
напитися громової води, сiк кореня, що потрапить у воду, збудить молодечу
кров, запалить бажання злюбу, а вже тi бажання приведуть молодця до тiєї,
що робила заклинання. А проте дуб он як далеко, туди боязко правитися
лiсом. Та й потрiбних заклинань не навчилася ще Миловидка. Хiба пiти на
узлiсся та уклякнути перед першим-лiпшим деревом, виблагати у богiв
захисту? Кожне дерево - оселя божа, а дуплисте - i поготiв. Коли попросити
щиро, боги змилуються, а змилувавшись, стануть на помiч, зроблять так, як
хоче.
Надумалась i пiшла тихцем. А опинилася в лiсi, набралася смiливостi та
й подалася далi - шукати видимо схожого на божу оселю дерева.
Лiс знадливо пахнув уже корою, а найбiльше - пробудженою передлiттям
бростю. Позатамтої ночi гримiло в небi, а коли гримить, та ще такої пори,
не iнакше, як бог громовик ганяється в океан-морi за дощоносною дiвою -
нiмфою. Молоко повногрудої нiмфи скроплює тодi дольний свiт i будить до
життя усе, що є живого на землi, - дерева, трави, люд. Тому так весело у
лiсi, вiд того й пах такий, що забиває дух. I груди виповнюються млостю,
тiєю радiстю-втiхою, котра гонить iз серця тугу, засiває всю плоть i хiть
чарами зваб, а ще певнiстю, що не все утрачено. Чи ж той Божейко за горами
й долами? Чи вiн такий глухий i нечулий, аби не почути клич всеблагої
Лади, оцей великий i величний, що й помираючому дасть дужу силу життя?
Пiдiйшла до дерева, що видалося їй схожим на божу оселю, i вклякла
перед ним, а вклякнувши, простягла благальнi руки:
- Мати природо. Ладо всесильна i всеблага! Одмiнiть, коли вони є,
Божейковi злiснi хотiння. Влийте у серце йому горiння горючого, жадання
кипучого, тої сили, що будить до життя брость, гонить iз землi парость,
дає серцю буєсть молодечу, а мислi - бажання-крила. Най пiднесуть його у
ту високу високость, з котрої одкривається далеч безмежна, де зроджуються
краснi бажаннячка: бути нинi там, де Миловидка, милуватися тим, чим
милуватиметься й Миловидка. Уповаю на тебе, богине Ладо: най станеться
так, як я хочу!
Постояла, доглядаючись пильно до дупла-оселi, й обернулася, щоб iти
вже. Таки й пiшла була, та згадала нараз про громову воду, що б'є з-пiд
кореня стародуба, i знов спинилася, глянула в той бiк, де узвишшя.
- I тебе прошу, водице бистра, водице чиста, водице громова. Ти
бiжиш-поспiваєш туди, де огнисько лада мого. Не обмини тiєї стезi-слiду,
на який ступить його нiженька, упаде зiр, що полонить мир. Понеси до
нього, божа водице, мою печаль-муку, ту звабу-присуху, що нi на мить не
полишає, гнiтить i кличе, а нiчого не зиче. Та не губи її i не зупиняйся.
Бо згубиш - людський мир погубиш, а зупинишся - сама згориш. Неси, водице,
мою присуху до молодця Божейка, омий його тiло, внеси мої жадання у кров i
в плоть. Як ти, водице, кипиш-закипаєш на камiннi бiлому, так i серце
Божейкове най кипить-закипає, моєю присухою переймається-палає, полум'ям
горить i всьому свiту явить: така вона є, моя мука-бажання. Жду його,
дожидаю, серцем бажаю. Най приїде та вгомонить.
- Я тут, Миловидко!
Не повiрила, певно, що то людський голос заговорив до неї, й оглянулася
хутко, ба, позадкувала навiть. А нагледiвши мiж дерев Божейка, стала мов
кам'яна i довго вiдмовчувалася.
- Ти?!
- Я, ладо моє. Прибув, як обiцяв.
- Боги!.. Боги!.. - простогнала дiвчина i, змалiвши на силi, тихо та
звiльна стала опускатися на землю.
На пригорку, пiд лiсом, тирлувався мало не весь молодший та наймолодший
люд городища. Були тут мужi та молодицi, принаймнi тi з них, котрi не
встигли забути, що вони не так давно ходили в молодцях та дiвках, а все ж
бiльше було молодцiв та дiвок, того пишного випальського квiту, котрий
знав: це насамперед його свято. Нинi зiйшла з пiднебесся покровителька
злюбу - богиня Лада, завтра вийде з океан-моря й засiє землю ярим свiтлом
життєдайний Ярило. Вiд того свiтла-тепла, вiд пролитого днями плодоносного
сiм'я дощу пробудиться мати-природа, забуяє зелень i квiт, а в серцi
людськiм - надiя-сподiванка. Тому так весело тут, на пригорку пiд лiсом,
вiд того такий вереск i смiх. Молодцi винесли й поставили на видному мiсцi
Мару - солом'яне знамення зими, зодягнуте в картату полохту, старий
байберек, на головi - зимова хустка, пов'язана спереду й нацiлена доверху
гострими рiжками. Певно, через них i смiх у гуртi.
-• Погляньте, на бабу Кобищиху схожа.
- На оту вiдьму?
- Ано.
- Га-га, а й правда схожа!
Снiгу не було вже, тож брали груддя й кидали у Мару.
- Прiч вiд нас, злюща! Прiч!
Коли груддя летить мимо, молодцiв бере осмута, коли вцiляє, тим паче в
голову, - злiтає до неба смiх. Такий гучний i такий розкотистий, який
можуть видати тiльки молодi й дужi груди.
Та ось вгомонилися потроху, принаймнi старшi. Тодi Мстивой, якому
випало правити тут, на святi, бере вiд вогнища головню й запалює Мару.
Дим, сморiд стеляться долом, помiж людей, та люди не зважають на те.
Веселi, гомiнкi, кидають у вогонь палiччям i ще веселiше горланять, коли
стовпом злiтають до неба iскри.
Дiвчата стають тим часом у коло, ведуть танок i наспiвують:
Ой ми зиму зимували, не спiвали, Весни дiждали - заспiвали.
Гомiн уступає мiсце пiснi, а пiсня - знову пiснi.
- Ой Весна, Весна, ти у нас красна, Що ж ти нам, Весно, принесла?
- Принесла я вам лiтечко, Ще й рожевую квiточку. Та вроди, боже,
житечко, Житечко, ще й пшеницю I всяку пашницю.
Молодцi ще там, у городищi, вибрали помiж дорослих дiвок найлiпшу, ту,
що i личком красна та ясна, i станом гiнка, мов смерiчка, жiнки нарядили
її в бiле святошне вбрання, надiли на вимитi любистком та розпущенi по
плечах коси вiнок iз купав, посадили на бiлого коня, дали в руки сито з
випеченими й золоченими медом жайворонками й сказали: "Нинi ти, Добромиро,
Ярилова наречена - Весна. Їдь у поле й обдаруй усiх своїми дарунками".
Поки дiвчата, що супроводжують заквiтчану Весну, спiвають "дай нам жита i
пшеницi, в огородi сiножатi ", Весна встигає роздати дарунки, запрошує
поселян до яств, виставлених на бiлому полотнi. Там є хлiб i печеня,
пироги i набiл, мед бджолиний i корчаги з хмiльним. А ще - вепрятина,
лосятина, засмаженi тетеруки. Вистачить усiм i на всю нiч. Першi, як i
годиться, сiдають до яств мужi та молодицi. Їм не гоже починати свято з
танку - танцюватимуть тодi, як захмелiють. Тож i не ухиляються вiд яств та
братниць, i частуються, i здравицi виголошують на честь матерi-весни,
всеблагої Лади, богинi злюбу та перелюбу. Ано, i перелюбу. Бо серед мужiв
Випалу немало таких, що прийшли святкувати з одними, а частуються з
iншими, - тими, кого хотiла б воля, та не судила доля. Бо де ж тодi й
угомонити її, змiю-присуху, коли не на святi Ярила?
А вогнища горять - не згасають, пiдносяться ввись, ширяться долом. I
пiсня не стихає, i гомiн iде та йде лiсом-дiбровою, полем-перелогом i
полем-випалом. Вiд весi до весi, од краю й до краю, на весь слов'янський
свiт.
Розлилися води на чотири броди,
Ой дiвки, Весна красна, зiлля зелененьке, -
чути вiд гурту пiснярiв, а десь в iншiм кiнцi велелюддя злiтає ще
голоснiше i бадьорiше.
- У гори-дуба! Ходiмте гуляти в гори-дуба!
I клич той не лишається голосом волаючого в пустелi. Молодцi вихоплюють
iз гурту своїх обраниць й спонукають їх, веселих, розпалених хмелем чи
тiльки iгрищами, туди, де рихтується вервечка охочих. Стають парами, ждуть
- не дiждуться, коли урядник виламає палицю й покличе мiрятися: кому у
парi стояти, кому пару шукати. Миловидка з Божейком як молодшi не
тиснулись уперед, бо нi один нi друга не гуляли ще в гори-дуба й не
знають, що та як. Коли почнеться гра, мають приглянутися, стоячи позад
iнших, а тодi вже й робити те, що iншi.
- А ти, Божейку, чого гнешся? - примiтив його i покликав
Мстивой-урядник. - Ходи та мiряйся, коли не хочеш бути тим, що горить.
Палицю вiн вирiзав довгу, i тим, що мiряються, доводиться тягнутись
часом, аби дотягтися до верху. То вже привiд для чергових кпинiв та
дотепiв. Ну, а де привiд, там регiт серед парубоцтва, захист-благання
серед дiвок.
- Не все те велике, що вельми високе.
- Хiба?
- А так. Казав один: високий до неба, та не вельми треба.
- Не один, а одна. Ти це хотiла сказати?
- Може, й це. Чом нi?
Та ось серед усiх, що мiрялися, знайшовся й такий, кому випало горiти.
Молодь знову стала парами, жде, затамувавши вiддих. А парубок-невдаха не
подає виду, що невдоволений: ходить перед усiма гоголем i, жартуючи,
бадьориться, зрештою стає на визначене йому мiсце i, взявшись у боки,
кричить що є сили:
- Горю, горю, дуб!
- Iз яких яруг?
- Iз випальських!
- Чого ж ти гориш?
- Красної дiвицi хочу!
- Якої?
- Тебе молодої!
Молодець i дiвчина, що стояли першими, зриваються з мiсця й бiжать
кожне своєю стороною в кiнець вилаштуваних парами. Той, що горiв, норовить
наздогнати дiвчину-утiкачку i вхопити її до того, як опиниться позад усiх
i вiзьметься зi своїм обранцем за руки. Та не на ту натрапив. Дiвчина
бiгла хутчiш i таки встигла стати на безпечне мiсце.
Гра повторюється. I раз отак, i вдруге, аж поки котрась iз дiвок не
загаялась-таки i не опинилася в обiймах того, що горить бажанням злюбу.
Вереск поступається мiсцем смiховi, такому дружному i такому втiшному,
щотi, бiля яств, уклякають на мить, нiби питаються: "Що там?" Проте тiльки
на мить. У них своя бесiда i свiй смiх. I iгрища свої. Той леститься до
сусiдки, той споює сусiда, аби упився та злiг мерщiй, третiй пiдозрює щось
за жоною i хмуриться або бере, мов татя на татьбi, за руку й каже: "Не
в'язни до того бовдура, бо заробиш по писку".
А все ж найбiльше таких, що радiють святу, липнуть-голубляться одне з
одним на цiм велелюднiм святi i тiшаться, що вони щасливо поєднанi Ладою,
що їм, людоньки гожi, є за що дякувати Ладi. Бо живуть одною думкою,
смiються одним смiхом i певнi, усi втiшенi сьогоднi величним iз величних
свят.
А нiч виснула та й виснула над землею Тиверською, над бурхливим i
швидкоплинним Днiстром. Пахнув передлiтнiми пахощами лiс, пахнуло поле,
дихала розбуджена до життя земля. I нiхто не помiтив, будучи споєний тими
пахощами, святковими помислами та бажаннями, що поки їхнi свiтлi та яснi
боги спочивають чи омиваються десь за морями-океанами, на землi Тиверськiй
дiє iнша сила - Чорнобог. I дiє пiдступно. Десь аж звiдтам, iз чужкраю,
наслала вона в цю землю татей при повнiй бронi, а тi, знаючи звичаї
сусiдiв, їхнi споєнi нинi добром i нацiленi на добро серця, не забарились
пiдкрастися до Випалу й обступити як городище, так i умиротворену святом
та святковiстю випальську юнь, що гуляла поза городищем.
Першими нагледiли татей тi, що пiшли вiд вогнищ й утаємничилися далi
вiд людей, та не одразу второпали, хто то i що то. Коли ж второпали та
сполошилися, пiзно було застерiгати. Та й хто почув би їхнi застереження,
коли у полi за Випалом злiтав i виснув при лiсi веселий молодечий гомiн, а
ще веселiший смiх, рвалася пiд склепiння неба й виляскувала в небi
безжурна людська радiсть. Тодi аж спинилися випальцi й принишкли враженi,
як обступили пригорок i їх на пригорку кiннi татi з чужкраю й звелiли
скорити перейнятi святковим настроєм серця, а руки подати до пут i вериг.
- Не пiддаваймось! - перший опам'ятався i крикнув на повнi груди
Мстивой. - Молодцi, мужi! Берiть дрюки i захищайтеся!
Зчинився крик, галас, такий зичний i такий розпачливий, що, мабуть, не
тiльки Випал, свiт почув його i пробудився вiд нього. Котрийсь iз мужiв чи
молодцiв хапав дрюка й ставав супроти татей iз дрюком, котрийсь повелiвав
дiвкам та молодицям ховатися за мужiв i не заважати. Та що дрюк супроти
стрiли та меча i що вiдчай супроти ратної сили? Хтось справдi люто боронив
себе, ладо своє, комусь пощастило скористатися тiєю борнею й вислизнути з
гурту приречених за спини нападникiв чи пробитися крiзь лави нападникiв.
Одначе таких було небагато, та й не всiх рятувала темрява. Один затихав,
стиснутий за горло петлею, iнший - вiд несхибного удару стрiли чи й меча.
VI_
Гiнцi прибували та й прибували до Черна, i всi з пониззя.
- Бiда, княже! - волали. - Ромеї вторглися в Тиверську землю. Налiтають
коршаками й палять оседки, людей, товар беруть у полон!
Вiрити не хотiлося, а вiрити мусив. Це ж не один i не два прибiгли й
нагнали страху. Он скiльки їх, вiсникiв печалi. А проте чого бiжать тiльки
з ближнiх весей, городищ i все випадковi, тi, що втекли вiд нападникiв? Де
ж вiстi i вiсники з обводiв землi Тиверської, вiд тих, що мали б прибути
першими й сказати, якi ромеї, скiльки ромеїв? Тiльки ласi на поживу татi
чи палатiйське вiйсько iмператора?
Ширити, не розiбравшись, цi тривожнi вiстi не випадало, проте й не
ширити їх не мiг. Давно дав вижу по окрузi димом, поскакали й гiнцi. Тим
весям, що горнуться до городка Дикушi, велено зiбратися в тисячi i йти
серединою землi на пониззя, тим, що стоять ближче до Пруту, сказано те
саме, хiба з тiєю одмiною, що йти мають вздовж Пруту. Тисяцькi знають,
чому так: одне, щоб не розминутися з супостатом i не дати йому проникнути
на сiвер непомiченим, а друге - аби самим не опинитися в тенетах. То вже
там, у Подунав'ї, зiйдуться, коли буде така потреба, i дiятимуть купно.
Поки що мають бути обачними i дуже.
З одним вагався i не вiдав, як вдiяти: слати вже гiнця до князя Добрита
яко старшого в землi Трояновiй, звiдомляти його про цю оказiю а чи
утриматися з своїм посланням. А сусiди, хоча б i уличi? Певно ж, мають
знати, що сталося. Вони поруч, це лихо не тiльки тиверськi, i їхнi оседки
може зачепити своїм чорним крилом.
Так, уличi мають знати i негайно, тим паче, що це найпростiше - пошле
гiнця за Днiстер, та й по всьому, далi самi понесуть вiсть вiд одної весi
до iншої. А з гiнцем до князя Добрита зачекає. До Волина й дулiбiв тодi
лиш удасться, як напевно знатиме: це не татьба, це - вiйна.
Конi давно засiдланi, i вої при бронi. Он скiльки зiбралося їх. А то ж
тiльки з острога. З ближнiх околiй ще не прибули, з околiй буде їх та й
буде.
Поки збираються за стiнами, на торжищi-мiстi, поки лаштуються в сотнi,
а сотнi - в свою тисячу, князь Волот кличе воєводу, мужiв ратних та
думаючих на раду.
- Моє мiсце в походi, - почав стишено, однак доволi твердо. - Черн наш
стольний лишаю на воєводу Вепра. Пильнуйте i дуже. Ромеї - пiдступнi
супостати, можуть затаїтися в дебрях чи яругах i з'явитися пiд стiнами
тодi, коли рать пiде в Подунав'я. Отож залоги не послаблюю. Запрiть
ворота, наносiть на заборола камiння, наготуйте смоловарнi й будьте
завжди, кожної митi готовi до оборони.
- За Черн не печалься, княже, - поспiшив запевнити Вепр. - Залога
вволить твою волю i, коли треба буде, вистоїть будь-що.
Пiдстав для сумнiвiв у князя, признатися, не було. Бо добре знав: Вепр
слiв на вiтер не кидає. Та й воєвода з нього неабиякий. I на розум
гострий, i на руку твердий, i в сiчу не завагається пiти першим. Через те
полишив раду мужiв i швидко забув про неї. Клопотався iншим: що жде їх у
Подунав'ї? Путь торована i знана, не так уже й давно ходили туди походом
ратним - i на Дунай, i за Дунай. Однак тодi йшли i не розглядалися, знали:
довкруж свiй люд i своя земля. Тепер не те. Ромеї, пограбувавши весi та
городища, могли не пiти за Дунай, гляди, переправили полон та й затаїлися
в нетрях незайманщини, ждуть, поки пiде на низ тиверськс ополчення й
вiдкриє їм путь для грабунку в сiверських волостях. Ймовiрностей у
помислах цих мало, а все ж князь обережний i дуже. Йшов i розглядався,
посилав по праву i по лiву руч вiд путi звiдунiв. Це уповiльнювало ходу
його тисяч, зате напевно знав, що зробили ромеї обабiч путi, по якiй iде
вiн сам, те роблять i на путях, що йдуть вiд Дикушi, ближче до Пруту.
- За поприще вiд нас, - доповiли звiдуни, - спалено городище. Тi, що
лишилися в ньому, кажуть, палили минулої ночi.
- Там є хтось?
- Так. Бiльше старi, дiти та ще тi, кому пощастило проскочити в лiс i
сховатися в лiсi.
- Ведiть туди. Хочу погомонiти з такими, що бачили татей.
Городище було не таке вже и велике, а залишилося вiд нього ще менше -
всього лиш тi кiлька хиж, що стояли осторонь i не стали здобиччю вогню.
Бiльше люди впадали в око, анiж їхнi оселi.
- Як iменувалося городище? - запитав князь, надїхавши.
- Випал, достойний.
Воiстину випал, самi головешки лишилися та порубанi тiла тих, що
боронили дiтей своїх, оселi. Певно, не раз уже горiло це городище, коли
назвали так - Випал. А хiба нi? Кого тiльки не було тут, у Придунав'ї, чиї
дороги-путi не пролягали через землю Тиверську. I всiм хотiлося погрiти
руки на пожарищах. Римляни приходили - грiли, готи iшли - теж грiли. А що
вже казати про ромеїв?
Поселяни не клопоталися оселями. Тинялися мiж згарищ, шукали забитих i
зносили їх докупи. Iншi збирали на подвiр'ях недогорiлi латвини, кнеси-те,
що лишилося вiд споруд, i теж зносили та складали так, аби добре горiли.
На тi недопалки кластимуть, певно, i вiддаватимуть вогню тiла забитих.
- Хто бачив татей? Чи можете сказати напевно: хто вони?
- Усi бачили. То - ромеї.
- I це правда?
- Правдивiше не може бути. Коли не вiриш, можеш над'їхати та поглянути:
лежать отамечки, на пригорку, де гуляли звечора дiвки та молодцi.
Їх було п'ятеро. По бронi, лику видно: таки ромеї i таки вої. Як же це
розумiти? Мiж ромеями i антами укладено мир, iмператор давав, замирюючись,
роту: нiколи не переступати Дунай, жити, як подобає сусiдам. Уся бiда в
тiм, що того iмператора немає вже на ромейськiм столi, iнший править
iмперiєю. А певно, так.
Полон настигли тодi вже, як на цiм боцi лишалися тiльки рештки його.
Єдина втiха - ромеї, що прикривали переправу, не переправилися на свiй
бiк: або полягли в сiчi, абовзятi в полон. А то добра пучка перцю на понюх
ромейському iмператоровi Юстинiану. Пiднесуть i скажуть: "Видiв, хто ходив
у Тивер, плюндрував землю, чинив розбiй i глум? Не якiсь там татi, що їх є
та й є по обидва боки Дунаю, вої з когорти намiсника твого - Хiльбудiя".
Пiти за Дунай князь Тиверi не зважився. Вiн належав до обачних i тому
вчинив обачнiше: послав гiнцiв у Волин, а сам став iз ополченням та
молодшою дружиною по Дунаєвi. Бо так гадав собi: ромеї своє взяли i вдруге
не сунуться.. Поки гiнцi гнатимуть коней до Волина, поки князь Добрит
надумається i зважиться на щось, скористається присутнiстю ополчення i
вiдбудує чи заново спорудить людовi весi, а десь - i городища. В гнiвi на
ромеїв виколисав у собi рiшенець: далi не можна лишати полуденнi обводи
землi Тиверської такими, як були; настав час споруджувати при Дунаї
сторожовi вежi, а то й не вежi, - такi, як у ромеїв, твердi. Заслонити
ними землю, може, й не заслонить, а затримати просування супостатiв вони
все ж будуть спроможнi i знак землi Тиверськiй подадуть вчасно. А то -
половина дiла.
Руйнацiї завдано великої, проте не все стало поживою вогню та приманкою
розбою. У тих, котрi сидiли ближче до Дунаю весями та городищами,
знайшлися сокири, не бракувало у Придунав'ї й лiсу. А люду, коней було та
й було. Тож i закипiла робота в руках звиклих до неї поселян, а де
почувається робота, росте з землi i зводиться над землею витвiр рук
людських, там влягається й бiль, приходить бодай якась розрада.
Посланi до князя Добрита гiнцi повернулися пiд кiнець другої седмицi. А
вслiд за ними прибули й дулiбськi тисячi, очоленi воєводою Старком, тим
самим Старком, котрий у тамтешнiм походi на ромеїв порятував несподiваним
ратним вивертнем всiх антiв i став вiдтодi першим мужем при князi Добритi.
То була радiсть i втiха. А ще знамення: князь Добрит не легковажить
тим, що спiткало Тивср, вiн дає їй надiйну i достойну помiч. Та чи не
найбiльше потiшили князя Волота (коли казати правду, i здивували)
надiсланi Добритом разом iз Старком та його тисячами сли. Чомусь не
подумав, геть iз виду випустив, що з ромеями i з Юстинiаном, котрий стоїть
на чолi ромеїв, можна стинатися i в такий спосiб. А Добрит на це чи не
найбiльше уповає. Ано, чи не найбiльше, бо звелiв очолити сольство самому
Iдаричу, мужу думаючому iз думаючих, знаному в землi Трояновiй та й за її
обводами не лише величавiстю виду, а й умiнням баяти людей красним словом,
лишатися супокiйним iз супокiйних навiть у найлютiшiй круговертi людських
пристрастей.
- Княже, - сказали сли, сiвши у Волотовiм наметi. - Рада старiйшин i
князь землi Дулiбської просили тебе вгамувати гнiв, спричинений розбоєм, i
не дати гординi мужа ратного взяти гору над здоровим глуздом мужа
думаючого. Настане час, поквитаєшся з ромеями за вчинене. А поки що
наступи на власний бiль i примусь мовчати. Воїв, що прийшли зi Старком, i
воїв, що є пiд твоєю рукою, велено тримати при Дунаю i являти раз по раз
на очi ромеям, аби не так безпечно спали. Орудуватиме ними Старк. Ти ж,
яко скривджений, iдеш iз нами, антськими слами, до ромеїв i висловлюєш
самому iмператоровi гнiв за розбiй, за порушення даної на хрестi роти. Вiд
того, що скаже iмператор, i залежатиме, як дiяти нам.
Волот не роздумував довго, одразу ж i доволi впевнено сказав: "Най буде
так". Лише пiзнiше, як заговорили про путь, якою хочуть правитись,
насторожився i зваживсь заперечити.
- А коли вторгнення - дiло рук когось iз привiдцiв ромейських когорт,
що квартирують у Скiфiї, Нижнiй Мiзiї чи Фракiї? Вони ж усе зроблять, аби
сольство наше не потрапило до iмператора.
- Нас охороняє княжий знак.
- Що знак для татей? - обурювався князь Волот. - Хто почав iз татьби,
той татьбою i завершить. Раджу правитися до Константинополя не сухопуттю -
морем.
Iдарич завагався.
- А князь тиверцiв має чим правитися таким морем?
- Яким це таким?
- Ну, i широким, i глибоким, i бурхливим.
- Море є море, по пояс нiде не буде. А правитися знайдеться на чому.
Мужi переглянулися мiж собою, зрештою обмiнялися словом-другим та на
тому й стали. Пливти не обов'язково сьогоднi. Поки доберуться до Черна,
поки налаштуються в путь - теплiнь i зовсiм запанує в землi Тиверськiй,
скресне й спливе до моря лiд. А їм аби льоду не було на Днiстрi, у морi
його i поготiв не буде.
Усi приготування до походу переклав у Чернi на кормчого та стольника.
Один спiшно лаштував лодiю, другий - подарунки для iмператора та
iмператрицi, для тих, через кого треба буде добитися побачення з
iмператором. Сам же Волот клопотався тим часом поселянами, що лишилися без
крiвлi: слав гiнцiв до старiйшин общин з речницями вiд себе, старався
витлумачити як мужам своїм, так i старiйшинам, що заподiяне пониззю лихо є
лихом усiєї землi; отож хай не зволiкають i не вiдпираються тим, що їм,
сiверянам, вистачає свого клопоту: на поле прийшла передлiтня теплiнь, а з
теплiнню ролейнi турботи. Повиннiсть ця стосується всiх, її мусить
виконати кожен.
Знав: тиверський люд щирий серцем i на клич його вiдгукнеться дружно. А
все ж клопотався, не присiдав удень, не мав перепочинку й поночi.
- Ти йдеш до ромеїв? - зустрiла якось i неприховано тривожно глянула на
свого мужа i князя Малка.
- Нiби не чула?
- Чула, та не вiд тебе.
Дивився на неї i мовчав. Чи то ж справдi так? Всiм, виходить, казав,
куди правиться, чого правиться, а їй - нi?
- Маю йти, Малко, - мовив вибачливо i неприховано чуло. - Великого лиха
завдали нам ромеї i ще бiльшого завдадуть, коли не пiду iз сольством до
iмператора.
Слухала уважно i думио, ба навiть спiвчутливо. Зрештою зiтхнула важко i
прихилилася до плеча.
- Най помагають тобi боги у заходах твоїх. Коли ж вирушаєш? - пiдвела
голову.
- Як тiльки лодiя стане пiд вiтрило.
Знову зiтхнула i вже потiм мовила:
- Хоч цеї ночi прийди та спочинь перед плаванням. I моєму серцю полиш
бодай якусь сподiванку, а з сподiванкою - спокiй.
Не втрималась-таки, поскаржилася. Воно, коли по щиростi, то скаржитися
їй є на що. Не княжi турботи змушують Волота забувати, є в теремi Малка чи
немає Малки. Холодний вiн до своєї жони i давно, здається, з тих самих
лiт, як почала винагороджувати дiвками. В молодi лiта, щоправда, тiльки
кривився, ковтаючи її кислицi, та хмурився по кiлька седмиць. З часом все
ж одходив серцем, пригортав Малку i вiрив: вони молодi, матимуть ще i
дiвок, i молодцiв, тих синiв-соколiв, що стануть пiдпорою вiтцевi-князю, а
тим уже й землi, що пiд рукою князя. А то ж як! Удiл князiв - бранi iз
супостатом, походи й сiчi, коли не постiйнi, то вельми частi. Чи один
Богданко може бути надiйною пiдпорою в тих сiчах? Що коли один iз них -
вiтець чи син - поляже на полi бранi? А то й обидва!
Волiв не думати про те, зректись невтiшних думок i забутися, а щоб
забутись, силився вiрити в Малку i шукав утiхи бiля Малки. Коли ж сталося
так, що бабка-повитуха ледве одволодала її пiсля родiв найменшої -
Миланки, а одволодавши зiзналася: княгиня не годна вже родити, вiдчув, як
холод поповз до серця змiєю i звив собi там надiйне кубло Знає: Малка не
винна в тiм, що сталося, а утiшити себе всього лиш її неповиннiстю, як i
обов'язком мужа перед жоною, розумiнням, що як би там не було, вона - мати
його дiтей, не може.
- Цеї ночi прийду, Малко, - пообiцяв. - Неодмiнно. Бо там уже пiдемо, i
хто знає, коли повернуся до Черна. Путь далека i нелегка, сама бачиш -
морем збираємося йти... Черн полишаю на Вепра, - додав довiрливо, - а
вогнище - на тебе.
Аж засвiтилася на виду. I сльози-росинки засяяли в очах.
- Спаси бiг, - сказала й поклала Волотовi на серце руку - Дiтьми i
вогнищем не печалься, я дам їм раду та й лад. Аби тiльки з тобою все
гаразд було. Чуєш, муже мiй, аби усе гаразд.
VII_
Останнiм пристанищем у Тиверськiй землi стала для сольства давня
грецька колонiя Тiра. Вiд грекiв лишилися тут всього лиш кам'янi плити з
написами про їхнє давнє, як свiт життя-буття, в цiм краї та мурованi з
каменю пiдклiтi, в якi зсипали свого часу придбаний у Скiфiї хлiб i
тримали до початку навiгацiї на Понтi Евксiнському та в лиманах Понта
Евксiнського, а то й до того часу, коли в метрополiї пiдiймалася на хлiб
потрiбна колонiстам цiна. Все iнше зруйнував час та численнi вторгнеиня.
На мiсцi старої Тiри, власне, поблизу неї, стояла тепер невелика вежиця, а
у вежицi - митниця для заморських гостей, котрi правилися у слов'янськi
землi з товарами, споруди для залоги, що стерегла обводи Тиверської землi,
а заодно i митницю, заїжджий двiр iз ложницями для iменитих гостей.
Нинi в ложницях припахувало невивiтреною пiсля зими цвiллю. Отож
доглядачi, завваживши, хто i з яким намiром пристав до їхнього берега,
поспiшили роздмухати вогнив ои пустити в оселi гарячий дух, охоронець
добра та спокою серед тих, що оселилися.
Лиман не встиг ще позбутися криги, принаймнi скрiзь, i кормчий порадив
слам заждати день-другий, поки подме сiверко. Той швидко подробить кригу й
очистить морську просторiнь для плавання. Вiн не набагато й помилився.
Десь на третю добу, пiд нiч уже, з полуночних країв подув потужний
вiтрюган. Лиман забрижiв, згодом знялися пiнявiхвилi, i плавання знову
довелося вiдкласти: за такого вiтру (хай i попутного) ризиковане виходити
у вiдкрите море, та ще на не вельми надiйнiй лодiї. I вiтрило може
зiрвати, потрощити крiплення i лодiю накрити крутою хвилею.
А мати-природа не зважала вже анi на присутнiсть криги на берегах
Днiстра та лиману, анi на зимнi вiтри з полуночного краю. Iшла по землi й
засiвала її теплом, зелен зiллям, а ще - пташиним спiвом. Такий вiн
голосний i такий знадливий був, той спiв величавий, нiби зумисне чарував
своїми знадами й казав голосом знад: не поспiшайте, люди, потiштесь
теплiнню, тим, що народжується з кожною миттю на землi. Присяйбiг, таке не
скрiзь i не завжди угледите.
Може, й не хотiли б сли пiддатися спокусам, що чарували їх на берегах
Днiстра, та мусили: вiтер дув день, дув другий, дув i третiй. Лише вночi з
третього на четвертий стишився й дозволив кормчому сказати всiм: "Пора"..
З Тiри вийшли не вельми рано i, здавалось, за цiлковитої тишi. А
опинилися в лиманi, подивувалися одмiнi: вiтер коли й стихав, то всього
лиш на нiч. З настанням тепла знову свiжiшав. Не так щоб дуже, однак i не
попускав вiтрила, напинав та й напинав їх.
Дулiби радiли. "Гля, - казали один одному, - як весело бiжить лодiя.
Коли так i далi правитимемося, за три-чотири доби в Константинополi
будемо".
Кормчий лиш осмiхнувся на те.
"Вйдемо в море, - гадав собi"- побачите, як правитись з ним".
I мовби наврочив. Як тiльки поминули пересип, вiтер вiдчутно натужнiш
вдарив у вiтрило, примусив порипувати снастi. Хвилi, щоправда, до якогось
часу були такi, як i в лиманi, - невисокi i згладженi, проте лише до
певного часу.
- Оце i є вже море?
- Воно, достойний. Завваж, берег лишень позаду. Попереду вода та й
вода.
- А ми не зблудимося на сiй водi? - поцiкавився Iдарич.
За лодочних вiдповiв князь Волот:
- Кормчий Домовит не вперше ходить морем. Вдень постарається триматися
берега, вночi - зорi путеводної.
Обiцяного берега не було та й не було. Десь аж пополуднi об'явився вiн
праворуч. Принишклi з якогось часу дулiби пожвавiшали, стали гадати, де
вони зараз. Бо не лише князь Волот, серед дулiбiв теж були такi, що ходили
за iмператора Юстина на ромеїв, змiряли з сiвера до полудня Скiфiю, Нижню
Мiзiю i тiльки в горах були затиснутi Германом та його комесами. Анти вої
мiцнi i мужнi. Тож билися, доки була сила в руках. Та що могли вдiяти,
коли наскочила коса на камiнь? Добре вже те, що вихопилися якось iз
тiснини та вiдiйшли з рештками тисяч за Дунай.
Пригадували старшi. Молодшi слухали, розпустивши вуха, й не помiчали
вже, здавалось, яке за лодiєю море, як далеко їм до берега. Та то тiльки
здавалося. Море що ближче до берега, то вiдчутнiше розгойдувалося й
кипiло, а розгойдане море не могло не нагадувати про берег.
- Княже,-пiдiйшов до Волота кормчий. - Вночi може розiгратися справжня
буря. Доки не пiзно, раджу пристати до берега й перебути нiч на березi.
- Не бажано. Домовите.
- Знаю, що не бажано, та необхiдно. Нiч буде буряна, отож похмура, а
йти такої ночi морем небезпечно.
Волот вагався, зрештою пiшов на пораду до Iдарича. Той виявився
помiркованiшим, ба наполiг навiть. "Кормчий, - сказав, - плавав i не раз,
отож лiпше за нас знає, коли час пливти, коли - iти до берега. Най робить
так, як вважає за потрiбне".
Вийти на берег виявилося стократ важче, анiж пливти у вiдкритому морi.
На мiлководдi хвилi були високi i бурянi. Однi розсипалися й вирували, не
досягши берега, iншi з шумом i гуркотом накочувалися на берег, кипiли при
березi.
Довелося спустити вiтрила й сiсти на весла. А поки сiдали та цiлилися,
де пристати, поки вибрали пологiший берег, сутiнки згустилися, i море
викинуло лодiю там, де було мiзiйське сельбище. Поночi їх, щоправда, не
помiтили. Не одразу помiтили й удосвiта. Та слов'яни теж не скористалися
тим, що лишалися тривалий час непомiченими. Море геть розбурхалося за нiч,
i вибратися в глибiнь супроти високих та буряних валiв годi було й думати.
Вдень натрапили на них мiзiйцi, а перегодом - i кiннi ромеї.
Довелось пояснити, хто такi i чому тут. Ромеї вислухали їх, пожурилися
навiть укупi з антами та й подалися собi. А надвечiр знову над'їхали.
- Кормчий i лодочнi, - сказали, - лишаються при лодiї, а слам антським
велено їхати з нами.
- Куди й пощо?
- До Маркiанополя. Матимете бесiду з намiсником Фракiї i всiх провiнцiй
дiоцезу Хiльбудiєм.
Iдарич показав їм знак князя Добрита, пояснив, що вони сли i є тому
особами недоторканими, та ромеї не зважили на те.
- Такий наказ центурiона, - сказали. - Лодочнi, коли вгамується море,
можуть правитися в пристанище Одес. Це неподалiк. Там знайдуть їжу i
охорону. Всiм iншим велено бути в Маркiанополi.
Хiльбудiю, певно ж, доповiли, чиїх слiв доправлено до Маркiанополя, а
Хiльбудiй не поспiшав бачитися з ними. Дулiбiв обурювало це, i вони усiм
гуртом напосiдали на Iдарича:
- Ти довiрена особа князя. Iди й кажи наш гнiв.
- Спокiй, братове, спокiй, - утихомирював їх зосереджено похмурий
Iдарич. - Доста того, що ми єдиножди поспiшили вже i вчинили не так, як
мали б вчинити.
- Де i чому -поспiшили?
- Коли правилися з лодiї. Мали б лишити когось iз слiв, i той муж
нарочитий подався б, дiждавшись тишi на морi, прямiсiнько до iмператора,
аби оскаржити сваволю Хiльбудiя.
Дулiби примовкли й замислилися. А й справдi, тодi Хiльбудiй не посмiв
би поводитися з ними отак, як нинi.
-_ Що скажемо, коли дiйде до розмови? - порушив тишу князь Волот.
- Як є, так i скажемо: правимося до iмператора з сольством вiд антiв. А
чому правимося - про те нi пари з уст.
- Хiльбудiй зажадає знати.
- Ми не до нього їхали, не йому й казатимемо, чом їдемо. Вiн всього лиш
намiсник дiоцезу, його повиннiсть - допомогти сольству правитися до
iмператора i тiльки. Все iнше буде порушенням покону, що вiддавна iснує
мiж сусiдами.
Можливо, i все ж князь Волот не поспiшав радiти.
- Аби не повторити свою недалекогляднсть, - сказав Iдаричу, - гадаю, на
побачення з Хiльбудiєм слiд iти не всiм.
- Думаєш, зважиться на злочин?
- Так. Побачення почнеться з частування, а ромеї - пiдступнi
частувальники, разом iз вином i трутизни можуть дати.
- Не посмiють. У такому разi всiх змушенi будуть нищити: i нас, i тих,
що бiля лодiї.
- А коли посмiють все-таки? Хiба всiх нас разом iз лодiєю не могло
накрити море?
Iдарич змiряв князя пильним оком, проте сказати нiчого не сказав.
Десь опiсля вже Волот надумався й знову пiдсiв до нього.
- За нами, здається, не слiдкують?
- Немовби нi. А що?
- Чи є потреба сидiти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару
воїв i пiти по Маркiанополю. На ромейськiй речi розумiюся, гляди,
пiдслухаю щось, а то й побачу.
- А вийдеш непомiчений?
- Сподiваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слiдкують. Якщо Хiльбудiй
покличе на розмову, iдiть без мене.
Не зовсiм певен був, що станеться так, як гадає. А все ж сподiванка
зустрiти когось iз своїх у Маркiанополi не переставала грiти. Цей
ромейський город - один iз тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути,
щоб у ньому не жили слов'яни, - коли не цi, щойно полоненi, то тi, що
опинилися у Вiзантiї з iнших причин i за iнших часiв. А в слов'ян,
закинутих лихою долею за обводи рiдної землi, немає звички та не буде й
потреби розминатися з своїми. Певен, не забаряться пiдiйти, пiзнавши по
вдяганцi, й поцiкавитися: з якої землi i чи давно тут; є вже ромейським
пiдданим чи всього лиш гiсть. А вже як пiдiйдуть та заговорять, не сплохує
i не забариться вивiдати, де тi анти, що ромеї пригнали нещодавно з-за
Дунаю.
Зумисне йшов вузькою вулицею й голосно говорив iз воями, що
супроводжували його в тих мандрах. "Хтось та почує, - гадав собi, - хтось
та озветься". Аж зирк - дiвча якесь дибає назирцi, по ньому видно: i хоче
пiдiйти та заговорити з воями, i не насмiлиться.
Влучив нагоду й сховався за будовою. Коли ж дiвчина наблизилася до неї,
полонена одною думкою: не випустити антiв з виду - смикнув її за руку i
заслонив собою у схованцi.
- Йой! - злякалася i крiм отого спустошено тихого
"йой" нiчого не могла сказати з ляку.
- Ти хто? - припер її до стiни разючим, мов блискавиця, питанням.
- Миловида...
- З-за Дунаю будеш?
- Атож. Побачила князя i хочу просити, аби визволив iз неволi
ромейської.
- Ти знаєш мене?
- Ано. Була тамтого полiття на мiстi пiд Черном, а затим - i на
княжичевих пострижинах у Чернi. Чи князь пригадує ту, що вiтала княжича?
Мало не скрикнув дивуючись: боги, то це i є вона, та мила з милих i
красна з красних дiвчина?! То це i є вона?!
- Як же ти потрапила сюди, голубонько сиза? - I бiдкався її нещасливою
долею, i радiв, що здибав саме її. - Коли потрапила?
- Зовсiм недавнечко, княже, - казала й душила в собi непроханi сльози.
- Гуляли ми за городищем, вся молода пагiнь Випалу. Появу Ярила мали
зустрiти, благословенням Лади натiшитись, а ромеї налетiли кiнно,
пов'язали нас, мов татi-душогубцi, та й повели за Дунай. Визволи, княже. Я
- продана вже, рабинею єсть у господаря. Заплати йому за мене й визволи.
Вiк буду вдячна. Коли не зможу повернути солiди, закупом стану тобi й
вiдроблю їх.
- Стривай, - поспiшив утримати її вiд зайвого й непотрiбного зараз. -
Скажи, де iншi? Скiльки вас тут?
- Йой, княже, господарю наш красний. Коли б могла я полiчити, скiльки.
Силу-силенну гнали нас. Вiд самого Випалу й до пониззя брали дiвок, та
молодцiв, та молодих мужiв. Як до Дунаю прийшли, хмарою збилися. Тепер
тутки всi. Власне, не зовсiм тутки, в Одесi, в забудовах ховають до пори
до часу тих, кого не продали ще. Подейкують, нiби лодiй ждуть, на торжище
мають везти.
Так он воно що! Полоненi тут-таки, пiд рукою в Хiльбудiя! За
ромейськими комесами давно водиться такий грiх: iдуть у чужi землi й
беруть полон аби розбагатiти на ньому. Цей теж не лiпший. Не встиг стати
намiсником, розгледiтися в дiоцезi Фракiя, як уже пiшов у слов'янськi
землi. Дiла-а... Що ж то вiн скаже, коли зустрiнеться з ним, князем
Тиверi?
- Хто твiй господар?
- Ливарник мандрiвний, з наших вiн, iз полян. Кому посуд чинить, кому
обручки, браслети виливає. Вiн добрий, коли попросиш, уступить мене i за
пристойну цiну.
- Веди до нього, - сказав не вагаючись. - I знай: викуплю тебе. Тiльки
ось що: про те, що повiдала менi, нiкому анi слова. Чула? Бо довiдаються
ромеї, що знаєш про їхнi умисли, не випустять тебе з Маркiанополя. Смерть
заподiють, а таки не випустять.
Втовкмачував та й втовкмачував дiвчинi з Тиверi, аби була обережна i не
проговорилася ромеям та й господаревi своєму, якi переслiдує намiри,
передаючись пiд руку тиверського князя.
- Аби не запiдозрили нас, - сказав утаємничено i якось аж надто пильно
подивився на Миловиду, - напущу твоєму господаревi та й усiм цiкавим
туману: скажу, уподобав тебе яко дiвку i хочу мати за жону. Ти теж кажи те
саме. Можеш паленiти, як паленiєш зараз вiд сорому, а проте й не переч,
коли казатиму так, вдавай, що згодна пiти зi мною.
Їй справдi неабияк соромно було чути таке вiд князя. Хилила донизу
голову i мовчала. Коли ж зважилася й глянути на нього врештi-решт, не мiг
не примiтити, що й бентеги та щирого благання в очах її не бракує.
- Достойний, - не сказала, - виспiвала те слово, - гадаю, мусиш знати i
то зараз, що не сама я тутки.
- Є ще хтось?
- Ано, ладо мiй, Божейко з Сонцепiку. Ми заприсяглися в цiй мученицькiй
путi на довiчну вiрнiсть. Коли ти справдi такий добрий та ласкавий муж,
викупи разом зi мною й ладо моє.
Мабуть, аж надто довго мовчав, почувши те, коли втямив, що його слова
ждуть i ждуть давно, заспiшив i вирiк перше, що спало на думку:
- Ми затим i прийшли сюди, гожа дiвчино, аби визволити не лише Божейка
твого - всiх.
Скiльки йшов, супроводжуваний полонянкою, стiльки й мислив, як має
повестися з господарем її, аби перепродав дiвку й не подивувався, що вона
(хай i вельми лiпотна, все ж рабиня) могла сподобатись князевi, ба так, що
платить за неї он якi солiди. А зустрiвся з ним та сказав, чому прийшов у
парi з його рабинею, сам мусив дивуватися: той, кому належала нинi
Миловида, охоче поступився Миловидою. Побачив, хто перед ним, довiдався,
що розмовляє не просто з антом - князем антiв, й не став ховатися вiд
нього анi з давнiшнiми, анi з нинiшнiми своїми умислами.
- Достойний, - мовив довiрливо, ба навiть розчулено. - Коли ти прийшов
до мене з добрими намiрами, то знай: я тому й викупив у ромеїв це дитя
природи, що пожалiв його. Угледiв, яка гожа дiвка, збагнув, яке безлiття
чекає надiлену божественною лiпотою рабиню, i викупив її, аби дати згодом
вiльну та й переправити з надiйними людьми у рiдну землю. Сам я, як бачиш,
старий уже, дiвка менi нiдо чого, а добре дiло зробити ще можу, тим паче,
що роблю його людинi з рiдного краю. Полянин я, як можу торгувати
сородичами своїми?
Князь не вiрив, певно, тому, що чув. Сидiв, пильно вглядався в старого
й важив його на терезах власного сумлiння.
- Спаси бiг, отче. - Встав i доземно вклонився господаревi. - Прийми
хвалу мою й за те, що не зачерствiв у чужiй землi, мiж чужих людей. Буду
щирим з тобою, коли так: Миловидка просила мене визволити її з неволi,
тому я й прийшов купити її в тебе. Це єдина причина моєї появи тут, всiх
iнших можеш не брати на карб. Та коли вже ми зустрiлися й заговорили ось
так, хочу спитати ще дещо: а як же ти, отче, так i доживатимеш тут вiку?
Старий осмiхнувся болiсно i розвiв руками:
- Пiзно, княже. Пiзно i марно пориватися кудись. Надто давно вирвано
мене з рiдної землi, боюсь, жодного кореня не лишилося там з роду
Боричевого.
- А де проживає рiд?
- У Надднiпров'ї, княже, при Києвiй горi.
Волот розумiюче похитав головою.
- Корiння, напевно, тут уже пущено?
- А так. I дiти є, i могилка дружини тут.
- Могилка?
- Ано. Християнка вона,_ тож i поховав за християнськими поконами.
Розмова урвалася i урвалась несподiвано надовго.
- То як же вдiємо з Миловидкою? - надумавсь нарештi й порушив тишу
князь.
- Та як? Напишу пергамен, яким засвiдчу, що вiльна, та й бери її собi.
- Пергамен можеш, господарю ласкавий, дати менi й зараз, аби дiвка
певна була: таки вiльна. I те, що заплатив за неї, теж поверну тобi зараз.
Саму ж її заберу завтра або пiслязавтра. За цей час зробите ось що:
вiзьмете у мене солiди та придбаєте Миловидi отрочий одяг, бажано одяг
тиверського отрока.
Борич розумiюче кивнув головою.
- Це добре було б, одначе де я придбаю його, одяг тиверського отрока?
Таких тут анi шиють, анi продають.
Волот примовк, по ньому видно: не так дошукується, як досадує мовчки.
- Гаразд, - надумався-таки. - В такому разi придбайте та одягнiть
Миловидку в пристойний одяг мiзiйської дiвчини. В ньому пiде вона до
Одесу, там розшукає нашу лодiю i скаже кормчому, аби взяв та приховав її
з-помiж лодочних, яко мою челядницю.
- Княже, -Борич йому. -А чи не лiпше буде, коли я сам доправлю дiвчину
до Одесу та передам кормчому iз рук в руки? Я ж мандрiвний ливарник, менi
легко зробити це.
- Лiпшого й придумати годi, - зрадiв князь. - На тому й станемо.
Хiльбудiй таки покликав антiв наступного дня i доволi рано.
- Прошу у слiв з чужої землi милосердя, - пiшов їм назустрiч. - Немiч
не дозволила менi прийняти їх одразу ж i як личить.
Сли вклонилися вiтаючись. Попереду, на певнiй вiдстанi вiд усiх iнших,
стояв Iдарич - той, кому князь Добрит доручив очолити сольство. Вiн i взяв
на себе розмову з намiсником Фракiї.
- Ми теж просимо вибачити за зайвi клопоти, - сказав i ще раз вклонився
ледь помiтним поклоном. - Не мали намiру турбувати господаря Фракiї, а
сталося: знялась на морi буря i змусила пристати до берега.
Хiльбудiй запросив гостей сiсти. Сам теж сiв так, щоб бути у всiх на
виду.
- Що ж покликало вас такого раннього передлiття i в таку дальню путь?
- Маємо доручення вiд князя Добрита i всiх князiв землi Троянової
побачитися з iмператором Вiзантiї Юстинiаном й поновити договiр, укладений
свого часу мiж антами та Вiзантiєю.
- Яка ж тому причина?
- Поновленню себто?
- Так.
- Договiр, пiдписаний тамтих лiт, укладався з iмператором Юстином. Нинi
на чолi Вiзантiї стоїть августiйший Юстинiан. Це i є вона, причина.
- Я можу чимось допомогти вам? - Хiльбудiй старався бути прихильним i
вiдтак добрiшим за саму доброту.
- Єдиним: дозволити, коли стихне, правитися далi.
Помислив мить-другу i вже потiм запитав:
- То, може, сухопуттю поїдете? Море небезпечне цеї пори, дмуть
перемiннi й доволi сильнi вiтри.
- У нас немає чим правитися сухопуттю.
- Про що рiч! - пожвавився намiсник дiоцезу Фракiя i зробив рух, схожий
на те, що мав намiр пiдвестися й пройтися перед слами, та вчасно передумав
i стримав себе. - Я забезпечу кiньми. I охорону дам.
Iдарич перезирається з своїми, нiби питається, як бути, затим
кланяється чемно i так же чемно каже намiсниковi:
- Спаси бiг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя.
Прохолода приходить до Хiльбудiя значно довше, анiж збудження.
- Воля ваша, - розводить руками i встає-таки. - Морем то й морем. Прошу
слiв до столу, поснiдаємо разом.
За столом бесiда пожвавiшала. Сли певнi були: Хiльбудiй дозволяє їм
пливти по стишенню бурi до Константинополя i розщедрилися на слово,
Хiльбудiй сприйняв ту щедрiсть за правдивий вияв дяки i теж, не
церемонився у виборi слiв. Коли ж настав час прощатися i сли нагадали: їм
сьогоднi вже треба добратися чимось до Одесу, одмiнився на виду й сказав
iншим, нiж досi казав, голосом:
- Доправимо, як же, тiльки не сьогоднi.
- А коли?
- Як буде на те воля iмператора. Спершу маю запитати його, чи може
прийняти вас.
I нарiкали анти на Хiльбудiя, i погрожували у вiдведенiй для них оселi
Хiльбудiю, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далi погроз
та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледiли, що ромейський привiдця у
Фракiї сiв на поданого йому коня i виїхав у супроводi кiнної охорони з
двору, заворушили мiзками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби
порятувати себе i те дiло, заради якого правилися до Константинополя.
Перший надумався й спинив їх у пошуках князь Волот.
- Я знаю, що маємо вдiяти, аби не ми - Хiльбудiй опинився в дурнях.
- Кажи, послухаємо.
- У мене є тут, у Маркiанополi, надiйна людина. Якщо вона не подалася
цього ранку до Одесу, вiзьму зараз кiлькох вас iз собою, куплю з помiччю
тiєї людини коней, i поки Хiльбудiй тiшитиме себе думкою, що одурив антiв,
буду в Константинополi. А доберуся до iмператора - усе викладу йому, як є.
- На розмову з iмператором слiд було б iти менi, - вкинув слово Iдарич.
- То було б чи не найлiпше. Та хто пiде на розмову з Хiльбудiєм, коли
вiн знову захоче зустрiтися з слами? Ти був у нього, Iдаричу, тобi
доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось iз нас зник.
VIII_
Миловида так увiрувала в своє визволення з ромейської неволi i так дуже
сподiвалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто iти зараз
на лодiю", - ледве стримала себе, аби не розплакатися.
- Дiду Боричу, - спитала, коли ждати не було вже терпцю. - Може,
одправили б таки мене на тиверську лодiю?
- Князь сказав: тут жди. Отож i жди. Сама чула: не одну тебе, усiх
ваших поїхав визволяти.
- Усiх, може, й визволить, а я лишусь. Серцем чую, що лишусь.
Старий гнiвається.
- Пощо нарiкати та печалитися без потреби? Якщо так станеться, що князь
не зможе повернутися за тобою, без нього переправлю у землю Тиверську.
Тепер знаю, як зробити: посаджу у першу-лiпшу лодiю, що йтиме до Тиверi,
оплачу перевiз - та й будеш дома.
А князю Волоту й справдi не до Миловидки було усi цi днi. Мало того, що
путь його до Константинополя i звивистою, i тернистою виявилася, у
Константинополi подивилися на нього, коли заговорив, нiби на пришельця з
самого Вираю. Слухали i не чули, дивилися спустошеними сум'яттям очима - i
не бачили.. Вiн до одного, вiн до другого - дарма. Нiби й погоджуються,
щедро лепечуть язиками, а пiшли - забули. Знак показував, казав, князь вiн
iз землi Тиверської, прибув до iмператора на важливу для обох сторiн
бесiду - i знову нiби до стiни. Учора казали, прийдеш завтра, сьогоднi
кажуть, прийдеш завтра, i завтра, певен, скажуть те саме.
Що робити? До кого вдатися серед цих бовдурiв? Боги свiтлi та яснi! А
кажуть: просвiщений люд, серед свiтла - свiточ. Який же це свiточ, коли
ходиш помiж людей, а почуваєш себе у мертвiм царствi. Куди не поткнись - i
все лобом об стiнку. Був у сенатi, сказали, йди в Августiон, прийшов до
Августiона, кiлька днiв уже тирлується бiля високих мiдних ворiт, а
пробитися через них не може. Сторожа або мовчить, або перегороджує путь,
вдасться за чиєюсь порадою до надiлених придворними сiнекурами -
обминають, нiби прокаженого, i йдуть далi, вислухати навiть не хочуть.
А днi спливають, мов вода в Днiстрi, розмiрене i разом з тим нестримно.
Уже й зневiра закралася в серце, першалiпша невдача - i махне рукою, пiде
туди, звiдки прийшов. I таки пiшов би, мабуть, коли б не нагледiв бiля
преторiю вирлоокого й доволi-таки верткого чоловiка. Учора тирлувалися
бiля нього люди i сьогоднi тирлуються: щось показують, вiдтираючи один
одного, на мигах, а вiн, знай, крутить головою: нi та й нi.
- А розперло б тебе! - почув улицьку рiч i оглянувся. Хто це сказав?
Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом своїм бiльше на анта, нiж на ромея,
схожий.
- Муже достойний, - торкнувся його руки. - Ти з Уличi?
Обернувся на княже слово рiзко й зацiпенiв дивуючись.
- Або що?
- Я теж звiдтам. Поясни менi, що тут коїться.
- Анiчого.
- Як то - нiчого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди
хочуть, не можуть.
- Бiднi, тому й не можуть. Тобi до кого треба?
- До самого iмператора.
- О-о! То це не тут. Це там, - показав на Августiон.
- I там був, i тут, нiде не можу доступитися, бодай порадитись.
Родак не став довго думати.
- При собi щось маєш? -поцiкавився.
- Знак маю вiд князя Добрита.
- Пусте, - зневажливо махнув рукою. - Знак там, iмператоровi покажеш.
На те, щоб доступитися до iмператора, питаю, маєш щось?
Волот силився догадатися, що повинен мати вiн для того, щоб доступитися
до ромейського iмператора, i все ж визнав за лiпше перепитати:
- А що треба?
- Те, що звуть тут донатiями - солiди, цiннi подарунки?
- Подарунки маю, якже. Солiди теж.
- Стiй тут, - поклав Волотовi руку на серце й немовби сказав тим: мiж
нами укладено ряд. - Зараз приведу вирлоокого. Вiн усе може, надто коли не
поскупишся солiдами. Подарунки прибережи для тих, що в Августiонi, йому i
сторожi дай солiди. I проведе, i розтлумачить, до кого вдатися, i
домовиться, з ким слiд.
- Вiзьми, - сунув йому Волот перший донатiй, - тiльки домовся, зроби
так, аби провiв.
Вiн не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усi
князевi сподiванки. I вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба.
Почув, що має провести князя антiв до самого iмператора, та й затамував,
прицiнюючись, вiддих.
- Двiстi солiд, - вирiк, не моргнувши, i показав для певностi два
пальцi, проте одразу ж передумав, видно, i додав: - Та на сторожу сто.
- Побiйся бога свого, достойний, - здивувався князь. - Чи ти один
такий, чи зi мною, гадаєш, уся княжа скiтниця?
Видно, i двiстi солiд, на яких зiйшлися вони, був немалий донатiй.
Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся бiля князя
Тиверi, запевняючи, таки вволить його волю, хай має терпець i жде.
I Волот дiждався побачення з найяснiшнм iмператором, щоправда, десь аж
на п'ятий день.
Iдарнч там ще, в Маркiанополi, розтлумачив Волотовi, як має тримати
себе з тими, хто прокладатиме путь до iмператора, що казати, коли постане
перед самим iмператором. А проте, коли постав, навiть у нього, бувалого
вже мужа, пiдкосилися ноги i задерев'янiв язик. Палата слiпила очi блиском
золота, лiпленням та рiзьбою, а ще - ликами iмператорiв та святих. Навiть
з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. I була вона така
проникливо пильна та перестерiгаюча, здавалось, розтулить зараз уста й
спитає: "Хто ти? Куди?" А попереду сидiв на сяючому тронi сам Юстинiан i
дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як i в людської подобизни
з долу, очима.
- Iмператоровi Вiзантiї, августiйшому Юстинiановi, - почув нарештi
князь Волот свiй голос i дещо пiдбадьорився, - низький уклiн вiд князя
Добрита i осiбно вiд князiв Тиверi, уличiв, полян.
Вiн низько вклонився i тому не бачив, чи кланявся у вiдповiдь iмператор
Юстинiан.
- Князi зичать божественному iмператоровi i його богами посланiй жонi,
iмператрицi Феодорi, доброго здоров'я й передають через мене, довiрену
особу i сла, свої дари.
Волот знову вклонився, а мужi його поставили тим часом перед троном двi
рiзьбленi з дерева й iнкрустованi дорогим камiнням шкатули: одну
iмператоровi, другу iмператрицi. Поки тi, що клали шкатули, вiдходили, два
iншi мужi вийшли з-за спини свого князя й поклали до нiг iмператора хутра.
Юстинiан ожвавився i, як здавалося Волотовi, подобрiшав навiть.
- Князям збратаної Антiї низький уклiн i дяка. Як поживають повелителi
полуночного краю? Чи вдоволенi нами, своїми сусiдами в Подунав'ї?
Волот ледве стримав себе, аби не виказати радостi: лiпшого зачину
розмови про татьбу у Подунав'ї й вигадати годi. Невже iмператор
анiчогiсiнько не знає про те, що сталося в землях полуденної Тиверi?
- Князi антськi були вдоволенi спокоєм на полуденних обводах своїх
земель, слали до iмператора слiв своїх з найсолодшими намiрами - поновити
чиннiсть укладеного за iмператора Юстина ряду про мир i дружбу мiж антами
та Вiзантiєю.
Юстинiан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися
за свою поспiшнiсть.
- На жаль, - говорив тим часом Волот, - сталося непередбачене. Тодi, як
сольство було в дорозi, когорти iмператора вторглися в землi Тиверi й
пройшлися по них мечем i вогнем. Спаленi всi весi i городища мало не до
Черна, забрано люднiсть антську, товар, збiжжя, що належали антам.
- Того не може бути! - i дивувався, i обурювався Юстинiан.
- Вiрю, достойний, тi вiстi до тебе ще не дiйшли, як вiрю й тому, що
вторгнення вчинено супроти твоєї волi.
Юстинiан не сидiв уже мумiєю, йорзався на престолi, поглядав то на
одного, то на другого з мужiв своїх. А Волот користувався нагодою i
виповiдав усе, що хотiв виповiсти.
- У нас є докази, хто вчинив напад i з яким намiром чинив його. Мої вої
настигли при Дунаї манiпули, якими орудував стратег Хiльбудiй, i багатьох
взяли в полон. А крiм того, коли сталося так, що буря прибила до
мiзiйського берега лодiю, на якiй правилися до Константинополя сли
збратаної Антiї, намiсник Хiльбудiй повелiв воям затримати їх i доправити
в Маркiанополь, де й нинi сидять вони й уповають на твою добру ласку,
iмператоре, та на повелiння звiльнити їх з ганебного полону. Я, князь
Тиверi, лише один iз тих слiв.
Iмператоровi нiяково було чути таке, i вiн хмурився. Та Волот не зважав
на те.
- Перебуваючи в Маркiанополi, нарочитi мужi довiдалися, достойний, що
розбiй вчинено таки поза твоєю волею i вчинено з метою поживи. Нахапаний у
наших землях люд намiсник дiоцезу Фракiя Хiльбудiй тримає в спорудах
поблизу морського пристанища Одес i жде лодiй, що мають вивезти тих
нещасних на продаж у безпечних i недосяжних для твого ока торгах. Ось чому
антське сольство поклало на мене повиннiсть заявити таке: або нахапаний
гвалтом люд наш буде негайно повернутий у отню землю, а вчиненi за Дунаєм
спустошення оплаченi солiдами, або мiж антами i Вiзантiєю буде розбрат i
сiча.
Не мiг збагнути, чому так, проте вiдчув явну полегкiсть. Нiби на рiдний
берег вийшов i хапнув свiжого аеру. Ано, нiби вийшов i хапнув. Ьо таки
сказав iмператоровi ромеїв, що мав сказати, i сказав так, як, може, й сам
не сподiвався. Тепер лишалося дiждатися, що скаже Юстинiан.
- Iмперiя жорстоко покарає того, - почув нарештi Волот його голос, -
жорстоко, кажу, покарає того, хто зважився вчинити гвалт, порушити мир мiж
нашими землями, i зробить все, що можна зробити, аби жити з антами в мирi
i благодатi. Про заходи свої повiдомимо завтра, в цей самий час.
На тому розмова з iмператором i завершилася. Другого дня князя таки
прийняли в Августiонi, та приймали вже iншi. Вибачились за свого
повелителя i сказали: оце едикт василевса на недоторканiсть слiв, це
подарунки слам i князю Добриту. А ще є повелiння iмператора видiлити
державних людей, котрi приїдуть до Маркiаиополя i там, на мiсцi, вирiшать
долю гвалтом узятих антiв. На винних за ратне вторгнення, як казалося вже,
чекає сувора кара, а про вчиненi вторгненням збитки, про вимiщення
збиткiв, як i про чиннiсть договору мiж землями, вирiшить окреме сольство,
що його не забариться послати до князя Добрита iмператор Юстинiан.
Лiпшого звершення взятого на себе дiла годi було, здавалося, й
сподiватися. Одне, мiг правитися тепер землею ромейською i нiкого не
боятись, а друге, он яку гору бере над Хiльбудiєм. Якщо виявить з помiччю
присланих iмператором людей тиверських полонених пiд Одесом i примусить
Хiльбудiя повернути їх, тим не тiльки порятує люд свiй вiд рабства i
ганьби, нанесе Хiльбудiєвi удар, вiд якого вiн не пiдведеться вже. То -
напевно, то - без сумнiву!
Хiльбудiй, з усього видно, не догледiвся, що не всi анти iз затриманого
сольства є пiд його рукою. Чи то певен був: куди подiнуться, чи не до слiв
було. Десь зник i не на день, мало не на двi седмицi. Коли ж повернувся i
сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самi вiдмовилися
робити те.
Стетерiв тiльки чи й обурився - важко було збагнути. Бiльш за все, що
не йняв вiри.
- Маємо дозвiл iмператора, - показав йому Iдарич привезений князем
Волотом едикт про недоторканiсть слiв. - Будемо тут, коли дозволяє
гостинний господар, i ждатимемо висланих у нашiй справi людей iз
Константинополя.
Не повiрив, мовчки взяв до рук iмператорське повелiння, мовчки й
повернув його.
- Виходить, бачились уже з василевсом?
- Так. Iмператор пообiцяв вислати сюди, до Маркiанополя, своїх
нарочитих мужiв, з ними й вершитимемо нашу справу до кiнця.
Знову дивився на антського сла i вельми пильно. Та перечити не посмив.
- Воля ваша, - сказав примирливо. - Ждiть.
Вони й ждали. Нi словом, нi дiлом не виказували своїх намiрiв, як i
свого торжества. А дiждалися нарочитих мужiв iз Константинополя i змушенi
були тетерiти, як тетерiв перед цим намiсник дiоцезу Фракiя. Вiн не такий
простак, як вони думали: доки їздили до Константинополя, доки ждали
iмператорських людей iз Константинополя, вивiз з Одесу свiдкiв своєї
татьби, слiду навiть не залишив вiд них для слiдства. Куди - пiди знай
тепер: або сховав у горах, або вивiз лодiями на далекi ромейськi торги.
- У нас є його полоненi, - не поступався Iдарич. - Iмператорськi
нарочитi мужi можуть на власнi очi побачити й переконатися, який розбiй
вчинено у Тиверськiй землi.
Та ромеї не дослухалися вже до його запевнень так, як дослухалися в
Маркiанополi, як слухали князя Волота в Августiонi. Те й робили, що
показували на порожнi будiвлi при одеськiм пристанищi та вiдпиралися. А ще
обiцяли: до князя Добрита будуть посланi сли, вони вчинять по
справедливостi.
Повертатися до Маркiанополя не було потреби. Усьому, на що сподiвалися,
покладено край тут, у морському пристанищi Одес. Лишалося сiсти в лодiю i
йти в море, до своєї землi. А йти отак, як є, не хотiлося. Волот зустрiвся
очима з Хiльбудiєм i вiдчув, як злобно торжествує Хiльбудiй. Неприховано
злобно. А то казало: вони вороги вiднинi i до смертного одра,
зчiпатимуться та й зчiпатимуться сусiдячи.
-Де дiвчина? - поцiкавився у кормчого.
-Там, у лодiї. Тремтить, бiдне, боїться й на свiт показатися. Не
сказав: поклич, сам пiшов до Миловиди.
- Борич поїхав уже звiдси?
- Казав, буде ще тут.
- Може, пошукаєш?
- Я боюся, княже.
- У тебе є вiльна, чого боятися? Та й не сама пiдеш, з моїми воями.
Бачив: iде й оглядається. А проте пiшла. Уже як опинилася на сходнях,
що вели з лодiї, обернулась i запитала:
- А як же Божейко?
- Потiм, коли повернешся, скажу. - Не захотiв тривожити завчасно.
Знайшли вони Борича й сказали, що його хоче бачити князь, чи той сам
нагледiв: ромеї поїхали на Маркiанополь, а анти збираються в дорогу, -
над'їхав i став неподалiк, роздмухав горно, розклав своє ливарське
причандалля. Князь примiтив те i поспiшив до його стойбища.
- Боричу, - сказав утаємничено. - Ми повертаємося нi з чим. Ромеї
перехитрили нас, вивезли полонених з Одесу, i куди - нiхто, сподiваюсь,
уже не скаже. Настала черга нам спробувати перехитрити їх. Вовк не
перестане навiдуватися до кошари, доки не дiстане по хребту. Скажи, ти
лишився вiрний своїй землi, люду слов'янському?
- Так, достойний.
- I можеш послужити їм?
- Як?
- Кажи, чи хочеш, я скажу, як.
- Якщо зможу, послужу.
- Казав, що бачив i завчасу ромейськi приготування до походу. Зможеш
попередити мене у Чернi, коли помiтиш такi приготування i вдруге, i
втретє?
- Старий я, княже, куди менi. Повiдомляти найзручнiше морем, а який iз
мене кормчий i плавець?
- У тебе є знайомi, нашi родаки. Переконай їх: це конче треба, вiд
цього залежатиме благодать чи, навпаки, безлiття слов'янського люду. Ось
солiди, - подав капшук. - Поговори хоча б iз тими, що продавали нам коней.
Скажи, у п'ять разiв бiльше матимуть, коли повiдомлять.
- Це iнша розмова, княже. Тим молодцям i пiд силу, i доречно буде
податися морем у свою землю.
- На цьому й станемо. Клянусь Перуном.
- Клянусь i я.
/X
Скiльки плив морем, стiльки i гризла князя Волота досада: чому так
сталося, де допустився похибок? Тодi, як наполiг правитися морем, чи
пiзнiше, коли щиросердничав з iмператором i виказав йому, де ховає
Хiльбудiй полонених? Чи то ж вигiдно було Юстинiановi спiймати Хiльбудiя
за руку й сказати: ти - тать, а твоя служба в iмператора Вiзантiї -
татьба? Адже тим самим вiн ганьбив би себе, свою iмперiю, стiл, на якому
так високо вознiсся. Отож i могло так статися: не Хiльбудiй догадався, що
татьба його пахне недобрим, i вивiз полонених далi вiд Фракiї, iмператор
прислав кораблi i забрав свiдкiв Хiльбудiєвої ганьби. Та як можна було
йому, Волотовi, вчинити iнакше? Не казати, що знає, де полоненi? А чи тим
допомiг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочитi мужi iмператора
взагалi не виїхали б до Маркiанополя.
Нiби на зло, i небо не обiцяло ясної днини. Хмурилось i тиснулося до
води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море.
- Знову на бурю збирається? - обернувся до кормчого.
- Швидше на дощ або на бурю з дощем.
-_ То ще гiрше.
- Така буря i такий дощ не тривають довго. Зате крутить тодi, нiби
дiдько колесом.
Поки що вiтер був несильний i дув iз захiд сонця. Це не вельми
пiдганяло лодiю i прискорювало побачення слiв iз рiдним берегом. Одначе
кормчий не поспiшав казати лодочним: "На весла!" Хто знає, що буде
попереду, можливо, весла стануть єдиною надiєю на плавання чи й порятунок.
Якщо вiтер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вiтрила доведеться
опустити, iти на веслах i ждати, поки перемежениться. А перемежениться,
настане повна тиша - знову доведеться гребтись тiльки веслами.
Розглядаючись, Волот примiтив у лодiї Миловиду й затримав на нiй очi.
Сидiла осторонь вiд усiх, куталася в надiлену їй лодочними верету й
сумувала або всього лиш думала нелегку дiвочу думу.
Пiдiйти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та
й Випал пущено за димом, у Випалi теж не вельми веселi днi чекають на неї.
Яка примхлива i незбагненна вона, доля людська. Чи мiг подумати тодi,
як бачив це дiвча в Богданка на пострижинах, що здибає його он де, в
далекiй i чужiй Мiзiї? Чув вiд усiх, хто стояв поблизу сина: "Леле, яка
красна на вроду дiвчина! Отаку б княжичу i в жони, а не лишень у
величальницi". I тiшився, що величає така. Чув, як Малка, втративши те
поселянча з виду, бiдкалась та казала: "Яка дiвчина, Волоте. Коби й щастя
нашому княжичу було таке свiтле та ясне, як вона". Знову тiшився, менш за
все думаючи, чиє то дiвча, здибається вiн десь iз ним чи не здибається?
Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим
овгуром-вiщуном.
Бiднятко. I лада свого втратило, вважай, безповоротно, i дома, у
Випалi, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що
сталося з Випалом? А коли поспiшить? Деякi з випальцiв залишились живi. Що
коли серед тих деяких i її стариня? Пливе он i, певно ж, сподiвається
побачити її, вiрить, що повертається до мами, а з мамою - до щастя.
"А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Пiде - i кане мiж
люду. Куди подiнеться, де прихилить голову, коли у городищi анi родакiв,
анi оселi? Най би приходила й була при Малцi челядницею".
Аж кинувся вiд тiєї думки: йому тiльки шкода Миловидки чи хоче, аби не
йшла вiд нього? Вiдколи угледiв там, у бiдi, не перестає думати i дбати
про неї.
"Одначе не тiльки ж я, - виправдовується. - Борич теж дбав i без
усякого умислу. Так i сказав: "Не для того брав її серед знедолених, аби
зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чекає надiлену божественною
лiпотою рабиню i викупив". Жiнка створена богами на те, щоб множити рiд
людський. А така множитиме лише красних серцем i плоттю. То чому й не
подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на свiтi?"
Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помiтив нараз, що вона теж
дивиться на князя. Не допитливими, нi, сумними й болiсно-благальними
очима.
- Щось хочеш запитати, дiвчино? - ступив крок i сiв поруч.
- Все те ж, княже: невже нема й не буде нiякого порятунку для тих, що
лишилися в ромеїв?
Помовчав, бо знову гадав: казати - чи не казати?
- Ромейський iмператор обiцяв прислати до нас своїх слiв. Будемо
домагатися, аби повернули. Вiн не хоче вiйни з антами, отож змушений буде
прислухатися.
Нiч застала в морi i надто далеко вiд своєї землi. Та й темна, з усього
видно, буде. А в темрявi морем далеко не пiдеш.
- Попереду ромейське пристанище Томи, - нагадав кормчий.. -
Добиратимемося до нього чи заночуємо на пустельному березi?
- Ми вже ночували раз. Було б лiпше, коли б зовсiм не виїздити на
берег.
- Можна й не виїздити. Пiдiйдемо ближче до берега, станемо на корчагу
та й заночуємо. А пливти наослiп небезпечно.
- Отак i зробимо.
Зворотна путь видалася важкою i тривалою. Тiєї, першої, ночi таки
застукав у морi й мочив до ранку, а потiм мало не до полудня дощ, по дощi
настала цiлковита тиша. Отож лодочнi греблись та греблись, а знову змушенi
були стати на ночiвлю в морi. У гирло Днiстра зайшли десь аж на третю добу
i то над самий вечiр. Були стомленi, i змученi, i вимоклi до нитки. Тому
не стали добиратися до Тiри, вибрали зручне мiсце й спинилися на нiч
табором. Для слiв, князя i окремо - для Миловиди напнули намети, лодочнi
назбирали сухих дров i розклали багаття, аби обсохнути до ночi та й уночi
грiтися, пильнуючи табiр.
Почувалися всi вiльно i примiтно полегшено. Хоча до тиверських весей
неблизько (межа осiдлостi йшла вище, тут - незайманщина), а все ж це була
вже своя земля, на нiй ступалося i вiльнiше, i певнiше. До всього й лiс не
скрiзь пiдходив до берега. Зеленiли понад лиманом галявини, полискували
чистими плесами прiснi озерця, така первинна краса та свiжiсть напливали
звiдусiль, яку можна подибати тiльки раннього передлiття i саме там, де не
ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним,
чи захотiв розiм'ятися пiсля кiлькаденного плавання, - полишив
заклопотаних своїми клопотами дулiбiв та й пiшов знiчев'я берегом - спершу
до зеленої галявини, далi загледiв, що то - мокрий луг, i взяв ближче до
лiсу. Йшов, споглядав лiпоту довкружну, тiшився, буянням зеленi,
торжеством життя на землi i нi про що, здавалось, не думав. А втiм, нi.
Раз тiшився, виходить, думав. Лiпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо - до
пуття не знає, а кличе. Хочеться привiлля чи все ще точить, нiби шашiль
дерево, невдача, те, що поїхав до ромеїв i опростоволосився в ромеях? А чи
так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали
його ромеї з людом. Однак i ромеїв припер до муру. Вибачались за
вторгнення, сказали, пришлють слiв i покриють вчинену розбоєм шкоду,
складуть ряд про мир i злагоду мiж землями-сусiдами. Бо не хочуть розбрату
i сiчi з антами, бо знають, хто такi анти.
Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, i спинився. Перше, що впало у
вiчi, - синiло плесо мiж гiллям. Розглянувся - i затамував вiддих: в
озерi, за зарослями, купалася дiвчина. Смiялась вiд холоду чи приємного
вдоволення i викидала поперед себе руки, одгрiбала ними воду, вигинала
бiле на синiй гладiнi тiло, - таке бiле i таке пружне та знадливе
непорочно накресленими лiнiями, що князь як став, застигнутий, так i
стояв, не зважуючись поворухнутися.
А дiвчина не помiчала, що не сама тут. Коли б помiтила, не почувала б
себе так вольготно i безборонно привiльно; лягла горiлиць, розкинула на
водi руки, дивиться в небо i милується небом.
"Миловида!" - Князь розгледiв нарештi вид її й пiзнав. Якусь мить не
мiг втямити, що йому вдiяти. Стояти й дивитись не випадає - не молодець
уже, а до того ж князь, привiдця й совiсть усього люду, - i йти боязко.
Примiтить, що був тут, бачив її нагу - до стiйбища не прийде, втече,
палена соромом.
Дiждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, i пiшов прiч,
удаючи, що нiкого не бачив тут, нiчого не знає.
А настала нiч - мiсця собi не мiг нагрiти в просторому княжому наметi.
Лягав спати - не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бiк, сiдав
- не сидiлося. Мов дивне видиво, ставала перед очi й будила уяву ота
русалка бiлотiла, дiвчина з божественними лiнiями жiночих зваб. А
найбiльше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була
поруч, через один намет, може, спала, а може, й нi. Нiч не пiзня ще, а
думати є про що. Ано, їй теж є про що думати.
"Не для того брав її серед знедолених, - вкотре пригадував Борича i
його мудрiсть, - аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чекає
надiлену божественною лiпотою рабиню, i пошкодував її". А вiн, князь
Волот, чи пошкодує тим, що не скаже правди i про Випал, i про Божейка?
Вивезти з ромеїв вивiз, а куди i для кого привiз? Випал спалено, стариню,
гляди, порубано, а ровесникiв її сплутано й загнано в чужi землi. На таку
знайдеться хтось? А хто вiн буде, той хтось? I чому князь Волот мав везти
цю божественної лiпоти дiвчину для когось? Казав уже i ще раз скаже: такi,
як Миловида, створенi богами на те, щоб множити рiд людський, народжувати
красних серцем i видом молодцiв. Чи йому, князевi, заборонить хтось мати
другу жону? Чи його осудять цiкавi, коли пояснить цiкавим: "Я хочу, аби в
Тиверi було кому сiсти на княжий стiл, аби в мене були сини-соколи, тi, що
боронитимуть землю вiд татей iз чужкраю. Ця - та, що народить їх, що
примножить рiд Волотiв i славу Волотiв..." Супротивитиметься Малка? А хто
питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати їх? Як вiн, князь,
зволить, так i буде. Та й мати Доброгнiва благословить на це. Вона знає,
як було Волотам, коли загинув муж її, князь Ярош, а згодом - i старший
син. Уся надiя була потому на нього, Волота, як нинi - на Богданка. То чи
варто вагатися, коли так? Дiвка зрiла вже, має розумiти, чого хоче вiд неї
i що дасть їй князь; не поселянкою - володаркою землi Тиверської стане,
матиме в особi мужа князя-повелителя, своє вогнище i свої розкошi в Чернi
чи поза Черном.
Схопився, вжалений тiєю вiрою i тими злюбними намiрами, ба вотолу
накинув уже на плечi, а далi намету не пiшов.
"Що ж я скажу їй? - спинив себе. - 3 чого почну розмову? З безвиходi, в
якiй опинилася, з правди, що її рано чи пiзно маю сказати? То ж он яка
правда, вона уб'є дiвчину. Чи пiсля того можу говорити про злюб i про свої
бажання зробити її щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Чернi, гляди,
не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по нiй i слiд
прохолоне".
I хотiв, i не зважувався пiдiйти до намету вивезеної з ромеїв
полонянки. То правда, нiч не така вже й пiзня, однак дiвчина он скiльки не
доспала їх, як перестрахалася за тi тривожнi днi, за недоспанi ночi. Не
даремно ж так полоскалася в озерi, так старанно змивала з себе i пiт, i
бруд, i страх ромейський, користуючись тим, що поруч анi лялечки.
Аби не туманiти на самотi, пiшов до сторожi.
- Хто? - запитали зненацька i не там, де сподiвався.
- Князь. Пильнуєш?
- Ано. Нiч, мовби вороняче крило, за п'ядь нiчого не видно. Мусимо
дивитись, i в оба.
- Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. I татi, i ромеї
можуть об'явитися.
- Затим i вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось.
Помовчав, i вже тодi, як надумав iти, сказав сторожовому.
- Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо.
Бiля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть,
анi звуку, анi пiвзвуку з її похiдної оселi.
"Хiба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?"
Ступив крок, другий i одхилив запону.
- Миловидко! Гей, Миловидко, чуєш?
Мовчання. Прислухався - i вловив неголосне, одначе й не стримуване
пересторогою дихання.
Спить. Уявив собi, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи,
може, пiвтора вiд нього, й задихнувся, мiцнiше, нiж досi, стиснув запону в
руцi. Проте не шарпнув її й не вiдкинув як недолугу, нiчого не варту
заваду.
"Я не обавник якийсь", - осмикнув себе i, щоб чогось не сталося раптом,
одвернувся й посунув до свого намету.
Кинув осторонь вотолу i так, як ходив, упав на постiль. Чи довго лежав,
тамуючи бажання-муку, не знає. Певно, довго, бо коли засинав, не
сумнiвався уже: не сьогоднi, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж
заснув, спав, видимо, мiцно, бо не одразу почув, як налетiла звiдтам,
iз-за гiр, буря й шарпнула наметом. Тодi аж кинувся й завважив неабияку
колотнечу в небi, як плеснула синiм свiтлом блискавиця й торохнув дужий,
iз трiском та вилясками грiм. А вслiд за тим полосонув по намету густий i
буряний дощ.
Не встиг пiдвестися i втямити, де вiн, що дiється довкола нього, знову
креснула, освiтивши лиман, лодiю в лиманi блискавиця, сколихнув землю
сильний (таке вiдчуття, що зовсiм поруч) грiм.
- Ой боженьку! - заволав хтось жiночим голосом, i князевi не треба було
догадуватися, хто кричить, - з жiнок вона одна тут, крiм Миловиди, бiльше
немає кому кричати.
Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж i подався назад, шукав, мацаючи
руками, вотолу. А блискавки, здавалось, i не згасали, креслили за
нещiльною стiною намету небо - то вздовж, то впоперек, i кожен їхнiй
спалах супроводжувався ударом грому, часом вiддаленим, а бiльше близьким i
несхибно разючим.
Вихопився назовнi й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а
вслiд за тим - на ще вiдчайдушнiший, нiж перше, дiвочий крик.
- Миловидо! - шарпнув запону й опинився поруч iз зiщуленою, волаючою
про помiч дiвчиною. - Що з тобою, Миловидо?
Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками
мiцну його шию, тиснеться i плаче, а плачучи, позойкує. Була гаряча ще зi
сну i разом з тим трепетно довiрлива, така прихильна й довiрлива, що вiн
сам вiдчув у собi змалiння сили й затремтiв знеможеним солодощами тiлом.
- Заспокойся! - угомоняв її. - Скажи, хто тут, чом так перелякалася ?
- Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! - казала й тремтiла, мов
лист на вiтрi. - Чуєш, як грюкає? Довкола намета б'є, все поцiляє.
- Ну що-бо ти! - зiтхнув полегшено й сам, здавалось, заспокоївся по
тому зiтханню. - То тiльки здається, що все по тобi й по тобi. Далеко б'є.
Бачиш, менi нiчого. I тобi нiчого вже не буде. Заспокойся.
Пригортав i пеєтив її, мов дитя. Зрештою вiдчув: заважає змокла, поки
бiг, вотола, й скинув її одним махом плеча. Сiв зручнiш i Миловиду вмостив
зручнiше.
"Боже Свароже! - казав сам собi i захлинався тим казанням. - Вона
осьдечки, на руках у мене. Липне, нiби мокрий лист, i шукає захисту".
Чи такий радий був i не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив
i користався нагодою, - однiєю рукою горнув до себе Миловиду, другою
гладив-заспокоював, а гладячи, звiрявся: то ж не мана була, еге? У цеї
дiвчини такi ж дивовижно непорочнi лiнiї, як i в тiєї, що купалася в
озерi, вона уся така, як видавалася там.
Що певнiший був у своїх звiряннях, то вiдчутнiше п'янiв i втрачав над
собою владу. Спершу тiльки аж надто щиро горнув до себе дiвчину й купався
обличчям у її розпущених на нiч косах, а далi й зовсiм пустився берега:
вiдчув на собi гаряче дiвоче дихання й припав до вiдкритих з ляку чи з
надмiрної довiрливостi уст.
З усього, що було потiм, пам'ятає одне: з покiрної щойно дiвчини
Миловида зробилася раптом кицькою.
- Кня... Княже?! -шарпнулася пiд ним, пориваючись випручатися, та,
безсила зробити те, уперлася руками в обличчя й запустила, куди бачила,
пазурi свої. Волот змушений був вiдвернутися, а проте не послабив обiймiв.
Пiдцьвохнутий злюбним жаданням, ще вiдчайдушнiше прагнув жаданого. Щось
обiцяв явно не схильнiй до злюбу дiвчинi, в чомусь присягався i певен був,
вона не лишиться глухою до його княжого слова: обiцяє ж не якусь там
абищицю - золотi гори. А замiсть послуху i згоди отримав рiзкий i болiсний
удар у плече.
Тодi аж, як сахнувся вiд неї й затиснув уражене мiсце рукою, збагнув,
що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього
до пояса стилет, вихопила його i вразила прикрите всього лиш сорочкою
тiло. Болю, принаймнi такого, як спершу, не вiдчував уже, зате явно
вiдчував, як розпливається пiд рукою липка й гаряча кров.
У спалахах, що їх не переставали викрешувати блискавицi, побачив, як
тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дiвчина й тримала перед себе
нацiлений на нього стилет.
Хiть одразу ж згасла, замiсть неї злоба пiдступила до серця i стала
помiтно закипати в серцi.
- Як же ти посмiла?
- А князь як посмiв?
Аж пересмикнуло Волота. Нацiлився було сказати те, що спливло тiєї митi
на думку, та опам'ятався i стримав себе.
- Я ж не тать i не обавник. Кажу: вподобав тебе, хочу, щоб стала менi
жоною. Чи, думаєш, так собi йшов до Борича, правдами i неправдами визволяв
з неволi?
- То й я ж уразила не так, щоб дуже, я - аби угамувати лишень хiть.
- Добре менi не дуже. Кров цебенить, мов iз вепра. Накинь вотолу та
пiди в мiй намет, принеси кису шкiряну. Там є полотно, добудеш i
перев'яжеш рану.
Послухалася i не зволiкала. I грози, здавалось, не боялася вже - вона
помiтно вiдкотилася за лиман, лише блискавицi кресали раз у раз й
освiтлювали їй путь до намету, пошуки киси в наметi.
- Знiми, княже, сорочку, - звелiла, коли приготувала полотно.
- Знiмай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути.
Мовчки погодилася, мовчки й знiмала. Взялася за край рукава на здоровiй
руцi й звелiла, аби князь допомагав їй звiльнитися вiд своєї вдяганки.
Потiм пiдвелася, стала над Волотом i обережно скинула сорочку через
голову. Ту, уражену, руку звiльнила вiд неї останньою.
Наклала на рану шмат згорнутого в кiлька полотна i знову попросила
Волота потримати, аби не впало. Далi вже пеленала руку, а з рукою й плече
сама й пеленала старанно, як здалося князевi, не без спiвчуття.
- Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам iз Волина? - питався у неї,
i важко було добрати, усе ще попрiкає чи просто журиться. - Рану нанесла,
твар подовбала. Це за те, що порятував вiд ганьби, вивiз iз неволi
ромейської?
- Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одної, а завдати iншої
ганьби?
- Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною.
- У князя є жона, я бачила i знаю.
Умовк на мить, думає-гадає, як їй пояснити, такiй зеленiй i такiй
чистiй.
- Ти не все знаєш про княгиню Малку. Коли довiдаєшся, iнакше
мислитимеш.
- Iнакше не можна, княже.
- Можна, Миловидко. I варто, - зважився сказати бiльше, анiж хотiв би
зараз. - То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця
менi, як нiхто досi не був i не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе
за жону. Малка не здатна бiльше народжувати дiтей. Пiдвередила себе, коли
народжувала найменшу, i не може тепер бути непраздною. А ти он яка лiпотна
дiвка. Ти народиш менi синiв-красенiв i станеш наймилiшою з усiх жон, що є
на свiтi.
- Князь говорить неподобнi речi.
- Чом неподобнi? Нiби не вiдаєш, зрiла вже, не сьогоднi, то завтра
горiтимеш бажанням злюбу. То ж i стань моєю. Богами нашими присягаюся:
будеш першою жоною в Чернi.
- У мене є ладо.
- Той, Божейко?
- Ано. Ми заприсяглися бути у парi з ним. Там, у бiдi, присягалися,
князю.
- А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пiшла супроти вашого
бажання. То з її волi об'явилися у Випалi ромеї, то вона вчинила так, аби
вас роз'єднали i в ромеях. Ти зараз на своїй землi, на вольнiй волi, а
Божейка повезли з Одесу на край свiту, туди, звiдки не буде вже вороття.
- Як це - повезли? Адже князь казав, ромеї не схочуть заїдатися з
антами, ромеї повернуть полонених.
- Тодi казав, аби заспокоїти тебе, зараз кажу правду.
Хилилася пiд вагою видимого горя, й не знала, що їй дiяти. Перечити?
Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звiдки знає, звiдки
може знати тепер, де правда, а де лжа?
Затулила вид свiй руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними
ложе. I плакала схиляючись. Тихо i жалiсно, подитячому надривно.
Якийсь час Волот не зважувався наполягати на своєму. I заспокоювати не
заспокоював.
- Я тому й прийшов до Миловидки, - заговорив, коли стишилася трохи, -
тому, кажу, й прийшов, що вiрю: вона достойна бути щасливою, бо має вiд
мами-природи все, щоб робити щасливими iнших.
- Де те щастя, князю?
- Вдумайся, дiвчинко гожа, i збагнеш: воно поруч. Не Божейковi - менi
судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж i кажу: приходь i
будь княгинею Тиверi. Я - муж при силi i здоров'ї, я зможу дати тобi все,
чого захочеш. Дай менi одне - прихильнiсть серця свого, взамiн матимеш
усе.
Помовчала i вже потiм вирекла з освiтленої блискавицею ночi:
- Ти не знаєш, княже, Божейка, не вiдаєш, яке велике у нас iз ним
бажання злюбу. Що ти i що твої обiцянки супроти того, що дали б менi
позирки Божейкових очей, Божейковi пестощi та злюбнi втiхи! - мало не
крикнула у вiдчаї.
То було занадто, надмiру занадто. Та князь не вiдповiв на ту
надмiрнiсть гнiвом, у нього вистачило мудростi не прийняти образу за
образу.
- Є й iншi, дiвчино, принади у мужiв, окрiм очей та пестощiв. То
похвально, що ти вiриш, що умiєш вiрити. Та зважай i на те, що я кажу:
Божейко твiй, коли б вiн був не просто собi отроком чи .мужем - богом, i
тодi не зможе повернутися звiдтам, куди запроторить його Хiльбудiй. Чи
Миловидка не чула: усiх наших поселян вивезено на далекi чужинськi торги,
туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка
завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стiльки, скiльки
суджено йому жити.
- Тодi... тодi й менi не буде життя.
х
Такий пильний був воєвода Вепр пiсля всього, що сталося у Тиверськiй
землi, чи сторожа випадково нагледiла княжу лодiю й застерегла його, - тi,
що правилися з-над моря, ще й Стрибожого каменя не поминули, а до
пристанища на Днiстрi поспiшала вже виряджена воєводою челядь, поспiшав i
сам воєвода в оточеннi отрокiв.
- Князь Волот, нарочитi мужi повертаються з ромеїв, - казали тим, хто
питався, що сталося, i не знати, чого було бiльше у тих
казаннях-роз'ясненнях: сподiваної радостi а чи передчуття тривожних
несподiванок. Їздили ж не в гостi до ромейського iмператора, он яке лихо
погнало за море i князя, i нарочитих мужiв волинських. А що виїздили? Еге,
чи то ж виїздили щось?
Вiтрила майнали вже, лодiя iшла на веслах, отож посувалася супроти
бистрини, мовби рак по дну - на диво звiльна.
- Чи є серед мужiв князь? - питали старшi молодших. - Бачите князя?
- Нiби є.
Тиверцi пожвавлюються й помiтно яснiють лицями.
- З добром прибувши, князю! З добром вас, мужi нарочитi, усi, хто
повертається до рiдної землi. Як плавалось?
- Хвала богам, вернулися здоровi. А що земля? Що чувати в землi
Тиверськiй?
- Окрiм давнiх, посiяних ромейськими татями скорбот нiякого iншого лиха
чи урону землi Тиверськiй не завдано. Покора й спокiй, княже.
- Спаси бiг за добрi вiстi.
Ратнi люди дають князю й мужам коней, челядь iде до лодiї й порядкує
разом iз воями, що були з князем, бiля речей княжих.
- Тобi теж велено iти з нами, - кажуть Миловидi.
Дiвчина не перечить, мовчки сходить на берег, мовчки й простує слiдом
за челяддю. Хода лишень не та, що в них. Анi радостi, анi бадьоростi не
почувалося в нiй. Такою печаллю свiтився вид, промовляла постава, нiби не
її це визволили з полону й привезли в рiдну землю, - вона стала полонянкою
тиверського князя, а вiдтак i тиверцiв.
Стриманим був i князь Волот. Вепр помiтив те й уловчився стати ближче
до свого побратима й повелителя.
- Не вельми багато виїздили, бачу.
- Окрiм обiцянки прислати слiв i домовитися про вiдшкодування збиткiв,
про добросусiдство, нiчого втiшного не веземо з ромеїв.
- Вiд ромеїв чогось iншого годi було й сподiватися. - Вепр помовчав i
вже потiм додав: - А я теж не дуже втiшу тебе, княже.
- Як то?
- В землi, у Чернi справдi усе гаразд, а вогнище твоє не обiйшла обида.
- Щось сталося з Малкою?
- Та нi, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася бiда.
Волот натягнув поводи й зупинив Вороного.
- Як то - з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня,
скалiчився?
- Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд.
Дивився пильно i ждав.
- I дуже негаразд?
- Достеменно не знаю. Золотавиця нiбито уразила їх.
Бачив, воєвода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при
людях. Тож торкнув коня i рушив. А серце, чув, занiмiло i не вiдходить
уже. Чи то ж жарти: Богданко, єдиний син, єдина надiя, заслаб на очi! Що ж
буде, коли слабiсть страшна, коли пересторога ця - натяк бути мужнiм?
Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город - до жони i
сина. Та ба, не випадає князевi уподiбнюватись поселяниновi, тому, у кого
чадо - вершина клопотiв, всьому початок i всьому кiнець. I терпiв, поки
доїхав до вогнища, i приїхав, найперше подбав, аби гостям було привiтно й
затишно у його вогнищi. Тодi аж, як позбувся тих турбот i зняв iз себе всi
вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: "Що сталося
i як сталося?"
Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою
сина, тим, що не дотримала даної мужу обiцянки, упала перед ним на колiна
й притиснулась, плачучи, до нiг.
- Не гоже княгинi, - рiшуче пiдвiв її й поставив перед собою, - так
низько падати. Кажи, що з Богданком?
- Нещастя, князю, - простогнала й захлинулася словами-стогоном. -
Вiн... ослiп!
- Що?! - крикнув не своїм голосом i так струсив Малку за плечi, що та
стишилась нараз i видивилася на свого мужа повними слiз та перестраху
очима.
Засоромився свого крику-вiдчаю а чи не знав, що робити в такому
горi-вiдчаї, облишив жону саму на себе й подався туди, де лежав син.
Певно, аж надто рвiйний i лютий був, челядниця пiдвелася з стiльця, на
якому чатувала бiля Богданкових дверей, i поспiшила назустрiч.
- До сина не можна, князю, вiн спить.
Не сподiвався, що йому заступлять дорогу, i спохмурнiв. Коли ж подумав,
отямився i прохолонув, а прохолонувши, мовчки обернувся й пiшов туди, де
полишив Малку.
Не кричав уже й не допитувався, опустився знесилений на стiлець, сидiв
i слухав, що оповiдала про синову бiду жона.
Чи вона хотiла того? Чи сподiвалася, що таке може статися? Їздив
хлопець верхи, як їздять усi, починаючи ратну науку. Теплiнь-бо прийшла на
землю, а з теплiнню - лiпота i благодать. Хто ж утримається такої пори, не
захоче вiдчути себе птахом, що мiряє простори де хоче i як хоче? Не
втримався й Богданко, навчившись сидiти в сiдлi i правити конем. Їздив та
й їздив, доки не стрiнувся iз злим повiтрiєм у аерi i не нажив собi лиха:
ячмiнь вискочив на оцi. Дядьковi б завважити те й додому, пiд нагляд
матерi привезти отрока, а вiн махнув рукою: пусте, звiдки прийшло, туди i
пiде. А ячмiнь рiс, визрiвати вже став i заважав, ясна рiч, Богданковi. Те
й робив, що протирав сльозоточиве око, доки не умудрився зiрвати свою
болячку. Отроча, що з нього вiзьмеш? Чи воно знало, чим то загрожує? Та й
хто мiг знати, що таке станеться? Вчепилася золотавиця i ослiпила.
- Коли ж те сталося? - поцiкавився, не пiдводячи голови, Волот.
- Ячмiнь зiрвав на тiй седмицi, а ослiпнув не далi як учора.
"Учора?! - пробудився Волот i ледве стримав себе, аби не подивуватися
вголос. - Тодi, як небо i землю стрясали перуни?"
- ...До вчорашнього бачив, - своє оповiдала Малка, - а вчора, тодi, як
кресали блискавицi, закричав несамовито. Я кинулася до нього, питаю: "Чого
тобi, дитятко?" А вiн вчепився за мене руками, слова не скаже з ляку. Аж
потiм уже, коли приглянулась, побачила: Богданко наш не баче.
Вона не переставала схлипувати i розповiдала щось, схлипуючи, та Волот
не дослухався до того, що розповiдала. Перед очима постала вчорашня
горобина нiч на березi Днiстровського лиману, згадавсь надсадний дiвочий
крик помiж ударами перунiв, благання про помiч i все, що сталося, коли
прийшов допомогти.
"Це я завинив. Це через мене покарано нашого сина. О боги! Як же се?
Нiчого ж там не було такого, щоб карати. Чуєте, боги, не .було! Я не
осквернив дiвчини, я..."
"А благословення Лади? - вихопилася iнша думка i змусила оглянутись: це
вiн питає себе чи хтось стороннiй. - Миловида казала ж: заприсяглися з
Божейком узяти злюб i заприсяглися в той день, коли зiйшла на землю Лада.
Що коли вона таки благословила їх на це? Я посягнув тодi не просто на
невиннiсть дiвочу, посягнув на благословення богинi злюбу, вчинив
богопротивне дiло! О горе! Схоже, що сталось саме так. Що ж маю вдiяти,
аби спокутувати провину свою i порятувати сина? Що маю вдiяти?!"
Пiдвiвся, пройшовсь до дверей, вiд дверей - до вiкна i знову зробив те
саме. Бо таки не знав, куди подiти себе, де втопити досаду, бiль, сум
сердечний. А Малка плакала. Часом тихо, лише схлипуючи, часом болiсно i
надривно.
- Когось кликала до Богданка?
- Волхва Пипелу.
- I що сказав вiн?
- Був тодi, як тiльки-но обсiла сина золотавиця. Казав, зiлля якесь
потрiбне, а в нього не було його. Тож пiшов на пошуки серед таких, як сам.
Та чомусь не повернувся звiдтам, не iнакше як iншим упився зiллям.
- Пипела не з тих! - обурився князь, а чому, i сам не знав. - Старий
уже вiн, можливо, занедужав i злiг де. Iншого баяна мала б покликати i
негайно. Чи мало є їх помiж люду, басих та баянiв?
Гадав, виправдуватиметься жона, а Малка обернулася рвiйно й метнула
виплаканими очима блискавицi.
- Що баяни i що басихи? Не треба було посилати Богданка в ту гемонську
науку. Скiльки житиму, не прощу собi того. Я мала б трупом лягти, а не
пустити сина. Воно ж хоча i отроча, а дитина ще. Чи знає, де стати, як
повестися? Був би при матерi, був би й при здоров'ї.
- Не те кажеш, Малко! - розгнiвався i гримнув пуще колишнього. - I
робиш не те. Сльозами горю не зарадити. Скликай, кажу, баянiв, усiх, що є,
басих i лiкуй сина. Чула, що велю?
Малку вгомонив сяк-так. А ось себе нi вгомонити, нi стишити не мiг.
Єдине, на що спромiгся, пiшов до Богданка й потiшив його, як зумiв:
сказав, що вiн, отець, дома вже, а коли вдома, iз своїм сином, хай не
боїться, докладе всього, чого можна, чого й не можна, а в бiдi дитя своє
не залишить.
Богданко повеселiшав. Спершу питавсь та допитувався, чи є такi баяни
або басихи, що можуть зцiлити його очi, зробити їх такими, як були досi -
зрячими, потiм згадав, куди їздив князь Волот, i заговорив про тi краї та
городи, де був, про людей, що бачив. Коли ж довiдався, що вiтець його
стояв перед самим iмператором Юстинiаном, шукаючи собi i люду своєму
захисту, - питав та й питав, слухав та й слухав розповiдi свого тата.
Здавалось, i про бiду забули обидва, бесiдуючи та тiшачись тим, що
пригасили тою бесiдою осмуту. А втiм, то тiльки здавалося. Надiйшла та
мить, коли князь мусив пiти вiд сина, i знову згадалося все. Бо обiцяти -
одне, а зцiлити - зовсiм iнше. Бо таки має робити щось, аби зцiлити свого
єдиного сина!
У тих пошуках-роздумах натрапив i на Миловиду. Через неї сталася його
провина перед богами. Може, має подбати насамперед про те, аби простила
Миловида, а вже потiм проситиме прощення у богiв?
Зрадiв тiй знахiдцi i заспiшив до дверей, сказав першому, що трапився,
челядниковi:
- Поклич ту, що прибула зi мною з ромеїв. Миловидою звуть її.
Мабуть, довiдалась уже вiд челядi, що скоїлося в родинi князя Волота,
такою сумовито-спiвчутливою i такою довiрливою постала перед ним, учора
зневаженим ще, що в князя серце зайшлося i думка не забарилася додати
жалю. Боги, i цiєю неземної лiпоти дiвчиною вiн має поступитися заради
зцiлення сина? Яка ж кара буде бiльшою для нього, та, що є уже, чи та, що
буде, коли зречеться Миловиди?
- Скажи, дiвчино гожа, - зборов-таки сумнiви, - ти можеш простити менi
те, що було там, на лиманi?
Спаленiла на виду й потупила зiр.
- Що саме, княже?
- Ну... мiй намiр, моє бажання примусити тебе зректися даної Божейковi
обiтницi.
Зиркнула, звiряючись, мабуть, вiн чи не вiн це каже, й знову сховала
очi.
- Простили б, княже, боги, я прощу.
Аж серцем скинувся, уражений почутим. Виходить, не тiльки вiн, вона те
саме думала.
- Спаси тебе бiг, Миловидко. Ти не тiльки вродою ботоподiбна, ти й
мудрiстю достойна буть серед богiв. I я не залишуся за це в боргу, на
щедрiсть твою вiдповiм достойною щедрiстю. Скажи, хочеш побувати вдома,
побачити стариню?
- О так!
- То йди. Iди й довiдайся, що там i як там.
Заяснiла вся, радiючи, а йти не йшла.
- Князь лишень сходити дозволяє? - поцiкавилася зрештою.
- Ну чом же? Ти вiльна. Що серце скаже, те й чини.
- А як же... Як же буде з тим, що за мене заплачено солiди?
- Забудь про них. Ти бiльшим заплатила. А може, й заплатиш ще. Мушу
сказати тобi: невелика радiсть чекає на тебе вдома. Я заїздив, коли
правився до ромеїв у Випал. Немає твого Випалу, геть спалений. Ну, а що з
старинею, того не знаю, про те сама довiдаєшся, коли будеш там.
Або не хотiла вiрити тому, що чула, або така приголомшена була,
почувши. Стояла, хилила донизу голову i мовчала.
- Ти сумнiваєшся?
- Чом мала б сумнiватись, коли сама бачила, як горiло наше городище.
- То не сумнiвайся, вродливице, i в тому, що далi казатиму. Коли
станеться так, що нiкого з кревних не застанеш у Випалi, коли у тебе й
вогнища свого не буде, не обминай Черна i мого терема в Чернi.
Цього разу Миловида не сховала вiд князя очi. Якось аж надто хутко i
зачудовано глянула з-пiд брiв.
- Князю мало тiєї кари, що має вже?
- Кари не буде, Миловидко, коли буде на те твоя добра воля.
X/
Баяни таки збороли травами золотавицю, а очам Богданковим i трави не
допомогли: так i лишився незрячим.
Князь ходив похмурий, мовби грозова нiч. I їсти не їв, i за княжi дiла
в землi своїй не брався. Здавалось, i забув уже, що є спаленi весi в
полуденних вервях, i є люди, що лишилися без крiвлi над головою пiсля того
спалу, як є й повиннiсть подумати про оборонну мiць подунайських обводiв
землi своєї. Малка розумiла усе те по-своєму i мучилася подвiйною мукою.
Волот тiльки каже: усi ми завинили, насправдi ж кладе вину на неї i тiльки
на неї. Адже дома була, не просто обiцянку - роту давала, коли вiд'їздив:
"Дiтьми i вогнищем не печалься, я дам їм лад". I ось має: i дитини не
догледiла, i вогнище може здимiти через той недогляд. Або сама згорить у
полум'ї провини й каяття. Рятунку ж бо нема. Порятувати могло б Богданкове
прозрiння. А де воно?
Бачила, князь цурається її, через те й сама не старалася потрапити йому
на очi. I день, i вечiр була з сином, навiть менших рiдко стала навiдувати
через Богданка - полишила на челядь. За вiкном буяли квiти i трави, а
Богданко не така вже дитина, щоб не розумiти, яка то розкiш i яка знада.
Усе розпитує та й розпитує та тягнеться туди, до тепла.
"Може, його до Соколиної вежi одвезти? - зродилася думка й сподобалась
княгинi Малцi. - Хоча б на лiто. Там i буйний лiс, i чисте поле поруч.
Дитя впиватиметься щедротами пташиного спiву, пахощами буйнотрав'я i оживе
серцем, збадьориться тiлом. Ано, там йому буде вiдрадно. Та й свекруха
утiшить словом-казкою. У неї он скiльки їх, коли б могли бути морем, землю
затопили б".
Хотiла пiти й порадитися з князем, та згадала, яким бачила не так
давно, i завагалася.
- Запрягайте коней, - звелiла челядникам, - та привезiть княгиню
Доброгнiву з Соколиної Вежi. Скажете, з Богданком погано, ждемо її i дуже.
А поки челядники їздили, у Чернi вiдшукалися люди, а в землi Тиверськiй
- дiла, котрi i князя Волота розворушили. Перший заглянув до нього воєвода
Вепр.
- Я не турбував би князя, - сказав, - та моцi не маю вже поратися з
тиверцями: iдуть i йдуть посланцi вiд погорiльцiв, просять помочi.
- А яку помiч я можу надати їм? Чи мало лiсу по околiях, чи самi не
спроможнi взяти його?
- Кажуть, це лихо всiєї землi, всiєю землею слiд i зараджувати йому.
Настане зима, куди подiнуться люди?
Князь чує в тих словах правду i змовкає.
- Землi Тиверськiй теж є про що думати. Довiрливi занадто ми,
покладаємося на частокiл довкола весей, наiменованих городищами, на добру
волю сусiдiв. А сусiди ба, що роблять? Вежi слiд споруджувати в Подунав'ї,
i не гiршi, нiж у ромеїв!
- Я згоден з тобою, та погодься i ти зi мною. Волоте: удвох ми не
спорудимо їх. Слiд скликати вiче. А вiче тодi лиш вiдгукнеться на наш клич
i пiде споруджувати вежi та остроги на березi Дунаю, коли ми допоможемо
поселянам спорудити до зими хижi. Це той випадок, коли нам з тобою не
личить гратися в гординю, заради великого можна побути й малими.
- Гадаєш?
- Гадаю, Волоте.
- Помовчав i вже потiм погодився:
- Тодi скликай вiче, тiльки не ранiш зелених свят.
- Слухаю, княже.
Воєвода бачив: не вельми схильний до розмови Волот, а до дiла тим паче.
Отож iшов вiд нього й гадав собi: покладеться на час. Зеленi свята не за
горами, ясна рiч, та час є час, вiн своє зробить. А коли примiтить, що
зробив, пiдiйде й розворушить у Волотовi думаючого мужа. Важливо, що
погодився скликати вiче, все iнше робитиме без князя i разом з тим волею
князя.
Клопотiв не бракувало: он скiлькох гiнцiв треба було послати в усi
кiнцi, по всiх весях землi Тиверської з речницею вiд князя, он скiльком
втовкмачити, кого скликати i на коли кликати. А Волот як не з'являвся, так
i не з'являвся у городi, серед дружинникiв. I те вiдсиджування не лишилося
непомiченим.
- Хто мiг би подумати, - шептались мiж собою мужi, - що безлiття так
надломить князя, що його сердечний бiль вiзьме гору над волею i розумом
державного мужа. Був он який певний себе i рвiйний, твердий та непохитний,
а нинi?..
- Горе i тура робить смирним.
А проте Вепр не такий уже й далекий був вiд iстини, коли покладався на
час. Одмiни прийшли-таки у княжу родину i не далi першої седмицi. Сталося
небагато: до Черна прибула запрошена Малкою княгиня Доброгнiва i розбила
своєю лагiдною вдачею хмару.
- Не горюйте, дiти мої, - сказала, - i не карайтеся провинами. Боги
милостивi, а Богданко надто малий, щоб прогнiвити їх. Я беру його до себе,
баянитиму травами та зоряними росами, то й поверну те, що вiдiбрав недуг.
I Малка з дiвоньками най їде. Аякже, в гуртi, серед пташок польових та
звiрят лiсових усiм їм i весело, i втiшно буде. А втiха не одному
повертала здоров'я, поверне й Богданковi, правду кажу.
Так сокорила бiля всiх, такою вiрою засiвала сумну княжу оселю, немовби
й справдi певна була: таки поверне Богданковi зiр. I та матусина певнiсть
стала краплею, що зрушила камiнь: вона здолала його, Волотову, зневiру й
скинула ношу з плечей. Хай не зовсiм, все ж одiйшов серцем, став схожий
сам на себе. Коли ж наблизився час вiд'їздити родинi з Черна, не поклався
на челядь, сам викликався провести дiтей до прадiдiвського вогнища.
Давно колись вони з братом Остромислом мали не набагато бiльше лiт,
анiж має зараз Богданко. Як поривалися тодi до дiдового оседку в урочищi
Дубровик i найбiльше - до Соколиної Вежi, що високо здiймалася над
околiями. А так, терем у дiда хоча й був не гiрший за той, що мають зараз
у Чернi: i високий, i просторий, i клiтi мав, як дольнi, так i горiшнi, -
все ж iз нього не видно того, що видно з вежi. Вона - на шiсть ярусiв,
утричi вища, нiж терем, i мiцна-премiцна, рублена з моченого дуба. А
найбiльше тiшила їх, дiтей, тим, що мала на кожнiм ярусi бiйницi та зоровi
вiконця-щiлини. З неї можна було оглядати геть все урочище та пiдступи до
урочища, не кажучи вже про поле, що мав дiдусь у долинi. Яка то втiха
була, оглядати, яка радiсть - почувати себе воєм, що стоїть на сторожi
оседку, всiєї землi. А ще ж на горiшнiм ярусi дiд Благовiст тримав своїх
улюбленцiв - соколiв. Жив-бо не тiльки з поля, а й з лiсу, може, навiть
бiльше з лiсу, нiж з поля. Мав бортi i бортнi межi, мав он скiльки
виводкiв соколiв i полюбляв ходити з ними на лови: у лiсi - на куниць i
вевериць, у полi - на зайцiв та лисиць, на водоймищах - на крякiв, гусей
та лебедiв. Ходив вiн iз сулицею й на вепра, ведмедя, ба навiть на тура,
одначе над усе ставив лови з навченими соколами. Через те й вони з братом
линули серцем саме до соколiв. I годували їх у горiшнiй iз горiшнiх клiтi,
i добували звiдтам, коли дiд збирався на лови. Вежа була найулюбленiшим
мiсцем дитячих розваг. Це з їхнiх уст i вiд їхнiх постiйних розмов зимової
пори про соколину вежу, як i вiд неабияких бажань податися на передлiттi
до того найутiшнiшого мiсця дитячих забав дiдiв оседок Дубровник дiстав
собi другу назву - Соколина Вежа.
Он скiльки лiт минуло вiдтодi, де тiльки не бував за тi лiта, чого не
видав, а Вежа пам'ятна найбiльше. I вабить чи не найбiльше, надто в тi
днi, як камiнь лягає на серце i є потреба зрушити його чимось iз серця. Он
вона виднiється уже. Вiд Черна до дiдового оседку лиш десять поприщ, а
така дивина стає перед очi, нiби потрапляєш в iнший свiт. Є тут широкий
дiл, а в тому долi-пониззi - поля та галявини з-помiж рiдколiсся, є й гори
чи просто узвишшя над долом. З одного, другого i третього боку. А на тих
узвишшях- справжнi лiси, густi й непрохiднi, як казав дiд, зелена сторожа
Дубровника, бо таки прикривають оседок вiд чужого ока. По тому узвишшi i
йшла дiдова, а нинi його, Волотова, та матусi Доброгнiви бортна межа. За
нею iншi пiшли урочища й iншi оседки, дiдове нiби в зеленiй чашi, що має
один витiк - до Черна i Днiстра. Тому тут так затишно i так привiльне,
нiби у Вираї, на сонячнiй галявинi острова Буяна.
Знав, Вепр упорається з тим, що поклав на нього: i вiче скличе, i
дружинi дасть лад. Тож i не поспiшав до Черна, лишився на день у Соколинiй
Вежi, лишився й на другий. Слухав дитячi верески-захоплення i вiдходив
серцем, втiшався радiсним передзвоном птаства над нивами - i ще певнiший
був, нiж там, у Чернi: матуся Доброгнiва не просто потiшає їх, вона
вiрить: не все утрачено вже. А коли вiрить господиня їхнього древнього
оседку, то чому не повiрити йому ? Вона ж таки знається i на травах, i на
водах та росах, каже, не одному i не однiй повернули зiр. Гляди, саме
зорянi води та зорянi роси повернуть його й Богданковi.
Хто знає, чи поїхав би вiн i третього дня до Черна, коли б не прискакав
звiдтам гiнець та не сказав: на князя чекають нарочитi мужi.
- Ромейськi?
- Нi, полянськi.
- I чого хочуть?
- Вепр не повiдав, чого хочуть. Казав, най їде князь, без князя вiн не
може мати з ними бесiду.
Перше, до чого вдався у Чернi, вислухав Вепра, а вже потiм звелiв
челядi приготувати яства i накрити в гостиннiй залi столи. Бо кликав на
розмову не лише нарочитих мужiв iз города Києвого, а й кращих людей Черна
- тих, що ходять iз товарами в чужi землi, i тих, що знаються на
будiвництвi лодiй та пристанищ.
Вiд Вепра знав уже: очолює тих, що прибули з полян, ратний муж Гудима,
той самий воєвода Гудима, що стояв на чолi полян у тiм, здiйсненiм за
батька Яроша, походi на ромеїв. Хто серед решти нарочитих мужiв, не вiдає,
а проте, коли зважити, чого прибули, не важко догадатися: є серед них i
будiвничi, i кормчi, i тi, що хочуть обувати в заморських землях з
товарами.
Зустрiчалися не так, як у ромеїв. Були i братнi обiйми, i чоломкання
(серед полян, як i серед тиверцiв, немало таких, що зналися вже), а
найбiльше невимушених бесiд, принаймi до тих пiр, поки не сiли за столи та
не почали ту розмову, заради якої зустрiлися.
- Князь землi Полянської Острозор, - велемовно почав Гудима, узявши до
рук братницю, - шле тобi, князю, i всiм мужам землi Тиверської свiй
низький уклiн i найщирiшi зичення добра та здоров'я.
- Спаси бiг, - подякував Волот. - Як ся має князь Києва i всiх полян?
Чи живий, здоровий? Чи мiцно стоїть на схiдних обводах землi Троянової?
- Дякувати богам, мiцнiше, нiж колись. I на силi та здоров'ї
почувається нiвроку. Будує отнiй Київ, будує й iншi городи з боку степу.
- А що степовики? Чи правда, що йдуть уже i за Днiпро, в полянськi
землi?
- Iти не йдуть, принаймнi ордами, а тирлуються недалеко. Коли б не було
її, загрози вторгнення, чи князь будував би їх, твердинi по Днiпру?
Тиверцi схвально кивали головами.
- Ви звiдтам, з боку степу, боронiть землi слов'ян, ми звiдси, з боку
Дунаю, боронитимемо.
Пили за те й виголошували здравицi, пригощалися яствами й знову
виголошували. Поляни знали вже, яка бiда постигла тиверцiв у Придунав'ї, й
не поминули поцiкавитись подробицями: що, власне, сталося i чому сталося?
- А чому, - не ховався Волот перед своїми гостями i соузниками, -
ромейським воєводам захотiлося набити киси солiдами, ось i подалися в нашi
землi за дармовщиною. Цiна на рабiв на їхнiх торгах не падає, беруть по
двадцять солiд за голову. А коли тих голiв тисячi та й тисячi, то чом не
спокуситися?
- Забули, виходить, що слов'яни можуть побувати i в їхнiх землях.
- Саме так: забули.
- А тим, хто забуває, - втрутився хтось iз тиверських мужiв, - слiд
нагадувати, що то татьба, що за татьбу рано чи пiзно доведеться
розплачуватися.
- Ано, - пiдтримали його i не тiльки тиверцi, поляни теж. - За татьбу
рано чи пiзно доведеться розплачуватися!
Пили не ситу, що водилася в усiх слов'янських землях, пили янтарне вино
з родзинок, а вино помiтнiше пiдiгрiвало кров, будило буйнi поривання як у
тих, що зазнали ромейської кривди, так i в тих, що спiвчували
покривдженим. Гудима бачив те й не забарився пiдвестися, аби попросити тим
уваги i тишi.
- Буду щирим iз вами, братiє, - звертався до тиверцiв. Пливучи Днiпром
до моря, а морем - до Черна, поляни передусiм це хотiли сказати Тиверi i
її мужам: ви не будете самотнi, коли доведеться вийти на прю iз
супостатами, що там, за Дунаєм; поляни були i будуть з вами. Так сказав
князь Острозор, так i я кажу.
Тиверцi дружно пiдвелися й простягли до гостей виповненi вином
братницi.
- Слава князю Острозору i люду полянському! Так дiють лише браття. I
люд тиверський не забуде цього.
Пригадували колишнє й хвалилися колишнiм або заприсягалися у вiрностi й
возносили хвалу братньому єднанню. Бо вони таки браття, бо того вимагає
дiло землi, честь люду слов'янського i потреба люду.
Вловивши у веселому гаморi застiлля слова про потреби люду, Гудима
знову звiвся над усiма й заговорив, долаючи гамiр.
- На часi буде сказати, братiє, що саме потреби люду слов'янського й
звелiли нам, мужам землi Полянської, сiдати в лодiю i добиратися до вас
через несамовитi пороги на Днiпрi, затим - бурхливим морем. Бо певнi: далi
не можемо сидiти в своїй землi i мати лиш те, що маємо. На хлiб i мед, на
вiск i спокусливу для заморських гостей пушнину хотiли б брати дещо i в
сусiдiв: залiзо, паволоку, кузнь i вироби майстрiв заморських. А ще є
потреба бути в сусiдiв i вчитися зводити кам'янi споруди, городи та вежi з
каменю, аби були мiцнi i неподатливi, не боялися анi вогню, анi залiза,
аби стали твердинями землi нашої i там, по Днiпру, i тут, на Дунаї. Чи так
мислимо, братiє?
- Так, так! Черн дещо знає вже, а проте i бiльше знати не завадить.
Ромеї он якi храми мурують.
- Чули ми: маєте намiр будувати сторожовi вежi по Дунаю?
- Мусимо, коли не хочемо спустошення.
- Правда ваша: аби не терпiти спустошення, слiд стати на Дунаї твердою
ногою, - спорудити там такi ж твердi, якi спорудили супроти вас ромеї. Та
чи не час, братове тиверцi, мати вже нам коли не на Дунаї, то поблизу
Дунаю морськi пристанища, а в тих пристанищах - лодiї, такi, що по Днiстру
ходили б, i такi, що на них за море не страшно було б пливти? Саме з
такого пристанища i на таких лодiях ми, слов'яни, й проклали б своїм
товарам путь у заморськi краї та й iз замор'я возили б дещицю. А ще на тих
лодiях могли б ходити на сiчу з супостатами своїми i не тiльки тут, на
Дунаї, а й у сам Константинополь, не лише тодi, як ромеї йдуть на нас, а й
у тiм разi, коли є потреба упередити ромеїв.
Тиверцi принишкли, по їх видовжених лицях видно було: не зовсiм
розумiють полянського нарочитого мужа або ж не вiрять, що все, сказане
ним, можливе..
- Скажу бiльше, - бачив те нерозумiння Гудима. - Ми тому й пiшли
Днiпром через пороги, що хотiли знати: зможемо ходити тiєю путтю до моря
чи не зможемо.
- I що сказало плавання?
- Зможемо, а проте путь та многотрудна i небезпечна. З товарами лодiї
не пройдуть через пороги, розбиватимуться i неминуче. А крiм того,
асiйськi татi промишляють там. Коли побачать нас iз товарами, не дадуть
доправити до моря. Отож ми винесли з тої нашої мандрiвки iншу мисль:
плавання в полуденнi краї слiд починати звiдси, з Тиверської землi, якщо
буде на те воля тиверцi в.
Волот бiльше, нiж iншi, був зацiкавлений речницею полянина Гудими,
через те не спускав iз нього пильного ока.
- Воєвода хоче сказати: товари треба буде правити возами до Черна, а
звiдси лодiями - за море?
- Можна, княже, й так, а ще лiпше буде, коли оберемо для морського
пристанища стару грецьку Тiру.
I знов загомонiло застiлля: а так, Тiра - зручне мiсце для морського
пристанища. Там - лиман, а лиман - те, що й море. Звiдти можна буде ходити
не лишень у Мiзiю та Фракiю, а й до самого Константинополя.
- Там має бути город? - цiкавиться Волот.
- Поки що досить острога.
- Вiдтак i вої?
- I вої, княже. Такi числом, при такiй бронi, за такими мурами, щоб
могли захистити нашi лодiї i нашi товари, а ще були б надiйною сторожею в
усьому Придунав'ї.
- Муж iз полян правду каже, - вихопився хтось iз пiдпилих тиверцiв. -
Давай, княже, згоду! Матимемо пристанище - матимемо й лодiї, а матимемо
лодiї - дiстанемо ромейських татей у фортецях i поза фортецями. Ано! Тодi
нам не лише Хiльбудiй, сам iмператор iз палатiйськими воями не страшний
буде.
Князь Волот виповнив вином братницi гостей, затим - свою.
- Усi так мислять? - пiдвiвся за столом.
- Усi! Давай, княже, згоду!
- Згода буде, та є ще питання до нарочитих мужiв iз полян: чиє то буде
пристанище?
Гудима осмiхнувся, а проте не зволiкав iз своєю речницею на те.
- Чия земля, тому належатиме й пристанище. Поляни, як i уличi, дулiби,
сподiваюсь, задовольняться тим, що матимуть у Тiрi свiй куток, свої
сховища для товарiв i свої лодiї. А ще - дозвiл на перевiз, на право
безборонно правитися з товарами по Тиверськiй землi.
X//
Що ближче пiдходила Миловида до Випалу i своїх кревних у Випалi, то
менше було певностi в ходi.
"Боги, будьте добрi, - благала подумки. - Збережiть їх i помилуйте,
зробiть так, аби те, що казав князь, не стало правдою. Най то буде всього
лиш вигадка мужа, котрому будь-що хотiлося зламати й лишити при собi
дiвку. Най буде лiпше так, анiж iнак. Чуєте, боги! Зголошуюсь не застати
анi старої, анi нової оселi, в котрiй так бажалося жити i тiшитись знадами
свiту, та не зголошуюсь, не хочу, аби сталося щось гiрше. Зробiть так,
боги яснi, аби застала там, у Випалi, i маму, i тата, i братика з
сестричкою, бабуню з дiдусем. Не робiть мене сиротою, ласкавi боги, не
губiть до краю".
Iшла з Черна тiєю самою путтю, що й минулого полiття їхала з татом,
мамою, супроводжувалась Божейком. Через те по примiтних обочинах, дубах та
галявинах бачила: Випал не так i далеко вже. За тим лiсом пiде поле, а
вийде в поле - побачить оселi випальськi. Бо лежать у долинi пiд лiсом, бо
з поля їх так гарно видно. Швидше прийти б та глянути на Випал, та
потiшитись зустрiччю з кревними - ото i всi Миловидчинi жадання, уся
турбота. Та ще тривога: чи ж дiждеться її, зустрiчi?
Тим жила, верстаючи неблизьку путь, звiдти, власне, й черпала силу для
своєї путi. А вийшла з лiсу та глянула в дiл - стерялась i змалiла на
силi: на мiсцi осель випальських лежало суцiльне згарище. Лише там, де
була околiя Випалу, стояло осиротiло кiлька халуп.
- Горенько моє! - заплакала. - Невже ж i все iнше - правда?
Таки повiрила, мабуть, тому, що казав князь, iшла й свiту не бачила за
сльозами. А розшукала на згарищi мiсце, де стояла дiдусева хижа,
розглянулась на попелищi, що лишилося вiд нової татової оселi, i зовсiм
заголосила. Кликала матiр, тата, кликала братика, сестричку, нарештi
бабуню, свою найдобрiшу з усiх добрих та прихильних до неї людей, - дарма.
На всi чотири сторони свiту кликала - i все дарма, нiхто не вiдгукувався
на її клич.
Геть змалiла на силi, плачучи, й присiла на єдину на всьому подвiр'ї
колоду, що лежала свого часу бiля дровiтнi i вцiлiла вiд вогню. А
присiвши, схилила на руки обважнiлу вiд невтiшного горя голову,
схлипувала. Нiкуди не поривалася бiльше, нi про що, здавалось, не думала,
сидiла й ковтала щедрi в такiй оказiї сльози. Аж чує - наблизився хтось.
Оглянулась - господиня з сусiднього подвiр'я.
- Чи не Миловидка часом?
- Не пiзнали, бабуню?
- Боженьки! - зрадiла жiнка. - Жива, виходить, повернулася до отчого
порога!
- Як бачите. А чи жива моя стариня, усi кревнi? Чом нiкого не бачу?
- Лихо постигло нас, дiвонько гожа. Глянь, що зробили татi ромейськi з
Випалом. Мало кого обiйшло воно, те страшне лихо, а тi, кого обiйшло, у
лiсi зараз, рубають дерева для хиж.
- Ну, а мої тато, мама? - пiдiйшла i вхопила стару за обидвi руки. -
Чулись-те, мої кревнi живi?
Сусiдка не зводила з неї посмутнiлих очей.
- Тобi б не питати, Миловидко, менi б не розповiдати.
- Йой, бабцю, та що це ви кажете?
- Що чуєш, дитино. Вельми ревно захищали вони нову свою оселю, i всi
полягли.
- А бабуня, дiти?
- А бабуня, дiти ховалися в пiдклiтi старої оселi та й сховалися на
вiки вiчнi.
На крик, на жалощi Миловидчинi полишили пiдземнi житла-криївки й
збiглися докупи всi iншi поселяни випальськi i найперше тi, чиїх дiтей, як
i Миловидку, полонили на передлiттi й погнали до чужкраю ромеї. Обступили
Ярославову дiвку й не стали зважати анi на горе, що спiткало ту, анi на
муки зраненого болем серця, питали-розпитували, де взялась, як вирвалася
на волю, чи бачила їхнiх дiтей, онукiв, чи знає, де вони i що з ними?
Що мала робити? Мусила розповiдати людям, де їхнi кревнi, яка доля
спiткала молодцiв, яка - дiвок. А поки розповiдала та журилась,
розповiдаючи, власне горе встигло зрiднитися з чужим, i стало журбою -
бануванням для всiх.
- Князь був у iмператора i просив за полонених, мало не звiльнив їх
усiх, - хвалилася й починала ловити себе иа гадцi, що стала прихильницею
князя i його дiла. - Iмператор присилав до Маркiанополя та Одесу своїх
людей, i тi люди мали звiльнити вже виведений гвалтом iз Тиверської землi
люд, та ба, ромейськi воєводи встигли посадити той люд на лодiї й вивезти
морем на далекi торги.
- Боженьки! - заволали жiнки. - Та то ж вiчна каторга! Та не буде ж
звiдтам анi привiту, анi одвiту! I рученьки скують нашим дiтям веригами, i
устонька замкнуть чужим словом та буком. Iменi примусять зректися.
I голосили, i приказували на колишнiм Ярославовiм обiйстi, мовби жалобу
справляли тим голосiнням - по господарю, що так багато вклав працi, аби
мати її, свою господу, по господинi, що ростила дiток i дбала про дiток,
по дiтках-мучениках, як i по бабунi, дiдуневi, що берегли i не вберегли
предкiвського вогнища. А коли виплакали сльози та вилили з сльозами надмiр
туги, забрали з собою Миловидку й сказали Миловидцi:
- Живи з нами, дитино. Прийдуть iз лiсу старiйшини, прийде твоя тiтуня,
помiзкуємо купно, з ким тобi бути у Випалi i як жити.
I сусiдiв послухалася Миловида, i старiйшин, тiтунi дiждалася з лiсу, i
тодi, як сказали: "Iншої путi немає: живи в кревних i роби те, що роблять
нинi всi", - не стала перечити. Тут свiй люд, а мiж своїм людом i радощi
будуть приємнiшi, i болi легшi. Ано, он як мало лишилося їх, випальцiв, i
в кожного, хто лишився, не менше, нiж у неї, горя. Та сина чи мужа
втратила, та - доньку, ще iнша - i мужа, i сина, i малих дiтей. То з ким
же їй, Миловидцi, жити й єднатися нинi, як не з своїм людом? Навiть не
згадала того, що князь казав: коли що, не обминай Черна i мого терема в
Чернi. Сказали: мусиш iти туди, де всi, - пiшла; сказали: треба робити те,
що роблять, рятуючись вiд лиха, випальцi, - робила. I на передлiттi, i
влiтку, i на полiттi, аж поки не спинили: "Доста. Зиму перезимуємо в тих
хижах, що звели, решту будуватимемо наступного лiта".
Жила в тiтунi й хилилась, ясна рiч, найперше до тiтунi, татової
молодшої сестри. Почувалась при нiй, може, й не так, як при рiднiй мамi,
та все ж почувалась не зле, ба навiть мала втiху вiд того, що її жалiють,
стараються загодити. А зайшло на справжнє полiття, захлюпали за вiкном
тiтуниної хижi дощi, почала вiдчувати себе щораз вiдчуженiшою i
засмутилася. "Де-то Божейко? - гадала. - Як там Божейку? Невже то правда,
що казав князь, - продали ромейським навiкулярiям або римським арматорам,
закували у вериги, i сидить вiн тепер при веслi денно i нощно, вiдкритий
для пекучого полуденного сонця, для холодних дощiв на полiттi чи
передлiттi!"
Боги милостивi! Що ж воно буде, коли так? Вона ж не дiждеться його
звiдти доки й сонця-свiту. А визволити й поготiв неспроможна. Одне, треба
потрапити якось до ромеїв, друге, знайти його в безмежних землях ромеїв,
третє, мати за що викупити i знати, до кого вдатися, аби викупити.
"Бiдне моє ладонько, - втирала сльози. - Чи й ти так сумуєш за мною, як
я за тобою? Що мислиш-гадаєш, як почуваєш себе на тiм холоднiм морi, в
далекiм i ворожiм чужкраї?"
Не хотiла аж надто виказувати себе рiдним та близьким, через те не
завжди давала сльозам волю. Або ковтала, щойно випустивши, або тамувала в
собi i мучилась тамуючи. Тодi йшла з хижi й робила щось на подвiр'ї чи на
подвiрницi. А то й зовсiм зникала з тiтунiних очей. Куди брела багнистими
вулицями, чого хотiла - сама не знала. Аж поки не вибрела одного дня до
лiсу, а лiсом - до того дуба, бiля якого молилась-благала, аби прийшов до
неї Божейко. "Це ж там, за лiсом, - згадала, - є Сонцепiкська весь, а в
тiй весi - Божейкова стариня. Були принаймнi. Чи вцiлiли пiсля тої
ромейської напастi i весь, i стариня? А коли вцiлiли? Га, що коли вцiлiли?
Стариня ж його не знає тодi, де подiвся Божейко i що з Божейком... Йой, як
же це вона, Миловидка, не спромоглася пiти й сказати. То ж нечемно й
негарно з її боку. Таж у тата Божейкового, мами Божейкової серце
розривається, мабуть, з туги, а ще бiльше з невiдомостi, де син, що з
сином, а вона мовчить собi. Порятувалась, прибула до рiдного краю i
мовчить.
Така, що знялася б оце та й подалась у ту сторону свiту, де Сонцепiк. А
згадала, що принесе Божейковiй старинi, i прохолонула: адже стариню не
потiшить те, що скаже про Божейка.
"А що потiшить? - передумала враз. - Невiдомiсть? Оте, що поїхав перед
Ярилом не знати куди та зник не знати де? Нi, я мушу пiти. Най нагримають,
скажуть: "Це через тебе!" Най виженуть з оселi, а пiти мушу i сказати
мушу".
Дiждалася, поки розмоложиться небо, бодай трохи спаде з трави роса,
сказала тiтунi, куди хоче податися, розпитала, як пройти до Сонцепiкської
весi, i таки пiшла.
Стезя була широка: не лише конем, возом можна їхати. Проте вела все
лiсом та й лiсом. Спершу пiд гору - до дуба i того джерела, що б'є з-пiд
кореня, далi з гори та й з гори.. Спинилася, коли порiвнялася з громовою
водою, а далi пуцьнулася перед джерелом та й стала пити.
- Напути, водице,-- сказала напившись, - дай менi силу i снагу здолати
печаль свою та вiдшукати ту єдину стезю, що виведе до лада мого
солоденького, Божейком iменованого. Ти пособила тодi, коли прохала тебе
перед святом Ярила... пособила, кажу, зiйтися з ним, то пособи ж i нинi
вiдшукати його в чужiй землi, мiж чужим людом. Чуєш, водице солодка,
водице чиста, водице громова. Благаю тебе, пособи!
I молилась, стояла на колiнах i, помолившись, ждала. Чого - сама не
вiдала, однак стояла над водою, дивилась - питалася в води i ждала.
Зрештою надумалась i розглянулася: чи не стоїть, як i тамтого разу, позаду
або осторонь її жадання згорьоване - Божейко, чи не каже вже, як тодi
казав: "Я тут, Миловидко! Прибув, як обiцяв"?
Та ба, цього разу анiкого довкруж, лише лiс та й лiс, а в лiсi -
мовчазнi й засмученi пiзньою порою дерева.
Зiтхнула, стала на ноги та й пiшла сумовито-мовчазна у дiл - туди, куди
вела протоптана в лiсi стезя.
Не печалилася тим, що може збитися з путi, поселяни сказали: вона одна,
виведе, куди слiд. Iшла та йшла собi. Коли ж вийшла на узлiсся та стала
перед полем, засвiтилась мовби та зiрка, що позбулася хмар: Божейкова весь
тулилася бiля лiсу цiла-цiлiсiнька! Невелика вона, проте ознак пожежi
жодної. Присяйбiг, що так: жодної!
Не встигла вiдчути її, iскорку радостi в серцi, як одразу ж i остудила.
"Це ж вiн мiг бути на Ярила вдома, - подумала, - i не знати полону.
Ано, ромеї сюди не досягли, усi, хто жив тут, живуть щасливими i нинi...
Йой, лишенько! Чи то ж треба було, щоб сталося таке? Нащо ми зустрiлися,
Божейку мiй ясний, у Чернi, нащо зiйшлись тiєї ночi докупи? Здибалася б iз
тобою тепер оце та й сказала б, як ти казав: "Я тут, ладонько, бери, коли
так дуже вже хочеш мати мене за злюбну жону". I жили б ми з тобою у дружбi
та злагодi, певна, не минуло б i лiта, як загоїла б уже рани, що маю по
смертi мами, тата, всiх кревних. Присяйбiг, загоїла б! Бо без злюбу
злюбний ти менi. Бо певна: тiшилися б одне одним у твоїй оселi, як тi
голубочки при своїм гнiздечку. А що без тебе? Ано, що?"
Чи вона вдачею така, чи так глибоко i завчасно зранена, не встигла
пожалiтися сама собi, уже й заговорили вони, її сердечнi рани, вже й
сльози на очах. Така, що упала б отут, де стоїть, та й билася-побивалася б
на його, Божейковiй, землi, доки не спливла б сльозами до останку. Бо таки
боляче i таки жаль: це ж через неї все сталося, це вона завдала Божейка у
ромейськi вериги! Сама випорснула з ворожих лабет, а Божейка завдала. Що ж
скаже його старинi, коли прийде i стане перед нею? Де набереться мужностi
та снаги, щоб прийти i стати? Таки тут, у зраненому i знесиленому ранами
серцi? Йой, таке кволе воно, таке немiчне. А бiльше ж немає де й брати її,
ту мужнiсть. Правду каже, нема!
Недовго й шукала Божейкову оселю. Десь за другим разом вказали: ото
вона. А коли вже стала перед оселею, то й до оселi зайшла.
- Чолом вам, господине ласкава. Чи гаразд маєтесь?
- Спаси бiг. Проходь далi, коли з добром iдеш. Не сонцепiкська, бачу, -
казала господиня, приглядаючись до захожої. - Певно, здалеку до нас.
- З Випалу я.
- З Випалу? - чи то дивувалася, чи спiвчувала жiнка. - З погорiльцiв,
либонь?
- Так, тiтуню солоденька, i з погорiльцiв також. Я Миловида Ярославова.
А ви Божейкова матуся будете?
Господиня не поспiшала з одповiддю, дивилась та й дивилась вражено i
вже потiм вимучила з себе:
- Йой, то ти i є та дiвка, до котрої їздив Божейко у Випал?
- Атож.
Чи то боялася, що зараз накинуться на неї з докорами, чи згадала нараз,
як до мiзерiї мало було їх, Божейкових наїздiв до Випалу, прихилилася до
одвiрка й зайшлася ревним, таким, як, може, й не плакала досi, плачем.
I сталося те, чого Миловидка й не сподiвалася, мабуть. Йшла ж бо не
просто сказати Божейковiй матерi, де її син, хотiла бодай якось потiшити
убиту горем матiр. А довелося самiй опинитися в обiймах матерi-потiшницi.
I поспiшила на її ревний плач, як може поспiшити тiльки мати, i пригорнула
до себе, i на втiху-благання не поскупилася. А втiшаючи i сама
розплакалась.
Стояли, обнявшись, при порозi, як двi верби при березi, i жалiлись одна
однiй, i заспокоювали одна одну. Коли ж виплакали все, що можна було
виплакати, господиня згадала врештi, що вона старша серед усiх, хто в
оселi, й повела Миловидну до сусiдньої клiтi-свiтлицi, далi вiд чад своїх.
- Сiдай, дитинко, - сказала, мов своїй. - Сiдай i розказуй, що знаєш.
Така прихильна була до неї i така ласкава з нею, нiби мама рiдна. Отож
i Миловидi не було потреби ховатися вiд господинi вогнища анi з тим, що
вони з Божейком он як вподобали одне одного, анi з усiм, що знiвечило їхнi
намiри жити по злюбi в парi. Нiчого не приховала, сказала все, що було в
мислях i що - на серцi. А все ж найбiльше докладала хисту та бажання, аби
здiйснити отой, ще в Випалi зроджений, намiр - бодай чимось потiшити убиту
горем жiнку. Та ба, що її хист i що бажання, коли сама вислизнула з
ромейських лабет, а Божейко нi, сидить ось, сипле словами, мов просом на
передлiтню ниву, а його повезли за три моря, вiн лишився серед тих, кого
хотiли, та не визволили. Тож i мало дива, що така недорiдна її нива. I
слухала Божейкова мама Миловидчинi казання - була зболена до краю, i
вислухала - не розхмарилась. Єдине, чим винагородила за тотi старання, -
поборола жалi в собi й сказала:
- За те, що прийшла та повiдала, дiвчинко гожа, спаси тебе бiг. Знатиму
принаймнi, що живий мiй Божейко. Сумна його доля, йой, яка сумна! Та живий
про живе думає. Думатимемо i ми, що не все уже втрачено.
Сидiла, хитала посивiлою вже головою, й мислями була аж ген далеко
десь. I мить, i другу, i третю отак. Коли ж завважила, що Миловидка
змагається з думкою, сидiти чи йти вже, збудилася й, здається, змiнилася
вiд того збудження на лицi.
- А про себе ти нiчого й не скажеш менi?
- Хiба не казала вже?
- Про те, що було. А зараз як? Стариня жива твоя, кревнi усi здоровi?
Чула, теплом пашить лице, а чого - й сама не знала.
- Немає їх у мене, тiтонько золотенька. Анi старинi, анi братика з
сестричкою немає. Усi полягли, захищаючи оселю чи ховаючись в оселi.
I знову Божейкова мама стала такою, як була за мить-другу перед цим: i
сумовито-замисленою, i зболеною.
- Де ж ти живеш, дитинко бiдна? У кого живеш?
- У татової сестри.
- Чи добре тобi там? Маєш що їсти? Чи не затiсно?
Дiвчина заблудила очима i припiзнилася з словом-вiдповiддю. Казати, що
їй аж надто добре в тiтки, не насмiлювалась, однак i запевняти, що погано,
не випадало якось: її не кривдили i не збираються, здається, кривдити.
- Може, до нас перейдеш? - швидше пiдказала, анiж питалася Божейкова
мати.
- А чого?
- Наша оселя вцiлiла вiд татей, а там, у Випалi, знаю, усiм затiсно
зараз. Отож переходь, коли справдi так, та й живи, поки спорудиш собi.
Гляди, й Божейко повернеться на той час. А чом би й нi? Один iз наших,
сонцепiкських, бував на тих проклятих богами й людьми каторгах. Взяли його
ромеї у полон, а з полоном запроторили на каторгу. П'ять лiт плавав,
прикутий, а на шостий поталанило-таки: розбив вериги i втiк. Воля, дитино,
високе слово, а бажання бути на волi - i поготiв. Воно i мури валить, i
гори долає.
"Йой, матiнко-зiрко! Не так-то легко буде Божейковi розбити ромейськi
вериги", - подумала, а вголос сказала:
- Я пораджусь iз тiткою. Коли не потрiбна їй на зиму, то й прийду.
Удвох нам, - додала, долаючи осмуту, - не так сумно ждатиметься, правда?
XIII_
Поки було лiто, а в Соколинiй Вежi була мати, сестрички, Богданко не
доглядався, що робить бабуся Доброгнiва. Вмивався, як i колись, студеною
водою, може, тiльки стараннiш, анiж до золотавицi, промивав очi i не
витирався, як звик витиратися пiсля вмивання, ждав, поки воду висушить
сонце. Тепер же, як мати-княгиня поїхала й забрала з собою
дiвчаток-щебетух, в просторiй бабусинiй оселi надто вiдчутною стала тиша,
i отроча невiльно дослухалося до неї, а дослухаючись, завважувало кожен
стороннiй звук.
- Що це, бабусю? - питав, коли стара ставила перед ним миску з водою.
- А що ж, водиця. Вмиватися будемо.
- Знову? Чи так давно умивалися?
- То була росяна водиця, ця - зоряна.
- Це та вже, що допоможе?
- Не знаю, соколику. Котрась має допомогти, а котра - не вiдаю.
Найбiльше покладаю надiй на ту, що впаде на твої вiченьки у свiтлу
п'ятницю.
- До неї недалеко вже?
- Ба нi, далеко. I полiття треба перебути, i зиму переждати.
- Йой! Аж на передлiттi?
- Ано, раннього передлiття. Того дня бог-громовик розбиває ударом своїх
блискавиць зимовi вериги й одкриває вхiд у царство вiчного лiта. Царiвна
Золота Коса, Ненаглядна Краса буває особливо щедрою тодi, разом iз росами
чи дощовими потоками посилає на землю й живу воду. А саме вона, мiй
голубчику, i зцiлить твої очi.
- Вона милостива, бабусю?
- Хто?
- Ну, богиня Золота Коса.
- Усi боги милостивi, внучку.
- Правда? А чом же тато казали: "Це боги покарали нас"?
- Так казав?
- Еге.
- То вiн з розпуки, внучку. Тебе немає за що карати, ти нiчим не
завинив ще на землi. Необережний був, поглянув невчасно на царiвну Золоту
Косу, Ненаглядну Красу, тому й ослiпнув.
Вона рiдко коли полишає його на самотi, хiба на мить-другу або тодi, як
спить. Все сокорить та й сокорить, оповiдаючи внуковi, чому небо буває
чисте та ясне, а чому - похмуре, з якого це дива пiвнi спiвають удень i
поночi, тодi, коли всi i все спить; чи так одвiку було, що на землi росли
дерева, засiвалися ниви i родив хлiб. Отож i зараз посадила внука так, щоб
голiвка його лягла бабi на плече, гладить-заспокоює i каже гладячи:
- Хто бачив у небi сонце, той бачив i Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
- Хорс - її вiтець? - обриває на словi Богданко.
- Ба нi, Сварог усiм богам вiтєць. Золота Коса - богиня свiтла i добра,
всеблага плодоносиця, та Морська Дiва, що повертається до нас iз глибин
океану, аби наставав день на землi i не згасало життя. А так, не було б її
блиску-свiтла, не було б i тепла, а не було б тепла, не було б i людей на
землi, не росло б дерево в лiсi, не плодоносила б нива в полi. Це вона,
богиня з богинь, виходить щоднини на небо й розпускає по землi золотi свої
коси, кличе до життя й дає плодоносну силу всьому, що здатне плодоносити.
Це з її ласки настає та пора, коли бог-громовик розбиває льодовi вериги в
аеровому морi й одкриває путi для медоносних струменiв дощу. А де падають
тi струменi, там теж квiтує життя. Бо поновлюється злюб мiж Небом i
Землею.. Небо дарує Землi розкiшнi шати, Земля дарує Небу колиску для
пiднебесних вод - аер. Тож не гнiвайся, внучку, на Злотокосу Дiву за те,
що була аж надто ясною i ослiпила тебе своїм блиском. Вона ослiпила, вона
i зцiлить. Треба тiльки бути довготерпеливим, умiти ждати i благати ждучи.
Хочеш, я навчу тебе благань-заклинань, аби сам звертався до богинi й
нагадував їй про себе? Кажи за мною: "На морi, на океанi, на островi на
Буянi є пломенiючий бiлим пломенем-свiтлом алатир-камiнь. На тому каменi
сидить Красна Дiвиця. Сидить вона i стрiляє в чисте поле, убиває всiлякi
болi. Дiвице Красна, Дiвице Ясна, Дiвице Всеблага. Убий i мiй
недуг-потьмару. Пошли з небесної криницi живої водицi на мої темнi очицi.
Зроби так, аби прозрiли, аби я знову бачив лик твiй, ясну красу твою,
тiшився лiсом-знадою, долом-левадою, ясним свiтом i людьми у свiтi".
Богданко слухняно повторює за бабусею - i раз, i вдруге, зрештою
надумується й питає:
- А в тому морi є й острови? Що то за один - Буян?
Бабуся не гнiвається, бабуся у нього, нiби та богиня всеблага: сама
добрiсть, сама утiха i сама покора. Осмiхається тiльки, коли внук не те
питає або невчасно питає, i, осмiхнувшись, каже:
- Земля, щоб ти знав, то лиш краплина сушi в океанi-морi. Довкола неї
вода i над нею вода. Скiльки сонця-свiту, стiльки i води у свiтi, та ще
аеру. Один океан обступає звiдусiль Землю, iнший плаває в небi. Цей iнший
- дощове океан-море. А вже за тим морем - голубе царство вiчного лiта.
Воно i є царством Сонця, Мiсяця, Зiрок, сiреч островом Буяном. Там не
буває стуж, там - одвiчна й довiчна благодать, течуть медовi й молочнi
рiки, а по берегах тих рiчок - нев'янучi сади, мiж садами - вiчнозеленi
луки. Чого тiльки немає в тих садах: мигдалi, родзинки, овощ всяка. Яблука
ж лишень золотi. А вже птаства того, боженьки! Так щебечуть, так
виспiвують, що й сказати несила. Боги надiлили той благословенний острiв
найчистiшим, що є на свiтi, аером, водами живодайними. Це там, внучку мiй,
мiститься небесна криниця, та, що в нiй найчистiша i найсмачнiша в усьому
всесвiтi вода, що з неї беруть початок усi небеснi рiки й поповнюють
своїми живодайними водами свiтовий океан. То на островi на Буянi росте
Мокрецький дощоносний дуб, зимують усi земнi птахи. Не з безоднi
пiдземельної, таки з Вираю прилiтають вони на передлiттi й приносять у
дзьобиках сiм'я рослинностi всякої -тiєї, що плодоносить у полi, й тiєї,
що росте у лiсi, на лузi чи в саду.
- А челядниця казала, що насiння вiтри заносять.
- I вiтри, мiй голубе, аякже. Там, у пiднебессi, живе велетенський
Стратим-птах. Вiн i здiймає своїми крилами буйнi вiтри, а тi вiтри,
гасаючи поблизу острова Буяна, пiдхоплюють сiм'я-насiння й несуть його на
землю. Ано, звiдки б то взятися на землi такiй силi-силеннiй усякого
квiту, та овочiв, та збiжжя, як не з Вираю... А ще хочу сказати тобi,
соколику ясний, - погладила стара Доброгнiва внука i чомусь стишила голос,
- що там-таки, на островi Буянi, стоїть бiля небесної криницi золотий
палац. То i є палац цар-дiви Золотої Коси, Ненаглядної Краси. Саме в
ньому, пiд золотим ложем цар-дiви, у головах б'є джерело живої води. Коли
дiва почує, що хтось iз землян ревно благає її помочi, простягає руку й
кидає воду на землю, а вже на землi вода знайде, кого слiд. Отож не
лiнуйся, внуча моє, ходи зi мною на вранiшнi i на вечiрнi роси, зри своїми
очицями на сонечко ясне, коли сходить, зри i коли заходить. Не дивись на
нього тодi лиш, як буває в пишнiй красi, а на землi немає мiсця росi.
Гляди й пiдстережеш щасливий час, а в щасливiм часi - благодатну мить, ту,
що незрячого робить зрячим. Чи пристаєш на це, внучку?
- Ано. Я з усiм i на все, бабусю, згоден, аби тiльки прозрiти.
- То на цьому й станемо. Най буде благословен час, коли домовляємось,
най буде благословенною i наша домовленiсть.
XIV_
Зоря вечiрняя, пораднице знедолених. Ти одна бачиш i вiдаєш, яка
печаль-присуха обсiда її, Миловидчине, серце, ссе з нього кров, немовби та
присоска, що живе по болотах. I тепло, i затишно, i привiтно в Божейковiй
оселi, у тiй клiтi, що мала б бути, як кажуть тут, за молодим подружжям, i
разом з тим он як гiрко. Так гiрко, зоре ясная, що нi сну, нi супокою
немає. I противиться жалю своєму, i не може здолати його в-.собi. Пощо так
сталося? Чому мало статися саме так? Та вони ж iз Божейком он якими
парованими почували себе, он як хотiли його, подружнього злюбу. Коли б не
те лихо, давно уже взяли б його, не пiзнiше, як на Купала взяли б i жили в
цiй-таки оселi щасно та дружно. Зоренько ясна, богине красна, потiшнице
зморених та знедолених! Ти ж знаєш, яка то радiсть була б i для них iз
Божейком, i для старинi їхньої. Та такої злагоди i такого злюбу, далебi,
свiт ще не знав. Ано! Божейко, нiби той голубочок, лiтав би та воркотав
коло неї, милував та жалував, а вже що вона, Миловидка, не скупилася б на
милування та на пестощi, то йой... Давно б уже дитятко його пiд серцем
носила, готувалася б бути мамою, а готуючись, квiтнула б та й квiтнула вiд
щастя, що повнилося б у нiй, i всiх-усiх робила б щасливими! Оцю маленьку
клiть вимила б до сяйва-блиску, заквiтчала б зелом, розписала б
голубочками, що живуть парно та гарно, мають кубельце та дiток у кубельцi.
I всю оселю, все подвiр'я, могла б, то й усю Божейкову весь одмiнила б та
звеселила. Бо така вiд тата та мами, що свiт пригорнула б до серця, усiх
зiгрiла б серцем, коли б той свiт не був такий, як є. Йой, боженьки! Коли
б же не був такий! Приборкав, бач, її голубочка та й завiз до чужкраю, мiж
пiдступних i страх яких жадiбних на солiди людей. А вiдтак i її закував у
вериги. Такi важкi i такi безнадiйно сумнi, хоч бери i накладай на себе
руки. Бо це ж не життя, зiронько ясная, се мука пекельна: жити пiд крiвлею
лада свого i не мати лада.
До глибокої ночi не спала Миловида, все думала-скаржилась i плакала, не
дiждавшись розради. Так i сказала собi:
"Я не вживу тут. Присяйбiг, не вживу! Здолає мене печаль-присуха й
примусить пiти. Ось тiльки куди пiду? Знову до тiтки у Випал чи до князя?
Нi, нi, - злякалася своєї думки i поспiшила вiдгородитися вiд неї
першою-лiпшою знахiдкою. - Це тому менi так тоскно, що я сама ночую в
клiтi. Завтра ж попрошу матiр-господиню, аби клала зi мною спати й
Божейкових сестричок".
Згадка про господиню бодай якось розраджує дiвчину i стишує бiль. Бо
вона єдина на цiм свiтi он яка добра до неї. Так i сказала, коли Миловидка
вдруге прийшла до них iз Випалу: "Живи у нас, дитино, i будь нашою. Дарма,
що немає тут Божейка. Вiн же бо є на свiтi, а коли є, живи у нас i будь
нашою. Мене клич матiр'ю, тата - татом, сестричок Божейкових -
сестричками. Було б, звiсно, лiпше, коли б щастя i крев єднали нас. Та що
вдiєш: тi, кого єднає горе, теж рiдня".
На що сподiвається старенька, тiльки вона, певно, й знає. А може, й не
знає, може, всього лиш серце велить чинити так: буде при нiй Миловидка,
буде й сподiванка, що повернеться син. В усякiм разi, як нiхто iнший добра
до неї i лагiдна з нею. Настане день - те й робить, що гомонить, називає
донею, хвалить-вихваляє. "Ти така лiпотна i така люба, дитино, iцо менi й
рана менше болить, коли дивлюся на тебе та милуюсь тобою. Боженьки! Який
щасливий був би Божейко, коли б мав тебе за жону, i який вiн тричi
нещасний, що не має!"
Зiтхає важко й тамує, як може, бiль. Бо не хоче, щоб i донi болiло, бо
таки вельми шанує її. Щось робить в оселi чи на подвiр'ї, норовить, аби
поруч була й Миловидка, йде до лiсу чи на люди, теж бере з собою й
Миловидку, i коли люди питають, чия це, звiдки, не бариться сказати: "Це
моя люба донечка, Божейкова лада". Така не вiдмовить, коли попросить, щоб
не лишала на нiч саму. Ано, не вiдмовить.
Вона й не вiдмовила, а проте немало й здивувалася.
- То такi цокотухи, - казала роздумуючи, - геть замучать тебе
розмовами.
- Дарма. Самiй менi i боязко поночi, i сумно. Скiльки лежу, стiльки й
думаю, i все невеселi мої думки, такi невеселi, що часом кричати хочеться.
- Дарма то й дарма, бери тих невгамовних. Сумувати вони тобi не
дозволять, це вже я по собi знаю.
Вони й не дозволяли, щоправда, не довго й товклися вечорами на
спiльному ложi. Малi були, а малi рано засинають. Тож i на сум, на пiзнi
терзання-роздуми лишався ще час.
Мабуть, не спала й тiєї, першої, що коротала з дiвчатками, ночi, всього
лиш дрiмала, бо почула крiзь дрiмоту: в сусiднiй клiтi гомонять.
- Я не прощу тобi, коли не зробиш цього, - злiсно обiцяла Божейкова
мама.
- Як же я зроблю? - виправдувався господар. - Чула, князь не змiг
вирвати їх iз ромейських лабет, а я зможу?
- Князь - всього лиш князь, а ти отець. У нас є золото, є ромейськi
солiди, що брали за пушнину. А ромеї жах якi ласi на них. Їдь туди, знайди
сина i викупи. Таке дiвча жде на нього i страждає ждучи.
- Ет, у тебе розуму, як у дитини. "Їдь, знайди..." Як поїдеш, де
знайдеш? Кого спитаєш там, коли i земля чужа, i люди чужi, i рiч їхня
така, що не вiзьмеш до тями.
- Бо безтямко! А ще - перепуда, бздюх! Тобi аби свого хребта було де
сховати. Син най гине, що з сином, байдуже!
Вони посварилися. Такi гнiвнi були обоє, не говорили - iскри
викрешували, наражаючи слово на слово.
- Дiвчина ж каже, - не могла вгомонитися мати, - Божейка з Одесу
повезли в свiти. Ото звiдти й слiд починати розшук: куди повезли, кому i
де продали. Свiт широкий, та людина ж не голка, аби безнадiйно згубитися в
свiтi.
- Ото най твоя дiвчина i їде, най розшукує. Зманила до свого Випалу
Божейка, то най тепер їде! Я не такий дурень, аби слухатися довгого
жiночого язика i куцого розуму.
Господиня не стерпiла, теж щось сказала Божейковому татовi, та Миловида
не дослухалася вже до тих казань. З неї доста було того, що почула: не
когось iншого, її вважають винною в бiдi, що спiткала Божейка. Боженьки! А
гадала ж, що чиста перед Божейком i його старинею. Бо коли зродилася за
першої зустрiчi з Сонцепiкською вессю ця неподобна думка, i забаритись не
забарилася прогнати її геть, i переконати переконала себе: чи то ж її,
Миловидчина, провина, що Лада вказала Божейковi саме на неї, дiвку з
Випалу, що Божейко приїхав туди й став бранцем ромейських татей? Не лише
вiн, весь тиверський люд у придунайському пониззi зазнав ромейського
гвалту. А Божейкiв тато iнакше, бач, думає: винна Миловидка. Йой,
людоньки! I ти, зiронько ясна, заступнице знедолених! Як же їй лишатися i
жити в цiй оселi, коли про неї он як думають?
Не до сну було вже. Бо що бiльше думала та побивалася, шукаючи рятунку,
то певнiша була: i ця оселя не стане їй прихистком. Лiпше вже свiт за очi
пiде, анiж залишиться там, де її мають за басиху, що накликала лихо на
свого лада i на його домiвку.
"А куди ж пiду? - настигла iнша думка i змусила завагатися. - До тiтки,
до князя чи таки свiт за очi? Йой, горенько! Таж там, у свiтах, як i в
тiтоньки своєї, зiтлiю, а то й лусну з горя та розпуки, а в князя, окрiм
усього, ще й зганьблю себе".
Мало не до ранку калатала собою. I думала-страждала, i плакала-ридала,
уткнувшись у подушку та дбаючи, аби не почули її там, за дверима. А настав
ранок - пiдстерегла такий момент, коли господар вийшов поратися на
подвiр'ї, i стала перед Божейковою мамою.
- Господине солоденька, - сказала сумно та знiчено. - Я чула, про що
говорили ви з мужем своїм поночi, i ось що надумала: не комусь iншому,
менi слiд iти до ромеїв i шукати там Божейка.
Жiнка тетерiла вiд того казання, слова не здатна була виректи. А проте
швидко й оговталася.
- Схаменися, Миловидко, - замахала руками. - Не бери до серця того, що
чула. Чи то ж дiвоче дiло - iти до чужакiв, вештатися помiж татей i шукати
правди у татей. О милостивi боги! Та ти ж пропадеш там, присяйбiг,
пропадеш!
- Ну, чом же?
- Хоча б i тому, що он яка лiпотна собою. А крiм всього - беззахисна,
чужинка. Хто захистить тебе, коли скаже котрийсь: моя? Iти тобi до ромеїв
- все одно, що вiддати себе на поталу вовчiй зграї.
- Дарма.
- Ба нi, не дарма. Вони за такими в чужi землi розбоєм ходять, а ти
сама об'явишся. Тямиш, у яку крутопадь пхаєшся?
- Я була вже там, матiнко. Боги вберегли i визволили. Гляди, й за цим
разом убережуть. Знаю Одес у ромейськiй землi, знаю Маркiанополь. Бiльше
скажу: маю там най i старенького, та доброго приятеля - мандрiвного
ливарника з полян. Гадаю, пристане на моє благання i пiде на пошуки
Божейка. То моя чи не єдина свiтла сподiванка i моя надiйна сторожа в
ромейськiй землi. Знає рiч, знає покони ромейськi, знає й ромеїв. Треба
буде розпитатися в них - розпитається, треба буде заплатити - знає, кому i
скiльки. Та й путь йому яко мандрiвному ливарниковi всюди буде вiдкрита.
Видасть мене за свою доню та й пiдемо. У вас же, чуєте,
матiнко-голубонько, у вас просила б одної лиш помочi: коли справдi хочете
бачити у себе Божейка, а нас - у парi з Божейком, не пошкодуйте тих солiд
i того золота, що маєте. Ви правду казали: ромеї ласi на них. Аби тiльки
поталанило знайти менi моє ладо, за солiди та за золото викуплю.
Присяйбiг, матiнко гожа. Двi цiни дам, а викуплю!
Вона не дотримала-таки даної собi перед тим, як iти на бесiду,
обiцянки: бути твердою, мов кремiнь. Закровоточили давнi, закровоточили й
новi рани, вiдчула себе не просто знедоленою - скривдженою. А коли до
всiх, що мала досi, болей додався й завданий, _здавалось, найрiднiшими
людьми, що лишалося робити дiвчинi,, котра не мала нi роду-захисту, нi
матерi-порадницi? Мусила зломитись i виплакати жалi свої чужiй.
А бiля неї плакала й Божейкова мама.
XV_
За все лiто князь Волот лише вряди-годи бував у Чернi та попутно - в
Соколинiй Вежi. Укладений iз вiчем ряд надiйно тримав його на
придунайських обводах Тиверi i зобов'язував клопотатися дiлом всiєї землi
- вибором мiсць пiд сторожовi вежi та гридницi при вежах. Не хотiв бачити
те дiло опороченим чиїмсь недбальством, тому до всього приглядався,
правдиво кажучи, усе започатковував сам. Придунав'я - не те, що
Поднiстров'я. Тут - пониззя. I знайти мiсце, що бодай трохи пiдносилося б
над пониззям та дозволяло проглядати не лише Дунай, а й Задунав'я, не так
просто. А їх змушений знайти не одно i знайти там, де найбiльш ймовiрне
вторгнення.
Їздив та й їздив, приглядавсь та й приглядавсь. А ще ж i про те мав
думати: ставить вежi в незайманщинi. Що буде i як буде? Земля ця
споконвiку слов'янська i з волi тих же слов'ян уступлена для гостинної
путi. Хочеш їхати iз степу в гори, до склавинiв, або через Дунай - до
ромеїв, - їдь собi, для того є обводи Тиверської землi i гостинна путь на
обводах. Хочеш правитися iз гiр у степ чи з придунайських долин у той же
степ - прався хоч i всiм плем'ям, не лише кiньми, а й возами, для того
знов-таки є обводи i незайманщина на обводах. Аби до слов'ян не забiгав,
аби слов'янськi весi не плюндрував, яко тать. Тепер виходить, що князь
Тиверi посяде незайманщину, перетне гостинну путь, а коли хтось зважиться
iти по нiй, змушений буде сказати "зась". Таки зважиться i скаже чи
обмежиться тим, що сяде вежами в незайманщинi, саму ж незайманщину лишить
гостинною путтю?
Ба мiг би й обмежитись, коли б можна було. Ано, коли б можна!
Через те, що й сам не знає до пуття, як буде потiм з незайманщиною, i
на вiчi не заговорив про неї. А, мабуть, слiд було б. Ромеї давно зламали
той вiковий покон, то чого вiн має триматися його? Аби давати тим татям
спроможнiсть вiльно переправлятися через Дунай та грабувати слов'янськi
землi за Дунаєм? Нi, слiд було одразу i все казати на вiчi: не лише вежами
та забудовами при вежах, всiм людом маємо вийти на Дунай та стати Довгою
стiною по Дунаю. А було б благословення вiча, мiг би вдовольнити i свою
давню спокусницю-мрiю: бути не просто привiдцею тиверської ратi та
дружини, а й державним мужем у своїй землi, хоча б i таким, як є вже зараз
князь Києва, що он яку вольницю дозволяє собi: споруджує у Тиверi морське
пристанище, хоче бувати за морем, вести з ромеями торгiвлю. Певно, є кого
послати i є на кого опертися в такiм дiлi. Чи вiн, Волот, такий далекий
вiд того, аби бути не лише привiдцею ратi, а й державним мужем на Тиверi?
Старiйшини почитають його яко князя, вiче не противиться йому, бачить у
дiлах його здоровий глузд, тому тримає за ним руку. А все ж зробив не так
багато, аби почувати себе повноправним волостелином у своїй землi. Щоб
бути ним, слiд мати власну силу, що могла б порiвнятися з силою вiча. А
вона не так у ратi та дружинi, як у мужах, здатних поставити при потребi
пiд княжу руку i дружину, i рать.. Такi мужi у Тиверi є. Це насамперед тi
волостелини, що мають уже свої угiддя-вотчини i горнуться таки до князя, а
не до вiча, це, зрештою, й тi, що волiють мати їх: воєводи, сотеннi,
десяцькi, вважай, уся старша дружина. Бiда лиш, що не так багато пiд його
рукою вiльної землi, аби мiг винагородити всiх угiддями. Отож i гадає
собi: чи не час скористатися незайманщиною? Он скiлькох може зробити
волостелинами у Приднiпров'ї, а водночас i воєводами на обводах, коли
подiлить мiж мужами незайманщину. На мiсце тих, що пiдуть у Подунав'є,
поставив би воєводами, сотенними, десяцькими iнших - ось i мав би свою,
княжу, силу i надiйну опору на Тиверi. Бо всiх винагороджених, а надто
тих, що стали б волостелинами та воєводами у Подунав'ї, зобов'язував би
мати власну дружину. При потребi мiг би кликати всiх i збирати докупи.
Об'єднанi з княжою дружиною вони й складали б рать - ту, що з нею не
завжди насмiлювалася б змагатися рать ополченська. Сила ставала б супроти
сили i змушувала б старiйшин бути зговiрливiшими, а вiче - покiрнiшим. То
- без сумнiву, то - напевно. I даремно вiн завагався та не винiс на розсуд
вiча думку про необхiднiсть подiлити незайманщину мiж мужами-воєводами.
Уклав би з вiчем такий ряд, одразу двох зайцiв забив би: i своїх мужiв та
свою дружину мав би в Подунав'ї, i надiйну стiну-заслону поставив би
супроти ромеїв. Хiба ризикнути й пообiцяти цю землю воєводам без речницi
вiча? А чому б i нi? Чи в нього не буде чим пояснити вiчу, чому вчинив
так, чи пiсля того, що сталося в Подуиав'ї, насмiлиться хтось перечити
князевi? Ба нi, не перечитимуть, а вже що воєводи вiзьмуться за
спорудження веж та забудов, за змiцнення обводiв у Подунав'ї, коли
пообiцяє їм вотчину-угiддя поблизу веж, сумнiвiв i поготiв не може бути.
Багато важитиме й те, що незайманщина перестане бути пристанищем для
татей, усякого там бiглого та пошельмованого у волостях люду. Саме з нього
воєводи наберуть собi дружини, а яко волостелини-челядь. Вiльний смерд до
дружини, як i до челядi, не вельми охочий iти. До дружини йде лиш той, хто
зубожiв до краю, зрiкся, а то й позбувся землi. Зараз цi люди
перебиваються легким хлiбом, а скажуть їм: iдiть на хлiб ратний - i
матимете не лише розкiш-волю, а й коня, броню, усе, чим буває ситий i
вдоволений поселянин, пiдуть не вагаючись. I то будуть не гiршi, анiж має
в себе, отроки та мужi, якщо по щиростi, саме такi, яких треба в
неспокiйних полуденних обводах Тиверської землi: мужнi та винахiдливi,
байдужi до смертi i здатнi, коли що, пiти на смерть.
Уздовж i впоперек мiряв того лiта дунайське прибережжя. I все - у
сiдлi, вважай, упродовж трьох мiсяцiв у походi. А ще у постiйних турботах.
Бо мало було тiльки обрати мiсце для вежi та забудов, треба було й
вимiряти та вивiрити, чи найлiпше з усiх, що є поблизу, чи не заллє вода,
коли вийде з берегiв Дунай.
Зате й утiху мав вiд трудiв своїх. I чи не найбiльшу, коли спинив коня
та став над Днiстровським лиманом, на мiсцi старої грецької Тiри. Як вiн
ранiше не догадався побувати тут? Сам, без полян, побачив би, що
споруджена на мiсцi Тiри твердь може стати Константинополем Тиверської
землi. Мiсце он яке, має високий кам'янистий берег, при березi - прозорi
води лиману. I море неподалiк. А каменю довкруж - хоч рiчку гати. I
здебiльше бiлий. Коли здiйснить те, що задумав укупi з полянами, так i
нарече це пристанище: Бiлгород. Бо такий бiлий буде, мовби лебiдь при
синiх водах лиману, бо стане вежею з веж i пристанищем iз пристанищ,
опорою Троянової землi в усьому Подунав'ї. Треба буде - пiдуть за море з
товарами, а зворохобляться ромеї - пiдуть на тих же лодiях i до ромеїв:
сюди, на Дунай, а то й до самого Константинополя. Аби знали тi ненадiйнi
сусiди, що анти мають при Дунаї свiй Константинополь. Аби знали i
потерпали!
Iз вiчем князь Волот уклав-таки ряд, i доволi надiйний. Цього лiта
тиверськi поселяни йдуть на пониззя з сокирами й допомагають тим, що
вцiлiли пiсля ромейського гвалту, спорудити до зими хижi, наступного
пiдуть у Подунав'я й споруджуватимуть сторожовi вежi та забудови при
вежах. Пiдуть тi самi поселяни чи iншi - то вже турбота старiйшин на
волостях. Вони уклали з князем ряд, мусять подбати, аби були у Подунав'ї
будiвничi. Про все, що треба для зведення будов, подбають князь i його
мужi.
До Черна повернувся вiдчутно втомлений, до всього й Малки не застав
удома; як i на передлiттi, влiтку, сидiла з дiвчатками бiля Богданка. А
без Малки, дiтей порожнiм та сумним видався Чернський терем. Тому не
засидiвся у ньому, вже наступного дня сiв у сiдло й погнав коня до
Соколиної Вежi..
Малеча заскучала за вiтцем не менше, нiж вiн за нею. Заглядала у вiчi
та щебетала навперебiй, коли сидiли купно у теремi бабусi Доброгнiви,
невгавала й тодi, як пiшли, прихопивши й Богданка, до лiсу, гуляли
знадливими в Соколинiй Вежi узлiссями. З усiма був пiдкреслено уважний та
добрий, а з Богданком чи не найбiльше. Бо таки жалiв його, хай не вголос,
про себе, все ж визнавав: син покараний за отчi провини. А крiм всього,
знав уже: мати Доброгнiва лишає отроча на зиму при собi. Усi будуть з
татом та мамою, усiм стелиться весела путь до Черна i ще веселiша - у
Чернi, а Богданко коротатиме темний свiй вiк тут, лишень з бабунею та з
бабунею. Як мiг не жалiти пiсля всього сина i не упадати коло нього? Геть
усi статки свої, крiвцю свою вiддав би, аби зарадити його темнотi. Та ба,
не зарадить. Бабуся Доброгнiва береться зробити те, тож хай буде, як вона
хоче. Ачей, i зробить.
I день, i другий, i третiй вiдсипався та почував себе всього лиш вiтцем
князь Волот. Та мужем жонi своїй, та сином матерi. А на четвертий
постукалися до ворiт i гостi - прибула жона воєводи Вепра з донькою.
- Б'ю чолом князевi, - спинилась i низько вклонилася, коли вийшов iз
дверей, зачувши iржання коней на подвiр'ї. - Низький уклiн i княгинi
Малцi, - побачила i вклонилась теж.
- Спаси бiг. Проходь та будь гостею, сусiдко гожа. Як добре зробила, що
згадала та прибула, що не забуваєш нас.
- Почула, що князя боги повернули нарештi до праотньої оселi i не могла
не навiдатись.
Обiймались i чоломкались, а тим часом говорили.
- Чи не воєвода Вепр принiс тi вiстi?
- Воєвода у Чернi, княже. Гiнцi його сказали. А тут i Зоринка
наполягла.
Дiвчинка стояла осторонь. Загледiвши, що князь iз княгинею звернули
нарештi на неї увагу, заяснiла видом i вiддала чолом.
Княгиня не забарилася пiдiйти до неї, обняти та привiтати щиро.
Знала-бо: вiтає не просто гостю, вiтає Богданкову наречену, ту, котра коли
не стала ще, то стане, як не зашкодять боги, ще одною донею й княгинею в
землi Тиверськiй. Правдиво кажучи, бiльше коло неї упадала, анiж бiля її
мами i своєї посестри, чим неабияк тiшила й посестру. Ано, хто ж лишиться
байдужим та непотiшеним, бачачи, якою втiхою є для стороннiх твоя дитина?
А княгиня Малка не просто ж собi стороння, вона - перша на всю Тивер жона.
Ось тiльки Богданко...
- Князь, яко вiрний домочадець, - заговорила дещо iншим голосом
Вепрова, коли пустила свою пiвдiвку мiж Волотових дiтей, - анi на день не
затримався у Чернi, кинув усi стольнi дiла та й додому мерщiй.
- Йой, Людомило! - Малка їй. - Чи мислиш, що кажеш ото? Таж тi стольнi
дiла всеньке лiто тримали його на обводах. За три мiсяцi об'явився тут чи
не втретє i кажеш "мерщiй"?
- Людомила знає, що каже, - весело грав очима князь. - Нарiкає тим на
мужа, котрий, мабуть, рiдше буває у Веселому Долi, анiж я в Соколинiй
Вежi. Таки нарiкаєш, га, Людомило?
Вепрова вiдмахується вiд того, що чує, а проте й не вельми.
- Чи князь не вiдає, який у нього воєвода? Йому домiвка, що вовковi
торiшнє лiгво: тодi лиш i згадує про нього, як захурделить.
- Отак навiть?
- Коли б не челядь, не знаю, що й робила б iз тим Веселим Долом. Усе на
менi вiн та й на менi. Знаєте-бо: i худоби та ролейних нив маємо немало, i
бортей та перевiсищ наставили по лiсах, а муж у Чернi та й у Чернi, сама
змушена дбати про все та давати всьому лад.
- Тодi з дозволу ласкавої Людомили вчинимо з ним маленький жарт. Згода?
- Вепр-бо є. Чи варто?
- Варто, коли такий. Пошлемо зараз гiнця й покличемо до мене. А вже тут
i вiдсвяткуємо завершення лiта купно.
Жарт видався, як нiколи, доречним, а утча i зовсiм славною. I для
мужiв, що були добрими радниками у ратнiм та стольнiм дiлi й мали про що
говорити пiд хмелем, i для жон їхнiх, що вважали себе посестрами, а вiдтак
не просто дружнiми - родинно зближеними. Та чи не найбiльше -для дiтей, у
них своє було застiлля i втiхи-гулянки свої. Зате якi по-дитячому веселi i
по-молодечому гомiнкi! Навiть Богданко забував у тому галасi-весiллi, що
вiн незрячий. I смiявся, i галасував, i радiв, яко старший, коли в тих, що
були коло нього, доходило до скрути. Бо була з ним Зоринка. Бо в тої
Зоринки таке добре та прихильне до нього серце, така щедра вона, старша
серед дiвчаток, на вигадки, що де вже тут думати про темiнь в очах i про
смуток на серцi. Радiстю та втiхою iскриться воно, а чи тi iскри такi
частi гостi, аби цуратися їх? Присяйбiг, навiть тодi, як умовкло все, а
гостi почали збиратися та їхати хто куди, не був такий засмучений, як мiг
би бути. Бо обiцяли всi: i Зоринка та її мама, i кревнi його, що не
востаннє тут. Наїздитимуть i будуть з ним, наїздитимуть i будуть.
Вiд того дня Волот примiтко добрий був iз жоною своєю, а ще добрiшим -
iз дiтьми. Чому - сам не знав. Може, просив вибачення за те, що так думав
про всiх них отам, у наметi над лиманом, а може, тiльки хотiв би
попросити, та не мiг. Ано, чи то ж легко пiдiйти й сказати: "Я зраджував
вас: i тебе, жоно, i вас, дiти... Побачив дiвку неземної лiпоти i порочив
вас перед нею, йшов на зраду, чим, певно, й прогнiвив богiв, а прогнiванi
боги покарали мене найбiльшою карою - слiпотою сина". Ой нi, сказати таке
не годен, лiпше буде, коли не знатимуть.
Помiчала чи не помiчала його муку-каяття княгиня Малка, однi боги
вiдають. Добре вже те, що на прихильнiсть вiдповiдала подвiйною
прихильнiстю, а на ласку - благоговiнням. Як i дiти, мiж iншим, надто
найменша - Миланка. Яскою дивилась на свого тата, збиту не давала. Як
тiльки зайшов до терему, уже й бiжить, зирить-заглядає у дверi. Та
усмiхається так, що й камiнний не втримається, скаже: "Ходи, дитино".
Не гнiвався за те анi на неї, анi на няньок-челядниць. Саджав на руки i
втiшався щебетом-розумуванням, очицями довiрливо добрими i чистими. I
слухав уважно та чинно, а то й смiявся слухаючи.
- То ти отака у нас! - ширив подивованi очi. - Умiєш бути пташкою й
спiвати, яко пташка?
- Ано.
- Ану ж бо, ану заспiвай.
Дiвчина не хоче бути проханою. Швиденько злазить iз татових колiн,
стає, як належить, на її, дитячий, розум стати, i наспiвує:
- Воробчику пташку, пташку, Чи був ти у нашому садку? Чи видiв ти, як
мак сiють? - Йой вотак сiють мак, Йой вотак сiють мак.
Князь пiдхоплює малу свою на руки, пригортає та цiлує щиро.
- Яка ж бо ти втiшна у нас, Миланко! Яка мила дiвка! Це ж хто тебе
навчив сьому? Бабуся?
- Атож.
- I ти сiяла вже мак?
- Нi, збирала лишень. Бабуся велiла на передлiттi приїздити, тодi
сiятимемо.
- Поїдеш?
- Чом нi? А татусь поїде з нами?
- Поїду, дитя моє.
- На все лiто?
- Нi, на все лiто не зможу. Приїздитиму на свята i коли матиму вiльну
годину.
- Приїздiть, татку. Там так пригоже, що й ну. I песик у бабусi єсть, i
кицька та курчатка єсть. А ще бабуся багато казочок розповiдає нам, пiсень
спiває всяких.
- Ов! То ти й казочки вже знаєш?
- А знаю.
- Може, розкажеш?
- Най потiм, як спати лягатиму. Казочки перед сном розповiдають.
- Чи ти ба!
- Я лiпше заспiваю вам ще.
Вона не чекає запросин, злазить i йде в танок. А танцюючи, наспiвує:
- Дзьобка маленька, Де твоя матiнка?
- На макiвцi сидiла, Дрiбен мачок дзьобала:
- Дзьоб, дзьоб, дзьобаиець, Ходить дiвка у танець, А за нею молодець.
- Не ходи, дiвко, у танець, Лихо буде пiд кiнець.
Вони так голосно смiялися, часом здiймали такий вереск, що челядницi
оглядалися врештi-решт i бiгли шукати свою втiкачку.
Не раз думав князь: чи то ж гоже, що все Миланка та Миланка тiшить
його. Може, час уже й батьковi потiшити Миланку?
Шукав i не знаходив для неї розваги або часу на розвагу. Тодi аж
надибав i спромiгся на все разом, як випали снiги.
- Ану-бо, Малко, - зайшов знадвору незвично збадьорений. - Збирай
дiвчаток та одягай теплiш. Поїдемо до Соколиної Вежi. Прокатаємо наших
соловейкiв на санях-залубнях i Богданка провiдаємо.
I сiдали в запряженi трiйкою коней сани, i їхали заснiженим полем чи
лiсом, Волот не переставав бути таким, яким бачила його княгиня вранцi.
Смiявся, потiшений розумуванням доньок, сам смiшив i все нагадував
челядниковi: "Гони, гони вороних! Вони вигулянi, най iдуть чвалом. Щоб
снiг летiв з-пiд копит, щоб вiтром дух забивало нашiй Миланi. Їй до
вподоби це. Правда ж, Миланко?"
Укутував дiвча, зазирав у збадьоренi не менш, нiж у тата, оченята i
тiшився тою бадьорiстю.
"Нi, я був несправедливий до Малки. - зiзнавався. - Присяйбiг,
несправедливий! Дiвки - не така вже й пагуба для роду. Он яка лiпотна
старша - Златка. А якаМиланка. Друга Миловида буде на вроду. То чи треба
падати духом i нидiти, коли так? Спiткало лихо сина? Не матиму
спадкоємця-кревника? То матиму двох зятiв! Котрийсь iз них замiнить сина,
коли вже пiде на зле, i сяде на княжий стiл у Тиверськiй землi. Ано, не
все уже втрачено.. А може, й нiчого не втрачено".
XVI_
Зима вiддавна була порою перепочинку. I для князiв та їхнiх мужiв, i
для смердiв-поселян. Не до перепочинку лиш рукомеслим людям: зброярам та
золотарям, ковачам та ливарникам, стройникам та ткачам. Тим, навпаки, слiд
надолужувати взимку, брати на прожиток те, чого не вiзьмуть на передлiттi,
влiтку, коли у полi гаряча пора. I все ж рукомеслих не так багато. Всi
iншi знають: настала зима - настав час для перепочинку, а кращим
перепочинком завжди були й залишаються лови.
Не втримався вiд них i князь Волот. Вiдвiдини Соколиної Вежi, щоправда,
пригасили в ньому ловчу завзятiсть (там як жили, так i живуть
сподiванками), все ж не так дуже, щоб вiдмовитися вiд ловiв. Як тiльки
випали глибокi снiги i в Тиверi твердо стало на зиму, заiржали бiля княжих
конюшень конi, залаяли на скотницях пси, озвалися, пробуючи голоси, рiжки,
за ними - й басистi тур'ї роги. Ловчi покрикували на челядь, челядь - на
псiв, i пiшла, покотилася долами зичнiсть, недвозначно кажучи всiм: князь
збирається на лови.
Як виходив iз терема та сiдав у сани, над'їхав на вороному, мов галка,
й широкогрудому, з мiцними ногами й ще мiцнiшою гривастою шиєю конi
воєвода Вепр.
- Куди велиш податися, Волоте?
- На пониззя, там звiра бiльше.
- А може, на свої дiдизни заглянемо? В дiдизнах його не менше. Давно не
бували там зимової пори i не вiдловлювали.
- Я був, i не так давно, - вiдмахнувся князь i заходився всiдатись. -
Подамося спершу на пониззя, а вже вертаючись, заглянемо i в твою дiдизну,
коли так хочеш.
Догадувався воєвода: не до веселощiв князевi у Соколинiй Вежi, тому й
волiє бути далi вiд неї. А самому, як нiколи, хотiлося бути саме у
Веселому Долi: обiцяв Людомилi тодi ще, як гостив, сказав, на лови прибуду
до отнього гнiзда.
Вони не вперше купно йдуть на лови. Вiдколи Волот - князь, Вепр -
перший пiсля князя ратний муж у землi Тиверськiй. Ще за молодечих лiт
спiзналися i таки в своїх дiдизнах, таки на ловах. Брали їх тодi з собою
не як мужiв - рано їм було сходитися у лiсi з ведмедем, стинатися з
iкластим вепром, брали як отрокiв, на яких покладалося наганяти звiра.
Проте броню i отроки мали при собi справжню, та й ловчих навикiв не
позичати їм. Всяке ж бо трапляється на ловах, як трапилось i тодi, за
першого знайомства молодого княжича з молодим сусiдом по оседку - Вепром.
Iшов з челяддю, галасував, як i челядь, наганяючи звiра,_ а обернулося
так, що звiр погнав на нього. I погнав не як-небудь - лавою. Кiнь
схарапудився тодi i викинув княжича з сiдла. Як те сталося - i помiтити не
встиг. Та й не було коли помiчати. Уступили з дороги челядники - рвонув
услiд за ними й гнiдий. А вепри он уже, поруч. Єдине, на що спромiгся, -
пiдхопив сулицю й став до бою. На що покладався, сам не вiдав: вепрiв, що
йшли прямiсiнько на нього, було два, i обидва не вепри - веприська.
- Бери того, що по лiву руч, - почув позад себе. - Я беру того, що по
праву.
Той, що скакав на конi й кричав йому, теж був iз сулицею. Хто - пiзнiше
вже довiдався, а довiдавшись, не розминувся так собi: i до Соколиної Вежi
запросив, i конем-гриванем, що носив потiм Вепра на Дунай i поза Дунаєм,
винагородив. Бо таки щиро вдячний був за помiч, бо й батьки пiсля того
близько зiйшлися i мали себе за приятелiв-соратникiв. А ще ж i жили по
сусiдству: Волот iз вiтцем своїм по один бiк лiсу, Вепр - по другий, у
Волотового вiтця бортна межа позначалася на полуночнiм лику дубiв, що
стояли по взгiр'ю i пiдносилися над лiсом, у Вепрового - на полуденнiм. I
вдачею виявилися схожi: обидва веселi й завзятi, схильнi до мiцної
чоловiчої дружби, а ще мiцнi тiлом i духом, не боялися анi скачок шалених,
анi поєдинкiв iз звiром лютим. Тож i заприятелювали. Скiльки жили вольними
молодцями у своїх дiдизнах, стiльки й трималися купно. Одного
передсвяткового надвечiр'я Волот гнав коня до Веселого Долу i був на
iгрищах чи якихось iнших забавах у Вепра, iншого - Вепр до Соколиної Вежi,
на побачення-гулянку в товариствi Волота. А вже як надходив день, що його
святкувала вся земля, чи надходив час зимових ловiв, сходилися всiма
родами й тiшилися, як серце велiло.
Потiм зачастили ратнi виправи, зачастили й походи до Дунаю та за Дунай.
Були отроками, трималися батькiв, стали мужами, не забували, шо вони
сусiди-побратими: i в походах старалися бути ближче один до одного, i в
сiчах пам'ятали, що плече побратима - надiйне плече. А вже як не стало
батькiв i їм довелося взяти на себе батькiвську ношу, порiднилися й
поготiв. Тепер уже доля Тиверi тримала їх укупi, гострила розум i меч
їхнiй на дiла ратнi i стольнi.
Зимовий день занадто куций, щоб сподiватися на лови сьогоднi ж. Через
те князь Волот так i поклав собi: правитиметься в бiк Дунаю доти, доки
стане дня. Довiдавшись про те. Вепр, як i там, у Чернi, знову насмiлився
пiдступитися до нього з порадою.
- То ризиковано, княже. А коли нiч застане в лiсi? Тим паче, що далi
пiдуть спаленi весi та городища. А в спалених можемо й не знайти ночiвлi.
- Ну, чом же, за лiто кожен оседок щось та поставив. Яка найближче
весь?
- По один бiк - Медуша, по другий - Сонцепiк.
- А далi?
- Випал.
- Випал? Стривай, невже Випал?
- Так i є. А що князя дивує?
- Я був у Випалi, я знаю його. Туди й триматимемо путь.
- Коли князь був там, то повинен знати: Випал спалений, i спалений
дотла.
- Кажу ж, за лiто щось побудували. Раз є люди, є й оселi, а нам на нiч
великих розкошiв не треба. Повелiваю: тримати путь на Випал.
I збадьорився неабияк, i захвилювався - теж. Випадково опиняється вiн
вдруге бiля цього городища чи з велiння долi? Це треба: знову виїхав на
Випал, а до Випалу, знає, пiшла Миловидка. Чи то ж вiдшукала кревних? Чи
живе тут?
Городище справдi не було вже тим, що на передлiттi. З-помiж притрушених
снiгом згарищ стояли й свiжо рубленi хижi. Правда, негусто їх стояло. Коли
ж вiдвiдали, напитуючи ролейного старосту, одну, потiм другу, i зовсiм
засумнiвалися: де справдi знайдуть ночiвлю, коли в кожнiй халупi по кiлька
сiмей?
На щастя, староста Випалу виявився тямковитим: не довго думав та гадав,
звiльнив свою оселю для князя, ще одну - для мужiв i челядi, а випальцям
звелiв потiснитися на той час, поки гостюватиме князь.
Те вдовольнило Волота, i вiн зажадав бачитися з ролейним старостою
вiч-на-вiч.
- Є ще одне важливе дiло, ролейче. У Випалi живе дiвчина Миловида.
Ярославова Миловида, - уточнив. - Знаєш таку?
- Чому не знати, знаю.
- Прийди з нею i негайно. Я повернув її на передлiттi з ромеїв, -
додав, аби ролейний менше дивувався. - А ладо її лишився там. Скажи, є
вiстi про нього.
Сподiвався, що староста кивне догiдливе та й подасться з оселi
виконувати волю князя, а той стояв i клiпав очима.
- Пiти, княже, можу, та чи прийду з Миловидкою - не знаю.
-Чом так?
-З передзим'я не бачу її в городищi.
-З передзим'я? Куди ж пiшла? Куди могла пiти?
-Не вiдаю.
-Ну, а стариня її жива, тут вона?
-Ба нi, загинула. Весь рiд загинув. Миловида лiтувала в тiтки своєї, а
це не бачу. Та я пiду i запитаю в тої ж тiтки, де вона.
Староста уклонився й поспiшив зникнути, а князь сидiв, мовби у воду
опущений. I хотiв, i не мiг втямити те, що почув. Каже, старинi у
Миловидки немає, рiд увесь загинув, i Миловидка подалася кудись ще на
передзим'ї. А до Черна не прийшла, бач. Чого б то? Не повiрила речам
княжим? Не побажала бути в стольному Чернi? Мабуть, що так.
Поки думав та сушив себе не вельми втiшними думами, ролейний староста
стукався уже в дверi Миловидчиної тiтки й тлумачив тiтцi, чом прийшов, хто
кличе Миловидку.
- Пробi. Таж її немає!
- Я теж казав: немає. А князь велить: знайди i приведи.
Тiтка i подивована, i неабияк налякана тими речами. "Приведи? Йой, та
що вiн собi надумав, той князь?"
- Облиш тi клопоти, старосто. Миловида полишила Випал, пiшла з Випалу.
- Куди пiшла? Де можна знайти її коли не нинi, то завтра?
- Або я знаю? - злукавила жiнка. - Пiшла у свiт, а свiт широкий, шукай
її там.
Вертiв, як тiльки мiг, хитрий та битий на бесiдах староста, а мусив
вертатися нi з чим. I князь мусив лишатися в його оселi нi з чим. Через те
i спати не спав до глибокої ночi, i на лови виїхав похмурiший за похмуре
зимове небо. Вепр швидко спостерiг те i не втерпiв, щоб не нагадати при
нагодi про свою дiдизну.
Нагоду дало завершення першої облави. Ловчi несли та й несли до саней
звiрину: i лосей, i вепрiв, i єленiв, i зайцiв. Окремо складали тих, що
давали лиш пушнину.
- Ого! - веселилися й потирали закляклi руки. - Такий вилов не завжди
щастить мати.
- Князь знає, де водиться звiрина, - полестив хтось, не вiдаючи, якими
пiдозрiлими видадуться тi лестощi. Зате Вепр нагледiв гострий його позирк
i, здається, збагнув, чому такий невдоволений вийшов Волот з ночi.
- Набили справдi бiльше, нiж можна було сподiватися, - вкинув i своє
слово. - Може, на сани та й по конях, га, княже? Чого маємо тулитися в
тiсних випальських халупах? У мене i теплiнь, i просторiнь, буде де i лови
продовжити, i трапезу, достойну князя i його мужiв, справити.
- А доберемося до ночi?
- Присяйбiг, доберемось. Це ж мало не вдвiчi ближче, нiж до Черна.
- Тодi вели узяти з собою дичини на вечiрню та вранiшню трапези, та й
поїдемо. Усе, що лишиться, залиш випальцям.
- Гой-я!
Вепр крутнувся на мiсцi й подався по-молодечому швидко до челядi, а
князь кликав уже до себе релейного старосту з Випалу.
- Ми вiд'їжджаємо, - сказав йому. - Все, що удiлять мої мужi, вiзьми й
роздай погорiльцям. Дiвцi ж Миловидi, коли з'явиться тут, скажеш: князь
був i цiкавився, як живе вона без кревних. Коли ж залишиться у Випалi,
подбай, аби не була зобиджена кимось. Чув, що кажу?
- Чую, княже, аякже.
- I ще повiдай їй: на передлiттi ромеї обiцялись повернути наших
бранцiв, ну, i її лада також.
- Повiдаю, княже, неодмiнно, - поспiшав запевнити староста, i була в
тiй поспiшностi не тiльки ладнiсть будь що прислужитися, був i страх: а де
знайде Миловиду? Тiтка її правду казала: свiт широкий, пiди та знайди
сироту в тому широкому свiтi.
У теремi воєводи Вепра справдi почувалися, нiби вдома: i тепло було, i
затишно, i просторо. А ще ж парували й свiжi яства на столах, гнулися
столи вiд численних яств, наповнених ситою та медами корчаг, численних
братниць та поставцiв для тих, хто дiлитиме з господарем щедре застiлля.
Воно й князь не з порожнiми залубнями вирушив на лови, є в тих залубнях i
яства, i питва. Та що вони супроти того, чим пригощає нинi Вепр i його
жона Людомила? З привезеного оббiлували тiльки й пошаткували виловлену по
випальських лiсах дичину, все iнше - вiд щедрот Людомили Вепрової та вiд
радостi самого Вепра.
Хто бачив його на ловах, той, не задумуючись, скаже: немає завзятiшого
i буйнiшого в тих заняттях мужа, анiж воєвода Вепр. Одначе хто мав нагоду
пiдiймати з ним виповненi медом братницi, дiлити веселе пiд хмелем
застiлля, той теж не буде довго думати й шукати рiвного Вепровi в буйнощах
та веселощах. Бо Вепр самого бога перевершить у питвi та весiллi, а ще - у
вихваляннях ловчими виправами.
- Зимова нiч, - пiдвiвся за столом господар, - довга нiч. Веселiмось,
братiє! Маємо час i все, що треба для веселощiв. А найперше маємо нагоду
бути на дозвiллi, самi з собою i з своїм князем. Тож за веселе дозвiлля,
мужi! За вдалi лови! За князя Тиверi, надiйну охорону нашої землi i нашого
достатку!
Вiн простягнув до Волота братницю, i мужi не забарилися стати на рiвнi,
та не забарився стримати їх i князь.
- Стривайте, - застерiг i теж пiдвiвся. - Покони нашi велять пити
насамперед за господарiв i достатки в господi. Ми нинi частуємося в
господi воєводи Вепра. Тож пiднiмемо першу братницю i воздамо належне
вогнищу воєводи i тiй, котра оберiгає це вогнище, - госпожi Людомилi.
Помiтив, певно, як нiяковiє жiнка, чуючи здравицю на свою честь, i звiв
на жарт.
- За Вепра питимемо завтра, коли матимемо такi ж багатi лови в його
лiсах, як нинi у випальських. А зараз пропоную випити за господиню оселi,
за її багате застiлля, за те, що вмiє бути i турботливою матiр'ю, i
вправним вогнищним на мiсцi свого мужа!
- Ано! - голосно i дружно пiдтримали свого князя мужi. - За Людомилу
Вепрову i в її особi за всiх жон мужiв ратних! За тих, на кому стоїть наше
слов'янське вогнище! Здравиця гожiй Людомилi! Шана i здравиця!
Господиня не сподiвалася, видно, що її помiтять у велелюддi мужiв, тим
паче, що вiншуватимуть отак голосно, i знiяковiла, не знайшлася б, що
сказати на ту здравицю, коли б не князь. Виповнив ситою братницю, пiдiйшов
i подав до рук.
- Випийте з нами, Людомило.
- Спаси бiг. Коли таке побажання, то чом i не випити.
Її одповiдь, а тим паче пригублення вiтали ще голоснiше, нiж досi.
Князь повеселiв вiд того, збадьорився й запросив господиню до столу.
- Це ж трапеза мужiв.
- Дарма. Беру вас пiд свiй княжий захист. Погомонiти слiд, - додав,
саджаючи поруч. - Княгиня Малка навмисне збиралася заїхати до Веселого
Долу, аби мати а сусiдами бесiду. Та оскiльки я тут уже, у Веселiм Долi,
зроблю те без неї. Бесiда йтиме, золотенька Людомило, про Зоринку.
- А що Зоринка? - сполошилася жiнка.
- А нiчого. Знаємо, що вельми лiпотна дiвка росте i хотiли б, аби була
ще лiпшою. Княгиня Малка знайшла серед грекинь-полонянок навчительку
августiйших норовiв, тих, що побутують в iмператорських августiонах по
чужих землях. Малка ставить її до своїх дiвчаток i хотiла б, аби й Зоринка
пройшла ту науку. Буде вона Богданковою чя не буде, наука та для доньки
волостелина не стане зайвою. То оце й хочу запитати ласкаву господиню: як
вона дивиться на те, аби зараз уже, може, й по сих ловах одвезти Зоринку
до нас. Най би жила при теремi, та набиралась тих норовiв, та оберталася в
гуртi.. I моїм дiвчаткам було б веселiше з нею, i їй.
- Иой, князю, - сумно подивилася Людомила. - Не знаю, що й сказати.
- Чом так?
- Бо не вiдаю, про кого бiльше маю дбати: про дiвку-малолiтку, чи про
найстаршого свого Боривоя.
- А що з Боривоєм?
- Боюсь, бiди накоїть, коли не пов'яжемо злюбними узами.
- Скiльки ж це йому лiт?
- Двадцяте йде!
- Ов! Такий меткий? То най обирає собi ладо, та й по всьому.
- Коли ж вiтер у головi, князю. Нiчого iншого не знає, нiчим iншим не
цiкавиться, окрiм ловiв та дiвок. А в нас, як на те, немає на прикметi
достойної його iменi пари. Наречена його - князь знає те, - померла нагло,
iншої не нагледiли за клопотами.
- Сам нагледить. Чи треба журитися тим?
- Йой, князю, як не журитися, коли вiн лiзе туди, куди й очi не лiзуть.
- Пусте, - засмiявся Волот i виповнив обидвi братницi хмiльним. -
Завтра ж зарадимо вашому лиховi, Людомило. Скажiть, чому вiн вдома, а не
серед дружинникiв?
- Таж зима.
- Сторожову службу i взимку несуть. Туди ми й спровадимо його, аби
менше думав про дiвок, - засмiявся i взяв у руки братницю. - Ви кажiть
менi про Зоринку: посилаєте її до Черна чи не посилаєте?
- Або я знаю? Мушу поговорити про це з мужем.
Князь примовк на мить i загледiвся на неї.
- Чи я перечу? Говорiть, а все ж будьте самi собою, Людомило. Твердiшi
будьте i з мужем, i з дiтьми, бо й справдi накоять бiди.
Не лише зараз, пiд хмелем, завжди почуває себе неабияк щирим та добрим
при Людомилi, а ще неабияким прихильним до Людомили. Така вона до серця
йому чи так спiвчуває їй, не вельми ощасливленiй Вепром? Мабуть, i те, i
друге важить немало. Бо Малчипа посестра он яка миловида i он яка добра та
щира на вдачу. А опинилася в руках хай i безжурно-веселого та до
самозречення одважного, все ж баламутного мужа. То тiльки каже Людомила:
рiдко буває воєвода у Веселiм Долi, i господу, i господарство полишив на
жону. Не те вона каже, iцо думає: не поважає i не цiнує її муж яко жону.
Геть iнший вiн вдачею, геть iншi має норови та потреби, анiж Людомила. А
те й болить Людомилi, так само, як тiшить Зоринчина схожiсть на маму. Ано,
i видом-лiпотою, i щедрiстю серця Зоринка вилита мама. Нiкому не казали
того з Малкою, однак, саме зглядаючись на Людомилу, й нарекли її доню
Богданковою.
Веселив Вепрову жону, а бiля неї i сам веселився. Та пив, та
пригощавсь. Аж поки Людомилине мiсце за столом не посiв муж її, а з ним i
вся ловча братiя.
- Княже, - сказали. - Ми тут говорили-радились i стали ось на якiй
гадцi: чи то такi слабосилi єсть, що маємо дарувати ромеям той передлiтнiй
гвалт i те спустошення? Збирай по зимi рать, та пiдемо за Дунай, та
вiзьмемо за карк Хiльбудiя i всiх, хто з Хiльбудiєм.
- Вважаєте, що маємо iти?
- Вважаємо.
- Коли йти, то йти треба всiєю антською силою, а князь Добрит не
пiдтримає нас, вiн iнакше мислить взяти гору над ромеями.
- Нiби iнакше можна?
- Чом нi? Коли справдi повернуть бранцiв та покриють збитки, то й буде
наша гора над ними. Не про те маємо мислити зараз, братiє, - пiдвiвся й
окинув зором мужiв, мовби пересвiдчувався: чи всi тут свої, чи може казати
їм те, що надумав сказати. - Гадаєте, чому я домагався у вiча посiсти
незайманщину та спорудити вежi й остроги по Дунаю? Мислю так собi: маємо
вийти тиверським людом по сам Дунай i стати на ньому неподатливою твердю.
Ромеї там, пiд Константинополем, воздвигли Довгу стiну. Ми воздвигнемо її
тут. I тою стiною будете ви, мужi тиверської ратi. Ти, Вепре, ти, Чужкраю,
ти, Ратиборе, всi найдостойнiшi, хто є тут, i хто є там, у Чернi, в
старшiй дружинi нашiй. Хочете знати, чому саме на вас надiя моя? Скажу.
I вiн не став приховувати того, що було досi тiльки потаємним намiром.
Тут справдi усi свої, содруги-мужi, вiрнi побратими. А вiд побратимiв не
гоже ховатися навiть iз найпотаємнiшими думками.
Мужам цим не треба казати, що таке незайманщина, чим багате i знадливе
Подунав'я. Вони i з'їздили, i сходили його, ба - навiть виплазували, дiючи
лови.. Казати зараз на часi було iнше: хто винагороджується князем у
Подунав'ї, якими хоче бачити князь тi волостi i якими - волостелинiв.
- Волiю, аби кожен iз вас, отримавши удiл, взяв на себе спорудження
вежi та острогу в тiм удiлi. Пам'ятайте, вам належатиме не лише стояти на
обводах - жити, отож зробiть усе, аби могли жити. Люду буде доста,
скористайтеся тим i зробiть для себе надiйнi твердi. А ще ось що вiзьмiть
на карб - аби волостi вашi справдi стали стiною супроти ромеїв, не
обмежуйтесь спорудженням острогiв та веж, посадiть в удiлах своїх люд
тиверський - челядь, поселян, ба навiть татей, коли вони вiдмовляться жити
з татьби. Ото буде ваша найнадiйнiша твердь.
- Славно! Мудро i славно!
Князь пiднiс руку i застерiг: вiн не все ще сказав.
- Хочу бачити вас своєю надiйною опорою на обводах, а вiдтак - опорою
землi i столу. Тому й речу: iдiть i утверджуйтесь, будьте волостелинами i
заодно - воєводами, кожен iз своєю вежею i з своєю дружиною. А коли
утвердитесь, тодi й запитаємо ромеїв: чому ходили на наш бiк i що шукали
на нашому боцi.
- Правду кажеш, княже! Най славиться Тивер i тиверська мiць на Дунаї!
- Хвала князю Тиверi! Слава i хвала!
Скiльки пили тiєї ночi, стiльки й виголошували здравицi своєму
привiдцевi. Бо вдоволенi були тим, що почули, бо не сподiвалися почути
таке.
Навiть тодi, як їхали наступного досвiтку на лови, позирали на свого
князя, мовби питаючи: "Чи правда то? Чи нам не приснилося сп'яна?" А Вепр
i вголос поцiкавився:
- Скiльком мислиш давати удiли, Волоте?
- Скiльки закладемо твердей, стiльки буде й удiлiв. - I вже перегодом
додав: - Для тих, що заслужать княжої ласки опiсля, теж залишу.
- Розумiю. Ми першi, однак не останнi. Не осудиш, коли поцiкавлюсь?
- Кажи.
- Тiру ти за ким залишаєш?
- За собою.
- Тодi просив би надiлити менi землi, що прилягають до гирла Дунаю.
Волот пильно й вивчаюче глянув на нього.
- Чом так?
- Най i там будемо сусiдами.
Князь не поспiшав згоджуватися. Не тому, що мав iншi намiри (у нього
їх, правдиво кажучи, не було). Щось непевне, схоже на недовiру збудило
Вепрове тлумачення: "Най i там будемо сусiдами".
- Завваж, то небезпечне мiсце. Може, одне з найнебезпечнiших.
- Чи я належу до тих, що шукають безпеки? Зате зараз уже бачу, якi
перевiсища поставлю там на ромеїв. Настане час - матиму у гирлi Дунаю своє
пристанище i свої лодiї в пристанищi. А матиму лодiї - i ромеї
присмирнiють. Побачимо тодi, хто в кого питатиме дозволу ходити по Дунаю.
Коли не береш гирло собi, вiддай менi. Чи когось другого знайдеш, щоб
зробив там те, що мислю i можу зробити я?
"Бистрий мiй воєвода на мислi, нiчого не скажеш. Ось тiльки чи не
занадто далеко забiгає? А втiм, кого справдi поставлю у гирлi Дунаю, коли
не Вепра?"
XVII_
Усе, що слiд робити в Соколинiй Вежi, робить челядь, усе, за чим слiд
приглянути, наглядає хтось. Стара Доброгнiва бiльше з Богданком та з
турботами про Богданка. Навiть уночi не має через те отроча спокою,
виходить на подвiр'я, ближче до сили небесної, й молиться, звертаючись до
небес:
- На морi, на океанi, на островi на Буянi живуть-поживають три брати
вiтри.. Один - що полюбляє гуляти в краях сiверських, другий - що в
схiдних, третiй - що в захiдних. Повiйте дужо, вiтри буйнiї, виймiть
печаль-тоску з серця отрочого, знiмiть з Богданкових очей
хворобу-золотавицю, злу полудницю. Чуєте, вiтри буйнi! Повiйте дужо,
буряно i знiмiть! I тебе прошу, Зоря-Зорянице, мати наша вечiрняя, нiчна i
вранiшня. Як ти виводиш на небо сонце яснеє, б'єш-побиваєш, на смерть
вражаєш мечами-самосiками морок нiчний, так само най буде вражена й
повержена хворiсть Богданкова. Будьте ж мої слова твердiшi за камiнь,
гострiшi за меч-самосiк. Що задумано, те най станеться.
Доглядалася до небес i молилася, а помолившись, на всi чотири сторони
поклонилася i, вже розкланявшись, пiшла спати. Бо вдосвiта теж треба
встати й пiти нi свiт нi зоря до криницi, аби набрати в нiй непочатої
зоряної водицi, - тiєї, що її з ночi нiхто не бовтав, що прийняла в себе i
посланi з неба роси, i передсвiтанковi тумани. Гляди, серед тих
дрiбен-крапель знайдеться бодай одна крапелиночка живої води, тої самої,
що її ждуть - не дiждуться.
- Вставай, онучку, - лагiдно скаже, нагледiвши перегодом, як вiн
обмацує рученятами ложе, шукаючи свою доглядачку. - День надворi,
вмиватимемось та снiдатимемо.
- Я заспав, бабусю?
- Не так щоб, одначе вставай, бо треба вже звикати тобi вставати рано.
Скоро наш довгожданий день - свiтла п'ятниця. Того дня маємо вдосвiта бути
надворi, зустрiчати царiвну Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
Умивала Богданка старанно - i хлюпала в очi зоряною водицею, i
промивала їх. А промиваючи, приказувала:
- Iшла баба з-за моря, несла повен кузов здоров'я. Комусь лишень
шматочок, нашому ж Богданковi весь кузовочок. Вода донизу, а ти, внучку,
рости доверху. Як iз личка стiкає вода, так iз очей най спадає полуда.
Внук слухав i слухався. Вже потiм, як посадила за стiл, запитав:
- Це вже одна седмиця залишилася до свiтлої п'ятницi?
- Ано, всього одна седмиця.
- Як шкода, що я не угледю царiвни.
- А може ж, i вгледиш, соколику. Прозрiєш i вгледиш.
- Коли б то. Знав би, то ранiш надивлявся. Вона, бабусю, буде в той
свiтлий день така, як завжди, чи не така?
- Ну що-бо ти! В цей день царiвна вийде геть оновленою.
- У морi-океанi оновиться?
- А де ж iще?
- Не втямлю щось, бабусю Доброгнiво. Ви ж казали, сонце щовечора
ховається у морi-океанi й щоранку виходить звiдти помiтно пригашеним, нiби
оновленим.
- Казала, бо так i є; оновлюється воно й щоденно. А все ж щоденне
оновлення - не те, що щорiчне. У свiтлу п'ятницю царiвна Золота Коса,
Ненаглядна Краса купається в першому позлюбному молоцi дощоносних дiв, а
то не те, що в звичайному. Чув, як гримить-гуркоче бог-громовик, коли
настає пора передлiтнього злюбу? То вiн шукає в пiднебесних водах океану
котрусь iз своїх обраниць. А знайти не завжди може. Тому й гнiвається.
Носиться по небу й зирить-наглядає. Коли ж нагледить, як випiрне котрась
та зблисне на сонцi бiлими, нiби перла морськi, грудьми, i зовсiм шаленiє,
бурею женеться за тою хмарою-дiвою, а наздогнавши, затискає її в своїх
вогненних обiймах, пронизує блискавицею. Отодi й бурлить-клекоче в морi
перше позлюбне молоко. Оновлюється в ньому, викупуючись, морська царiвна,
стає його i для оновлення матерi-землi. Ачей бачив же, як засiває ниви
дощ? То теж, щоб знав, плодоносне сiм'я злюбного єднання бога-громовика з
повногрудими дiвами пiднебесся. Дощi тi, надто раннi, змивають снiги, а з
снiгами й бруд, зцiлюють землю пiсля лютої зими i, зцiлюючи, повертають її
до життя.
- Зцiлюють, кажете? То дощi i є жива вода пiднебесся?
- Цiлюща, внучку. Всього лиш цiлюща. Жива на островi Буянi. Щоправда, i
вона випадає з дощами. Ти тiльки не печалься, коли прозрiєш не одразу.
Здебiльше буває так, що живою водою тричi треба бризнути у вiчi, аби вони
знов стали видющими.
- Йой, так довго доведеться ждати?
- Може, одразу прозрiєш, а може, й нi. Будь терпеливий, внучку. Треба,
що вдiєш. За терпiння боги й посилають благодать свою. Княжич Яровит не те
терпiв, прокладаючи стезю до своєї обраницi, а таки витерпiв i проклав.
- Яровит? Це ж хто такий, бабуню? Звiдки вiн?
- З вiкiв, соколику, з сивої давнини. А жив неподалiк вiд нас, пiд
горами Карпатськими. Коли - достеменно нiхто уже й не знає. Одне
залишилось у пам'ятi людськiй: витязем був непереможним i доброликим на
все пiдгiр'я. Сам, без дружини, виходив супроти чужої ратi й рубав її
мечем-самосiком доти, доки не стиналася й не показувала хребти. А ще
правду ставив над усе. Невинного не кривдив, убогого не обминав. Орав
землю, дiяв лови, оседок змурував над рiчкою Прутом. Так i жив би, мабуть,
на радiсть батька-матерi, люду довкружнього, коли б не заговорила в ньому
Лада та не повела назустрiч тiй, що ждала-виглядала його, свого судженого.
Княжич i до того не раз бував у горах та долах землi своєї, коли -
дiючи лови, коли - з цiкавостi. А ще виходив на обводи, як люд сурмив
тривогу: "Вставай, Яровите, поспiшай, Яровите! Татi iдуть на нас iз
чужкраю!" Того ж дня, як заговорила в ньому Лада, вибрався аж у бескиди.
Чому, сам не знав. Побачив, якi крутi, i взяв собi до тями: "Ану ж, чи
здолаю?" I що вище збирався, то зухвалiшим було воно, бажання здолати
узвишшя. А вже як вибрався на бескид-перевал та глянув по той бiк
перевалу, не втримався вiд спокуси спуститися в дiл, поглянути та
довiдатись, хто i як живе там, за крутими горами.
На нього не звертали уваги, аж поки не доправився до острогу
волостелина загiр'я та не освiдчився:
- Я княжич Яровит з-над Пруту. Хочу бачитися з господарем острога г
волостелином краю.
Тодi подивувалися й заметушились.
Яровит? Той, про якого йде свiтом слава як про диво-витязя, що
сам-самiсiнький виходить супроти ратi й перемагає?
Бачив, перестраханi вкрай, i не тiльки челядники. В теремi волостелина
теж дивилися на нього налякано. Те й робили, що питалися: як се вiн
перебрався через такi гори? Чи то можна перебратися, та ще з конем?
А поки мiж княжичем Яровитом та володарем загiр'я велася така-сяка
бесiда, через стiну, в сусiднiй iз гридницею свiтлицi стояла перед матiр'ю
зболена сум'яттям та нiяковiстю донька волостелинова й не знала, що казати
допитливiй мамi.
- Ти слаба? - питалася мати. - Тобi зле?
- Так, мамцю. Зле i дуже. Одначе не тому, що слаба.
- То чому ж?
Ховалася зi своєю гризотою i ще бiльше страждала.
- Там... - одважилася зрештою i спаленiла до краю. - Там, у вiтця,
сидить витязь, угодний серцю моєму, той, що бачився давно i в снi, i
наяву.
- Иой, Живо! Що я чую вiд тебе?
- Мамцю моя! - простогнала дiвчина i впала на колiна. - Мамцю добра та
золотенька! Не гнiвайтесь на мене i не карайте мене. Бо то нiчого вже не
допоможе. Лiпше зробiть так, аби витязь цей лишився у нас до ночi, i нiч,
i потiм, аж доки не скажу йому те, чим горю. Бо коли мамця не знайдуть
способу лишити його в нашiм острозi, то отам, у вирi рiчки, знайдуть свою
доню.
Господиня i налякана, i стривожена не менше, нiж її Жива. Та де є така
мати, котра була б ворогом своїй дитинi? I пiшла до гридницi, i заговорила
гостя. А говорячи, сама впевнилася: таких парованих, як цей витязь та її
доня, в усьому свiтi не знайти. Вони, мов двi квiтки в саду цар-дiви, буде
згуба i згуба велика, коли не докладе зусиль, аби зiйшлись i порозумiлися.
I сокорила коло гостя, i до столу запрошувала. Коли ж зголосився
пообiдати, не забарилася накрити стiл, покликала на трапезу мужiв острога,
родину свою i серед усiх - приворожену чужинцем Живу.
Там вiн i побачив її вперше, а вже як побачив, та заговорив, та
впевнився бесiдуючи: ось хто кликав його через бескиди, не став зволiкати,
там таки, за трапезою, й сказав дiвчинi, що не може повертатися за гори
без неї.
"Я ладна, витязю, наректися твоєю жоною, - одповiла йому Жива, - одначе
ставлю й свою умову: зроби так, аби могла їздити через гори до тата-мами в
гостi".
На все зголошувався i все обiцяв. Та й чом не обiцяти? Земля його хоч i
за горами, та не за далекими. По цей бiк бескидiв вiтець Живин збере люд
та вирiвняє путь до самого хребта, по той - зробить те саме його,
Яровитiв, вiтець. А з перевалом i сам упорається. Що йому, витязю при
молодостi та силi? Чи не зрушить камiння, чи не зрiвняє гору?
Так гадалося, та не так сталося. Як завершував уже рiвняти через
бескиди путь, вiдчув неабияку спрагу. А що неподалiк - чутно було ---
шумiв, зманюючи прохолодою, потiк, то й не вiдкладав бажання надалi, пiшов
напитись. Довго i смачно пив, i тiльки тодi вже, як утолив спрагу, сiв на
коня й погнав його до батькової та материної домiвки над Прутом. Не
почував якихось одмiн у собi, через те нiчого й не помiчав за собою. А
пiд'їхав до вiтцевої оселi, постукав у ворота - й змушений був загадатися:
його не пустили до двору.
"Хто ти?" - запитали через вiконце.
"Чи не бачите, хто? Яровит".
"Їдь далi, чоловiче, коли видаєш себе за Яровита. Наш Яровит - молодець
iз молодцiв, а ти, не проти ночi кажучи, зловiщий iз пущi i старець пiд
сто лiт".
"Що ти верзеш? - гнiвався на челядника. - Поклич князя, коли тобi
зловiщi сняться".
"Нема потреби кликати".
"А я велю: поклич!" - гримнув булавою у ворота.
Челядник послухавсь-таки, подався до господи, а звiдти появився
перегодом у парi з князем-вiтцем. "Голос нiби Яровитiв, - казав,
чимчикуючи позаду, - а личина - страшно й казати, яка".
Князь теж прочинив спершу вiконце й подивився через нього, а
подивившись, як i челядник, запитав у Яровита, хто вiн, чого хоче.
"Ви що, отче, - хотiв обуритися Яровит, а видав iз серця жалiсть. -
Жартуєте зi мною чи уроки взяли вас тут усiх? Кажу ж, Яровит я, син ваш!"
Старий причинив вiконце, чути, гомонить iз челядником: "Не лише голос,
кiнь теж Яровитiв. А в сiдлi чужа й страшна людина. Що ж робити? Боги
свiтлi та боги яснi, порадьте, що робити?"
I думав довше, нiж слiд, i вагався бiльше, нiж личило б князевi, а
повагавшись, сказав: "Переночуй, муже, десь-iнде. До нас приїдеш завтра,
як буде день".
"Чи ж зараз така вже нiч!" - хотiв крикнути, та не крикнув, боляче
стало йому, i так дуже, що й голос втратив.
Потирлувався пiд воротами й повернув коня до лiсу. Там було їхнє тирло,
а при тирлi халупа для челядi, що ходила лiтньої пори за товаром. У тiй
халупi й заночує.
I ходив на мiсцi своєї вигнанської ночiвлi, i думав, i близький до
вiдчаю був, думаючи. Чи то ж можливо таке: рiдний отець не признав, до
оселi не зважився пустити на нiч. Що ж сталося? "Не лише голос, кiнь теж
Яровитiв, - казав челядниковi, - а в сiдлi чужа й страшна людина". Невже
то правда? Невже його одмiнив хтось?
Обмацав себе раз, обмацав вдруге й закляк: у нього таки не його вид. I
сплюснутий, i порiзаний глибокими зморшками-борознами.. Далебi, й справдi
схожий на того, що в пущi.
Як же це сталося? Чия зла сила захотiла стати їм iз Живою на перепуттi?
Вибiг надвiр, пiд мiсяць та зорi, хотiв було сiсти на коня, та одразу ж
i стримав себе. Куди подасться? Що вдiє? Хто признає його тепер, коли
рiдний отець не признав? Лишається взяти себе в руки й ждати дня, а вдень
i сам переконається, що сталося.
Про сон годi було й думати. Лежав, уткнувшись спотвореним видом у сiно,
i мучився, перекидався горiлиць i знову мучився. I так до свiтання. А на
свiтаннi вiдв'язав коня, вскочив у сiдло й поїхав не до ворiт, що їх перед
ним не розчинили, а до гiрського озера.
Поки добрався - i сонце виглянуло з-за гори, бризнуло скiсним промiнням
на плесо. Певен був: вiд того, що сталося з ним, нiкуди не втече уже,
через те не лякався аж надто. А заглянув у гiрське свiчадо - й очам не
повiрив: з озера дивився на нього старий-престарий, справдi столiтнiй дiд.
Доброликостi, що слiпила колись дiвкам очi, нiби й не було. Щоки запали,
вид, чоло порiзанi глибокими зморшками-борознами.. I рот запав, пiдборiддя
загострилося.. Лише очi свiтилися давнiм молодечим блиском i сила
почувалася в руках не менша, нiж досi. Пiдвiвся, розглянувся i, вихопивши
меча, люто, з якоюсь нелюдською злiстю махнув ним зверху донизу. Струнка
смерiчка, та, що найближче була до води, як стояла, так i присiла до
землi, пiдтята скiсним ударом.
Знову сидiв Яровит, притиснутий до землi горем, i кам'янiв з горя. Хто,
де, яким робом помстився йому? Усе то через Живу? Комусь аж надто вже не
хочеться, аби вiн узяв злюб iз загiрною миловидою Живою? То де вiн, той,
що хоче цього? Чому не вийде на поєдинок? Невидимим захотiв бути, чари
наслав. Коли, де i як? У Живи за столом чи тодi, як пив воду з
потоку-джерела? Напевно, коли пив воду. Сталося б у нареченої, Жива
одмiнилася б з лиця i виказала б свою бентегу. Бiда iде, виходить, вiд
води. А коли так, може, вода й змиє з нього цю потворну личину?
Не роздумував. Роздягнувся - i до озера мерщiй. Вода холодною уже була,
мов крига. Та Яровит не зважав на те. Старанно вимив вид, голову, пiрнав i
знову вимивав та полоскався. А вийшов на берег та глянув у заспокоєне
плесо - жодних одмiн. Як був старий, поморщений, так i залишився.
Що ж робити? Таки податися до кревних, благати про помiч? А що вони
вдiють супроти чарiв? Слiд шукати людей, що могли б побороти чари, стати
вище за басих та баянiв.
Обiзнаних iз пущами, по яких живуть волхви-баяни, не бракувало по
оседках, як не бракувало й волхвiв по пущах. А таких, що зарадили б
Яровитовiй бiдi, не було та й не було. Або сумно дивилися на витязя i
мовчали, або мовчки розводили руками. Та ба, i Яровит не мав iншої
ради-розради, як їздити й питатися. Коли повiяло справжнiм холодом (а
йшлося до зими), згадав Живу, її затишну оселю й спинив, потiшений
знахiдкою, коня: чом же вiн шукає порятунку все по цей та по цей бiк гiр?
Може ж, вiн там, де наслано порчу - за горами? Та й зима в тiм краї не
така люта. Ано, гляди, саме на загiр'ї поталанить йому знайти тих, кого
шукає, i те, чого хоче.
Подумав так i увiрував, а увiрував - одразу й повернув коня на ту путь,
що вела до бескидiв.
Сподiванка не завжди омана, а вiра - не така вже й абищиця. Тiльки-но
залишив позад себе бескиди та став спускатися в дiл, нагледiв дим мiж
порiдiлих дерев, а поїхав на дим - натрапив i на оседок. Ним виявилася
печера, а в тiй печерi сидiв бiля нiшi, в якiй палало вогнище, бiлий, як
лунь, дiд. Вiн був такий древнiй та висхлий, присяйбiг, можна було й
подивуватися, як ще тримається в ньому життя.
"Коли цей не скаже, - подумав Яровит, - нiхто вже не скаже".
- "Низький уклiн вам, господарю, - схилив перед волхвом голову, - i
найлiпшi зичення у вашiй оселi".
"Спаси бiг".
Дiд затримав на ньому пригашений старiстю погляд i вже потiм запитав:
"Що, молодче, бiда й тебе привела до мене?"
"Так, дiдусю", - стверджував i неабияк дивувався: - "Вiн бачить у менi
молодця?!"
"Розкажи усе, як було", - своєї правив дiд.
Яровитовi не треба докладати великих зусиль, аби пригадати, як було.
Вiн не раз уже пригадував, отож i розповiсти не забарився.
"То нарiкаєш бiльше на потiк?"
"Так, дiдусю".
"Помиляєшся, витязю. З джерел б'є чиста вода. Тебе споїли там ще, за
трапезою. Не думай, однак, що зробила те Жива чи її кревнi. Споїли тi,
кому не хочеться, аби ви побралися з Живою. Ти, молодче, призначений не
для земних дiвиць. Ось чому боги й противляться твоєму злюбу з земною
дiвою".
"Боги?!"
"Так, витязю, боги. А то, сам знаєш, дужа сила. Така дужа, що й ну. I
все ж навiть боги поступляться перед твоїм бажанням, коли вволиш їхню волю
i пiдеш в iм'я скривджених на непосильнi земному люду подвиги. Чи згоден
взяти на себе таку повиннiсть?"
"Я на все згоден заради молодостi i Живи. Кажiть, якi вони, тi
подвиги?"
"Не я скажу тобi про них, iншi скажуть. Якщо заночуєш у мене, матимеш
зустрiч iз вiщим вороном. Вiд нього й довiдаєшся, що маєш вдiяти, аби
позбутися напастi. Та перед тим вислухай i мою речницю. Чи даєш згоду
вволити останню волю вiщого волхва?"
"Коли зможу, уволю, дiдусю".
"Те, про що проситиму, зможеш. Це найпростiше. Завтра я, молодче,
помру. Вiддай моє тiло вогню, а тодi вже й пiдеш назустрiч своєму щастю".
"Згода".
"От i добре. Мир з тобою, витязю. Поїж, що знайдеш у моїй оселi, та й
лягай, завтра ще звидимося".
Гадав, що i з вороном звидиться завтра, а вiн об'явився у снi. Сiв на
каменi й заговорив до Яровита людським голосом:
"Дiд казав, ти згоден iти заради молодостi та уподобаної дiви на
подвиги".
"Згоден".
"А чи вiдаєш, якi то подвиги?"
"Най i найдивовижнiшi, все одно пiду".
"То слухай, коли так. Насланi на тебе чари може зняти лише жива вода.
Вiдаєш, де i як можеш добути її?"
"Нi".
"Молодий ти, виходить, i вельми. Старi давно i повсюдно знають: жива
вода є в однiм на весь свiт мiсцi - на островi Буянi. Коли хочеш вернути
собi молодечий лик i тим уже повернутися до уподобаної дiви, маєш
проникнути туди i власноручно добути з джерела, що б'є в узголiв'ї
Цар-Дiвиного ложа, живої води, а з найближчого до її терема дерева зiрвати
золоте яблуко. Не гайся, одразу ж умийся тiєю водою i з'їж яблуко. Умиєшся
- повернеш собi лiпоту тiлесну, з'їси яблуко - станеш непiдвладним чарам
та урокам, жодна зла сила не нашкодить уже тобi.
Цi два подвиги, сам бачиш, маєш вчинити заради себе".
"А як же я доберуся на острiв Буян, - не втерпiв Яровит, - як звiдти
повернуся?"
"Не спiши. Скажи спершу: умiєш берегти таїну паче зiницю ока?"
"О так! Iнакше я не був би витязем".
"То знай: ця з тих, що її треба тримати за сiмома замками. Там, де
Дунай впадає у море, бував?"
"Не доводилося".
"То доведеться. Саме туди прилiтає з острова Буяна Стратим-птах.
Всеньке лiто викупується в Дунаєвi, кружляє, шукаючи поживи, по околiях,
бо живиться не лише рибою i падаллю. Паче всього нишпорить за тою їжею пiд
кiнець лiта - тодi, як має повертатися вже на острiв Буян. Без вагомого
запасу кiнської падалi не вiдлiтає до Вираю. Ось ти й скористаєшся тiєю
слабiстю Стратим-птаха. Їдь у гирло Дунаю, сховайся разом iз конем своїм у
надiйному мiсцi i коли помiтиш, як винишпорює той птах-велетень здобич
свою, забий уночi коня, вийми з нього тельбухи, а сам залiзь у черево. На
свiтанку Стратим-птах розшукає твою приманку й перенесе її, а вiдтак i
тебе, на острiв Буян"..
"Вчиню, як радиш, - потiшився Яровит. - Одначе скажи, коли такий
добрий, як же я повернуся звiдти?"
"А то вже твiй клопiт. Берешся вчинити подвиги, шукай i способу".
"Ну гаразд. А що ж буде з Живою? Вона ждатиме мене?"
"Зворотну путь до нареченої своєї Живи прокладеш третiм i останнiм
подвигом: маєш вирятувати з бiди морську царiвну - ту, котра призначена
тобi богами яко жона твоя. Як ти страждаєш оце вiд наслання, що спотворило
вид твiй, так i вона страждає вiд переслiдувань царя-нелюба. Знай: це чи
не найважчий твiй подвиг, бо треба буде самого себе перебороти".
"Як то?"
"А там побачиш, що та як. Одне знай: порятуєш царiвну, боги можуть
розщедритися й звiльнити тебе вiд призначеного ними ж - бути мужем
морськiй царiвнi. Не порятуєш - не повернешся й до Живи".
Яровит загадався, а поки думав та гадав - i ворон зник.
"Вставай, молодче, - будив його тим часом волхв. - Настав мiй час,
вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?"
"Нi, дiдусю. Вчиню так, як велiли".
"Помагай тобi бог у дiлах твоїх многотрудних. Це боги послали тебе до
мене, аби не дав плодитися в моїм тiлi усякiй нечистi".
Сказав - i затих.
Вiддавши тiло покiйного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому
бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до
вiтця свого?
"А ти мене пошли до Живи, - пiдказав людським голосом кiнь. - Доки
мандруватимеш там десь, нагадуватиму їй про тебе i тим утримаю вiд
зневiри"..
"А й справдi, - Яровит йому. - Ти менi найвiрнiший содруг. Чи можу
вiддавати такого Стратим-птаховi? Iншого попрошу у вiтця, як i челядь, що
має зашити мене у черевi коня, аби надiйнiше доправився на острiв Буян".
Далебi, не день i не два нiс свою ношу Стратим-птах через дощове море,
бо коли сiв, не мiг уже ласувати падаллю: звалився неподалiк i заснув. Тим
скористався витязь Яровит, розпоров коню черево i вилiз на волю. А вже як
вилiз, поспiшив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах.
Дивовижно незвичний свiт постав перед очима враженого землянина. Небо
таке нiжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся
довго. I свiтло лилося з небес до лоскоту приємне та м'яке, i пахощi
виповнювали сад неземним ароматом, i спiви витали над садом такi вiддалено
нiжнi та мелодiйнi, що слухав би та й слухав їх, упивався б та й упивався
б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не пiддаватися анi силi, що стає
супроти нього скелею, анi спокусi, що спроможна валити й скелi. Пригадав,
чого прибув на острiв Буян, i прогнав вiд себе спокусу, став
дивитись-розглядатися, де є i де може бути в цiм диво-царствi терем
царiвни. Недовго й дошукувався. Вдалинi пiдносилась некрута гора, а ту
гору оперiзувала блакитна, як i небо над островом, стрiчка рiки. По цей
бiк рiчки, в долинi, стелились зеленi, щедро засiянi квiтами луки, по
другий, на пiдгiр'ї, знову сади та сади. А де ж бути терему Золотої Коси,
Ненаглядної Краси, як не в саду та не на пiдгiр'ї, i де бути джерелу живої
води, як не там-таки, в пiдгiр'ї, поблизу рiки?
Цар-Дiва, видно, спочивала в теремi, бо нiмував терем, нiмотно було й
довкола терема. Тiльки й гомону, що спiв пташок та плюскiт джерела.
"Це там, бiля ложа царiвни", - догадувався Яровит. Поклав собi так: тут
сила його нiчого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не
добуде води. Тож не поспiшав. Ступить кiлька ступенiв, розглянеться - i
знову йде, розглянеться - i йде. Та ось завважив витязь: пахощi стали
примiтно вiдчутними, такими душисто-солодкими, ледве переборював себе, аби
не сiсти там, де стоїть, i не заснути. А вже як сяде, знав, i поготiв не
втримається, засне.
"Чи не є це вона, сторожа Цар-Дiви? - подумав. - Присяйбiг, вона, та
сила, що не пiдпускає смертних до живої води!"
Ну, коли i всього, то вiн не сплохує. Не затим пантрував за
Стратим-птахом, зважувався на таку далеку i, може, безповоротну мандрiвку,
аби сплохувати тепер i пiддатися сонливiй зморi пахощiв. Ано, не затим!
Швидше лусне без аеру та духмяностей аерових, анiж поступиться.
Надумався - i випростав спину, ступив назустрiч своєму порятунку.
Коли набрав води та зiрвав золотий плiд з найближчої до терема яблунi,
вiдiйшов на дозволену для вiльного дихання вiдстань i там же, пiд першим,
що захищало його вiд можливих свiдкiв, деревом умився. Сонливiсть одразу ж
i помiтно зникла, до тiла, чув, прибула свiжа сила. Про бажання й говорити
не доводиться. Десь обминав всякi перетинки, десь пересягав через них i
бiг що було сили до рiчки. Бо таки не терпiлося вiдшукати тиху заводь при
березi, заглянути в неї, а заглянувши, пересвiдчитись у сподiваному.
Боги свiтлi та боги яснi! Вiн справдi знову молодий i красний видом!
Не повiрив за першим разом; схилився i знову заглянув у плесо-свiчадо.
Таки ж молодий i доброликий, присяйбiг, ще лiпший, анiж був.
Не вiдав, потiшений, куди йти, що дiяти. Згадав про зiрване яблуко i
з'їв його: хай буде такий, як є, хай не пристають бiльше злi уроки.
"А що ж далi ? - замислився. - Маю дбати про повернення на землю? А
так, маю, i все ж то потiм. Найперше слiд поїсти щось i перепочити".
За їжею не було потреби ходити далеко - вона всюди, на кожнiм деревi i
на кожнiм кущi. Там солодкi яблука, а там ще солодшi, там смачнi родзинки,
мигдалi, а там ще смачнiшi. Зривав i їв, втiшався приємним присмаком i
знову їв. Аж поки не наситився, а вже наситившись, лiг там-таки пiд
кущами, i заснув.
Спав сном мужа i витязя, може, добу, а може, й бiльше. Коли ж
прокинувся, та скупався у рiчцi, та поснiдав, знову загадався: як же вiн
повернеться на землю? Спитати б, а в кого спитаєш? Це таки справдi царство
Сонця, Мiсяця й Зiрок.. Хiба податись i вклонитися Цар-Дiвi? А коли
замiсть ради-поради та запре в пiдземеллi? А що, може сказати: "Тебе сюди
не просили, отож i згинь тут".
Нi, рятунку-повернення мусить шукати сам. I вiщий ворон так нарiк: "То
вже твоя турбота".
Час вимiрювався не днями й ночами, як на землi, - перепочинками.
Поспав, потинявся без дiла, з одної цiкавостi, - ото й прожив добу. Знову
поспав та поблукав понад левадами - знову прожив. I все ж розумiв: час
iде, а надiї на повернення до землян нiякої. Невже для того добирався на
острiв Буян, щоб лишитися на ньому назавжди? Те, що казав ворон, було
неправда?
Не лише бентега, сумнiви обсiдали та й обсiдали серце, вiдчай закрався
уже. А з вiдчаєм прийшла й зневiра. Та ось прокинувся одного разу вiд
грому-гуркоту й побачив: повз нього проносяться вогненнi конi. Хвостатi,
гривастi i неймовiрно бистрi. Мигнуть перед очима, ослiплять сяйвом - i
зникають, схоже, що до землi правляться.
Догадався, що то за конi, а чи на все уже згоден був, - схопився
найближчому коневi за хвоста i за одну якусь мить, ну, може, за двi
опинився в своєму, земному морi.
Мабуть, глибоко пiрнув, ледве стало духу, щоб вибратися на поверхню.
Через те перше, що зробив, лiг на водi й перепочив. Потiм уже розглянувся
й помiтив: вiн не так i далеко вiд берега. Вдалинi виднiлися гори, лiси на
схилах гiр, ближче до моря - град бiлокам'яний.
До нього й поплив Яровит. На берег вибрався десь аж надвечiр. Сили
забракло пiдвестися, силу море вичерпало. Отож внплазував на сухий пiсок i
заснув, до краю змордований i знеможений.
Удосвiта знайшли його там рибалки. Будили - не добудилися. Тож пiдняли
на руки й понесли до своєї рибальської оселi.
Там вiн i проснувся, коли рибалки повернулися з моря.
"Де я?" - запитав.
"Серед людей".
"Бачу, що серед людей. А в якiй землi, хто князює в нiй?"
"У нас не князюють - царюють. А зветься наше царство Агарянським. Нинi
царює в ньому Халiль".
"То, може, скажете, люди добрi, як менi потрапити до нього?"
"Що ти! - замахали руками. - I не думай, i не помишляй про це".
"Чому б то?"
"Лютий вiн зараз, яко звiр. Хто пiдвернеться невчасно, голову стинає не
вагаючись i не питаючись".
"Що ж його розгнiвало?"
"Спiймав морську царiвну, волiє взяти її собi за жону, а та не хоче".
Згадка про морську царiвну насторожила витязя. Морська царiвна...
Стривай, стривай. А чи не та це, що має порятувати її вiд кривди i
кривдника? Може ж, його недаремно викинуто саме тут, може...
"А з вашого царства ходять лодiї у слов'янськi землi?" - поцiкавився у
рибалок.
"Кудись ходять, а куди, про те лише цар та його кормчi вiдають".
"Як же менi здибатися бодай iз кормчими?"
"Iди в город, там морське пристанище. А в пристанищi напитаєш".
Подякував рибалкам за прихисток, доброзичливу раду та й пiшов берегом.
Заходить з боку моря в город, а там люду сила-силенна. I всi веселi, часом
тiльки осмiхаються, часом i регочуть.
"Що тут у вас? - запитав перших, котрi трапились йому. - Скоморохи
смiшать так?"
"Ти що, з неба звалився? Вперше бачиш, як цар iз царiвною змагаються?"
Розштовхав цiкавих своїми дужими лiктями й спинився, вражений: в
пристанищi морськiм пiдносилась над водою велика золота клiть, а в тiй
клiтi сидiла, висунувшись по груди з води, золотокоса дiва. I такi довгi
та пишнi були вони, її хвилями спадаючi коси, така нiжна голубiнь
свiтилась в очах, стiльки муки було в тiй голубiнi, на стомленому неволею
виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце i зацiпенiло. Та це ж не дiва, це
- богиня! I таку цар тримає в клiтi, хоче пiдневiльне взяти з нею злюб?
Незчувся, як розштовхав решту цiкавих й опинився поруч iз царем, що
гарцював на конi й допитувався у дiви:
"Де тi клятi кобилицi, де?"
"Казала вже, - спокiйно вiдповiдала царiвна, - у морi вони".
"Я заганяв через них челядь, сам був на березi й кликав, не виходять з
моря".
"Значить, я не тобi суджена, коли не виходять".
"Ти не зiзнаєшся, яке слово маю сказати їм, аби вийшли?"
"Сам здогадайся".
"У-у! -лютував цар. - Знай, не повiдаєш того слова завтра, пiслязавтра,
викину разом iз клiттю на сушу. Подохнеш, мов риба".
"Що з того, - царiвна йому, - тобi все одно не дiстанусь. Кажу ж, щоб
жити на сушi, маю скупатися в молоцi морських кобилиць. А кобилицi вийдуть
на поклик лише однiєї людини на землi - мого судженого".
"А що, царю, - подав голос i витязь Яровит, - може, будеш розважливий i
вiдпустиш дiву? Чув, що сказала? Все одно тобi не дiстанеться".
Цар метнув у його бiк позирки-стрiли й пiдiбрав поводи. Ось-ось,
здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг
приострожити. Обернулася на той час царiвна, й нагледiвши Яровита,
крикнула потiшено: "Ось вiн, - вказала бiлою, мов морська пiна, рукою. -
Ось мiй суджений! Йому i тiльки йому скориться море, усе, що в морi. Чули,
лише на його голос вийдуть морськi кобилицi!"
Царськi вої оголили мечi, обступили Яровита.
"Iди, - сказали. - Iди й клич".
"Я пiду, - погодився витязь, - та кликати маю без свiдкiв. I не серед
бiлого дня - поночi. А крiм того, у мене будуть свої вимоги".
"Нiяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!"
"О нi, так не вийде, царю. Скажу тобi те, що й царiвна казала: який
матимеш iз того хосен? Якщо загину я, ти теж не вiзьмеш iз царiвною злюбу.
Мої вимоги тiльки прихилять до тебе царiвну".
Хтось iз челядi шепнув царевi на вухо: "Погоджуйся. Аби тiльки кобилиць
виманив iз моря, в усьому iншому обiйдемося без витязя".
"Гаразд, - зголосився цар. - Кажи, якi твої вимоги".
"Перша з них. Дай менi бойового коня при сiдлi i збрую".
"За цим не стане, - зголосився Халiль. - Кiнь тобi буде. Кажи, якi ще в
тебе вимоги?"
"Їх небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я її пiсля того, як
добуду для царiвни молоко морських кобилиць i скупаю її в тому молоцi".
"Чом так?"
"Аби нiхто не пiдслухав те, що казатиму, i не завадив нам зробити її
земною дiвою".
Цар вагався. I вiрити не хотiлося чужинцю, i не вiрити не мiг. Зрештою
зважився й кивнув головою: хай буде так.
Яровит звелiв приготувати бурдюки для молока, а в пристанищi поставити
великий казан на пiдмостках iз каменю. Сам же сiв на подарованого царем
коня й подався далi вiд цiкавих до того, що буде цiєї ночi на березi моря,
людей.
Вiн не збирався втiкати. Честь мужа i витязя не дозволяла йому залишити
царiвну в бiдi. А крiм того, пам'ятав велiння ворона: "Порятуєш царiвну -
боги звiльнять тебе вiд даної їй обiтницi, не порятуєш - не матимеш жони й
серед земних". Клопотався iншим: яке ж то слово має сказати кобилицям, аби
послухались його i вийшли, з моря, дались подоїти себе? Бiлi? Буйногривi?
Морськi? Щось нiби не те. Якось iнакше iменують їх у родi слов'янськiм. Чи
не... Так i є: вiлинi сестрицi! Коли починають казку говорити, так i
речуть: "Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi".. Халiль мiг не знати цього,
через те його й не послухалися. Ано, саме через те!
Коли вранiшня зоря з'явилася на обрiї й знаменувала наближення нового
дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин:
"Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi. Низько вклоняюсь, прошу-благаю:
вийдiть iз моря, порятуйте сестру свою, морську царiвну, вiд великого
горя".
I тiльки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять бiлогривих
кобил, вийшли, стали одна при однiй i мовили: "Чого волiєш, молодче?"
"Вiддайте молоко своє, най царiвна вчинить те, що хоче, та позбудеться
неволi агарянської".
"Коли для того, щоб позбулася неволi, бери".
Поки видоїв усi дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та
розпалив багаття пiд казаном, з'явилися цiкавi, челядь розбудила й царя -
така була його воля: хотiв на власнi очi бачити, як купатиметься в
кип'ячому молоцi морська царiвна.
Її звiльнили вже з клiтi. Оточили, щоправда, надiйною сторожею, все ж
звiльнили й привели туди, де мало статися купання.
Царська челядь принесла зробленi ще вчора схiдцi-пiдмостки й поставила
їх поруч iз казаном. Як тiльки молоко закипiло, морська царiвна вийшла на
пiдмостки i, не роздумуючи, стрибнула в повитий парою казан. Тiєї ж митi
випiрнула й, пiдхоплена Яровитом, постала перед згромадженим довкола людом
у пишнiм земнiм убраннi. Та не те вразило Халiля i його челядь: царiвна
випiрнула з молока ще лiпшою, анiж була. Такою младомладою i такою красною
та статурною стала, що агаряни ахнули, дивуючись, i занiмiли.
"Слава царю Халiлю! - крикнула челядь, опам'ятавшись. - Слава володарю
лiпої з лiпих жони!"
"Слава й царицi землi агарянської!"
"Стривайте! - пiднiс над головою меча i вгомонив царських холопiв
Яровит. - Царiвна не стала ще царицею, а цар - її мужем. Най спершу
виконає другу мою вимогу"
"Ти не володар їй, аби вимагати".
"Ба нi. Чули, що сказала царiвна? Я - її суджений. Або ти, царю,
купаєшся зараз у кип'ячому молоцi й набуваєш виду красного молодця, до
якого прихилиться серце вродливицi-царiвни, або стаєш зi мною на поєдинок.
Чесний двобiй i чесна звитяга теж дадуть тобi право стати волостелином цеї
диво-дiви".
Царя одразу ж оточили радники. Поки вони шепталися, Яровит сiв на коня
й оголив свiй меч-самосiк. Царiвна ж стала край пiдмосткiв i, не чекаючи,
що врадить цар iз своїми радниками, сказала: "Або зголошуєшся, царю,
робити те, чого вимагає вiд тебе мiй наречений, або я знову буду в молоцi
морських кобил i стану морською дiвою".
Халiль зважився врештi-решт i вiдтурив вiд себе радникiв.
"Кажеш, хочеш битися зi мною?"
"Хочу чи не хочу, а муситиму, коли не скупаєшся в молоцi".
"Чи ж знаєш ти, з ким виходиш на поєдинок? Я переможець тих численних
мужiв, що їх, крiм чародiя-горбуна з двосiчним мечем, нiхто не перемагав".
Вiн справдi був велетом. Таким могутнiм видавався на не менш могутньому
конi, такий крупний горбоносий вид мав, чоласту голову, що Яровитовi слiд
було, може, й подумати перед тим, як казати: "Так, хочу битися".. Одначе
пам'ять його не забарилася нагадати й те, що чув вiд ворона: "Тобi
належить визволити царiвну; не визволиш її - не матимеш i Живи".
"Чи я перечу, - осмiхнувся. - Когось, може, й перемагав ти. Та попробуй
взяти гору у двобої зi мною. Iнакше, кажу, не матимеш царiвни".
Зухвалiсть його розлютила Халiля.
"Виходь, коли так", - метнув на витязя свої позирки-стрiли.
Билися на просторiм намiстi, осторонь вiд натовпу. То налiтали один на
одного бурею, то знову розходилися й брали розгiн. I раз, i вдруге, i
втретє отак. Нарештi зчепилися, мов вужi. Конi, гарцюючи, збили пилюку, не
розбереш уже, де Яровит, де цар. Тiльки й чутно було з того вихору-двобою,
як гримить криця об крицю, як iржуть, боляче приостроженi чи враженi мечем
конi. Та ще бiла Халiлева чалма вигулькувала час вiд часу з пилюки, мовби
засвiдчуючи тим цареву невразливiсть.
Челядь, радники - сама цiкавiсть i торжество. Такi, що й крикнули б
уже: "Хай живе непереможний цар Халiль". Та не зважувались все-таки, ждали
вирiшальної митi. А коли настала вона, не до торжества було: важка царева
голова схилилася раптом на груди i, вiдтята наступним ударом
меча-самосiка, покотилася коневi пiд ноги.
Агаряни не повiрили тому, що бачили, i ждали. Може, то здалося тiльки?
Адже курява. Та ось iз хмари пилюги вихопився кiнь без вершника, а вслiд
за ним виїхав i витязь. Витер спiтнiле чоло й знову погнав коня в пилюку,
настромив щось на вiстря меча й, пiдiймаючи, кинув пiд ноги отетерiлiй
челядi.
То була повита чалмою голова Халiля.
Челядь, не змовляючись, тицьнулась ниць i заволала: "Будь нашим
повелителем, витязю-царю!"
Та Яровит не дослухався до тих величань. Посадив у сiдло царiвну i
погнав коня туди, де стояла в пристанищi Халiлева лодiя. Тодi вже, як сiв
у неї з дiвчиною та пiдняв вiтрила, сказав люду агарянському:
"Не волiю бути царем у вашiй землi. Свою маю".
I повiв лодiю у вiдкрите море.
Чотири седмицi плавали вони удвох iз царiвною по синьому морю,
тiшились-милувались одне одним, а найбiльше тим, що були в парi, що їм
нiхто не перешкоджав анi плавати, анi тiшитись та милуватись.
"Як тебе звуть?" - поцiкавився, коли усе вже було сказано i все
висповiдано.
"Царiвною".
"Знаю, що царiвна. Iм'я яке маєш?"
"Яке даси, таке й матиму".
"Назву тебе Любавою".
"Така я люба тобi?"
"Як свiт ясний, як високе небо над свiтом".
"То лишайся зi мною".
"Отут, на морi?"
"Чому на морi ? Хочеш, житимемо на березi моря. Я знаю землю, покриту
вiчнозеленими галявинами, лiсом i нiким, до речi, не обсаджену. З полуночi
захищає її вiд лютих сiверських вiтрiв та морозiв висока гора, недоступна
для людей i звiрiв крутопадь, з полудня, заходу та сходу омиває голубе
незамерзаюче море. Сядемо там, збудуємо оселю та й житимемо в парi. З
лiсу, з поля братимемо їжу. Та й з моря матимемо її досталь".
"I далеко вона, та земля?"
"Що нам далеч? Захочемо - до ранку будемо там".
"То пiшли нагору, пiднiмемо вiтрила".
I погодилась, i перша подалася туди, де щогла та вiтрило. А вийшла
нагору та розглянулася - й мусила прохолонути: на морi стояла повна тиша.
"Доведеться чекати ранку".
"А доведеться, - Яровит їй. - Вiтер теж улiгся на спочинок".
Розiгналася було йти до клiтi-затишку, та одразу ж i передумала.
"Чому маємо чекати? Чи я не морська царiвна?"
"Бо таки нi. Сама ж казала, стала земною".
"Стала, утiхо моя, та не зовсiм. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а
мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тiшилась, будучи дитям, а
потiм дiвкою-царiвною".
"Йой".
"Чого "йой"?
"То як же воно буде?"
"А так i буде, як нинi є. Чи я не з тобою, чи тобi мало мене?"
Змовк Яровит, мабуть, не знав, що сказати своїй Любавi, i Любава
збентежилася, а збентежившись, не забарилася розiгнати його журбу-задуму.
"Хочеш, - довiрливо заглянула в вiчi, - до ранку таки будемо в
утаємниченiй вiд людей землi".
"Як то?"
"Отам лежать плетеницi. Зроби з них дванадцять шлей i викинь наперед
лодiї".
"Хочеш сказати..."
"Саме те, що подумав, утiхо моя, й хочу сказати. Звелю - i морськi
кобилицi доправлять нас до ранку до тої необжитої землi".
Не зовсiм вiрив їй, а все ж скорився. I шлеї поплiв, i до лодiї
приторочив, i поперед лодiї викинув. Коли ж випiрнули та струснули гривами
бiлi, мов пiна морська, кобилицi, i пожвавився, i про сум та непевнiсть
забув... Бо таки попливли з Любавою так швидко, що знялись i пiшли в
усiбiч крутi хвилi, повiяло стрiчним вiтром, а вже вiтер зривав i кидав на
них, потiшених i вдоволених, м'яку пiну, холоднi й вiд того
лоскiтне-дошкульнi бризки. Звiдки йому, земному, було знати, що то не
просто собi бризки, то чари Любавиного батечка - царя моря. Плив i
насолоджувався тим плаванням-летом, розкiш-волею, що можлива тiльки на
морi, присутнiстю дiви-краси, що подарувала йому море. А коли така розкiш
серцю i такi чари на серце, де вже думати про якiсь сумнiви i якусь
непевнiсть. Обiймав потiшену його вдоволенням Любаву й купався в
знадах-розкошах її, як лодiя в збуреному морi.
До берега обiцяної царiвною землi пристали тiєї вранiшньої години, як
сходило сонце i його скiсне промiння щедро залило доли та гори. Може, й не
примiтили б тiєї щедростi, та з ночi випала на дерева, на трави роса, а
скiсне промiння умiє вишукувати роси. Заграло, замерехтiло в тих
диво-перлах, здавалось, видзвонює в них. Торкається падiнням-доторком i
видзвонює кришталево чистим дзвоном.
"Нiби на островi Буянi".
"Подобається?" - питає царiвна й ласкою заглядає у вiчi.
"Кажу ж, нiби на островi Буянi. А так, як на Буянi, нiде немає".
"Ну, - веселiшає, - тодi тут i житимемо".
Вони оглянули за день долину, були у лiсi, пiд горою. Просто ходили й
милувалися привiллям цеї землi чи збирали ягоди й снiдали та обiдали в
парi, все гомонiли й гомонiли, парувались та парувались, i хто знає, що
бiльше радувало їх: вiднайдений закуток-вирай на землi чи те, що вiн давав
привiд сподiватися: вони єднаються назавжди.
"Сам споруджуватимеш терем, - запитала царiвна, коли повернулися на
лодiю, - чи родакiв моїх покличемо?"
"Чим же я споруджуватиму його, коли, крiм рук, нiчого не маю?"
"I то правда, - осмiхнулася. - Ну, то лягай i спи, а я посиджу над
тобою".
"Чого маєш сидiти?"
"Хочу так. Першу нiч ночуємо на своїй землi, мушу приглянутися, яка
вона поночi".
"А я засну. Бо нiч не спав i день був суєтний".
I вiн заснув. А прокинувся другого дня, Любави не побачив коло себе.
Пiдвiвся, розглянувся - таки немає. Поспiшив, спонукуваний тривогою, iз
лодiї, та тiльки-но вибрався звiдти, як знову змушений був стишити ходу.
Лодiя їхня стояла в тихiй заводi, бiля кам'яної стiни, а одразу за заводдю
пiдносився в небо й дивував величчю та неабиякими розкошами терем-палац.
Вiн був мармуровий, з високими, прикрашеними рiзьбленням вiкнами. Довкола
палацу лад i досконалiсть, така досконалiсть, нiби усе, що є тут, виросло
за нiч iз землi й постало перед очима заспаного витязя, як диво з див.
Здолав-таки свiй подив, як i свої сум'яття, й попростував до палацу.
Назустрiч йому вийшла Любава. Уклонилася низько й мовила звичне:
"Прошу мужа й господаря до нашого терема".
Не питав, звiдки такий, як могло статися. I так догадувався. Ходив
слiдом чи поруч iз Любавою й слухав, що казала. А вона все оповiдала та й
оповiдала. I свiтилась оповiдаючи. Якимсь м'яким, до лоскоту приємним
свiтлом. Бо й сама була неабияк вдоволена тим, що має господу, що буде
господинею. Може, саме те вдоволення й робило її не просто лiпою та гожою
в новому вбраннi, - божественно чарiвною.
Незчувся Яровит, коли i як перейнявся її радiстю i став тiшитись її
втiхою.
"Такi палаци, - осмiхнувся своїй судженiй, - чував, є тiльки в
заморських царiв".
"А хiба ми не царi?"
Вони й справдi зажили, мов царi. Нiчим не клопоталися: усе, що слiд
було добути, добував хтось i, що слiд було подати, теж подавав хтось. Або
ходили на лови й розважалися ловами, або сидiли в теремi чи десь на
узлiссi й тiшились собою, землею, в якiй оселилися, привiллям, що мали на
тiй землi. Любаву, щоправда, бiльше вабило море, i вона щораз частiше
нагадувала про те мужу. Коли дув попутний чи бiльш-менш сприятливий вiтер,
Яровит ставив вiтрила й пускав лодiю в безмежну морську широчiнь, коли
треба було йти супроти вiтру чи наставало затишшя, Любава вдавалася до
родакiв своїх, i тi присилали морських кобилиць. Так чи iнакше, а молоде
подружжя ганяло по морю коли хотiло i як хотiло. Бо обоє вподобали тi
плавання-лети, обом було чим тiшитися в тих плаваннях. Воля усiм до смаку,
а вiдчуття безмежного простору-волi - тим паче. А ще ж були зваби морських
глибин i морського дна, були й вiдвiдини сусiднiх i несусiднiх пристанищ у
чужих землях. Ходили, задивлялися на мир людський i дивувалися поконам у
тому мирi, захоплювались його розмаїттям. Згодом навчилися й торгувати:
збували добутi в морi корали, перлини, брали за них те, що приглянулося чи
видавалось потрiбним у своїм теремi.
Так об'явилася в них челядь, об'явилися гуслi, арфи, а з ними й люди,
що чарували грою на гуслях та арфах, потiшали пiснями чи вмiли вести
чарiвний танок.
Царiвна вподобала все те i не помiтила, як втратила смак до заморських
мандрiв, а разом з тим i бажання бути з мужем та з мужем. Обсадила себе
доброликими жонами, завела серед них приятельок, те й робила, що примiряла
вбрання, - те, що пошили їй, i те, що тiльки збиралися шити, не перечила,
коли укладали по-своєму коси, мили в купелi й вели до зали, де
влаштовувались вечiрнi чи святковi iгрища.
Яровит частiше та й частiше почав залишатися сам; коли - на часину,
коли - на весь день. Любава, як i ранiш, була ласкава й говiрлива з ним,
можливо, ще говiрливiша, нiж досi. Бо таки мала що казати по цiлоденнiй
розлуцi i таки неабияк захоплена була тим, що казала. Аж поки не домоглася
свого - почала водити на святковi та вечiрнi iгрища. Саджала коло себе й
щiльно тулилася до свого мужа, була така ж мила та люба йому, як i ранiш.
I те, що бачив, було любе та миле. Однак до пори до часу. Вiдчув по
якомусь часi: почало набридати. Вночi, чуючи Любавинi
розповiдi-захоплення, порiвняння цих, земних, iгрищ з тими, що бачила й
знала на днi моря, лише вiдмовчувався, а вдень брав змайстрованого на
дозвiллi лука, набивав тулу стрiлами i йшов у лiс чи до пiдгiр'я на лови.
Не було такого дня, щоб повертався з порожнiми руками. Або косулю
приносив з пiдгiр'я, або тетерука з лiсу. А спокою для свого серця не мiг
зловити. Щось його мучило в палацi й поза палацом, чогось не вистачало, i
те "щось" чим далi, то вiдчутнiше почало розчаровувати його i в ловах.
Тодi сiдав у лiсi чи на пiдгiр'ї i думав, а думаючи, нерiдко засинав.
Приснилось якось (i таки там, у лiсi): постав перед ним отой, полишений
у Живи кiнь i збуджено забив копитом.
"Чого тобi?" - запитав Яровит, як завжди питав, коли кiнь непокоївся.
"Менi нiчого, - вiдповiв Буланий. - Менi тiльки сумно без тебе. З Живою
бiда".
"Як то - бiда? Що сталося?"
"Слаба вона, млiє-зiтлiває без тебе".
"Без мене?" - запитав спантеличено й лупнув очима.
Довго сидiв ще пiд деревом i не знав, як розумiти бачене. Сон то був чи
з'ява? Нiби ж сон, а таке вiдчуття, мовби стоїть хтось i жде, що скаже
вiн, Яровит, на повiдане.
Зiтлiває без нього... А чом би й не так? Он скiльки часу минуло, як
посiяв у серцi надiю, розпалив багаття великих жадань, а що принiс їй?
Розлуку й сум, невтiшну сподiванку й страждання. А запевняв же, казав -
лише через бiду не повернувся до своєї Живи, не взяв iз нею злюб. Та хай
жде i вiрить: вiн повернеться. Коли й земля стане дибом, небо вiзьметься
вогнем, все одно повернеться i стане їй мужем.
Не пiшов того вечора на iгрища, а наступного дня - на лови. Любава
помiтила його смуток-зажуру i сполошилася.
"Чого тобi? Що з тобою?"
"Сумно, Любаво"..
"Були удвох, не сумував, тепер, коли багато нас, сумуєш?"
"Тепер сумую i ось що скажу тобi, царiвно: я маю вiд їхати вже".
"Куди? Чого?"
"Земля батькiв кличе. I дiвчина, якiй обiцявся".
"А я? Ти ж взяв зi мною злюб".
"Узяв, та не обiцявся".
Знiтилась Любава, а далi й геть розплакалася. Схилила на руки голову,
затулила долонями лице й плакала по-жiночому ревно, по-людському жалiсно.
"Казав: я люба тобi. Тепер нi вже?"
"Час любощiв минув, царiвно. Настав час повинностей. А повиннiсть кличе
мене у рiдну землю".
Пiдвела голову й глянула допитливо.
"Що ж маю робити тут сама? Нiчому не рада буду, все стане огидним без
тебе".
"Може, повернешся до родакiв своїх, у море?"
"Не зможу я жити тепер у водi".
"Як то не зможеш? А там, у агарянiв, казала..."
"Бо тодi могла ще скупатися в молоцi вiлиних кобилиць та й
повернутися.. Тому й казала так. Тепер iнше кажу: я понесла вiд тебе дитя,
а воно твоє дитя, земного мужа, i не зможе жити в морi".
Щось озвалося в ньому болiсне i втiшне. Одначе бiльше болiсне було,
анiж втiшне, бо обхопив руками голову й питав-допитувався сам у себе: "Як
же пiду тепер вiд неї? Чи можу пiти пiсля всього, що сталося?"
"Лишайся, - поспiшила присiсти перед ним Любава й заглянути, як колись
заглядала, у вiчi - так глибоко й так жалiсно, серця дiставала. - У тебе й
тут, як бачиш, є вже повиннiсть".
I мучився, i карався, i заспокоював свою добролику царiвну, аби не
побивалася так. А проте не тодi, то перегодом десь сказав їй:
"Мушу, Любаво".
"Може, хоч iнодi навiдуватимешся до нас?" - подала сама собi надiю.
"Iнодi - може"..
I, щоб вiдiрвати її якось вiд серця, обернувся круто, сiв у лодiю й
пiдняв усi, що були на нiй, вiтрила...
- Ну, а далi ж як було? - не вдовольнився тим, що повiдала бабуся,
Богданко.
- Так i було, як мало бути. Добувся Яровит до своєї землi, взяв iз
Живою злюб. Таке весiлля справляли, подейкують люди, усi гори дзвенiли.
- А царiвна?
- А царiвна народила сина та тим i втiшилася. Син, мов двi краплини
води, був схожий на вiтця, i теж, як i батько, став князем у своїй землi.
До моря тiльки бiльше лежало його серце, анiж до суходолу. Через те й
прославився у людях як багатий морський гiсть i великий мореходець.
XVIII_
За гожої години раннього передлiття Миловида була вже у Нижнiй Мiзiї i
мiряла ту саму путь, що й колись. Ото тiльки й одмiни, що правилася не з
Маркiанополя в Одес, а з Одесу в Маркiанополь. I певна була: плавання її
позаду вже, i не зовсiм вiрила, що таки позаду. Бо коли ходила берегом
Днiпра та шукала лодiю з чужкраю, всякого наслухалася про заморських
мореходiв: i пiдступнi вони, i завезти можуть туди, звiдки не втрапити вже
анi до Мiзiї, анi до Тиверi. А тi мореходи взяли, що належить, i сказали:
"Вiра та спокiй, дiвчино, пiслязавтра будеш у пристанищi Одес". Сказали й
доправили. Чи такi добрi є, чи тому, що обманула їх, видала себе за
викрадену тиверськими татями, навiть жалiли в путi, берегли вiд бурi, що
розгулялася.
Присяйбiг, коли усi такi, пiде Божейковими слiдочками в землi ромейськi
i розшукає свого Божейка. Таки зважиться i пiде!
Обернулася, глянула в той бiк, де клопоталися її мореходи, й вiдчула
малiсть свою, а ще сором за себе: таким людям i назвалася полонянкою,
сказала неправду.
Аби виправдатися бодай чимось, пообiцяла, ба заприсяглася сама собi:
далi казатиме всiм правду i тiльки правду. У свiтi є жорстокi i безпутнi
люди, то так, а все ж свiт не такий жорстокий i безпутний, як про нього
думають.
Старий Борич сидiв, як завжди сидить, коли буває вдома, у своїй
пiдклiтi й латав-заварював чужi казани. Не сподiвався, ясна рiч, бачити
Миловиду в себе. Коли ж постала перед ним i сказала, вклоняючись:
"Добридень, господарю красний", - видивився й закляк зi своїм ремеслом у
руках.
- Ти?! - не спитав - простогнав лякаючись. - Менi привиджується чи це
справдi ти, Миловидо?
- Я, дiдусю.
Пiдвiвся, засуєтивсь, як мiг суєтитися в свої лiта, провiв i посадив
супроти себе.
- Як же це, дiвчинко? Гадав, ти давно дома вже, тiшиш своїм поверненням
iз неволi маму, тата, а ти тутки. Що сталося, Миловидко, i як сталося?
Оповiла все i не приховала в тiй оповiдi найголовнiшого: їй немає й не
буде життя на землi, коли не вiдшукає та не звiльнить Божейка. Затим i
прийшла до ромеїв, затим стоїть i перед ним, Боричем. Солiди, якесь там
золото має на пошуки та викуп, а в усьому iншому покладається на помiч
мандрiвного ливарника Борича, котрому вiльно iти, куди хоче, й бути там,
де захоче. Та Борич не поспiшав хвалити її за тi милi його серцю намiри,
як не поспiшав i зголошуватися. Сидiв, дивився на порятовану свого часу з
неволi дiвчину прибитими смутком очима i мовчав. "Як же я пiду з тобою,
гожа дитино? - казали його очi. - Чи ти не бачиш, який я лiтнiй? Чи не
вiдаєш, що та далека й тривала путь не для моїх нiг? А й те ще знай: маю
таємне доручення вiд князя - наглядати за ромеями i поспiшити з речницею
про їхнi лихi намiри, коли знову захочуть вдатися до татьби. Зараз щось
схоже на те. Як можу вiдлучитися на все лiто, а може, й бiльше, коли тут
збирають манiпули й гуртують у когорти, а когорти - в легiони? То ж зрада
буде, Миловидко, i страшна зрада. Лiпше було б не зголошуватися, анiж
сказати: "Попереджу", - i не попередити".
I журився її журбою, i дошукувавсь, що i як вдiяти, а дошукатися не
мiг.
- Я пособлю тобi, дiвчино, аякже, - почав з обiцянки. - Проте почнемо
не з мандрiв по Вiзантiї. Найперше маємо знати, куди повезли тих нещасних,
де i кому збули.
- Гадаю, в пристанищi Одес знають те.
- В Маркiанополi теж знають i, може, лiпше, нiж у пристанищi Одес. Отож
пошуки почнемо звiдси, а там i до Одесу дiстанемося, аби певними бути, що
не на ложнiй путi.
Борич вiдклав свою роботу, вивiв з пiдклiтi й посадив гостю за стiл,
дав їсти. А поки їла, сидiв i думав, до кого йому вдатися, у кого шукати
її, правди про полонених. Певно, нiчого втiшного не вишукав, думаючи, бо
не ожвавився, як ранiш бувало. Порадив Миловидцi лягти та спочити пiсля
многотрудної путi, всiляких тривог на тотих путях та й подався з двору.
Минув день - Борич повернувся з преторiю нi з чим, минув другий - знову
нi з чим. А третього дня i зовсiм зайшов на подвiр'я пiдупалий духом.
- Щось погане вивiдали, дiдусю?
Вимiряв її невеселим оком i тодi вже сказав:
- Знаю, ти ждеш вiд мене лишень гарного та приємного. А те й не береш
на карб, що приїхала шукати приємностi серед людоловiв. Тож слухай, дитя
людське, що казатиму, не тiш себе удачами, надто швидкими та приємними.
Ходiння по муках тiльки почалося. Не до Iєрони i не до Авiдоса повiз
Хiльбудiй твого Божейка i всiх, хто з ним. Чи то не хотiв платити мито за
продаж рабiв, чи боявся, що в сих работорговельних гаванях спiймається на
татьбi, - погнав набитi взятими гвалтом тиверцями лодiї аж до Iллiрика.
- Аби тiльки знати, де, - не малiла духом, навпаки,ожвавилася Миловида.
- Дiдусю, рiдненький. Iллiрик то й Iллiрик, подамося й до Iллiрика, аби
знати, де!
- Iллiрик великий, горлице. Перш нiж правитися туди, маємо достовiрно
знати, де саме продавали.
- А тi, - кивнула на преторiй, - не кажуть?
- Не знають нiбито. Поїдемо-таки з тобою до пристанища Одес i
шукатимемо таких, що знають про долю тиверцiв, там.
Цього разу Борич не взяв iз собою ливарного причандалля, як брав ранiш,
маючи намiр зiбрати коло себе люд i вивiдати в нього те, що хотiв
вивiдати. Знав-бо: стезю має топтати до навiкулярiїв, а то не для всiх
доступний люд, їх коли й привабить щось, то не його кузнь.
- Кажеш, маєш золото i ромейськi солiди? - запитав Миловиду, побувавши
в пристанищi.
- Маю.
- Тобi вони, ясна рiч, пригодяться ще, та що вдiєш, i тут без них не
вивiдаємо. Давай поки що солiди, а золото прибережи.
Ходив та й ходив до пристанища та до осель при пристанищi, а повертався
нi з чим, лише веселенький був, а то й зовсiм хмiльний. Дивувалася з того,
а ще бiльше боялася: проциндрить дiд те, що вiдiрвала вiд серця й передала
як надiю на порятунок Божейкова мама, а хосену з тих походеньок його не
буде анiякого. Та ба, iншої путi вивiдати, де Божейко, не бачила: те
знають мореходи i тiльки мореходи. Може, не слiд так дуже вже покладатися
на Борича, самiй теж ходити та питатися? Хтось же був свiдком, як виводили
тиверцiв iз схованок, пакували в лодiї. А коли був, мiг чути, куди
правитимуться тi лодiї, може знати, де зараз мореходи, що возили полонених
за море. Тодi, як правилася до Днiстра та шукала гостей iз чужкраю, теж
боялася: кого зустрiне, кому довiриться, а не шкодує, бач, що довiрилась.
Ано, свiт не такий жорстокий, як про нього кажуть, а люд - i поготiв. Так
надумала, так i зробила б завтра чи пiслязавтра, коли б у її прихисток не
залетiло те, чого давно ждала. Борич розчинив не по-старечому дужо дверi й
мовив, переступаючи порiг:
- Готуйся, Миловидко, завтра вирушаєш. У Старому Епiрi, в пристанищi
Нiкополь, продавали тиверських бранцiв.
- Це далеко?
- Далеко, дитино, та я домовився: тебе доправлять до самого Нiкополя.
Дiвчина загадалася.
- А чому тiльки мене? Ви хiба не їдете?
Старий знiтився i безсило розвiв руками.
- Не можу я, горлице, поїхати. Є тут, у Маркiанополi, дiло, котре не
пускає мене з тобою.
Осмутнiла враз i сiла там, де перед тим сидiла.
- Ти не сумуй i не май на мене гнiву, - заспокоював чи й виправдувався
Борич. - Не тому не їду, що не хочу, не можу я, повiр. Ромеї знову
готуються до походу, маю знати, куди збираються йти, i коли знов на Тивер,
зробити так, щоб знали тиверцi.
Глянула на старого i недовiрливо, i загадково-подивовано й знов
потупила зiр, похилила голову.
- Я боюся, дiду. Вся надiя була на вас. Гадала, i Божейка вiдшукаєте в
цiй чужiй та загадковiй для нас, тиверцiв, землi, i мене надоумите та
захистите, коли дiйде до напастi.
Очi Боричевi, вид Боричiв казали: "А горенько!" - та уста промовляли
iнше.
- Навiкулярiй, що взявся доправити тебе, - муж лiтнiй i добронравний.
Казав, доки будеш пiд його рукою, волосинка з голови не впаде. А як далi
складатиметься в тебе з ромеями, то вже сама побачиш. Раджу тiльки, не
будь вельми щедрою i не вдавай iз себе багату. А ще не будь надмiру
довiрливою. Розпитуй, проси, торгуйся, являй в усьому розум i обачнiсть.
Чула: розум i обачнiсть. То будуть єдинi твої помiчники на многотруднiй
путi удач i невдач, сподiванок i розчарувань.
ХIХ
Боричевi пiдозри не пiдтвердилися того лiта. Ромеї збиралися до
Маркiанополя, та не для тої, що догадувався вiн, виправи: ходили на
забудови та змiцнення фортець у Поду-нав'ї. А наступного передлiття вода
так пiднялася в широкому та повноводому Дунаї, що про перехiд через його
широчiнь уплав годi було й думати. Злились i стали суцiльною
гладiнню-морем численнi рукави, зникли пiд водою очерети, залилося й стало
заплавою прибережне пониззя. Дерева стояли в водi й видавалися зеленими
острiвцями на порудiлiй водянiй гладiнi.
- Ось i маємо. Волоте, помiч, - пiдвiвся в стременах i пильно
розглянувся Вепр. - Дунай до самого лiта став ромеям на перепуттi, а нам
визначив обводи незатоплюваної твердi. Напевне знатимемо тепер, де вдало
визначили мiсця для веж, а де помилилися. Бiльшої води, здається, не було
в пониззi.
- Гадаєш, що ми десь i помилилися?
- Дуже можливо. А втiм, побуваємо на мiсцi забудов - побачимо.
I князь, i його воєвода знали: сюди, в Подунав'я, давно пiшли тиверськi
будiвничi - землероби, каменярi, дереводiли. Та й чули, правлячись
пониззям, як голосно вистукують тi, що дроблять та тешуть камiнь, рубають
дерево. Дереводiлiв, ясна рiч, найбiльше тут. Бо й дерева треба найбiльше.
Може, тiльки вежi й змурують iз каменю. На вали, забудови пiде земля та
дерево. А градниць iз сяких-таких колод не поставиш. Тож i
гримлять-вистукують будiвничi по всiх околiях, рубають що є лiпшого та
найлiпшого.
- Старiйшини, як нiколи, повiрили тобi, княже, а вiд старiйшин
перейнялася вiрою i вся земля. Бачив, як густо йшли тиверцi на Дунай?
- Бо вiдають, чим заплатили за безпечнiсть. На власнiм хребтi спiзнали,
що таке чужинське вторгнення.
- О нi, стараннiсть та має й iншу пiдвалину. Гадаю, не було б такої
щиростi та одностайностi, коли б ти кликав їх спершу на спорудження веж, а
потiм - на вiдбудову спалених весей. Турботу про люд тиверський угледiли в
тiм твоїм повелiннi, тому й пiшли усi в пониззя.
Вепрова похвала була приємна князевi. Через те говiркiшим видавався i
на Дунай дивився веселiше, нiж можна було сподiватися вiд нього.
- Гарне пристанище матимеш, воєводо, коли сядеш iз родом i людом своїм
у гирлi такої рiки, - показав на безбрежне дунайське плесо. - Чи не
закортить стати тодi осiбним князем, га?
Питався, жартуючи, а Вепр не зумiв чомусь бути мужем, що сприймає
почуте як жарт.
- Осiбним?
- Ну, коли не осiбним, то морським.
- Морським - може, - надумавсь-таки i усмiхнувся, - а осiбним - нi. Тут
усiєю слов'янською землею не можемо упоратися з неспокiйними сусiдами.
Таке ж князiвство, як моя придунайська волость, проковтнуть i не
оближуться.
Волот загадався й примовк.
- Я через те кажу так, - обiзвався перегодом, - що менi самому Тiра
почала видаватися лiпшою i знадливiшою за Черн.
- Ов! А то ж чому?
- Бо гарне i багато чим спокусливе мiсце. Одне, город той, коли звести
його, стоятиме на узвишшi, а друге, над глибокою водою. I не на морi, i
над глибокою водою, чуєш? Таке морське пристанище може вирости в тiм мiсцi
i така твердь для слов'янської землi, що й ну. Та ще коли й ти станеш їй
пiдпорою при самiм Дунаї, та коли лодiй матимемо стiльки, що на весь Понт
Евксiнський гримiтимуть славою. Уявляєш, що буде тодi? Е-е, воєводо, з тої
затiї в Тiрi може вирости наша сподiвана мiць. Гадаєш, поляни так собi
вчепилися за те мiсце на нашiй землi й пiшли на єднiсть iз тиверцями?
Мають пильне око i далеко бачать тим оком. Я пiсля бесiди з ними покою не
маю ночами. Сплю i бачу великий бiлокам'яний город над лиманом, морське
пристанище при городi, сотнi своїх i чужих лодiй у тому пристанищi. В
мислях дав уже йому й наймення - Бiлгород.
- А чому тiльки в мислях? Друге лiто сидять там твої та полянськi
будiвничi, гадаю, щось зробили.
- Пристанище, вважай, є вже. Коли не зашкодять ромеї чи якесь iнше
безлiття, матимемо й здатну боронити себе морську твердь.
Скiльки правилися понад Дунаєм купно, стiльки й мови було про те. А
розлучився з Вепром у новiй його волостi й прибув до Тiри, мусив забути
про свої далекосяжнi намiри: там на нього чекали вже посланцi з вiстями
вiд Борича.
Не хотiв вiрити тому, що почув, однак не вiрити теж не мiг. Чи Борич
слав би людей аж iз Маркiанополя, коли б не був певен: ромеї таки
готуються до походу?
"Оце таке твоє сольство, iмператоре? - питався в того, вiд кого мав
неабиякi обiцянки. - Оце така щирiсть i така правда? "
Перше, що зробив, - розiслав гiнцiв. Звiдомляв про загрозу нового
вторгнення князя Добрита у Волинi, звiдомляв i полян та уличiв. Вепровi ж
повелiв змiнити сокири на мечi й зiбрати пiд свою руку весь тамтешнiй люд.
Сам теж не забарився згромадити iз будiвничих дружину й повернувся до
Черна. Настав час не покладатися на тверезий розум ромейського iмператора.
Тiльки б не спiзнитися зiбрати до спаду води в Дунаї дужу силу. Все iнше
вирiшать меч i розум, розум i меч.
Висока дунайська вода спадала повiльно i довго, так довго, що зiбранi
пiд рукою Волота дулiбськi, полянськi вої, як i вої сусiдiв уличiв, почали
ремствувати: чи не даремна ця ратна виправа, чи не пустив хтось навмисну
чутку, аби нашкодити слов'янам? В полях зрiє хлiб, по лiсах повнятьсямедом
бортi, а господарi кинули усе те напризволяще, тирлуються в Придунав'ї. I
ромеїв не провчать, i втрати матимуть такi, що їх нiчим уже не вiдшкодуєш.
- Що робитимемо, княже? - прийшли i сказали нарештi самому привiдцi.
Думав, дошукувався i таки знайшов її, одповiдь.
- А що роблять в такому разi ? Не йдуть ромеї, то нам тра йти до
ромеїв. Одбирайте спритних звiдуиiв, пошлемо їх на супрот-берег Дунаю за
звiдами. Най понишпорять та побачать, що роблять ромеї, збираються чи не
збираються вони йти в нашу землю.
На те охоче пристали i звiдунiв одiбрали рiвно стiльки десяткiв на чолi
з десятськими, скiльки було на ромейськiм березi фортець. Розтлумачили, де
i як мають переправитися, що вивiдати, переправившись, та й стали ждати..
Так чи iнак, а звiди мають покласти край марному сидiнню.
Вони й поклали, та не так, як мислив собi князь i тi, що були з князем.
Звiдуни повернулися й сказали: ромеїв справдi до гибелi в фортецях, одначе
не видно, щоб вони готувалися до вторгнення. Возять камiнь i мурують
стiни.
- Зводять новi фортецi?
- Ба нi, нарощують заборола в старих, мурують новi споруди на подвiр'ях
фортець.
То була заковика i неабияка. Невже Борич натрапив на ложний слiд i
обманувся? А коли нi? Коли ждуть-таки спаду води й змiцнюють тим часом
фортецi? Можуть i так собi мислити: "Чого йти до слов'ян, коли не зiбраний
ще урожай на нивах, не насотано меду з бортей? Хай покладуть усе в хижi та
будуть готовi зустрiти гостей не лише з простягнутими для вериг руками, а
й iз хлiбом-сiллю".
Коли це правда, не втримати йому коло себе анi полян та уличiв, анi
дулiбiв. Щасливi мислi - нечастi гостi, ця ж прийшла й осiнила якось
неждано й негадано: а чом i йому не робити те, що роблять ромеї, - знов
повернути усiх до заступа i сокири?
З тiєю думкою вийшов перед тисяцьких i постарався втлумачити їм:
легковажити не час; а щоб зiбраний у пониззi люд не нудьгував без дiла i
менше думав про свої вогнища, посилає його на припинене через чутку про
вторгнення спорудження веж. З князем Добритом є така домовленiсть: рано чи
пiзно все одно треба буде приходити сюди i споруджувати.
Не був би вiн князь, привiдця воїв i дружини, а до того ж муж думаючий,
коли б на тому й заспокоївся. Кажуть, у ромеїв не спостерiгається помислiв
про ратну виправу за Дунай? Хай кажуть, а вiн знову пошле своїх звiдунiв
на супротивний бiк - хай стежать за ромеями, хай знають, якi в них помисли
сьогоднi, якi завтра.
За цим разом вибiр його випав на найближчi задунайськi твердi Ульмiтон
та Туррiс i був, здається, вдалим: саме в Ульмiтон прибували та й
прибували вої з ромейських провiнцiй.
- Це i є вона, розгадка Хiльбудiєвого замислу, - радiв чомусь Волот. -
В Ульмiтонi накопичуються сили, що вторгатимуться.
Стежити за ромеями, що таборилися по фортецях, доручив одному з
найкмiтливiших своїх сотникiв.
- Не спускай ока з них, - повелiв йому, - найпаче з тих, що в
Ульмiтонi.
Звiдiв не було седмиць чотири, зрештою прискакав гiнець i сказав:
сидять ромеї; ходять удень на муштри, увечерi п'ють вино, а з фортецi не
йдуть.
- А що сотник? Якi його намiри?
- Вивiдувати i ждати.
- Розумно. Пождемо й ми, коли так.
Ждали седмицю, за нею другу, за другою й третю. А одразу по третiй
прискакало кiлька гiнцiв iз речницею вiд сотника: ромеї згуртували
манiпули в когорти й пiшли на Туррiс.
- До бронi, слов'яни! - звелiв князь.
Знали тепер кожен Хiльбудiїв крок, як знали й те, скiльки iде з ним
когорт, де зупиняються на нiч i куди зникають по ночi.
Тисячi стояли поодаль вiд Дунаю i не виказували своєї присутностi..
Таке повелiння князя Волота: дати ромеям можливiсть переправитися на цей
бiк, а вже як переправляться й пiдуть на своє чорне дiло, тиверцi й дулiби
стануть їм на путi - так, щоб охопити Хiльбудiєвi когорти пiвколом. А
оскiльки по один бiк у ромеїв буде глибоке й широке, мов море, озеро, по
другий - не менш глибокий i бистроплинний Прут, а за Прутом - вої iз
стрiлами, то ромеям нiчого iншого не лишатиметься, як прийняти бiй.
Перше, що трапилося Хiльбудiю на путi в Тиверську землю, була почата й
незавершена будова.
- Бачили? - показав тим, хто був поруч. - Ще трiшки замешкалися б - i
анти спорудили б на нашiй путi другi Довгi стiни.
- А так. Гляньте, скiльки землi, колод навезено, ба камiння навiть. Для
стiн, може, й замало, а для фортецi чом же.
- Земляної чи дерев'яної?
- Глинобитної.
Смiх, жарти та дотепи, а все ж серед безжурних жартiвникiв знайшлися й
тверезiшi.
- Зверни увагу, стратегу: робота провадилася щойно. Дуже можливо, що
анти десь поруч.
Хiльбудiй знову вiдбувся жартом, а все ж не полишив застережень
центурiона поза увагою. Спинився, приглянувся до зритої копитами путi й
повелiв вислати поперед когорт, по праву i по лiву руч вiд них кiнних
звiдунiв.
Очолюваний ним легiон не такий великий, щоб вважатися вiйськом, та не
такий i малий, щоб вести його в землю варварiв по однiй путi. А змушений
був, принаймнi поки здолають горловину мiж озером i Прутом. Подiлив легiон
на когорти, визначив дистанцiю й звелiв правитися одна за одною,
дотримуючись дистанцiї. Коли ж трапиться таке, що вийдуть i стануть на
путi слов'яни, перша колона має стати чолом до них i прийняти бiй, двi
iншi вийдуть на фланги й дiятимуть так, як вимагатимуть обставини бою: або
ж вiзьмуть на себе варварiв, що будуть на флангах, або ж обiйдуть тих, що
стануть на путi, i вдарять на них з флангiв.
Висланий наперед роз'їзд вихопився на широку галявину обабiч путi i
змушений був зупинитися.
-- Слiди свiжi, - уголос мiркував привiдця. - Анти тiльки-но пройшли
тут i великими силами. Що, коли отам, за галявиною, стали заступом i
нав'яжуть сiч?
Легiонери мовчки переглянулися з ним i не стали розраджувати.
- Зробимо так, - повелiв привiдця роз'їзду. - П'ятеро поскачуть уперед
i вивiдають, чи є хто в лiсi, а вивiдавши, дадуть знати.
- Ну, а коли нiкого не буде?
- Правитиметеся далi, тiльки ближче до нас, на вiдстанi одного-двох
стрелищ.
Були обережнi i, здавалось, аж надто пильнi, а таки прогледiли появу
слов'ян. Тодi аж збагнули, що то не хтось iнший, тиверськi вої, як їм
заступили путь.
Подалися було назад, а позаду теж заступ, кинулись праворуч, у лiс, - i
там кiнний заступ.
"Це кiнець, - подумав ромейський привiдця. - I, що найгiрше, така ж
доля спiткає й тих, що йдуть за нами й покладаються на нас".
- Попробуємо пробитися, - повелiв легiонерам. - Кому пощастить
вихопитися, постарайтеся доправитись до когорт i попередити: на цiй
галявинi усьому легiону готується пастка. Усьому, зрозумiли?
Вони звернули з путi й погнали коней туди, де менше було воїв. Та не
для того їх брали в лабети, щоб випускати. Однi полягли, стятi мечами чи
стрiлами, iншi, не бачачи порятунку, склали перед тиверцями броню свою й
простягли руки для пут.
Те саме спiткало й боковi роз'їзди. Хтось iз тих, бокових, пробував,
щоправда, докричатися до Хiльбудiя, та Хiльбудiй був надто веселий тiєї
митi, аби почути застережливий крик своїх звiдунiв. Їхав на чолi першої
когорти, оточений веселими вершниками, й гадки не мав, що може щось
статися, та ще тут, у придунайськiй глушинi, наiменованiй незайманщиною.
Коли ж сталось-таки - перед його когортами, нiби з землi, постав надiйний
слов'янський заступ iз лучникiв i мечникiв, єдине, на що спромiгся з
несподiванки, повелiв прискорити вихiд когорт iз лiсу.
- Першим п'ятьом когортам стати дугою й бути готовими до зустрiчi з
варварами, всiм iншим розвернутися й прикрити тил!
Нiби у воду дивився. Не встигли його когорти висипатись на галявину й
стати в бойовi лави, як там, попереду, а перегодом по праву i по лiву руч
ожив лiс, галявини в мiжлiссi й звiдти хмарою посунули на ромеїв лави
лучникiв. Скiльки їх, важко було збагнути. Одне бачив: їм немає
кiнця-краю. Iшли щiльно й заслонялися щитами, обступали звiдусiль.
- Щитоносцiв наперед! Стати стiною, зупинити стрiлами.
У ромейських лавах зчинилася ворохобня. Тi, кому наказано стати супроти
слов'ян стiною, спiшно пробиралися наперед, iншi приймали їхнiх коней i
норовили вiдiйти до лiсу, ще iншi шикувалися в колони мечникiв i ждали
нагоди пiти на пiших в кiннiм строю. А поспiх - мала утiха. Десь встигли
щитоносцi стати супроти антiв, зустрiти їх хмарами стрiл, а десь i нi. I
там, де не було щитiв чи не так щiльно летiли стрiли, анти навалилися дужо
й зламали лави, клали пiд ноги чи стиналися з тими, що боронились. У
прорубанi ними вiкна-проломи не забарилися вломитись тиверськi та
дулiбськi вершники. Немов буря приморська а чи вихор польовий влетiли туди
на буланих, вороних, гнiдих та бiлих конях, м'яли щитоносцiв копитами,
рубали навсiбiч мечами, збадьорювали себе i тих, що йшли плiч-о-плiч,
диким посвистом та гуком-перегуком. I все ж анi посвисти, анi перегуки не
могли заглушити багатоголосого брязкоту мечiв, чийогось торжества, а
чийогось i передсмертного волання про помiч, так само як тi волання
неспроможнi були осилити iржання коней. Таким здичавiло голосним i таким
тривожним видавалося воно, мовби тиха донедавна галявина горiла вогнем або
вiщувала проваллям-загибеллю.
Хiльбудiй зiбрав коло себе найбоєздатнiшi манiпули й намагався дати
побоїську якийсь лад. Сидiв на високому, з буйною бiлястою гривою конi й
пильно стежив за тим, що робилося в переднiх лавах.
- Iоанне! - кликав котрогось iз мечникiв, що стояли напоготовi. - Скачи
в третю когорту й перекажи її привiдцi моє повелiння: хай одрубає оте
антське вiстря та стає стiною супроти решти. З одрубаними ми й самi
упораємось.
- Буде сказано, стратегу.
- Євдемоне! - рiзко обертався до iншого, цього разу - центурiона. -
Бери свою манiпулу й винищ отих варварiв, - показав рукою. - Потiм пiдеш
на помiч першiй когортi.
- Iду, привiдцю.
Хiльбудiю не все i не завжди видно. Тому пiдводиться час вiд часу в
стременах i старається бодай якось доглянутись, що робиться в його лавах.
Саме за тими розглядинами й застигає його крик посланця вiд поставлених на
захист тилу когорт.
- Достойний! Варвари напирають i з тилу. Сили великi, не вистоїмо!
- Передай Флавiю i всiм воїнам: єдина надiя в цих лещатах - меч i щит.
Бiльше немає на що надiятись!
Знав: з ним лiпшi фракiйськi когорти, тi, що були не так давно у сiчах
з iранцями й переданi iмператором пiд його надiйну руку. Тому й не
переставав вiрити: хоча вої його й опинилися в зашморгу, варварам не так
просто буде зiм'яти їх i примусити показати спину. Це досвiдченi мечники
та щитоносцi, вони спершу кiлькох варварiв покладуть, а тодi вже самi
ляжуть. Саме так: дiйде до краю, то ляжуть, все ж не покажуть спини.
Найбiльше дiстається чоловим манiпулам. Он як порiдiли вони, стримуючи
ворожi сотнi. Десь тiльки оступилися й рубаються, прикрившись щитами, десь
стали невеликим пiвколом i стоять, мовби скеля в розбурханому морi, а десь
їх всього лиш острiвки, що ось-ось накриються хвилями.
Обернувся до тих, котрi стояли пiд його рукою як остання надiя на
порятунок, i застиг, вражений: анти прорвали лави не лише щитоносцiв, а й
мечникiв i пруть кiнною ватагою прямiсiнько на нього й зiбранi пiд його
рукою манiпули.
- В мечi! За мною, вперед!
Встиг крикнути ще тим, що обходили його по праву i лiву руч:
"Постарайтеся взяти в лещата i знищити", - та тим i вичерпав свої
можливостi правити воями: перед ним вирiс рудобородий ант i змусив
пiдставити пiд занесеного над головою меча вивiрений у такiм дiлi
мiдiйський щит. А тiльки-но одвiв той удар, як одразу ж i сам нанiс його.
Бо мав уже не одного i не двох перед собою, опинився в тiй круговертi, що
анти iменують сiчею, а перси - рiзаниною. Рубався вправно i дужо, так
вправно, що вiдчув вiд того насолоду, а вiдтак приплив сили та певностi:
вiн - бувалий воїн, йому цi варвари, мовби смiття в рiчковому потоцi: ото
тiльки й прикростi, що огидне. Не певний за когорти, собi ж прокладе у цiм
потоцi путь i вихопиться на волю.
Мабуть, не одного стяв уже дужим ударом правицi, бачив: примiтили його
вправнiсть i розступаються. Удають тiльки, що пруть на ромейського витязя
на гнiдiм конi, коли доходить до сутички, або ж пiдставляють пiд удар щита
i вислизають, або ж обходять стороною. Ба нi, помиляється. Он пре якийсь
прямiсiнько на нього. Молодий, безусий ще, а очi, мов у звiря, налилися
кров'ю. Не меча - сулицю нацiлює. Невже сподiвається вибити його,
Хiльбудiя, з сiдла?
Занiс над головою меча i не встиг вiдбити ним варварову сулицю, як вона
схитнулася i ледве не пропорола йому ребра. Коли б не панцир, так i
сталося б.
- Боривой! - почув дужий голос. - Цього не чiпай. Це сам Хiльбудiй, вiн
мiй!
Оглянувся й побачив, як здибив той, що кричав, коня, норовить
розвернути його й гнати услiд за ромейським привiдцею.
"Тиверський князь? Той, що гостив у Маркiанополi? Що ж_ робити?
Покладатися на дужу силу коня свого чи розвернутись i покластися на щит i
меч? Коли втiкатиму, можуть уразити сулицею в спину. Та чи й личить менi,
полководцю, утiкати?"
Розвернув по крутому колу Гнiдого й пустив у зворотну путь. Треба,
значить, треба, iншого не вигадаєш.
Першим гнав на нього розпластаного в аерi коня безусий, той самий,
котрому казали: "Не чiпай".
"Завзятий хлопчисько, - подумав, - знає на кого йде, i таки йде. Ну,
стривай же!"
Хiльбудiй махнув мечем i так рубонув ним по нацiленiй на нього сулицi,
що вона бринькнула i вилетiла воїновi з рук. Тiєї ж митi налетiв на
кiлькох i встиг звалити коневi пiд ноги лиш першого. Всi iншi оточили
стiною й наставили сулицi.
- Скорися, Хiльбудiю! - повелiв князь Волот. - Когорти твої розбитi,
виправа програна.
Не думав, що робить, чи таки покладався на щось. Приострожив коня й
кинув його прямiсiнько на Волота. Одначе й князь не ловив гав. Зняв
крутiше сулицю, i кiнь, опускаючись, наразився на неї горлом. Заiржав
болiсно, шарпнувся набiк i викинув вершника з сiдла, пiд ноги Вепрового
коня. А Вепр не з тих, що губляться: зловчився й приткнув ромейського
привiдцю мечем до землi.
- Нащо ти так? - спохмурнiв, виказуючи своє невдоволення, Волот. - Вiн
був уже наш, треба було в полон брати!
- Гадаєш, що треба? А навiщо? Iмператор не поскупиться золотом,
викупить його i знову натравить на нас. Надто занадився цей вовк у нашу
кошару, мертвий вiн безпечнiший буде.
XX
Дiд Борич правду казав: навiкулярiй - муж лiтнiй. Ось тiльки
добронравностi його не зовсiм йме вiри. Старий грек не зглянувся на те, що
вона - кругла сирота, що її гонить по свiту горе, взяв добре за перевiз та
ще й кректав, певно, сумнiвався, що бере потрiбну цiну. Може, саме тому
зобов'язав Миловиду готувати, доки буде на лодiї, для нього i його
найближчих помiчникiв їжу, бурчав, а то й рикав на всiх, виказуючи своє
невдоволення. Зате правдою було й те, що анi сам, анi iншим не дозволив
зобидити її. Бiльше того, розпитав за довгi днi i ночi плавання, кого
шукає, чому шукає, й пiшов iз Миловидою до Нiкополя, знайшов людей, котрi
знали, де анти, що ними торгували позатамтого передлiття в Нiкополi.
- Є тут анти, - казали дiвчинi. - Чимало вельмож Епiра мають
рабiв-антiв.. Однi за слуг-стольникiв у них, iншi - за спальникiв,
садiвникiв а чи рибалок.
Показували й розказували, як пройти до тих вельмож, як пiдступитись та
поговорити, а Миловида слухала й кивала головою.
- Я пiду, володарю достойний, тепер сама вже пiду, - сказала зрештою
навiкулярiєвi.
Грек крекнув за звичкою а чи сумнiваючись, що сама вона вдiє щось, i,
надумавшись, порадив:
- Я стоятиму там, де стою, до пiслязавтра. Коли знайдеш судженого чи,
не знайшовши, захочеш повернутися в свої краї, прийди й скажи, або сам
доправлю, або знайду таких, що доправлять.
Подякувала й пiшла вузькими вуличками чужого города. I що далi йшла, то
менше певностi було, що вiднайде в нiм Божейка: таким холодом вiяло на
серце i таку порожнечу почувала в серцi, нiби тепер тiльки прозрiло воно й
сказало правду: даремна твоя затiя, дiвко; не одкриються перед тобою мiцнi
ворота в кам'яних загорожах i не являть тобi лада твого.
А все ж стукалася в тi, що видавались наймiцнiшими, i кланялась за
звичаєм батькiв своїх, а поклонившись, питала: чи то правда, що в
достойних вельмож є раби-анти? Вона суджена одного з них, прийшла, аби
викупити його з неволi або ж стати такою, як i вiн, невiльницею. Хай уже
як буде, так i буде, аби тiльки вкупi.
Її не завжди розумiли, а то й зовсiм не хотiли розумiти. "Нема таких",
- казали i зачиняли ворота. Одначе бiльшiсть зглядалася все-таки на її
жалiсно-благальний вид, а може, й на молодiсть. Зачувши, що шукає антiв,
кликали когось iз них i велiли:
- Вислухай i скажи, чого хоче це дiвча.
Миловидка терпляче повторювала, чого хоче, а зачувши рiдне слово, i
зовсiм розчулювалась:
- Божейком звуть мого лада. З Випалу вiн, iз Тиверської землi. Такий
лiпотний собою, такий лiпотний, що змалювати не можу.
Їй не зразу казали: "Не бачили, не знаємо". Бiльше питали та
допитувались, чи давно з Тиверi, чи має надiю повернутися туди, а вже
потiм радили: спитай у тих i в тих, ми не вiдаємо.
I Миловидка знову йшла, кланялася й питала. Аж поки не пересвiдчилася:
бiльше нiкого питати. Певно, немає тут Божейка, коли не бачили й не
знають. Усi ж бо кажуть: продавали тiверцiв у Нiкополi, а продати могли не
лише нiкопольцям; були на тому торзi покупцi i з Верони, i з Фессалонiки.
- В якiй же сторонi свiту вони, Верона, Фессалонiка?
- Верона - в Iталiї, - пояснила старша серед полонянок, - Фессалонiка -
в Грецiї. Iди в пристанище й напитуй лодiй, що правитимуться туди. Гляди,
хтось зглянеться й перекине через море.
Постояли, пожурилися та й розiйшлися. Одна донизу спускалася i не
бачила свiту за сльозами, iншi догори йшли i теж не бачили. Бо широкий був
окольний свiт, та не для них, бо весело свiтило над головою сонце, та не
їм.
XXI
Князь Волот був твердий i неподатливий, мовби скеля в горах: мало
порубати та полонити ромеїв у своїй землi, настав час самим пiти до них i
сказати: "Не ходили б ви, не приходили б i ми. Оскiльки ж ходите i мало не
щолiта, це наша кара за татьбу вашу".
Не вiдав, що скажуть вої на той його намiр, тим паче вої сусiднiх
земель, привiдцi їхнi. чомусь вiдмовчуються, зирять то на нього, князя
Тиверi, то на Iдарича, котрий є тут привiдцею мужiв думаючих i заодно -
правою рукою князя Добрита.
- Нам велено потяти ромеїв у Придунав'ї, - розраджував вiн Волота, - i
аж нiяк не велено iти за Дунай. На те потрiбна не така, як є нинi, сила.
- Нiби вона мала.
- На те, щоб iти на ромеїв, мала.
- Збагнiть, - гнiвався Волот, - доки збиратимемо велику силу, ромеї
опам'ятаються i стануть супроти нас другою Довгою стiною. Зволiкати не
варто анi дня. Треба йти за Дунай i гнати знекровленого, позбавленого
привiдцi супостата аж до Довгої стiни, а може, дiстати оружною рукою й за
стiною. Це нагода, братiє, i така, що вдруге може й не трапитись.
- Раз ходили вже. Забули, чим усе те завершилось?
- Раз на раз не виходить, Iдаричу. Тодi не було слушної нагоди, тепер
є. Честь мужiв ратних кличе: пiдiть i примусьте ромеїв не посягати на
чуже.
Волот був аж надто певний себе, щоб бути спокiйним. Та не менше
певностi вчувалося i в голосi Iдарича.
- Щоб iти в чужу землю, - стояв вiн на своєму, - треба знати, з якою
раттю зустрiнетеся в тiй землi. Чи ви щось знаєте?
- А ви? - вкинув слово привiдця полян. - Хай ми не знаємо, яку рать
виставлять ромеї, коли пiдемо на них, а чому не знаєте ви, княжi сли i
мужi думаючi.
- Дещо знаємо: ромеї пiдписали з Iраном вiчний мир i, отже, мають
легiони, котрi й стануть супроти вас, коли пiдете.'
- Тi легiони пiшли вже на завоювання полуночної Африки у вандалiв.
- Гадаєте? А той, що приводив Хiльбудiй, де взявся? Чи, може, думаєте,
що вiн один у нього?
- Того не думаємо, Iдаричу. I все ж дуже можливо, що виправа та
лишилася поза вiдомом iмперiї. Хiльбудiй взяв позатамтого передлiття
великий полон у нашiй землi, мiг спокуситися на нього й цього полiття. А
коли так, iмперiя не готувалася до зустрiчi з нами, вона не спроможна буде
стримати нас. Ось чому я теж стаю на бiк князя Волота: коли вже йти за
Дунай, то сьогоднi, негайно.
- Уличi теж пристають на це.
Видно було: Iдарич похитнувся у своїй певностi, а все ж не збирався
поступатися остаточно.
- А що скажуть воi? Вони здобули непоганий полон - i ромеїв, i їхнiх
коней. Чи пiдуть iз ним за Дунай?
- Цьому легко зарадити, - вихопився Волот. - Кожна рать - тиверська,
улицька, полянська чи дулiбська - видiлить по сотнi воїв, i тi вої
доправлять полон до своїх общин. Решта пiде з нами.
- Мудро сказано, - пiдтримав свого князя Вепр. - Зважуйся, Iдаричу. На
тебе поклав князь Добрит вирiшувати долю слов'янської землi, тож i
вирiшуй.
- А ратну виправу, - пiдтримав його полянин Гудима, - благополучне
завершення її ми беремо на себе.
- Усi так гадають?
- Усi, Iдаричу!
- На тому й складається ряд - ряд мужiв думаючих i ратних. Iдiть до
воїв i постарайтеся передати цю свою буєсть воям. Коли вже йти, то маємо
йти, запаленi нею, ратною буєстю, як i вiрою в торжество своєї правди i
свого меча..
XXII
Богданко сидiв на товстiй сосновiй колодi пiд дубом i дослухався до
крокiв, що зближалися з ним.
- Хто це був, бабусю?
- Якийсь чужинець.
- З iншого городища чи таки з чужої землi?
- Таки з чужої. I з далекої, мабуть, по-нашому не розумiє.
- То, може, вiн - ромей?
- Може, й ромей, а може, з тих, що прийшли до нас разом iз ромеями. В
їхнiй ратi всякi є.
- I ви запросили його до вогнища, подiлилися хлiбом-сiллю?
- А чого мала б не запрошувати i не дiлитися?
- Таж вiн - супостат, ворог роду нашому i землi нашiй!
- Супостати тi, внуча моє, що прийшли до нас iз мечем. Цей прийшов iз
добрим словом.
- Бо вибили меча iз рук, тому й прийшов iз добрим словом. За тим добрим
словом можуть ховатися злi умисли. Чужинець-бо єсть.
- Язвлений вiн, Богданку, де йому до злого умислу. А опрiч того,
запам'ятай, внуча моє: всякий нагодований тобою, навiть коли вiн чужинець,
перестає бути ворогом. Це, щоб знав, не просто слова, це - правiчний покон
роду нашого. На ньому стояла й мусить стояти Тиверська земля, коли хочемо
жити на нiй у добрi та мирi.
- Чи ми не живемо за цим поконом? Чому ж ромеї йдуть та й iдуть у землю
нашу з мечем та вогнем?
- За те карати треба, самим же не гоже лiзти в чужу землю.
- Нарiкаєте на тата i його похiд? То вiн же затим i пiшов, щоб
покарати.
- Я не нарiкаю на нього, внучку. Одначе й не тiшуся з того, що пiшов за
Дунай.. Багато кровi проллється там, ой багато! А то - богопротивне дiло.
Боги iнше заповiдали людям на цiй благословеннiй їхнiм промислом землi.
Давно-давно, тодi ще, як цей бiлий та ясний свiт повнився бiльше голосом
сумирного птаства, анiж людською заздрiстю, як земля плавала в свiтовiм
океанi незайманою дiвою - i нерубаною, i неораною, i нетолоченою, жило на
долах при морi та при лiсi три роди: один - бiлоликий, другий -
смаглоликий, третiй - темноликий. Жили вони нарiзно i разом з тим купно.
Нарiзно, бо кожен рiд сам собi добував їжу, i купно, бо таки ж сусiдили i
не раз сходилися, правлячись на лови. Не ворогували, бо ловити було що i
було де, однак i не родичалися, оскiльки сходилися лише мужi з мужами. Та
ось проник хтось iз бiлоликих до смаглоликих i нагледiв дiвчину, а
нагледiвши, не став вагатися: пiдстерiг, коли була сама, i умкнув її. На
лихо, те саме зробив смаглоликий у темноликих. Тут i зчинилася ворохобня,
пiшов рiд на рiд i став нищити один другого оружною рукою. Старшi дивились
на те, дивилися та й сказали своїм родам: "Визначте обводи земель родових
та й живiть нарiзно, не переступаючи тих обводiв". Послухались i зробили
так - визначили обводи. Та чи мiг якийсь незримий обвод бути недоступною
стiною? Чи спиниш того, хто звик правитися на лови у вподобане ним мiсце?
I правились, i ловили, i дiвок умикали, i оружною рукою ходили рiд на рiд,
аж поки не змусили старiйшин родових зiбратися на вселюдську раду, а вже
рада покликала князiв i сказала: "Не вмiєте жити добрими сусiдами,
розiйдiться".
"Як то?" - князi їм.
"А так. Земля велика, подiлiть її на три царства та й живiть кожен у
своїм - так далеко один вiд другого, щоб анi дiйти, анi доїхати, анi
допливти"..
"Маємо iти з цих долiв?"
"Маєте. Одному роду-плем'ю хай будуть лiси та степи, другому - гори,
третьому та земля, що довкола неї море та й море. Так i житимете: однi з
лiсу, другi з гiр, третi з моря.
Князi не поспiшали зголошуватись.
"А кому ж який удiл?"
"Те визначить жереб".
I сумлiвались, i сперечались князi, а таки пристали до думки старiйшин
- потягли жереб та й сiли родами кожен у своїм царствi: бiлоликi - в
лiсовiм, смаглоликi - в гiрськiм, темноликi - там, де довкола землi море
та й море.
Довго жили нарiзно. Так довго, що й забули, хто вони, звiдки прийшли в
своє царство, були в них роди-сусiди чи не було. Бiлоликi ловили по лiсах
звiра, птахiв i жили з лiсу, смаглоликi задовольнялися тим, що давали
гори, темноликi багатiли, як могли, з моря. Та ось для одного з родiв -
того, що жив по лiсах, - настала бiда: лiси збiднiли на дичину. Люди туди,
люди сюди - таки немає її. А не стало дичини - не стало чого й їсти.
"Що робити?" - вдалися до старiйшин.
"У нас є поле, - сказали тi. - Подаймося в поле, ачей там знайдемо собi
поживу".
Знялись i подалися. I знайшли, що шукали, та ненадовго стало степової
поживи. Пiдросли дiти - i мусили питатисяради в батькiв, тепер уже
старiйшин: "Куди податися, де знайти їжу собi i дiтям своїм?"
I сказали старiйшини: "Аби не втратити й того, що маємо, пошлiм в усi
кiнцi звiдунiв, хай побачать та й нам скажуть, чи є десь незаймана земля,
що могла б прогодувати рiд наш?"
Довго їздили звiдуни - i тi, що поскакали на захiд сонця, i тi, що
поскакали на схiд та на полудень. А повернулися нi з чим. "Земля є, -
сказали старiйшинам, - та є на тiй землi й люди".
"А яка найбагатша?" - поцiкавились молодшi.
"Та, що належить гiрському роду-племенi".
"Пiдемо й пiдкоримо мечем!"кинули, мов iскру в хмиз. - Чули, iншого
порятунку нема, пiдемо й пiдкоримо тi землi мечем!"
Однак старiйшини не пристали до тiєї ради, бiльше того, стали супроти
неї стiною. "Нам заповiдана ця земля, - сказали. - Негоже iти й оружно
посягати на чужу".
"А з голоду гоже мерти?"
"Шукайте їжу в своїй землi. До чужої зась! Боги покарають за тi
противнi їхнiм умислам намiри!"
Змагались та й змагалися, а гору взяли таки тi, що хотiли їсти. Та не
встигли вони налаштуватися всiм родом до походу, як знялася буря,
замоложилося небо, i бог-громовик не забарився явити тим зухвальцям та
непослухам гнiв свiй: загримiв-загуркотiв, зближаючись, й ударив з-за хмар
смертоносними стрiлами.
"Боги противляться вашому умислу! - вийшли наперед i показали на те
знамення старiйшини. - Не смiйте порушувати добрий покон батькiв i дiдiв
ваших!"
"Дiди самi переселялися".
"Вони переселялися в своїй землi, на чужу не посягали!"
Привiдцi переселення хмурились. I не хотiлося їм зважати на старiйшин,
тим паче слухатись їх, i не зважати не могли. Боги справдi занепокоїлися в
небi, он як гримають у високостi та прищуть на землю стрiлами. А проте що
буде, коли послухаються старiйшин i залишаться в своїй землi? I завтра, i
пiслязавтра, i потому дiти проситимуть їсти. Де вiзьмуть її, їжу, i що
скажуть, коли нiчого буде дати?
Такi, що й не послухалися б старiйшин, одважилися б противитись
знаменню, коли б не розкололося тiєї митi небо i не хлинув у ту розколину
проливний дощ, такий густий i такий буряний, що про похiд годi було й
думати. Ховалися хто куди мiг, i рятували пожитки свої хто як мiг. Лише
старiйшини не стенулися перед тою зливою-потопом. Збудили в собi останню
буєсть-силу й прибрали суворiшого виду.
"Ви прогнiвили богiв! - показали патерицями на молодших. - Кайтеся i
просiть прощення. Чули, боги пустили на нас води свiтового океану. Кайтеся
i просiть прощення!"
Молодшi самi бачили: схоже, що й справдi розкололося вiд потужного
удару бога-громовика небо i в ту розколину хлинули води пiднебесся, того
океан-моря, якому не буде нi кiнця нi краю. Через те й не противилися вже.
Дивилися непевними очима на замоложений зливою-потопом свiт i шептали:
"Простiть нам, боги! Простiть нам, боги!"
А дощ не припинявся. Часом стишувався тiльки, ставав не таким
проливним, однак не припинявся. I день, i другий, i третiй. Аж поки не
заволали всi: "Змилуйтесь, боги! Змилуйтесь i дайте своє знамення: чи є
порятунок для нас, людей лiсу i поля? Де, на якiй путi-дорозi шукати його,
коли є? Вiд противного заповiтам батькiв намiру - iти в чужу землю й
добувати її мечем - зрiкаємось. Дайте знамення: чи є порятунок? Де, на
якiй путi-дорозi шукати його?"
За мить чи другу по тому благанню торохнув сильний, стрясаючий небо й
землю грiм - i перед старiйшинами, що стояли при капищi й молилися, упав
золотий плуг, услiд за плугом - золоте ярмо, а одразу за ярмом - сокира й
братниця.
"Ось воно, боже знамення! - закричали старiйшини й не стали зважати на
дощ, вибiгли i впали на колiна перед дарами неба. - Боги велять нам орати
землю, засiвати її злаками. Чули, не промислом вiйни, промислом
хлiборобiв-ратаїв маємо жити на землi!"
На ту радiсть i тi незвичнi для тривожної днини голоси збiглися всi, що
були поблизу i не поблизу люди. А коли перестав дощ i стекла у рiчки та
озера вода, побачили ще одне, не менш промовисте знамення: уся та сторона
свiту, куди мали намiр вести рiд свiй молодшi, виявилася одрiзаною
повiнню-водою. I не стоячою - тiєю, що текла з гiр, перла з дна, весело
гомонiла, поспiшаючи до моря.
Тодi й нарекли ту повноводу рiку Дунаєм, а визначену жеребом землю вiд
теплого до студеного океан-моря - Трояновою, по iменi старiйшини, що став
на прю з молошими i здолав сваволю молодших.
Бабуся Доброгнiва примовкла, схоже, що загадалася. А Богданковi саме
зараз i, може, бiльше, нiж будь-коли, хотiлося чути її.
- Бабцю, чули, бабцю, - кличе. - А те знамення дане лиш родовi, що жив
по лiсах та полях?
- Ну чом же? I тим, що в горах, i тим, що за морем, теж. Боги, коли
знаменують, то знаменують усьому людовi, що є на землi.
- Як же то, бабцю? Самi казали: у ромеїв iншi боги.
- Це тепер iншi, тодi були однi. Та й на те зваж: навiть ромейськi боги
кажуть ромеям: "Життя дається вам на те, щоб засiвали поле житом-пшеницею,
а не своїми й чужими кiстьми".
- Чому ж вони не скоряються божому повелiнню, iдуть та й iдуть через
Дунай?
- Дуже багато хочуть, внучку, тому й сваволять. А тим, хто багато хоче,
i страх перед богами не завада.
Стара, здається, знайшла те, що шукала: знов розповiдала та й
розповiдала, повчала та й повчала свого внука, а Богданко сидiв коло неї,
дослухався до її сумирно-ласкавого голосу й не знав, як йому бути. Бабуся
добра, он як багато обiцяє йому, та що має з тих обiцянок? Казала, вийдуть
у свiтлу п'ятницю на побачення з Золотою Косою, Ненаглядною Красою - i вiн
прозрiє. А не прозрiв, бач, як був темний, так i залишився. Тепер
запевняє: i до чужої землi не слiд iти, i чужинцiв треба милувати. А чи
так то? Чому не повиннi йти до них, коли вони iдуть на Тивер, беруть
полон, палять весi? Чому мають милувати їх, коли приходять татями i чинять
яко татi?
- Бабусю, - знову кличе стару. - А тi три роди, як люди, однаковi?
- Чимось однаковi, чимось нi. Казала ж бо: однi - бiлоликi, другi -
смаглоликi, третi -темноликi.
- Проте усi одноликi?
- Так, усi одноликi.
- Тож i правда людська мала б бути одноликою?
- Мала б, розумнику, - усмiхається Доброгнiва й обiймає та пригортає до
себе онука. - Мала б, та не є такою.
- А чому?
- Про те однi боги вiдають. Скажу лиш, що в одного вона має одне лице,
у другого - iнше, у третього - ще iнше. Скiльки на свiтi людей, стiльки й
правд.
- А в нас же з вами одна вона?
- Це зараз одна. Виростеш - можеш i не пристати до моєї правди. Чи таки
пристанеш?
Богданко нацiливсь було казати: "Так, пристану", - i стримався, а
стримавшись, загадався.
XXIII
Ще до переходу через Дунай князь i тисяцькi стали на думцi: не чiпати
ромейськi твердi при Дунаї. Залоги в них мiзернi, шкоди слов'янськiй землi
не вдiють, а крiм того, землю ту буде кому обстояти, коли сунуться. Отож,
переправившись, не стали зважати на придунайськi твердi, рушили всiєю
кiнною лавою в тридцять тисяч на Ульмiтон i Томи, впали на них, як падає
грозова хмара на незахищену землю, i, взявши усе, що можна було взяти,
заходилися палити та руйнувати зведенi ромеями споруди.
- Усе, що бере вогонь, палити дотла! - повелiв своїм воям князь. - Аби
городи цi не були гнiздами, де плодяться оси. Пристанища ж - i поготiв.
Вони - невiльницькi пристанища, на них сльози нашого люду, тож хай iдуть
за димом.
Лише тодi, як вдовольнився пожежами i тим, що залишили пiсля себе
пожежi, замислився: далi пiде Одес i Маркiанополь. Ну, про Одес iншої
думки не буде i вагань теж: та гiєна проковтнула тисячi й тисячi тиверцiв.
А як бути з Маркiанополем? Город той - тлумисько Хiльбудiя, там тi, що
лишилися за нього й правлять нинi краєм, а отже, мають при собi рать,
здатну ударити в спину. Одначе там живуть i тi, що прийшли та попередили:
Хiльбудiй помишляє лихе - хоче йти за Дунай. Не може ж вiн, князь Волот,
прийти i завдати тим своїм содругам прикрощiв.
- Гудимо! - повелiв тисяцькому полян. - Бери пiд свою руку уличiв i
йдiть на Одес. Повелiваю: зробiть там те, що зробили гуртом з Томами.
Головне ж, спалiть пристанище, споруди, в яких тримають до того, як
посадити в лодiї, бранцiв. Я пiду з тиверцями та дулiбами на Маркiанополь.
Зустрiнемося на путi в Анхiал або в самiм Анхiалi.
I вже тодi, як вiдвiв своїх воїв далеко вiд полян та уличiв, спинився i
сказав, об'їжджаючи лави:
- Все, що належало в Маркiанополi iмператору i фiску, Хiльбудiю i його
вельможам, - ваше. Города ж i горожан не чiпати. Чули? Анi города, анi
горожан! Хай знають, що ми не всiх караємо за злочини намiсника i його
ратi.
Вiдтодi, як вийшли з Ульмiтона i Том, жоден ромей не зустрiвся в путi.
Видно, поскакали землями Мiзiї гiнцi з придунайських твердей, а слiдом за
гiнцями пiшла гуляти й чутка: варвари iдуть. Отож i спустiли весi,
пустують i оселi в весях. Хто-хто, а поселяни Нижньої Мiзiї, як i Скiфiї,
знають, якi вони, варвари. Були тут вест-готи, були й анти-слов'яни, не
бракувало й тих, що правилися з готами, що їх кликали собi на помiч
римляни, а потiм - Вiзантiя. Тож i не дивно, що немає по весях анi
курiалiв-землевласникiв, анi арендаторiв-емфiтевсисiв. Дивує iнше: не
видно колонiв-землевласникiв iз неромейських поселян, в тiм числi й
колишнiх антiв. Усi по хащах-зарослях, в яругах та прибережних очеретах.
"Мабуть, надмiру нещаднi були ми в Ульмiтонi i Томах, - думає князь
Волот, вихитуючись у сiдлi, - i матимемо з того поганий зиск. Хто сiє
вiтер, той пожинає бурю. А втiм, - одумується, - хiба ми не для того йдемо
в ромейську землю, щоб нагнати страху всiм: i iмператоровi, i його
пiдданим? Таки ж для того".
Попереду зчинився галас, а невдовзi i людський тлум. Щось кажуть,
вимахуючи руками, пiшi, збираються та й збираються довкола них кiннi.
- Що тут скоїлося? -цiкавиться над'їхавши.
- Поселяни мiзiйськi вибiгли з яру.
Пробився до них й одразу ж пересвiдчився: то не мiзiйцi, то раби
мiзiйських курiалiв. I вибiгли вони не тому, що самi є антами i хочуть
пристати до антiв, - показують, де ховаються їхнi кривдники, просять
покарати за кривди.
- Скiльки їх?
- Увесь виводок, достойний. Господар i господиня, п'ять синiв i чотири
доньки. Та лакуз стiльки, скiльки у мене пальцiв на руках та ногах.
- То берiть дрюки та й карайте. А найлiпше буде, коли скористаєтеся
переляком своїх волостелинiв та накиваєтеп'ятами. Ми не за тим прийшли
сюди, аби ганятися по ярах за беззбройними. Скажiть лiпше, куди веде ця
путь.
- На Маркiанополь, достойний, на Маркiанополь.
- I далеко той город?
- За тамтим холмом уже й буде.
Велить сотням дотримуватися бойового ладу й бути готовими взяти
ромейський город на щит i сулицю. Всiм, що проходили повз нього, казав
одне i те ж: "Будьте готовi взяти ромейський город на щит i сулицю". Коли
ж обернув коня, аби їхати вже, раби знову торкнулися його стремена.
- Княже, бери i нас iз собою. Чи ми не анти i не вої?
- Пiшi ж бо єсть i без бронi.
- За обозом iтимемо. А буде сiча, добудемо i коней, i броню.
Дав згоду й поскакав наперед, туди, де були найнадiйнiшi в його ратi
сотнi, - княжа дружина.
Маркiанополь знав, куди й за чим пiшов намiсник Хiльбудiй. Через те
чутки про появу антiв на цiм березi Дунаю, а згодом - i пiд стiнами
їхнього города багатьом нагнали холоду в п'яти: якщо п'ятитисячний (i таки
ж добiрний) легiон на чолi з Хiльбудiєм не мiг упоратися з антами, то що
вдiє когорта, в якiй всього лиш кiлька манiпул?
Не покладалися на неї, а все ж перше, що зробили, довiдавшись про
наближення антiв, заперли всi ворота й велiли воям стати на стiни. То вже
потiм i зберуться, i радитимуться, i кидатимуть думкою в кожен закуток i
кожну нiрку, що можуть обiцяти рятунок. Бо рятуватися ж мусять. Саме з
Маркiанополя пiшли ромейськi когорти в антську землю раз, пiшли i вдруге,
це не чийсь - їхнiй привiдця завдав антам великого лиха - попалив оселi,
забрав i спровадив за море людей. Чи анти не вiдають про те? Чи не за тим
iдуть на Маркiанополь, аби спитати в маркiанопольцiв, пощо пустились на
татьбу?
Прийшли, коли оголосили раду, не лише кликанi, були на нiй i тi, кого
не кликали - церковники, майстровi, демархи. I всi дивилися на легiонерiв,
часом - на префекта. Що скажуть вони, опора їхня, i що вдiють? Господи,
надоум i врозуми їх, аби вдiяли розумне, спроможне вiдвести варварiв вiд
стiн, не допустити до спустошення, що такенеминуче, коли вiзьмуть стiни i
ввiйдуть у город. Анти - варвари, вони нiчим не погребують: нi майном, нi
життям.
- Порятунок один, - казали легiонери i казали твердо: - покликати на
стiни горожан, оборонятися всiм людом. - А де вiзьмемо зброю?
- Щось мають дiми, чимось подiляться легiонери.
- Дiми й дiмоти, - роздумував уголос префект, - чи не єдина пiдпора, на
яку можемо покладатися. Отож так i зробимо: звернемося до дiмiв, хай
кличуть до борнi всiх горожан i стають на захист города та й самих себе.
В умовах, що склалися в Маркiанополi, важко було вигадати щось
надiйнiше. I все ж раднi не поспiшали хапатися за висловлену щойно думку
як за рятiвну. Сидiли й думали, а ще нiмували думаючи.
- Когось не задовольняє наша речниця? - сполошився префект. - Отець
Iоанн, - звернувся до старшого з церковникiв. - Що скажете нам? Маєте iншу
раду чи пристаєте до тiєї, що чули?
Настоятель храму святого Фоки звiльна пiдвiвся й осiнив присутнiх на
радi хресним знаменням.
- Благословляю вас, братiє, на труд непосильний: взяти гору над
супостатом i нечестивцем, антами iменованим. Благословляю й глаголю:
будьте сильнi в цю тривожну годину, яко льви, i будьте мудрi, яко змiї.
Церква звернеться до всiх православних i закличе їх змiнити рала на мечi.
Воiстину правда: iдуть непросвiщенi варвари, тi, що не мають бога в серцi.
Вони - не лише смерть, гiєну вогненну несуть для всiх на мечах своїх, отож
всi мають стати на захист стiн i города. Та не забуваймо, мужi ратнi i
думаючi: путь до рятунку не єдиний. Я недаремно нагадав вам про мудрiсть.
Господь наш всемогутнiй i всеблагий надоумив мене сказати таке. То добре,
що ми кличемо всiх iти на ратний подвиг i захищати себе мечем на
городських стiнах. Одначе чом би нам не бути мудрiшими серед мудрих i не
виблагати собi щасливої долi iншим заходом: пiти до антiв i вблагати їх
залишити город наш у мирi й спокої.
Його явно не розумiли.
- Сподiваєтеся, святий отче, що послухаються?
- Коли пообiцяємо дати варварам по сто солiд з кожного мужа города
нашого, послухаються i пiдуть.
- Можливо, та ба...
- Не всi можуть дати такi солiди? Ви це хотiли сказати?
- Бо таки не всi. Коли начистоту, три чвертi горожан не дадуть навiть
по п'ятдесят.
- Те, чого не дадуть горожани, додадуть товстосуми, коли не хочуть
позбутися всього, а на додачу - й життя. Мiж радними запала тиша.
- Може, то занадто - по сто?
- Молiться богу, щоб не було замало.
I вiдмовчувались, i кректали, i сперечалися, i хто знає, чи й
зголосилися б давати антам такi грошi, коли б отець Iоанн, помисливши, не
пiдштовхнув їх пiд лiкоть.
- Церква перша подiлиться в нещастi з паствою своєю:
дасть за неiмущих десять тисяч солiд.
Раднi пожвавилися й стали прикидати, вiд кого з горожан слiд зажадати
бiльших, анiж сто солiд, внескiв.
А князь Волот наближався тим часом до Маркiанополя, i що ближче
пiдходив до нього, то наполегливiш дошукувався, як же йому зробити, аби i
ратну сверблячку воїв своїх задовольнити, i не нашкодити тим, що допомогли
йому покарати Хiльбудiя. Брань iз ромеями на цiм походi не завершиться. То
буде великою похибкою втратити звiдунiв i втратити тiльки тому, що комусь
хочеться помститися за вчиненi Тиверськiй землi кривди саме на
Маркiанополi. Сказати про це воям? А чи варто бути аж надто вiдвертим iз
воями?
Таки сказав би, мабуть, принаймнi привiдцям тисяч, коли б ромеї не
утримали вiд того необачного освiдчення: вийшли до його ратi з хрестами та
церковниками в одiяннi християнських жерцiв i сказали:
- Вiзьми, княже, дань, i пощади город наш, людей, що в городi. Чи вони
виннi, що намiсник Хiльбудiй обрав собi резиденцiєю саме Маркiанополь?
Спершу подивований був i не повiрив тiй речницi-рятунку, а повiривши,
не став вагатися. Єдине, чого зажадав вiд ромейських слiв, - дати зверх
усього десять бочiвок грецького вогню.
З того, як переглянулися мiж собою сли, неважко було догадатися: вони
поставленi перед неминучiстю вторгнення.
- Достойний, - сказали по забарнiм сум'яттi, - вогню у нас немає анi
бочiвки.
- А де є? В Одесу, Анхiалi?
- Боїмося помилитися, i все ж, гадаємо, що за грецьким вогнем тобi
доведеться йти до самого Константинополя. Десь-iнде навряд чи розживешся.
Певнi були, князь скаже зараз: "Iдiть i попередьте своїх привiдцiв:
беру город їхнiй на меч i сулицю". А вiн зиркнув на своїх радникiв i не
виказав чогось схожого на такий намiр.
-Коли матиму мiхи з золотом?
- За двi доби.
- Довго примушуєте таборитися. Жду до завтрашнього ранку. В противнiм
разi пiду на город.
Те, чого уникнули тиверськi вої пiд Маркiанополем, стало неминучим пiд
стiнами Анхiала. Пристанище i город оточували тут надiйнi стiни, в морi
стояв iмператорський флот, а то неабияка опора i певнiсть. Флот
прикриватиме пiдступи до города з моря, стiни - з суходолу. Коли ж
складеться так, що оборонцям доведеться залишити город, до їхнiх послуг
знову стане флот: хай не всi, все ж сядуть на триреми та квадриреми i
вiдпливуть до Константинополя. Тож i не вийшли тут, як пiд Маркiанополем,
ромейськi сли i не сказали: "Вiдступiться, матимете дань". Анхiал зустрiв
тиверцiв наглухо зачиненими ворiтьми, нiмотним мовчанням города i тих, що
в городi. А то - передгроззя. Доведеться стати табором i ждати полян та
уличiв.
Iдарич схвально поставився до намiрiв тиверського князя: почати виправу
з нападу на ворота, а головнi сили слов'ян кинути через морське
пристанище. Проте внiс i свої одмiни до тих намiрiв.
За велiнням князя Волота на приступ сiверських ворiт i сiверського
прибережжя йшли поляни та уличi, на приступ полуденних ворiт i полуденного
прибережжя - тиверцi та дулiби. Полки мали обступити город так, аби в
оборонцiв склалася думка: на них iде тьма i йде звiдусiль.
Так, власне, й було. Один полк засипав ромеїв стрiлами, iнший навально
йшов на стiни i не поглядав, як там у тих, що обiч, що позаду. Бо и без
розглядин знали: на приступ йшли всi, сотня за сотнею i лава за лавою. А
коли йде така сила, хто може вистояти i не стенутися? Перли ж бо тисячi,
однi з драбинами, iншi з оголеними мечами i перли такими дужими лавами, що
й стiни, здавалось, не стримають. Та ба, добiгли здебiльше тiльки до стiн.
Коли ж ставили драбини i пробували вийти по них на стiни, ромеї або
скидали зухвальцiв разом iз драбинами, або лили на голови гарячу смолу,
кидали камiння й примушували стинатися. I раз, i вдруге отак, i на
суходолi, i в прибережжi, там, де стiни виходили в море. Але поки князь не
пересвiдчився: даремнi тi потуги, а пересвiдчившись, дав своїм воям знак:
вiдiйти вiд стiн.
- Як це розумiти? - прискакав на змиленiм конi Гудима. - Ми домовлялися
вести виправу до переможного кiнця.
- Даремна затiя, воєводо. Не бачиш хiба: i стiни, i прибережжя
обороняються надiйно. Люди гинуть, iдучи на приступ, а який iз того хосен?
- Поляни були недалекi вже вiд того, щоб обiйти стiни й опинитися в
пристанищi з боку моря.
- Зате ми не змогли б пiдтримати полян. Я знайшов iншу стежину, що
виведе нас на стiни, а через стiни - в Анхiал. I, здається, надiйну.
Найперше, що звелiв, прибувши до табору, - звiльнити вози вiд поклаж.
На них, коли стемнiє, возитимуть землю й засипатимуть рови обiч ворiт.
Дереводiлам же велено було взяти сокири i йти до лiсу, в лiсi дружно стати
до роботи, - так дружно, щоб до ночi були змайстрованi вищi за стiни
дерев'янi сходнi. Коли змайструють та доправлять у табiр, поставлять тi
сходнi на вози-розводи i, прикриваючись ними, мовби широкими щитами,
пiдвезуть пiд самi стiни. Широкi доннi опори не дозволять ромеям анi
повалити, анi вiдiпхнути їх. Та й не встигнуть щось вдiяти. Сходнi - не
стiна-крутопадь, по сходнях легко i спритно пiдуть на зближення з ромеями
антськi вої. А вже як зблизяться та стануть на стiни, антiв не вчити, як
битися мечем та сулицею.
Дружина, ополченськi вої зустрiли ту княжу вигадку ладнiстю зробити
все, що велить, негайно, а ще - згуками радостi i щирої здравицi:
- Най славиться в родi i племенi тиверський князь, - кричали, - муж
ратний i думаючий!
Навiть бувалий у бувальцях Вепр змушений був поставити рогом подивованi
очi. Єдине, чим поцiкавився, коли надивувався: як же вої доправлять такi
громаддя з лiсу?
- А про це в них запитай. Гадаю, без нас iз тобою додумаються.
Поки слов'янськi вої качали на руках вози та засипали землею рiв, ромеї
ворохобились на стiнах - i галасували, i стрiлами прискали, i камiння
вергали на тих, що пiдходили близько. А не стали об'являтися бiля стiн,
заспокоїлись, схоже, що вклалися спати. Одначе то тiльки здавалося. Варто
було воям наблизитися iз сходнями, як знову обiзвались i забили на сполох.
Тиверцi йшли на приступ iз чотирма сходнями. Двоє з них пiдкотили й
поставили по один бiк вiд кованих мiддю ворiт, двоє - по другий. А коли
вже поставили, не ховалися зi своїми намiрами.
Першими йшли мужi княжої дружини. Вони досвiдченiшi, у них набита на
таких виправах рука. Та й привiдцi лiпше обiзнанi з ратним дiлом, анiж
десяцькi та сотники з ополчення. Знали: ця перша мить може бути
вирiшальною. Коли виберуться й стануть вчасно на вершинi сходень, коли
впадуть з верхнiх приступок ромеям на голови, iншi дружинники, за тими
iншими ще iншi не забаряться прийти на помiч, зiпхнуть ромеїв зi стiн,
заволодiють забороном, а там - i сходнями, що ведуть до ворiт.
Виправою по праву руч вiд брами керує сам князь, виправою по лiву руч -
воєвода Вепр. Обидва - мужi надiйнi. Тож iшли, керованi їхньою твердою
рукою, i певнi були: на вiрне дiло йдуть. чомусь, може, й доведеться
упасти намертво стятим, та не захлинеться в їхнiй кровi виправа. Привiдцi
поруч, привiдцi знають, що робити, аби не захлинулася.
Мало було на заборолах ромеїв чи перелякалися з несподiванки ромеї, тi,
що рубалися з ними, швидко i твердо вiдчули: вони долають ромеїв. А де
певнiсть, там є й сила, а де є сила, там буде й зверхнiсть.
- Княже! - спинився й заслонивсь вiд ромеїв щитом Вепрiв Боривой. -
Сотенного чiльної сотнi потято. Дружинники волiють знати: хто стане на
його мiсце?
- Ти, Боривою.
Отрок не поспiшає казати "гаразд" i не йде туди, куди мав би пiти вже.
- Чув, що сказав? Ставай на чолi сотнi й веди на ворота. Не зважай на
тих, що напиратимуть збоку. Ми вiзьмемо їх на себе. Твоя повиннiсть -
пробитися й розчинити ворота.
- Слухаю князя!
Був - i немає вже. А сiча триває. Забороло поблизу ворiт тиверське уже,
та до ворiт пробитися не можуть. Ромеї опам'яталися за час сiчi на
заборолi й стають перед слов'янами стiною. Їх рубають з плеча, колють,
обминаючи щити, у черево, на них тиснуть i тиснуть згори, а вони не
поступаються, коли ж i поступаються, то всього лиш на ту п'ядь, що її
обстоювали перед цим мертвi. Та ось новий привiдця чiльної сотнi крикнув
щось своїм тиверцям i перший стрибнув зi схiдцiв, що вели з заборола, на
землю, а там, на землi, виставив поперед себе щита i, прикриваючись ним,
рушив на спантеличених його зухвалiстю ромеїв.
Його приклад став повелiнням для iнших, i похитнулися ромейськi лави, а
похитнувшись, зламалися. В одному i в другому мiсцi. А те, що ламається,
важко стулити докупи, тим паче, що тиверцi стрибали та й стрибали iз
заборола, тиснули на тотi лави потужно i навально. Коли ж розчинилися
врештi-решт ворота i звiдти ринула в город пiша, а вслiд за пiшою й кiнна
лави, про оборону Анхiала i всiх, хто був на той час у Анхiалi, годi було
й думати.
Сидiв на конi уже й князь, сидiли лiпшi з мужiв його.
- Вперед, витязi! - Волот показав мечем туди, де був вир людський. -
Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете- на всю добу
дарую його вам!
Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане - котилося
хвилею торжество, а вслiд за торжеством правилися в город i вої.
...Може, й повелiв би вже князь Волот дружинi: "Доста!" Та не мiг
зламати даного на боролищi слова: "Вiзьмете Анхiал - на всю добу дарую
його вам". А коли не мiг, то що лишалося робити? Сидiв у вцiлiлiй оселi
котрогось iз ромейських вельмож i ждав, доки спливе вона, дарована дружинi
доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелiв добути ромейського вина,
покликав мужiв-однодумцiв i заходився коротати ту добу в хмiльних
веселощах, далi вiд лементу, що стоїть довкруж i колотить городом.
I все ж лемент проникав i крiзь стiни. З одного подвiр'я долiтали
погрози або хмiльнi спiви, з iншого - чиїсь нарiкання, ще з iншого -
плачi, а то й крики-верески, благання про помiч. У того беруть доньку, i
вона волає на всю околiю, просить кревних, сусiдiв порятувати її, той
позбувся майна чи солiд - i дорiкав татям за татьбу, комусь приглянулась
чужа жона - й чувся благальний крик не лише жони, а й усiєї родини.
Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними -
привiдцi уличiв та дулiбiв, а вже потiм - Гудима з мужами-полянами.
- А що, княже, - з порога мовив полянин, - може, на Анхiалу й
завершиться наш похiд у ромейськi землi?
- Чому б то? Пiсля такої виправи та подаватися назад? Ми не про те,
здається, домовлялися, коли вирушали за Дунай.
- А я, признатися, йшов сюди i думав: князь Волот затим i збирає
привiдцiв слов'янських воїв, аби сказати: вiдходимо.
- У воєводи є пiдстави так думати?
- Боюсь, що вперед не зможемо уже пiти. Князь бачив, що робиться в
городi?
Волот спiткнувся на словi i змовк; вiдчував: йому скажуть те, що сам
собi казав уже.
- Дещо бачив, а ще бiльше чув та й зараз чую. Одначе спинити воїв не
можу. Я обiцяв їм цей город i обiцяв за найтяжчої години.
- Обiцяне - закон, я розумiю. А все ж дарованим вої нашi користуються
занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городi кожному вiльно робити
дозволене i недозволене. Кажу про те, що вози в обозi нашiм вiднинi будуть
завантаженi не ратною поклажею, а майном горожан та ще дiвками
ромейськими.
- З якої це речi дiвками?
- З тiєї, княже, що гожi в ромеїв дiвки. У жони беруть їх нашi отроки.
А ще в'яжуть до возiв товар ромейський, яко придане жонам своїм. Тому й
питаюся: чи далеко пiдемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалi за
броню i стати до сiчi, коли доведеться ставати по-справжньому?
Гудима бiльше радився з князем, анiж попрiкав його за те, що коїться у
слов'янських ратях, а князь чув насамперед їх, попрiкання, i не знав, що
сказати полянському привiдцi. Заспокоїти? Вийдемо, мовляв, iз Анхiала -
розберемося i наведемо лад. Чи, може, протрубити путь i тим покласти край
свавiллю в завойованiм городi? Та ба, що скажуть вої, коли затрублять
передчасно в путь? Що їхнiй князь пускає слово на вiтер? Що вiн тодi лиш
добрий та щедрий, коли йому треба?
- Оскiльки є такi побоювання i такi нарiкання, - кинув позирк на
Iдарича, - давайте помiркуємо купно, як бути Далi.
- Анiяк, - вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як i в
сiчi, Вепр. - Муж iз полян правду сказав: обiцяне - закон. А коли так,
вiдступати вiд обiцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такi добрi до
ромеїв i так жалiємо ромеїв? Чи ромеї жалiли нас, коли приходили? Велике
диво: отроки беруть ромейських дiв собi в жони. А як ромеї брали наших дiв
i робили рабинями? Брали i торгували ними на торжищах, воєводо!
- На те вони ромеї, - спокiйно, одначе й твердо заперечив Гудима. - На
те у них i слава своя - людоловiв i работорговцiв. Коли вже ми пiшли
купно, всiма слов'янськими родами, то й покону маємо дотримуватися
всеслов'янського, а не осiбно тиверського. Чи так я речу? - обернувся до
Iдарича.
Той не квапився з речницею.
- Щось так, а щось i нi, -озвався нарештi, -Що вої зледащiють та
розгублять буєсть, нахапавши дiвиць та майна ромейського, то таки правда.
Одначе правдою є й те, що забирати в них нахапане, тим паче забороняти їм
бути господарями у взятiм на сулицю городi теж не випадає. Щось iнше слiд
вдiяти, аби ратi нашi могли йти далi.
- Вдiємо так, мабуть, - надумавсь i збадьорився тiєю думкою Волот. -
Усе, що стало тут набутком воїв, залишимо в Анхiалi. Залишимо й сторожу,
котра стерегтиме до нашого повернення як город, так i набуте в городi.
Воїв же запевнимо: кожен знайде своє, коли вертатиме в зворотну путь.
- А що, - пристав до тiєї ради Iдарич, - це мисль. Ось тiльки як буде,
коли й надалi залишатимемо по ромейських городах охорону? Чи не розгубимо
в такий спосiб свою рать?
Волот вiдчув потребу боронити себе.
- Скажу те, що й ти казав, Iдаричу: є у речах твоїх велика доля правди,
та є й те, що не ночує укупi з неправдою. У нас не було й не може бути
намiру ставати на ромейську стежку й заживати собi слави работорговцiв.
Одначе й прийшли ми в цю землю не затим, щоб подобатися ромеям. Най
знають, що за вчинену ними чи їхнiми воями татьбу на нашiй землi рано чи
пiзно доведеться розплачуватися i розплачуватися тим же: кров'ю, пожежами,
слiзьми. А знатимуть, менше пориватимуться до меча. Чи так я речу, братiє?
- Так, так! - не забарилися вiдгукнутися тиверцi.
- Ну, а коли так, то не думаймо багато про те, що сталося вже.
Обмiняймося братиицями i дiлiм це заслужене по трудах ратних застiлля.
Воно чи не найнадiйнiше рiднить людей. Тож най i нинi послужить братньому
єднанню родiв наших.
- I ратному теж.
- I ратному теж!
XXIV_
I солiд он скiльки викинула Миловидка, доки доправилася до Верони, i
ноги збила вже у Веронi, серце неабияк остудила вiдтодi, як полишила лодiю
та зiйшла на берег, а Божейка нема та й нема. Тиверцiв розшукала i одного,
i другого, i третього, та що з того? Усi знизують плечима, всi кажуть: "Не
бачили такого, не вiдаємо, де вiн". Або просять: "Розшукай, коли
повернешся в Тивер, кревних, скажи їм, най щось вдiють та визволять iз
неволi чужинської". Лише окремi, вислухавши, казали: "Iди, дiвчино, туди й
туди, запитай свого Божейка там ще, гляди, натрапиш".
Лишенько лихеє! Скiльки ж їй ходити ще, у кого питати? Чужий люд, чужа
земля, погомонiти немає з ким, а прихилитися - i поготiв. Добре, хоч лiто
зараз. Де сiла, там i спочила, де прилягла, там i заснула. Миловида,
правда, не лягає де попало. Вдень мiряє указанi людом путi, а надходить
цiч - норовить до стiжка прибитися, пiд стiжком сiна прихилити обважнiлу
за день голову. Спершу боялася - спала ж бо сама, а це вже й страх
розгубила: кому вона потрiбна, така убога та нужденна, з попеченим на
сонцi видом, з язвленими на камiннi та по стернях ногами? А ще виснажена
до краю. Самi кiстки та шкiра на кiстках.
Це вже остання, мабуть, її путь-дорiженька до оседкiв поблизу Верони.
Коли й той з полонених, до якого послали оце, не скаже, де Божейко,
вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодiї, що повезе у
зворотну путь. А що вдiєш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю i
так мало знайшла?
Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нiкополi антiв-рабiв, а
допитавшись, не вельми и зрадiла: вельможа видивився на неї, нiби вiвця на
нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звiдки знає його раба по iменi
Прядота?
- Я не знаю його, достойний, - пояснила через челядницю-тлумача. -
Анти, з котрими бачилася вже у Веронi, сказали, що Прядота може знати,
куди продали работорговцi мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся
Прядоти.
Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирiї Прядота, погомониш
про свiй клопiт iз Прядотою". Запросив сiсти, а посадивши, питавсь та й
питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що i як
довго правилась, хто то є - ладо. Миловидка нiчого не приховувала вiд
нього: вельможа видався їй добрим та спiвчутливим до її бiди, однак
бесiдувала через челядницю, а тому бесiда їхня тривала та й тривала. Коли
ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою,
i сказав:
- Гостя наша, бачу, стомилася в дорозi. Може, вона пiде скупається в
рiчцi та перепочине в нашiй оселi? Прядота не скоро буде.
- Спаси бiг, - зашарiлася. - Я потiм уже i купатимусь, i спочиватиму.
- Ну то перекуси чим бог послав.
Не зважилася вдруге перечити чи не встигла заперечити, - вельможа
сприйняв те миттєве мовчання за згоду й повелiв челядницi:
- Поведи цю дiвчину до рiчки, хай скупається все-таки. А скупається,
нагодуєш. Та дай їй щось iз взуття домашнього. Бачиш, як збила на нашiм
камiннi ноги.
Чиста й прохолодна вода остудила висмажене та виснажене сонцем тiло,
збадьорила Миловидчин дух а чи добра воля доброго вельможi зцiлила язвлене
недолею серце. I купалася довше, нiж могла, здавалось, дозволити собi
купатися з чужої волi i в чужiй рiчцi, i, викупавшись, на диво швидко
вiдчула себе не такою вже й чужою в цiм невiдомiм краї, серед невiдомих
людей.. Iшла по купаннi й почувала силу в ходi, а ще приємнiсть у тiлi i
паче всього - у серцi. Нiби знала вже, певна була: сюди недаремно била
ноги, тут потiшать уже жаданими вiстями i покладуть край її
мукам-поневiрянням, страхам у поневiряннi.
Хотiлось говорити з челядницею, та що скаже їй, чужiй i якiйсь аж надто
похмурiй, схоже, що невдоволенiй. Тодi вже як сiла за стiл та побачила
перед собою їжу, зважилася i звела на челядницю умиротворенi й потеплiлi з
прихильностi очi.
- Грацiа, - сказала по-тамошньому.
- Їж на здоров'я, - вiдповiла жiнка й зiтхнула чомусь.
Недовго їла й вiдмовчувалася Миловида. Щось тяжiло над нею й
примушувало зводити на челядницю раз за разом очi.
- Ви з антiв? - поцiкавилася зрештою.
- Нi, дитино, з вiрменiв я. Тут уже, в дворi вельможi, спiзналася з
антом-ергастирiархом i стала йому жоною. Вiд нього й рiч вашу перейняла.
Мабуть, заяснiла видом, чула: теплiнь iде вiд серця й грiє-милує
приємним лоскотом. Голодна була, а те й робила, що облишала їсти, або
питала-допитувалася, де та земля, що iменується Вiрменiєю, чи давно вона,
жона ергастирiарха, потрапила до Iталiї, або розповiдала про себе. Не
плакала вже, чи то виплакала за своє безлiття сльози, чи звикати почала до
всього, що звалилося на неї за це лiто. Дивилася щиро та жалiсно на жiнку
й розповiдала часом те саме, що й вельможi, часом iнше: яка бiда спiткала
її та її Божейка в той самий день, як вийшли до Лади та Ярила за
благословенням, чому опинилася саме тут, у далекiй Веронi, яки сподiванки
покладає на побачення з Прядотою та хто порадив їй звернутись саме до
Прядоти.
- Я знаю Прядоту, - присiла супроти i тихо, схоже, що утаємничено,
сказала Миловидчина бесiдниця. - Вiн працює в тiй же ергастирiї, що й мiй
муж. Коли прийде, поведу тебе до нього. Ба нi, покличу Прядоту до нас, а
ти лишайся тут, у моїй комiрчинi. Добре?
- Гаразд, матiнко гожа. Спаси бiг за яства i за ласку людську.
Ждала Прядоту дотемна, ждала й тодi, як стемнiло, а дiждалася всього
лиш перестраханого шепоту господинi комiрчини.
- Ходи зi мною, дитино, - вхопила дiвчину за руку i повела,
скрадаючись, надвiр.
- Куди ми, матiнко? - сполошилася Миловида й таки питала, коли побачила
- йдуть не на подвiр'я вельможi, далi вiд подвiр'я.
- Зараз скажу. Отут має бути лаз, - спинилася й пошала в загорожi. -
Ага, є.. Слухай i слухайся мене, винароджене лiпотою, та не винагороджене
щастям-долею дитя людське. Втiкай звiдси i негайно. Ти приглянулась,
дiвчинко, вельможi, а вельможа цей нечистий, щоб знала, на руку. Покликав
увечерi Прядоту... Чуєш, покликав Прядоту й звелiв йому не казати тобi
правди про Божейка. Знає чи не знає Прядота, де є Божейко, все одно мусить
робити так, аби ти повiрила, що вiн є, i лишилася ждати. А вже як
залишишся, не забариться знеславити тебе i зробити своєю наложницею. Вiн
це вмiє, повiр. Богом входить у душу, та виходить звiдти сатаною. Тож i
кажу: тiкай звiдси i як можна далi. Поки виспляться та кинуться за тобою,
далеко будеш. Iди понад рiчкою, а за оседком звернеш у поле. На биту путь
не виходь, там можлива погоня.
Бiгла куди бачила, й тодi вже, як опинилася поза небезпекою, стала й
засумнiвалася: а чи добре зробила, що втекла назовсiм? Може, слiд було
сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа
та й зустрiтись-таки з Прядотою. Гляди, це i є той раб, що знає, де
Божейко.
"А коли Прядота стане, а то й став уже на бiк вельможi? Чи не тому
челядниця злякалася й сказала: "Втiкай i якомога далi", що певна була:
Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. - А-а, горенько! Який широкий
свiт i яка тiснява в свiтi. Куди не поткнись, скрiзь чатують на тебе темнi
сили".
Постояла, пожалiлась сама собi i рушила полем у нiч.
Верона лежала при рiчцi на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й
упокорена. Коли б не малиновi звуки церковного дзвону, що злiтали над
банею храму й мирно та лагiдно слалися долами, можна було б подумати, що
цей жвавий та гамiрний позавчора город як утихомирився на нiч, так i досi
спить, утихомирений. Анi вiслюкiв та мулiв на вулицях, анi погоничiв при
них. I пристанище дрiмає безгомонне. Застигли при березi лодiї, не видно й
рибалок при лодiях. Не iнакше як свято сьогоднi i то велике, мабуть, коли
так надiйно упокорило все i всiх.
Миловидна невiльно спинилася перед тiєю тихою благодаттю й замислилась:
iти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме
її там, чужу й сторонню, коли йде вiдправа, коли в усiх на мислi свято? Чи
не лiпше перепочити на тихiй i безлюднiй околiї? Мiсце он яке пригоже. I
вода стiкає зi скелi, є де умитись, є де й напитися. Бо перепочити все
одно треба. Всеньку нiч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а
переболiла ще бiльше. Коли ж до города немає потреби спiшити, так i вдiє:
нап'ється води, змиє з себе пiт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зi скелi i тут, у пiднiжжi, натрапивши на виступ,
збiгала цiвкою. Та дарма, пiдставить руки, пожде, доки набiжить у жменю, i
вмиється. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тiлом.
Хлюпалась та й хлюпалася бiля скелi, i тiльки тодi вже, як освiжила
вид, груди, змила пiт iз рук, порох iз нiг, схилилась над цiвкою й
напилася досхочу.
"Ну ось, - сказала сама собi, - знову прибула сила, як i там, пiсля
купання в рiчцi".
Розглянулась i зачудувалася. Чи це не капище часом? I трава бiля скелi
уходжена, i зрiзи-колони стоять он пiд деревами. Хоча такого не може бути:
тут живуть християни, у них немає капищ.
Подивувавшись i нiчого не втямивши, пiшла мiж дерева, прослала на травi
брачину й прилягла на нiй. А вже як прилягла та склепила повiки, втома
нагадала про себе: наслала сон-дрiмоту й примусила скоритися тiй солодкiй
спокусi.
Чи довго спала, не вiдає. В усякiм разi, коли почула гомiн людський, не
сполошилася, як полохаються наляканi, i не одразу збагнула, що то вже не
сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею можлива й погоня, лупнула очима
й схопилася, а схопившись, знов мусила никнути до землi: бiля скелi, там,
де било цiвкою джерело, юрмились жiнки й змочували водою оголенi груди. Тi
з них, що встигли змочити вже, схилялися й набирали в маленькi бесаги
вимиту водою кам'яну потерть. Хрестились та кланялись, обернувшись до
скелi, й уступали мiсце iншим.
- Доброго ранку вам. - Миловида тодi лиш вийшла з зарослiв i нагадала
про себе, як жiнки завершили обмивання й стали погомонiти. - Що то є? -
показала на скелю.
Її не розумiли, певно. Обернулися на голос, дивляться вивчаюче.
- Хто ти? - поцiкавилися зрештою.
- Дiвчина з антiв. З-за Дунаю я.
- Анти, анти, - чи то пригадували, де чули це слово, чи пояснювали тим,
хто не чув.
- Що то є? - вдруге показала Миловидка на скелю та на джерело, що
спадало зi скелi.
Не ховалися зi своєю таїною, заходились пояснювати, а пояснюючи,
показували вгору. Миловидка приглянулася до верхiв'я скелi й тепер тiльки
помiтила: джерело било з жiночих грудей; кам'яних, одначе примiтне
окреслених у каменi жiночих грудей.
Пересвiдчились певно: дiвчина зрозумiла їх, i чомусь зрадiли. Зрештою
старша з них пiдiйшла i взяла Миловиду за руку:
- Ходiмо, - запрошувала. - Там, - показала рукою, - є анти.
Дiвчина не зважувалась довiрятися пiсля всього, що пережила минулої
ночi, та й не довiритися теж не могла. Там, куди кличуть, є, кажуть, анти.
А коли є анти, є й сподiванка розшукати нарештi Божейка чи бодай
довiдатися, де її Божейко.
ХХV_
Такого велелюддя i такого крику та гаму не бачив i не чув батечко Дунай
з тих давнiх-прадавнiх часiв, як тирлувалися на його берегах, а потiм
правилися через усю широчiнь готи, як тлумилося тут ще велелюднiше i не
менш жадiбне на людську крiвцю асiйське плем'я персiв. Он як потемнiла
рiчкова голубiнь вiд коней, що йдуть уплав з ромейського на слов'янський
берег, вiд людей, що тримаються коням за гриви й правлять їх туди, де
бiлiє пiсок i є сподiванка вийти з води, перепочити. А то ж тiльки кiннi
рушили на свiй берег i далеко не всi. Скiльки товару пасеться он на цiм
боцi, скiльки навантажених ромейським добром возiв стоїть i чекає на
плоти, що їх мають пригнати з слов'янського берега тi, що пiшли вплав
першими. Зором не охопити усе те добро, а правити через таку, як
дунайська, воду доведеться не день i не два.
Князь не вельми турбується тим, певен, своє добро мужi не уронять. Не
затим вони брали його мечем та охороняли в путi, щоб потопити в Дунаї. А
проте не поспiшає переправлятися на свiй берег. Хоч ромеї й вийшли
назустрiч слов'янськiй ратi, коли побачили, що рать та зайшла надто
далеко, хоч вони й сплатили все, чого зажадав князь Волот та його воєводи,
ба навiть цiлували хрест i присягалися на хрестi, що доки тече мiж
слов'янською i ромейською землями Дунай, а в небi свiтить сонце, свавiлля
привiдцiв ромейських легiонiв у Фракiї не повториться, - на те вони й
ромеї, щоб обiцяти i не дотримуватись обiцянок. Адже був iз ними твердим i
незговiрливим у розмовi-перетрактицiї. Сказав: платiть удвiчi бiльше, анiж
мали платити в обiцяне лiто, та й став на тому. I кректали, i лестились,
благаючи поступитися, дарма, чув за собою силу, бачив ромейську безвихiдь
i не поступився. Тепер кусають та й кусають, видно, пальцi, а кусаючи,
можуть i передумати. Чи на те, щоб погромити захоплених переправою воїв,
потрiбна велика рать? Навiть тiєї, що є по фортецях Мiзiї й Фракiї,
вистачить, коли вона буде кiнна.
Аби не ризикувати, подiлив добуте в ромеїв золото на п'ять кiп: одну -
дулiбам, другу - полянам, третю - уличам, четверту та п'яту тиверцям яко
потерпiлим вiд ромейського нашестя, взяв вiд привiдцiв племiнних ратей
обiтницю дiлити здобич по закону: окремо - на привiдцiв, окремо - на
мужiв, окремо на воїв i тих, що не повертаються з походу, упали мертвими в
сiчах, та й послав усе те з надiйною охороною на свiй, слов'янський берег.
Все iнше може переправляти та й переправляти тепер.
- Княже, - над'їхав у супроводi кiлькох дулiбiв Iдарич. - Слу,
сподiваюсь, робити тут бiльше нiчого вже. Як тiльки буде плiт чи
повернуться лодiї, подамся, мабуть, на свiй берег.
- Вiльному воля, достойний. Не певний, що з ромеями не буде вже
розмови, та коли й буде вона, розмовлятимемо не iнакше як на мечах.
- Не посмiють. Не до того їм зараз. Казав же: ув'язли у вiйну з
вандалами.
- На те й уповаю. Одначе на тiм березi жди на мене, Iдаричу.
- Ано, ждатиму. Ми ж домовлялися про це.
Путь їхня з ромеїв була неблизька. Доки доправилися до Дунаю (а йшли,
обтяженi товаром, не швидше, нiж iшов товар), усе обдумали й про все
домовилися. Дадуть воям, як завжди давали пiсля щасливого завершення
ратної виправи, три доби на пир та привiлля, хай обмiняються братницями,
воздадуть хвалу боговi грому i вiйни - Перуновi, згадають тих, що йшли i
не йтимуть уже, та й пiдуть кожен своєю дорогою: поляни та уличi в свої
землi, дулiби та тиверцi - в свої.
Коли б певен був князь Волот, що вої послухаються його, з iншою
речницею звернувся б до них там, на пиру.
"Братiє! - сказав би. -Коли ще зiйдемося так, як зiйшлися нинi? Складаю
вам за те, що йшли за князем i нiде не ослухалися князя, що були воями й
мужами у всеслов'янськiй виправi супроти ромеїв, бились яко тури й
вертаєте до осель своїх уславленими, - складаю за те щиру дяку i низько
кланяюсь. Водночас же й кажу: розгляньтеся довкруж i зважте: чи надовго
йдете до жон i дiтей своїх, коли йдете, не довершивши початого в
передлiттi дiла? Ромеї не дотримають укладеного з нами ряду, коли
знатимуть: земля наша, як i колись, вiдкрита для них, вежi нашi не стали
достойними стражницями в Подунав'ї.. Кладiть, братiє, мечi у пiхви, та
берiться за кельму, заступ i сокиру". Та в тiм-то й ба, що не певен вiн у
тiм послуху. Не так вони жадають бути вдома i не так чекають на них оселi,
дiла бортнi та ролейнi, аби погодитися й лишитися в Придунав'ї заради веж
та гридниць при вежах. Усе те доведеться вiдкласти до наступного лiта, а
може, й покласти на тих, кому пообiцяв землi у Подунав'ї.
Переправлялися в тiм самiм мiсцi, де переправлявся кiлька седмиць тому
й Хiльбудiй. Дунай тут широкий i не такий уже й тихий, зате пiдступи до
нього обжитi й торованi, лiсу для плотiв доста, i лiс зовсiм поруч.
Рубають вої i день, i нiч, а плотiв настачити не можуть. Возiв, вважай,
утричi бiльше, анiж було тодi, як iшли за Дунай. А скiльки тварi всякої,
рогатої i не рогатої. То - найбiльший клопiт i найбiльший труд при
переправi. А що вдiєш? Товар - ратний набуток воїв, i вiн, князь, не смiє
нинi перечити воям, тим паче ставати на перепуттi. Страх, що нагнали
походом цим на ромеїв, нагнаний не кимось iншим - ними.
- Скiльки днiв потрiбно на те, щоб переправити усе, що тирлується тут?
- над'їхав i поцiкавився в мужiв, котрi клопоталися переправою.
- Не вiдаємо, княже. Коли переправимо бодай третину, скажемо.
- А що, є потреба поспiшати? - зачув ту розмову й запитав, стишуючи
голос, Вепр.
- Та нi, такої потреби не бачу.
- То їдь, княже, на свiй берег. Ми й самi упораємось.
- Рано, воєводо, бути спокiйним i йти. Доки не буде там бiльшiсть, мушу
лишатися й пiклуватись долею ратi своєї. Князь у сiчi має бути перший, при
вiдходi - останнiй.
Таборище на лiвiм березi Дунаю обирав Стодорко. Далеко погнався вiд
рiки, зате вибрав, здається, те, що треба. Конi пастимуться на галявинах
по один бiк табору, худоба - по другий. Мiж табором i пасовиськом - лiс та
й вода поруч: усi три галявини виходять до чистого й прохолодного озера,
такого потрiбного всiм i такого жаданого пiсля походу. Тривав вiн не день
i не два - кiлька седмиць, а ратний труд - нелегкий труд, не раз
примушував втирати i пiт, i кров. Тож хай потiшиться тепер люд прохолодою,
хай вiдчує, що то за принада - дозвiлля та привiлля.
- Княже, -пiдiйшов i нагадав про себе воєвода Гудима. - Маю речницю вiд
полян i Києва на полянах: заїхати, повертаючись у свою землю, до Тiри й на
власнi очi побачити, що зроблено вже там.
- Добре вдiєш, воєводо, коли заїдеш та нагадаєш будiвничим, най не
моняються там, най поспiшають. Чув, що обiцяли ромеї? Будуть вiднинi
добрими сусiдами й вiдкриють для нас усi свої торги та пристанища. Маємо
зважити на тi обiцянки й прискорити спорудження свого морського пристанища
i лодiй, здатних ходити по морю.
- А князь не загляне разом зi мною до Тiри?
--Я - потiм. Маю правитися до Черна й дати лад землi Тиверськiй. Одначе
гiнцiв своїх до будiвничого Рая пошлю. I речницю велю переказати йому: най
буде спритний та вдатний в дiлах будiвничих.
Волот розглянувся i, побачивши Вепрового Боривоя, того завзятого й
кмiтливого отрока, що он як прислужився слов'янськiй ратi в Анхiалї й по
сутi вирiшив своєю ратною буєстю долю сiчi за Анхiал, звелiв покликати
його до себе.
- По завершеннi пиру, - повелiв, милуючись молодечою статнiстю отрока,
- пiдеш разом iз воєводою полянським до Тiри. Повезеш мою речницю
будiвничому Раю, вiд нього ж привезеш його.
- З усiєю сотнею маю йти?
- Та нi. Вiзьмеш десяток iз сотнi, доста буде.
- Слухаю князя.
Чемно вклонився своєму повелителевi й пiшов. Якийсь навдивовижу твердий
i певний був у ходi. А ще до замилування звабливий.
"Тра' буде поговорити з Вепром, - гадав князь, дивлячись услiд молодцю.
- Може, й сьогоднi, за трапезою, маю вибрати нагоду й сказати йому: коли
не поспiшає уводити в злюб сина, най зачекає на Злату. Видужає Богданко -
поєднаємо його Зоринку з Богданком, не видужає, най Боривой бере злюб зi
Златою та й буде тиверським князем по менi. Отрок вiн он який вiдважний та
острий на мислi, з нього гарний буде воєвода i князь".
XXVI_
I вдоволена була Миловидка, що натрапила зрештою на лодiю, котра
доправить її до сподiваного пристанища, i сум та жаль не могла прогнати з
серця. А настав час прощатися з землею, на яку покладала он якi надiї, i
зовсiм засумнiвалася: чи добре робить, що поспiшає прощатися? Адже їй не
сказали: "Анти, яких тут бачила, всi". А коли серед тих, кого не пощастило
побачити, i є її Божейко? Що тодi буде? Вертатиметься, не розшукавши його
десь-iнде, назад? На те ж анi солiд, анi самої її не стане вже.
Боги всесильнi, боги всеблагi! Пощо караєте її так немилосердно? Коли
долала кам'янисту путь вiд Венецiї до Верони, потiм - вiд Верони до
Венецiї та все пiд чужим небом, та все пiд спекотнявим сонцем, гадала, не
стерпить муки, що випала на її долю. Як утiкала, перестрахана, вiд
вельможi та бiгла, куди очi дивилися, теж думала, що лусне вiд страху та
розпуки. А що тi страхи i що та мука, коли порiвняти їх iз мукою, що має
нинi? Чи то можливо: он скiлькох антiв розшукала в чужiй землi, а Божейка
нi; називала його на ймення, малювала, як умiла та як могла, а всi, у кого
питалася, дивилися на неї порожнiми очима i нiчого не казали. Нiби
одурманено їх. Навiть цi, останнi, що з ними звела жiнка з Верони, те й
робили, що знизували плечима та розводили руками: не бачили, не знаємо.
Так нiби її Божейко - голка в сiнi, нiби такий, що його можна не помiтити.
Усе пригадали: i як налетiли на їхню весь ромеї, як пов'язали та гнали до
Дунаю, потiм переховували в пристанищi Одес, пакували в лодiї та везли за
тридев'ять земель, а чи був серед них Божейко, не знають. Та в її Божейка
ж одного на весь бiлий свiт блакитнiшi за небесну блакить очi, осяйнiша,
нiж Хорс у небi, усмiшка. Таж той Божейко такий доброликий i такий
ставний, що другого такого на весь бiлий свiт не знайдеш!
Скiльки дивилася на висмалену сонцем землю, стiльки й жалiла, що так
обiйшлася з нею та земля. Пливла до неї - вiрила й надiялась, вiдпливає -
не має анi того, анi другого. Бо де, справдi, шукатиме Божейка, коли не
знайде i в Фессалонiцi, на яку, як i на Верону, вказували їй очевидцi
розпродажу тиверцiв у Нiкополi?
Доки бачила обриси землi, доти й трималася думкою за неї. А згубила їх
за овидом - i зовсiм не знала, що їй робити. Кругом море. Що воно дасть,
якою поживою винагородить її спустошене серце, коли саме пустельне з
пустельних? Зiтхнула й пiшла на визначене їй у лодiї мiсце. А вмостилася
та прилягла на бесагу, одразу ж вiдчула, як долає її втома. Не
противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер їй тiльки й вiдради буде,
що сон.
Натомленi завжди сплять мiцно, а натомленi горем - i поготiв. Тож
Миловида як втратила ниточку, що єднала її зi свiтом, одразу й розтанула в
тому свiтi. Не чула вже нi гомону моря, нi голосу кормчего, нi прохолоди,
що огорнула з настанням ночi лодiю, усiх, хто був на лодiї. Була й не
стало її, i хто знає, як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся.
Стояла на порозi нової оселi, тiєї самої, що мали поселитися в нiй аж
тамтого передлiття, й кликала до себе. Голосу її не чула, та по тому, як
махала, неважко було догадатися, таки каже: "Ходи сюди, внучко!" Не
тямить, чому не хотiла коритися старiй, однак не корилася. Лежала на
узлiссi серед буйнотрав'я й усмiхалася. Тодi бабуся сама пiшла до неї. Не
гнiвалася, була, як завжди, добра i милостива, та, наблизившись, спитала
все-таки: "Ти чом не слухаєшся?"
"Я тут буду, - сказала їй. - Тут так лепсько".
"Гадаєш?"
"А чом би й нi?"
"Поглянь", - кивнула головою.
Миловида подивилася в той бiк, куди показувала бабуся, й занiмiла: до
неї плазував гад. Великий i жовтобрюхий, а очi... очi мов двi жарини,
горiли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
I хотiла пiдвестися та втекти, поки не пiзно, i не могла: гад мовби
прикував її жаринами-очима до землi.
"Бабусю! - крикнула не своїм голосом i прокинулася вiд ляку а чи вiд
холодного доторку гадючого тiла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не
вiрила, що не спить уже: до неї справдi скрадався хтось, лiз до пазухи, де
лежали солiди, золото, i шкiрив, потiшаючись, зуби.
- Мамцю! - крикнула не своїм голосом та й пхнула вiд себе татя,
кинулася до лазу, де - бачила - сiрiло в отворi свiтанкове небо.
На її крик збiглися тi, що пильнували за вiтрилами, були за кормчих чи
допомагали кормчим. Не забарився об'явитися й навiкулярiй.
- Що сталося?
- Дiвку налякав хтось?
- Хто?
- Зараз довiдаємося.
Вони спустилися вниз i поставили перед навiкулярiєм татя.
- Умгу, - своє щось ствердив навiкулярiй. - Зновувзявся за своє,
Хрисантiю? Ти ж присягався, христа цiлував.
Винуватий тупив донизу очi й мовчав.
- Надiти вериги й тримати до ранку пiд наглядом.
Суд був на диво короткий i невелемовний. Не питали татя, чого вiн лiз
до дiвки, не питали й дiвки, чо го хотiв вiд неї тать. Те, мабуть, i без
допитiв знали. Зате спитали i не раз, як посмiв вiн, Хрисантiй, порушити
закон моря: всякому, кого команда бере на лодiю, гарантована безпека i
недоторканiсть з боку кожного члена команди, як i порятунок на випадок
якогось нещастя.
Та вiдповiдi не почули.
- Повторюю, - хмурився навiкулярiй. - Ти знав цей закон?
- Знав.
- Чому ж порушив його? Чому зганьбив мореходiв i стяг, пiд яким
плаваєш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
- Який буде присуд? - запитав навiкулярiй у команди. Тепер нiмувала
команда.
- Хрисантiй вдруге пiшов супроти свята святих у побутi мореходiв. Який
буде присуд?
- Та який, - вийшов наперед один iз найстарiших у командi, - вiддати на
суд моря.
- Необжитої землi у морi чи таки моря?
- На суд моря, - пiдтримала старого й команда.
Миловидка не розумiла, що то за присуд, одначе по засудженому бачила:
вiн не з тих, що можуть бути приємними.
- Може... - похопилася й простягла до суддi руку. - Може, не треба так?
Вiн же не обiкрав мене, тiльки хотiв обiкрасти.
Для всiх то була, мабуть, новина i неабияка.
- Отак навiть? - перший стямився й запитав навiкулярiй. -Тодi й мови не
може бути. За борт!
З татя зняли вериги й дали можливiсть помолитися. Та замiсть того, щоб
звертатися до бога, Хрисантiй обернувся до навiкулярiя.
- Хотiв би знати, як далеко до берега i де найближчий берег?
- Отам, - показав навiкулярiй. - А про вiдстань лiпше б тобi не питати.
- Та нi, скажи.
- Не менше сотнi стадiїв.
Тодi вже, як став край борту, перехрестився Хрисантiй i стрибнув у
воду.
Вiдстань мiж ним i лодiєю помiтно зростала, а Миловидка все дивилась та
й дивилася в той бiк. I що довше дивилася, то бiльше страхалася. Бо це ж
таки через неї все скоїлося. Хай нiчим не завинила перед тим Хрисантiєм, а
не було б тут її, не було б i суду над ним, не сталося б того, що сталося.
Йой, боженьки, який жорстокий свiт i якi є люди на свiтi! Таж там, у
Випалi, за такi провини спускають всього лиш ногавицi, дають кiльканадцять
пуг, найгiрше - букiв та й кажуть: "Жий i надалi будь розумнiший".
XXVII_
Давно вiдгримiли бубни, вiдгули перегудницi, вiдспiвали пипели та
сопелi; не чути в княжiм теремi й гуку та гаму гостей - тих, з якими
пирував там, у Подунав'ї, пив-гуляв i тут, у Чернi. Тиша настала незвична
й водночас бажана, така бажана, що навiть прохмелившись та добряче
виспавшись, не мав бажання полишати ложа. "Заждуть, - сказав сам собi i
лiг ниць. - Чи мало поту утер сього лiта заради люду i князiвства, най
заждуть тепер, бодай седмицю, коли не двi".
Так i поклав собi: спочиватиме кiлька днiв тут, у Чернi, потiм забере
Малку, дiтей i подасться з ними до Соколиної Вежi, потiшить усiх
батькiвською присутнiстю i себе потiшить їхньою - дiтей, жони, матерi. Бо
таки стомився в походi i таки скучив за всiма. Ано, таке вiдчуття, нiби
цiлу вiчнiсть не бачив.
Лежав ниць - думав, перевернувся горiлиць - знову тiшився, присутнiстю
здорового духу в здоровому тiлi i думав, аж поки не спинив той
утихомирений потiк його думок раптовий скрип дверей. Обернувсь на нього й
осмiхнувся вдоволено.
- Ти, Миланко?
- Я. Чи до татуня можна ввiйти?
- Заходь, дитинко. Заходь та розказуй, як ся мала тут, чи здорова була?
Пролопотiла нiжками й миттю опинилася в ложi, поруч iз татом. I
горнулася до нього по-дитячому щиро, i обiймала, як може обiймати тiльки
щедра серцем дитина.
- Скучала за татом?
- Вельми скучала. Так вельми, що йой!
Розказувала та й розказувала, як довго не було його, як вона
ждала-виглядала та вболiвала, що пiшов i немає, а князь слухав тi щирi
словечка i тим часом думав: вiд кого вiн чув оте "так вельми, що йой"?
Таки вiд Миланки? Ба нi, i вiд Миловидки теж. Заприсягтися може: його
Миланка i лiпотою тiлесною, i серцем-вдачею, мов двi краплi води, схожа на
Миловидку. Чи не тому вiн i прихильний до своєї найменшої бiльше, нiж до
будь-кого в родинi, що вона схожа на Миловидку?
- Ну, а як ся почувала?
- Зле ся почувала, татку.
- Чом так? Хворiла?
- Не хворiла, а все ж зле ся почувала. Бо знала: татко пiшов на брань,
матиме сiчу з ромеями, i, може, не одну, а то мала втiха.
- Правда твоя, - горнув до себе доню й знову думав, яка вона йому рiдна
з рiдних, ця дитина. - То мала втiха: iти на смерть i жадати чиєїсь
смертi. Волiв би з тобою бути, мала моя потiшнице, слухати речi твої
медовi, бачити позирк очей чистих та ясних, осяйних та ласкавих. Анiчого
не хотiв би, окрiм цього, чуєш?
- Чую, татку! I вже не пiдете вiд мене, еге?
- Коли супостати, що за Дунаєм, не покличуть, нiкуди не пiду.
Обiймав i голубив, милувався її кучериками й знову голубив. Та втiшався
голублячи, та уявляв, яка вона буде, Миланка, коли матиме не п'ять, а всi
п'ятнадцять чи й шiстнадцять лiт. "Яко Миловидка", - сказав, не вагаючись,
i пригасив нараз радiсть свою, а пригасивши, замислився. Де то вона є
зараз.. Миловидка? Чи повернулася до Випалу, чи все ще ходить свiтами?
Пiшла-таки, пiшла, куди очi дивилися, а до Черна не завернула, бач.
Цурається чи всього лиш боїться?
"Може, то й добре, що пiшла десь, а не до Черна", - стає на думцi
Волот, i не встигає пояснити сам собi, чому добре, що Миловидка обминула
Черн, як знову прочинилися дверi i на порозi вирiс челядник.
- Чи князь дозволить?
- Що трапилось? - обернувся на його голос. - Є така нагальнiсть?
- Прибули слн вiд уличiв, хочуть бачити князя.
Маєш. Натiшився спокоєм, натiшився й дiтьми, - уже прислали слiв.
Одначе чому уличi? Чи давно бачився з ними? Чи мiж уличами й тиверцями
можуть бути такi завеликi незгоди, щоб слати слiв?
Не вiрив тому, через те менш за все бентежився. Якась марниця, гадав
собi. А вийшов - i змушений був iнше думати: перед ним стояли вчорашнi
побратими, тi, з ким ходив на ромеїв i брав Ульмiтон, Анхiал, одначе
стояли не такi, яких бачив у походi чи на пиру по сiчi: були похмурi, нiби
мали його за свого врага-супостата.
- Щось сталося, Буймире?
- Сталося, княже, i сталося вельми непригоже. Чи не ти кликав нас до
ромеїв i казав, кличучи: "Будьмо єдинi, як i є єдинi вiд батька-матерi?" А
як обертається на дiлi?
- Не розумiю тебе, муже. Я, здається, не давав пiдстав мислити про
взаємини мiж тиверцями й уличами iнакше.
- Ти, може, й не давав. А чому дають пiдстави мислити так твої
дружинники?
- Хто саме? Коли i що вчинили?
- Син воєводи Вепра Боривой укупi з татями своїми вдерся в оседок на
уличах i взяв гвалтом доньку старiйшини Забрала. А окрiм того, пролив кров
нашого племенi: забив брата тiєї дiвчини i його побратима, котрi стали на
захист гвалтованої.
Оце так новина! Вдерлися ватагою до уличiв i гвалтом взяли дiвку,
забили двох мужiв. I хто вчинив таке: Боривой, той самий Вепрiв синок, на
якого покладав он якi надiї, послав iз речницею до будiвничого в Тiрi. Та
невже ж вiн посмiв переступити дане князевi слово й бути таким свавiльним?
- Може, ви помилилися? Може, хтось iнший вчинив отой гвалт?
- Татi спiйманi. Прийшли сказати князевi: завтра суд. Аби тиверцi не
думали, що каратимемо за марницю, най пришлють своїх людей та послухають,
за що караємо.
Уличi обернулися, щоб iти вже, та князь був проворнiший i поспiшив
затримати їх.
- Стривай, Буймире. Навiщо ж так: одразу й суд, одразу й кара? Чи це
перший наїзд? Чи кара - єдина можливiсть примирити сторони? Може ж, у
молодця була домовленiсть iз дiвкою? Може, у них йшлося до злюбу?
- На гвалтiвниковi кров i смерть мужiв, серед них - i брата
погвалтованої. А за кров i смерть у нас, сам знаєш, платять кров'ю i
смертю.
- Знаю. I все ж будьмо розсудливi, Буймире. Тi, що дозволили собi
гвалт, у вас, яка є потреба поспiшати? Я знаю того отрока. Гарячу голову
має, то так. Та вiн - кмiтливий i мужнiй серцем, з нього може вирости
великий муж, опора всiєї землi слов'янської. Це завдяки його одвазi
пробилися ми в Анхiалi до ворiт i взяли ту недоступну твердь. На це не
можна не зважати. Отож i кажу: судити треба, та не пiд гарячу руку i не
тим, хто волає про помсту. Видiлiть п'ятьох старiйшин ви, видiлимо ми, най
зберуться купно й дознаються, яка вина на тих, що вторглися та вчинили
гвалт, чим мають платити за неї.
- Я казав уже, - стояв на своєму муж iз уличiв: - Кров змивається лише
кров'ю, а за смерть платять смертю.
- Була ж погоня, була, мабуть, i сiча, а в сiчi хто зважає на здоровий
глузд?
Немало доклав зусиль, аби переконати уличiв не поспiшати з судом, i
таки домiгся свого: Буймир зголосився пождати тиверських старiйшин, а вже
рада старiйшин вирiшить, хто i як судитиме. То давало час, а час - надiю.
Поки се да те, вгамуються серця покривджених, стане твердiшим розум. З
людьми ж, в котрих тверезий розум, простiше дiйти згоди.
I все ж князь Волот не став покладатися лише на здоровий глузд уличiв.
Звелiв покликати воєводу Вепра, а вже з Вепром думатиме-гадатиме, як
врятувати життя тому шибайголовi.
Мав намiр говорити з своїм воєводою як батько з батьком i побратим iз
побратимом, та сталося непередбачене: Вепр спершу лише зблiд, довiдавшись,
де його син i що чекає на його сина, далi й зовсiм стерявся, а стерявшись,
утратив всякий глузд.
- I то все, що ти робиш, княже, аби порятувати мого сина?
- Не все, та почати мусив саме з цього. Важливо виграти час.
- Час справдi потрiбний, однак не для того, щоб змагатися з уличами на
словесах. Поки кликатимемо старiйшин, поки збиратимуться та правитимуться
до уличiв старiйшини, слiд вломитися кiнно на подвiр'я, де сидить Забрало,
й вихопити з його рук Боривоя, усiх, хто з Боривоєм.
- Ти що, - спокiйно, одначе й твердо заперечив князь. - Пiдеш брати
силою i знову проллєш кров? Ти подумав, на кого хочеш зняти руку, чим усе
те може завершитись?
- Анiчим. Нападу поночi, обеззброю сторожу, заберу сина, побратимiв
його - та й був такий.
- Гадаєш, оберiгатимуть абияк?
- Та най як хочуть, так i оберiгають, сина я й з-пiд десяти запорiв
добуду.
- Отож-бо й є. Не забувай, воєводо: уличi ходили разом iз нами на
ромеїв, вони - нашi кревняки. Чи з тебе мало тих ворогiв, що за Дунаєм,
хочеш мати ще й тут, за Днiстром? То розбрат, воєводо, а розбрату мiж
братами-слов'янами не тiльки князь Добрит, я сам не потерплю.
- Були побратимами i кревняками, нинi перестали бути.
- А хто винен?
Вепр заметався в оселi, мовби загнаний звiр у граждi.
- Менi байдуже зараз, хто винен! Одне знаю: синовi загрожує смерть, i я
все маю зробити, аби порятувати його.
- Я не менше вболiваю за Боривоя, нiж ти, воєводо, - утихомирював його
князь. - Коли хочеш порятувати його, ось моя рада: бери добутi в ромеiв
солiди й скачи у супроводi надiйної охорони до вiтця покривдженої дiвчини.
Скiльки скаже, стiльки й плати вражди, коли пристане на те, щоб вiдкупився
солiдами. А не пристане, прався звiдти до князя уличiв i благай не карати
Боривоя за наїзд i розбiй на горло, пошлешся на моє ревне заступництво i
умовлятимеш обмежитися вирою, а то й дикою вирою. Знай: крiм старiйшин i
солiд нiщо не порятує Боривоя.
Бачив: Вепр не вельми вiрить тому, що чує з княжих уст, та якась схожа
на сподiванку думка бродить уже в ньому. Тож i не гаявся: радився зi своїм
воєводою, кого з старiйшин слiд послати, на його думку, до уличiв, казав,
то золото нерiдко має бiльшу вагу, анiж жадання кревної помсти, i лестив
Вепровi, i запевняв Вепра, аби лиш погодився на перетрактацiю з уличами i
не наробив ще бiльших, анiж син, дурниць.
XXVIII_
Бабуся Доброгнiва правду каже: бiда й ведмедя вчить мед iз дупла дерти.
Колись твердо знав: тане снiг - йдеться до передлiття, встає з-за Днiстра
сонце - починається день. Тепер, коли не бачить i не має тiєї твердостi,
мусить думати й дошукуватись, як розрiзняти тi одмiни. Передлiття вiд
лiта, лiто вiд полiття чи передзим'я простiше. Як i день вiд ночi, до
речi. А як одрiзнити ранок вiд полудня, полудень - вiд надвечiр'я? Он
скiльки днiв та ночей минуло вiдтодi, як постигла його обида, а не може
наловчитися i знати, коли i що є. Було раннє передлiття, було й пiзнє,
настало пiсля них справжнє лiто, за лiтом - полiття, передзим'я, зима,
знову передлiття i знову лiто, а вiн все темний та й темний, для нього
свiт доступний лише через тепло i холод, нiмотнiсть чи звуки. Тому й
старається розрiзняти його та пiзнавати бодай так. Знає вже: стоїть в
оселi та поза оселею цiлковита тиша - надворi нiч, подав зненацька голос
пiвень чи крикнув зловiщий - все одно нiч, тiльки йдеться до ранку. А
заспiває несмiливим, хоча й приємним голосом пташка в лiсi чи на деревi
пiд оселею-теремом - то вже свiтає, незабаром вийде з океан-моря ясне
сонце й пробудить до життя землю, усе, що є живого на землi. О, те
пробудження вiн не тiльки почує, сповниться ним, а сповнившись, заяснiє.
Бо бачив колись i може уявити собi, як тане туман на узлiссi i як виходять
з того туману, нiби люди з води, дерева, такi зеленi та свiжi пiсля
вранiшньої купелi i такi веселi пiд скiсним промiнням сонця. Згодом
потягне з долини вiтром, заграє на нивi хвиля й побiжить вiд краю до краю,
спершу лiнькувато-несмiлива, далi веселiша й веселiша, часом
грайливо-весела. Бiгтиме й гратиме, тiшачись привiллям, аж поки не
розiб'ється об лiс i не вкладеться край лiсу.
"Отак i я, - сумно зiтхає отрок, - тiльки-но вийшов у свiт, набрав
разгону в тому веселому свiтi - i вже пiдвернулось безлiття, спинило лет..
Грубо й жорстоко, чи не назовсiм спинило!"
Так боляче зробилося вiд згадки про ту божу несправедливiсть чи так
хотiлося урвати свою бiду, спершу перевернувся тiльки, потiм пiдвiвся i
сiв у ложi.
Тихо як у теремi й поза теремом. I душно. Чого тихо, знає: нiч зараз,
спить бабуся, спить її челядь, спить всенький свiт. А чого душно i млосно,
не збагне.
- Бабусю! Бабцю! - покликав стиха, сподiваючись, що стара не встигла
заснути мiцно.
Та бабуся не обiзвалася.
"Хiба встати i вийти надвiр? Там свiжiше й привiльнiше, а виходити
самому не вперше".
Посидiв, повагався i таки зважився: спустив iз ложа ноги, пошукав ними
виступцi i, взувши їх, пiшов, тримаючись ложа, потiм - стiни, до дверей.
Знав: цi, що ведуть з опочивальнi, вiдчиненi, а тi, що ведуть iз сiней
надвiр, взятi на засув. Прибере його - i вже на порозi, пiд нiчним небом.
Пiде знайомою стезею до дуба, сяде на колоду бiля змайстрованого челяддю
столу й посидить пiд зорями, огорнутий нiчною прохолодою.
I дверi вiдчинив стиха, щоб не чули соннi, i до колоди втрапив. А сiв,
прислухався - i не вiдчув помiтної одмiни: тут, надворi, теж було i тепло,
i душно.
"Це тому, що недавно звечорiло, - думає отрок, - земля не встигла
прохолонути. Одначе, - ловить себе на гадцi, - не спекою - парою обдає
тiло"..
Заувага та не довго лишалася загадкою: з далекої далечини долинув до
настороженого слуху гуркiт й одразу ж пояснив Богданковi: наближається
гроза. Ну, звичайно, як вiн забув: саме влiтку i саме перед грозою буває
млосно i душно.
Пiти хiба до оселi, поки дощ не застав пiд вiдкритим небом? А чи варто?
Бабуся всяк уже баяла його: вмивала зоряною i дощовою водою, виводила пiд
вранiшнi i вечiрнi роси, велiла ставати пiд лiтню зливу, а пiд громову
воду не виводила ще. Казала тiльки: Перун - Сварожич i Стрибог теж
Сварожич; коли проноситься над землею гроза, один посилає з неба
далекозвучне боже слово, метає блискавки-стрiли i вражає ними все, що є
злого й порочногона землi, iнший приносить дощовi хмари, а з хмарами й
живу воду, що нею винагороджує землян царiвна Золота Коса, Ненаглядна
Краса. Вона ж бо теж донька Сварога, батька всiх богiв, вона заодно з
ними. Захоче зняти з нього, Богданка, темiнь-полуду й не ждатиме наступної
свiтлої п'ятницi, небере в свою десницю живої води i бризне нею. Ту воду
пiдхоплять вiтри, Стрибожi внуки, й понесуть на океан-море, а звiдти,
разом iз дощовими потоками, - на землю. Гляди, саме зараз оце, коли Перун
ганятиме мiж хмар, а вiтри знiмуть в усьому океан-морi шалену бурю, й
станеться та жадане диво. Гляди, саме зараз i станеться!
Пiдвiвся, обмацав хапливими руками стiл i рушив поза столом на подвiр'я
- ближче до вiтру, що повiвав уже, ближче й до грому-гуркоту, що
наближався та й наближався з далини. Чи йому, покараному здатнiстю бачити
свiт i тiшитися бiлим свiтом, боятися гнiвного божого голосу? Таж бiльшої
кари на землi нема й бути вже не може! Хай бояться її тi, що мають багато,
а то й усе, йому немає чого боятися. Отож пiде на подвiр'я, пiде й за
подвiр'я, пiд грiм i блискавицю стане, аби ближче до неба й того
жадання-порятунку, що чекає з неба.
Намацував ногами стезю i йшов, виставляв поперед себе руки, аби не
наразитися на щось, i знову йшов. А вiтер не лише дмухав уже, налiтав
потужно, рвiйно й кропив вид, очi прохолодними краплинами дощу.
"Отак, отак! - радiв Богданко. - Будь дужий та рвiйний, боже Стрибоже,
гуляй-розгулюй по всьому океан-морi, неси звiдти i краплини дощовi, i
хвищi, i струменi-потоки. Гляди, принесеш iз ними й сподiвану живу воду, а
та вода поверне очам моїм найвищий дар богiв - бачити свiт земний i
тiшитись свiтом. Чуєш, Стрибоже, гляди, принесеш!"
Не певен був, крешуть чи не крешуть у небi блискавицi, а проте
догадувався: мають кресати. Он як гуркоче грiм, мало не щомитi стрясає
небо, землю (то з одного, то з другого боку). А коли
гримлять-перемовляються громи, мають кресати раз за разом i блискавицi.
Такi ночi, казала бабуся, iменуються горобиними i бувають вони всього лиш
тричi на всеньке лiто: тодi, як цвiте горобина, тодi, як червонiють на нiй
ягоди, i втретє - коли достигають. Бо то не просто собi дощовi й
громово-бурянi ночi, то вселенське свято, торжество Неба i Землi з нагоди
зачаття й визрiвання плодiв на улюбленому богами деревi - горобинi, тiй
буйнолистiй горобинi, що її перенесли з небесних садiв, з самого острова
Буяна всесильнi боги й тiшаться-милуються, що їхнє дерево плодоносить i на
землi... Тому й збентежений Богданко, через те й поспiшає так назустрiч
дощу i бурi: коли ж_ тодi й сподiватися її, благодатi божої, як не в нiч
вселенського свята? Ано, коли?! Саме нинi розпустилось до краю листя на
горобинi, улюблене богами дерево стало темним, нiби хмара в небi, а
зачервонiлi мiж листям ягоди - нiби жарини-блискавки, що спалахують у
хмарах. Нинi в богiв свято, а боги, як i люди, щедрi в свята. Тож хай що
буде, те й буде, а вiн, Богданко, не злякається анi зливи, анi грому, пiде
та й пiде назустрiч дощу i бурi, на зближення з громовою i, хто знає,
може, й живою водою. Он як лiпить уже та громова водиця у вид, он як
лiпить!
"Боже Свароже! - радiв дощовiй хвищi й не тямив, є у нього пiд ногами
стезя чи немає стезi. - Ти всесильний i всеблагий. Надоум дiтей своїх -
царiвну Золоту Косу, Ненаглядну Красу, бога грому i блискавок Перуна, бога
вiтру Стрибога - най зглянуться на мої муки-болi, на калiцтво завiдома
невчасне й передчасне та принесуть iз високої високостi тої водицi, що
б'є-витiкає з терема-свiтлицi, з-пiд ложа царiвни Золотої Коси,
Ненаглядної Краси. Аби упала на мої вiченьки та оживила їх. Чуєш, боже,
аби упала й оживила!"
Хотiв було запевнити ще всесильного бога, що буде довiку вдячний йому
за зцiлення-порятунок, та наразився тiєї митi на гiлля й жахнувся з
несподiванки. На поодиноке дерево натрапив чи зайшов до лiсу?
Поткнувся праворуч - гiлля, поткнувся лiворуч - теж гiлля.
"Таки в лiсi я, - подумав. - Що ж робити? Як вибратися i втрапити на
стезю, по якiй iшов?"
Пробував ногами, виставляв поперед себе руки - стезi не було та й не
було.. I лiс не розступався.
Виходить, назад має йти?
Постояв, зорiєнтувався i розвернувсь, а розвернувшись, пiшов. Таки
справдi пiшов i на гiлля дерев не наражався.
А стезi не було та й не було пiд ногами. Як же це вiн втратив її, свого
проводиря-повожатого? Захопився, благаючи богiв, та й забув, що треба буде
й повертатися до терему? А певно, так.
"Стривай, - сказав сам собi i спинився. - Коли я йшов до лiсу, весь час
правився супроти дощу i вiтру. Тепер вони б'ють менi в лiву ланiту.
Виходить, я iду не на бабусине подвiр'я, а не знати куди?"
Постояв, помислив i розвернувся за вiтром. А розвернувшись, знову
пiшов. "Коли не на подвiр'я, то на загорожу довкола подвiрницi втраплю, -
потiшав себе. - А понад загорожею дiйду якось i до ворiт".
Почув себе певнiше i заспiшив. А за мить-другу знову наразився на
перепону i став. За цим разом нею виявилася власна думка: як же це вiн
вiдвернувся вiд дощу i йде? А жива вода? Чи вона потрапить до очей, чи
омиє-зцiлить їх, коли йтиме за дощем? Нi, не затим вiн вирушав iз
бабусиного двору, щоб вiдступати тепер.
Обернувся й став супроти вiтру. А постоявши, завважив: коли не йти, дощ
не так уже й потужно лiпить у вид, в очi. Варто йти, мабуть. Що буде
потiм, байдуже, аби зараз лiпив у вiчi, та промивав їх, та давав
сподiванку, що таки очистить, таки промиє.
Недовго i йшов: знов наразився на дерева. Поткнувся в один кiнець -
гiлля, поткнувся у другий - теж гiлля, якiсь густi, непрохiднi хащi.
"Я збився з путi, - подумав. - Зайшов до лiсу i збився з путi!"
Мабуть, злякався i неабияк. Спершу тiльки поривався вийти з пастки й
тицявся, пориваючись, в один, у другий бiк, далi спинився i крикнув,
осилюючи зливу, а заодно i власний страх:
- Бабусю!! Де ви є, бабусю!!!
ХХIХ
Тиверськi старiйшини не з спiвчуття до закутих у вериги отрокiв i не з
поваги до їхнiх кревних твердо стояли на своєму: карати винних у наїздi
вирою, а не смертю. Вони на те й старiйшини, аби знати, що таке закон, а
що раз на вiку дароване життя, яким має бути людський глузд, аби покарання
за провину перед поконом пращурiв не переростало в безглуздя. Чи отроки
вперше умикають дiвок i чи котрась iз них казала потiм: "Я хотiла, аби
мене умкнули"? То правда, вони благають про помiч, коли не хочуть злюбу,
одначе благають i тодi, коли хочуть. Пiдiть та довiдайтесь пiсля всього,
хотiла чи не хотiла його донька Забрала.
- З нас доста того, що вашi татi полiзли в чужу землю, забили наших
кревних.
- Молодечi бажання не знають обводiв. Покон дозволяє умикати саме в
чужiм родi й стає причиною як посягань на дiвок, так i смертi.
- Хочете сказати: винен покон?
- Так, i це хочемо сказати. Бо саме покон спонукає молодцiв добувати
собi злюбну жону умиканням, велить кревним оружно обстоювати дiвку, коли
її умикають, як велить i тому, хто умикає, обстоювати себе. Чи то,
скажiть, не є причина борнi? А де є борня, там будуть i потятi. Тому й
кажемо: негоже карати смертю лиш за те, що в молодих молодi бажання i що
тi бажання взяли гору над здоровим глуздом.
Старiйшини уличiв переглянулися. Видно було, вони похитнулися в
певностi вимагати завериженим тиверцям смертi i тiльки.
- Як же зарадимо цiй ворохобнi? Що скажемо старiйшинi Забралу i його
доньцi?
- Коли дiвка згодна, Боривой вiзьме її собi за жону. За потятих
волостелин Вепр сплатить вражду.
Старiйшини довго радилися, та небагато врадили.
- Послухаємо, що скаже вiтець покривджених, - мовили тиверцям.
Забралу не просто переповiдали, з чим прийшли на судну раду до уличiв
поважнi старiйшини землi Тиверської, його старалися переконати: приставай
на їхню раду, iншої годi шукати: сина все одно не повернеш уже, а доньцi
твоїй треба якось жити в свiтi. Та де там, аж позеленiв Забрало, чуючи ту
раду.
- Ви хочете примусити мене, батька, що втратив улюбленого сина, вiддати
доньку на потiху вбивцi? Хочете, аби сестра брала злюб iз татем, на руках
якого кров її брата? Нiколи! Чуєте, мудрi старiйшини: нiколи! Зголошуюсь
на одне: дружинникiв, котрi пiшли за своїм привiдцею i не забруднили руки
кров'ю, тиверцi можуть викупити, заплативши виру. Всiм iншим - смерть. I
люта, така, котру не лише татi, дiти їхнi пам'ятали б i до десятого
колiна!
- То невелика втiха - мста, - поспiшили напоумити його
старiйшини-тиверцi. - А коли й утiха, то лише на час. Чи варто заради тiєї
миттєвої втiхи сiяти й без того часту в наших землях гостю - смерть, не
брати на карб того, яка доля чекає дiвку, котра була вже умикана й не
знати, якою повернулася з чужих рук? Боривой уподобав її давно i вельми,
обiцяє бути гарним мужем твоїй доньцi.
- Дарма. Не так мав би брати, коли хотiв узяти.
- Молодече бажання длюбу - безумне бажання, вiд нього годi чекати
розважливостi i глузду. Вiзьми на карб i те, достойний родаку, що земля
слов'янська потребує та й потребує людей мужнiх, витязiв на боролищах. А
Боривой i є такий витязь. Ти був у задунайськiм походi, маєш знати, як
прислужився цей отрок всiй слов'янськiй ратi, коли брали на меч i сулицю
Анхiал. Чи то така дрiбниця, аби не зважати на неї? Чи таких, як Боривой,
багато серед нас, аби вимагати їм смертi? Хто знає, може, з нього буде
найславетнiший муж землi слов'янської!
- А з наших не були б? - вхопився за ту згадку Забрало. - Я на свого
сина меншi покладав надiї, анiж ви на цього татя? Хто оплатить менi тi
сподiванки? Вепр? Нi, старiйшини, вира не зарадить моєму горю. Тiльки
смерть убивцi здатна погасити вогонь мсти i злоби, що роздирає менi груди.
Тiльки смерть!
Хотiлось гнiватися на нього, казати: мста - не найлiпший суд, та як
скажеш, коли вона - один iз найдiйовiших поконiв землi слов'янської, коли
на нiй стояв i стоїть слов'янський свiт. Тож i промовчали старiйшини, i те
мовчання вирiшило долю тиверських отрокiв: трьох iз них засудили до
страти, всiм iншим дозволено викупитись, коли мають за що.
Князь Волот тiльки засмучений був тим вироком, а Вепр i зворохоблений
до краю. Нiби навiжений, влетiв до терема й не став зважати анi на княгиню
Малку, анi на те, що розмовляє з князем.
- Чув, що вони врадили?
- Чув, воєводо, як не чути.
- То, може, тепер хоч даси менi бодай сотню дружинникiв. Ще не пiзно,
налечу вихорем i вiдiб'ю сина хоча б i тодi, як вестимуть на страту.
Волот довго i холодно дивився на нього.
- Я, здається, казав уже, воєводо: мало нам ромеїв, що маємо наживати
ворогiв i серед слов'ян?
- Та що менi до того?! У мене син може загинути. I який син. Сам же
казав...
- Знаю, - рiзко урвав його на словi князь. - А хто винен? Ти дбаєш про
сина, а я мушу дбати про всю Тивер. Чи вона винна в тому, що накоїв твiй
син? Чому має розплачуватися за його наїзд i його татьбу?
Вепр уйнявся на мить, схоже, що тепер тiльки побачив князя таким, яким
вiн є.
- То отак, значить?
- Тiльки так, воєводо. Сам бачив, я докладав немалих зусиль, аби
порятувати твого Боривоя i тих, що були з Боривоєм. Та що вдiю, коли мене
не захотiли послухати. На те ж, що ти казав тут, навiть заради твого сина
не пiду.
- Тодi... - похопився Вепр i подався до дверей. - Тодi знай, -
обернувся на порозi: - Я без твоєї помочi i твоєї згоди пiду рятувати
сина. Знайду соузникiв серед мужiв i таки пiду! Най i на смерть, най на
погибель всiх i всього, все одно пiду!
Грiм його крокiв гучно вiдлунював у теремi i, здавалось, кликав: пiди,
зупини, зроби щось, доки не накоїв бiди.
- Допоможи, Волоте, - пiдiйшла i бережно торкнулася мужевої руки
княгиня Малка. - Вепри - найрiднiшi нам люди. Як житимемо з ними, коли
станеться це лихо? Ти - батько, зрозумiй Вепра i горе матерi того
непослуха зрозумiй. Лину до неї думкою i бачу, як б'ється-побивається
нинi. Чи то ж мислимо: ростила-доглядала дитя своє, мов квiтку-сподiванку
плекала i що має тепер? Чорне безлiття має, муку та сльози.
Князь не спаленiв i не нагримав на жону, одначе й не зрадiв її
втручанню.
- Чи не чула, - нахмурився, - робив усе, що мiг, бiльше нiчого не можу
вдiяти.
- Так уже й нiчого? Чому б тобi не поїхати до сотника, а то й до князя?
- Таж їздив Вепр.
- Вепр - одне, а ти зовсiм iнше.
"А й справдi, - погодився. - Одне - розмова з батьком, син якого
завинив перед уличами й законом уличiв i зовсiм iнше - розмова з князем
Тиверi, за яким тiльки й провини, що хоче уникнути зайвого кровопролиття".
Йде спiшно до порога, прочиняє дверi й велить комусь iз челядi:
- Коня менi i виїзд-супровiд iз десяти мужiв!
Знав: Вепр не сидiтиме склавши руки, збере ватагу найближчих до його
двору мужiв i подасться через Днiстер виручати сина. Тому i сам не гаявся,
i челядь пiдганяв: "Швидше, швидше!" А таки спiзнився. На виїздi з Черна
його спинили гiнцi вiд люду тиверського, що був на той час у пристанищi, й
сказали: уличi пiдiйшли до Днiстра всiм ополченням i оголосили через
биричiв своїх: "Кличте всiх, хто є поблизу, най бачать, як каратимемо тих,
що приходять до нас iз мечем. Най бачать i тямлять: Днiстер - правiчний
обвод Тиверської землi. За Днiстер тиверцям зась".
Гнав коня що було сили i снаги, а став усього лиш свiдком страти. Уличi
саме вивезли засуджених на середину рiки i в'язали каменi до нiг. Велiв
спинитися: вiн - князь i має поговорити перед тим, як страчувати
засуджених, iз князем уличiв, та дарма. Або не почули його повелiння, або
не захотiли почути: кинули, не задумуючись i не вагаючись всiх засуджених
до страти у бистроплинну течiю Днiстра.
XXX
Тепер тiльки по-справжньому зрозумiв Богданко: хто втратив здатнiсть
вiдрiзняти день вiд ночi, покараний трьома найбiльшими карами: одна - не
бачити свiту i людей, друга - позбуття здатностi самому обирати путь i
йти, куди кличе серце, третя - не знати лiку часу. Нiби й живеш, бо чуєш,
як гримить грiм, хлюпає дощ, i разом з тим немає певностi, що живеш, що
було у тебе вчора i буде завтра. Мовби у яму закинутий, таку безнадiйно
глибоку i таку безнадiйно темну, що нi вийти, нi вилiзти з неї повiк.
Не вiдав, скiльки кликав-благав, аби прийшов хтось на помiч, i як довго
йшов, шукаючи зворотну путь до бабусиного терема. Бо йшов та йшов,
наражався на стовбури дерев, обминав їх i знову йшов. Та плакав iдучи, та
страхався, що буде з ним, коли не вийде з лiсу i не натрапить на людей.
Тодi аж, як перестало гуркати в небi i вщух нарештi проливний дощ, а сили
долати свою непевну путь геть вичерпалися, наткнувся на повалене дерево в
лiсi й сiв перепочити, та заодно й прислухатися, чи не долине звiдкiлясь -
i найперше з Соколиної Вежi - людський голос? А може, озветься пес,
крикне, вiщуючи ранок, пiвень? Та ба, анi натяку про людей, анi
звуку-вiдзвуку вiд живого свiту. Лиш краплi дощовi падали з листу на лист
i лопотiли спадаючи.
"Далi не варто йти, - вирiшує отрок. - Ано, далi не тра' йти, бо можу
так заблукати в лiсi, що не буде анi вiдгуку на мiй гук, анi
стезi-повороту. А що ж робити? Сидiти и ждати ранку чи кликати на помiч?
Хто ж почує, коли ще нiч?
Краплi все рiдше й рiдше спадали з дерев, тож i гам, створюваний ними,
стишувавсь та й стишувався. Мовчазно робилося в лiсi i моторошно. Та ось
вловив Богданко кiнчиком вуха: десь жебонить вода. Схоже, що тече через
лiсовi ломи й подає свiй сумирний голос почайна. Прислухався уважнiше - й
вiдчув нараз: йому хочеться пити. Пiсля блукань мiж дерев, пiсля частого
спотикання на ломах, падiнь та хвилювань добряче пересохло в горлi, є
потреба погасити спрагу.
Пiдвiвся й, наставивши перед себе руки, пiшов на голос почайни. Що
ближче пiдходив, то виразнiше чув: вода б'є з землi i б'є потужно.
Заспiшив Богданко, наражався на дерева, падав на ломах, а таки йшов. I що
ближче пiдходив, то бiльшим було бажання схилитися над тим джерелом,
вгамувати спрагу. А схилився та ковтнув раз, вдруге, десь осторонь, мовби
не так i далеко, почулося вовче виття. Жахнувся з несподiванки й застиг.
Виття повторилося, тiльки тепер уже з iншого боку.
Вовки! Чув вiд дядька, що мав зробити з нього ратного мужа: коли
котрийсь iз вовкiв винюхає здобич, вiн дає про те знати всiй зграї
голосом-виттям. Зграя ж, збагнувши, що й до чого, звiдомлює свого
послуха-вивiдника лише йому зрозумiлим голосом i йде на клич. Єдиний
рятунок вiд тої вовчої облави - дерево, коли це трапляється в лiсi. Якщо ж
бiда спiткає в полi, покладайся на прудкого коня.
Богданко й подумати не встиг, що чинитиме i як боронитиметься, виття
знову повторилося i значно ближче.
Чув, як похолонуло й затремтiло з ляку тiло, як пiднялось i стало дибки
волосся на головi. З виду ж, надто поза спиною поплазували згори вниз
мурахи. Так явно i так до дрожу вiдчутно, нiби драв хтось невидимий шкiру.
- Бабцю! - ледве видушив iз себе голос. - Рятуйте, бабцю!
А тим часом шукав дерево: поперед себе, обiруч вiд себе. Сталося так,
що першою потрапила пiд руки гiлка, видио, звисала низько. Вхопився за неї
й не випустив уже, доки не наблизився до стовбура. А наблизившись, полiз,
спираючись ногами, нагору. Так швидко i так спритно, сам собi не вiрив, що
здатний на таке. Ривок - i був на першiй гiлцi, ще ривок - i сидiв уже на
другiй, затим на вищiй за другу, ще вищiй. Волосся не стояло вже дибки (не
певен, чи й вiдчував його на головi), а тiло, як i перше, тремтiло, i
холод не вiдходив з виду. Коли ж усiвся й заспокоївсь трохи чи принаймнi
впевнився: тепер не страшно, втупив поперед себе очi й занiмiв: вiн бачив
стовбур дерева, за який тримався, сидячи на гiлцi, бачив гiлля на тлi
чистого пiсля дощу неба.. Не повiрив сам собi й розглянувся. Раз i вдруге.
Кинув позирк очей своїх догори - й побачив усiяне зорями небо.
- Бабусю-у! - крикнув, усе ще тремтячим з хвилювання голосом. - Чуєте,
бабусю, я бачу!!
Не так i далеко, як думав-гадав собi, обiзвалися на той крик пси,
долетiло людське волання-перегукування, а згодом замиготiли мiж дерев i
вогнi: його, певно, шукали вже.
Тривожнi вiстi йдуть по землi на всю кiнську пору, радiснi обганяють
птахiв. Першим, як i годилося, довiдався про Богданкове прозрiння й вознiс
хвалу богам за милiсть та щедрiсть стольний Черн, а вже вiд Черна пiшла
гуляти вiсть по всiй землi Тиверськiй - вiд весi до весi i вiд вервi до
вервi.
- Чули, сусiдко? У стольнiм Чернi сталося диво: прозрiло отроча, син
княжий, Богданко.
- Йой! Чи то ж можливо? Скiльки живу, не видiла й не чула такого.
- Присяйбiг. Певнi люди казали. Ось хоч i в Жданки запитайте. Жданко,
ходiть сюди. Мої сусiдка не вiрять, щоби темний та став видiти. Скажiть
їм, що син княжий таки прозрiв.
- Ано. Сама чула i вам кажу: прозрiв.
- Може, баяни повернули йому зрячiсть?
- Ба нi. Подейкують, нiби заблукав у лiсi й набрiв, блукаючи, на
джерело, що било з-пiд дуба. Тiльки-но напився води з того джерела -
одразу й прозрiв.
- Йой! То ж, певно, не якесь там джерело i дуб не якийсь.
- А так. Дуб має оселю божу - дуплисько, а вода б'є з-пiд кореня, не
iнакше як ударом стрiли-блискавицi добута.
До тих трьох господинь-сусiдок пiдiйшли iншi, а там ще iншi, i кожна
чула вже щось про те диво, а коли чула, то чом має тримати таке при собi?
Не просто казала, запевняла вже, що на власнi очi бачила, як правиться люд
тиверський, надто калiки перехожi, путями торованими i все до Соколиної
Вежi пiд Черном, до того джерела. Бо певнi всi: то знамення, що дуб i
джерело одкрились не комусь там - княжому синовi. Через те непорочне
отроча зiйшло боже благословення на весь люд тиверський. А так,
Перун-Сварожич удостоїв їх своєю найвищою ласкою - зiйшов з-пiд небес на
землю, обрав собi житло-оселю в дуплиську дуба, а люду-обранцю подарував
джерело живої води, аби кропився нею i зцiлювавсь - оновлювався, кропився
i зцiлювався.
Що то не була вигадка, усi переконалися i дуже скоро: поселяни
правились та й правилися через ближчi до Черна весi i всi - на Соколину
Вежу.
- Куди, люди? - питали їх.
-_ До дуба-стародуба. До Перунового джерела!
Чого йдуть, не цiкавилися, бо й так знали: кожному болить щось, у
кожного є своє треба. Одну боги обдiлили щастям народжувати дiтей, iнша,
щойно народила їх, уже забирають. Той певен: безлiття, що йдуть на його
подвiр'я, - наслання злої сили, що виплоджується по пущах та нетрях, а той
бачить свою бiду в пiдступах сусiдiв чи мужiв-волостелинiв i теж iде
шукати захисту в Перуна. Бо так чи iнак, все, що є злого на землi, i що
має свої наймення: обида, кривда, хворь, безлiття - все вiд злої сили, а
ту злу силу здатний вразити на смерть лише Перун. Вiн льодовi гори рушить
у пiднебессi, демонiв-велетiв побиває важким своїм молотом, смертоносними
стрiлами, то чи ж вистоять супроти нього демони землi, усi отi мори та
кiкiмори, бесихи та упирi, вiдьми та полудницi, яко же й тi з них, що
мають лик праведно людський, а намiри псинi та гадючi. Нi i нi! Бог не
затим зiйшов на їхню землю, обрав собi за оселю дуба-стародуба в княжiм
лiсi, аби лишатися байдужим до люду, що мешкає на цiй землi. Вiн вразить
злу силу, знiме з усiх, хто йде уклонитися чи й принести жертву, хворь,
прожене бiди, напастi. Ано, раз поселився мiж люду, то - без сумнiву, то -
напевно!
Князь Волот не одразу завважив людське паломництво до дуба. Вiн тiшився
прозрiлим з божої ласки сином i не приглядався до люду, що траплявся на
путях. Коли ж приглянувся, побачив: тиверцi йдуть здебiльше вiд Дунаю, з
тих оседкiв, де побували й щедро засiяли лихо ромеї.
"У мене з ними не тiльки одна крев, - думав, спостерiгаючи, як
паломники клякли перед дубом i пiдносили до дуплиська руки, - у мене з
ними одна доля".
Не знав до пуття, лишень iз волi випадку чи, може, i з волi серця,
спонукань розуму, одначе надумався одного дня i повелiв спорудити на мiсцi
прозрiння сина капище, а спорудивши, принiс туди й кумир Перуна, став
творити прихильному до свого роду-племенi боговi требу. I раз, i вдруге, i
втретє, i вдесяте. Бо з кожною новою требою бiльше та бiльше
пересвiдчувався: на його треби збирається сила-силенна люду, його появи
ждуть бiля Перунового дуба, мовби появи самого бога. Через те i сам
переймався почуттям благоговiння перед богом, не шкодував кiз, баранiв,
бикiв iз княжих стiйл, не шкодував i тих, що приводили люди. Рiзав i
кропив кров'ю жертв божу оселю, сам пив ту жертовну кров, аби набути
вiщого дару й порозумiтися з богом, а вже порозумiвшись, виректи красним i
солодким словом своє порозумiння жадаючому милостей людовi.
Поки розгоралося багаття, а на тому багаттi смажилася принесена боговi
жертва, пiдносив до перунової оселi руки й благав-молився:
Свiтлий наш боже, сильний та дужий.
Стань на сторожi вбогих, недужих,
Стрiлами гнiву рази вражу силу,
Благо пошли нам, Сварожичiв сину,
На ниви, в оселi, в медушi,
Най забуяємо цвiтом дикушi.
- Пошли, боже! - багатоголосе вiдлунювало в лiсi. - Благо пошли!
Вогонь палахкотiв та й палахкотiв, ласо бiгав по принесенiй боговi
жертвi й радiв iз щедрої жертви. А то добра прикмета: бог приймає жертву,
вiн прихильний до них, тиверцiв.
- Встану я рано-вранцi, коли на погостi лишень на свiт
благословлятиметься, - промовляв, звертаючись до Перуна, князь, - умиюся
джерельною водою чи вранiшньою росою, пiду з дверей у дверi, з ворiт у
ворота - в чисте поле. В чистiм полi охорошуся, на всi чотири сторони
поклонюся й скажу: "Будь з нами, боже, повсюди. Не покидай нас у
горi-розпуцi, змилуйся, боже, ми твої внуцi!"
- Змилуйся й будь! Змилуйся й будь! - повторювали за ним тi, хто стояв
ближче до капища.
Молилися тиверцi услiд за своїм князем i клякли, знову молилися i знову
клякли - перед дубом i перед капищем. Однi вмивалися сльозами, iншi -
джерельною водою, ще iншi пили тоту воду i, вже напившись, вiддалялися,
сподiванi.
Повертаючись пiсля одної з треб до стольного города, Волот завернув до
капища Хорса пiд Черном i спинив, подивований, коня: була п'ятниця, а бiля
стольного капища анi старiйшин, анi люду волхвуючого чи поселян; не
помiтно було й ознак треби.
"Всi увiрували в Перуна й подалися до Перуна, - подумав. - А це погана
прикмета. Хорс - верховний бог на Тиверi, вiн може розгнiватися й
помститись за зраду та неповагу. Як же це сталося i чому сталося? Най не
було тут мене. А де були старiйшини, волхви, нарештi? Гадають, немає
князя, то можна й не творити богам треб?"
Постояв, рушив ступою до Черна, а там i до свого терема.
"Чого маю дивуватися, - мислив, злазячи з коня, - коли я сам забув за
тим, що сталося з Богданком бiля Перунового дуба, i про стольне капище, i
про свiй обов'язок приносити жертви Хорсовi й молитися перед Хорсом за люд
тиверський?"
Малка теж викликалася приїхати разом iз мужем своїм до Черна. Сказала
там ще, в Соколинiй Вежi: "Богданко заскучав за стольним городом, волiє
бути уже в ньому, все i всiх бачити". А хто може перечити, коли волiє
Богданко? Нинi всi перед ним стеляться та запобiгають, ба й малеча, хоча
їй он як хочеться бути серед лiта в Соколинiй Вежi. Не знати, якi радi всi
його одужанню, те й роблять, що милують Богданка та догоджають Богданковi.
Навiть найменша, Миланка, пiдiйшла тодi ще, як угледiла прозрiлим, i
запитала: "Чи тобi, братику, не болить уже?" - "Нi, Миланко, - осмiхнувся
й приголубив її. - Видиш, зцiлився, свiт бачу, тебе бачу. А пощо питаєш
так?"
"Бо менi вельми болiло, доки ти не бачив".
I дома не полишають його поза увагою, i на люд iде - теж iз ним. Бо й
Малка не зважується вiдпускати Богданка самого, або супроводжує сина, або
кличе тих, кого хоче бачити син, на княжий погiст, у княжi хороми. Немов
дитина радiє та квiтне, що дитя її зцiлене, що воно, як i всi, удостоєне
найбiльшої з усiх благодатей - бачити свiт i людей у свiтi.
Як то скаже їй, коли доведеться казати: вiн - княжий син, йому час
повертатися до ратної науки? А сказати рано чи пiзно доведеться.
Знав: це не зараз, це десь потiм буде, через те й не сушив собi
передчасним клопотом голову. Подумав та й забувся. Зате Малка не забулася
нагадати йому про свiй клопiт.
- Що ж воно буде, Волоте? - сказала й глянула пильно.
- А що має бути тепер i з ким?
- Кажу про Богданка. Питав нинi, чи не приїдуть до нас Вепри. Мислю
собi: вiн увiрував у Вепрову Зоринку, яко в суджену свою. Увiрував, кажу,
i хоче бачити тепер.
- Пусте, Малко. Малий вiн ще, аби встиг увiрувати.
- Ой нi, не такий уже. Волоте, й малий. Скоро п'ятнадцяте лiто мине. А
опрiч того, он яку муку-недолю звiдав. I Зоринка не забувала його, доки
слабував. Чи не найчастiше за всiх iнших навiдувалася, будучи в близькому
сусiдствi з нашою Вежею. Та й щебетати вмiє. Сам бачив i знаєш: не в
батька - у матiр пiшла. I серцем, i лiпотою тiлесною - уся в матiр. Отож i
нащебетала отрочатi бажання-мрiю.
Князь чи то не вiрить їй, чи не схильний пристати до її вiри.
- Шкода, - зiтхає. - Шкода, Малко, коли Богданко справдi виколисав у
собi такi бажання. Чула ж i знаєш: Вепр зрiкся нас по смертi сина.
- Такий великий гнiв узяв, що на примирення й сподiватися годi?
- Мабуть, що так. Казав же бо, не захотiв бути воєводою в дружинi
княжiй, подався на дарованi йому землi при Дунаї.
- А може ж, вiн бiль свiй тамує тим вiдчуженням?
- Ой нi, чує серце: лихе замислив колишнiй побратим. Та й вiрнi люди
вкладають те до вух.
- Може, тобi слiд поїхати до нього й порозумiтися?
Волот недобре глянув на дружину.
- Хочеш сказати: повинитись?
- А чом би й нi? Вина, хай i невiльна, все ж є. А невiльну вину завжди
можна пояснити.
- Тiльки не Вепровi. Мовби сказився: i лютує, i пiниться, i погрожує.
Так нiби я винен, що його син вдався до татьби i заслужив ганебної смертi.
- Вепр - батько, його треба зрозумiти.
- Я то розумiю. А пiди та спитай у Вепра, чому вiн не хоче усiх нас
розумiти? Йому, бач, шкода i боляче, що втратив сина. А сотниковi з уличiв
не боляче? Усьому люду тиверському не боляче було б, коли б дiйшло до
наїздiв, а то й до справжньої сiчi з уличами? Чи вiдаєш, скiльки дiвок
зазнало б безчестя i скiльки мужiв утратили б ми, коли б послухали Вепра
та оружно одбили його Боривоя? Адже тим порушили б одвiчний мир мiж кровно
спорiдненими племенами.
- Коли Вепр не хоче чи не може бути розважливим мужем, то мусиш стати
ним ти. I заради дiтей наших, i заради землi, чуєш? Вепр - лютий, не
приведи боже мати його за супостата як у мирну, так i в бранну годину.
Поступись гординею й пiди до нього. Я певна, це умилостивить того гнiвного
мужа, а скажеш йому одне-друге слово каяття чи бодай спiвчуття - i зовсiм
розчулиться й пристане до твоєї речницi: коли прийшла одна бiда, чи слiд
докладати зусиль i кликати другу?
- Вiн уже покликав її. Спiшно будує город i пристанище при Дунаї, а то
не так собi.
- Тодi тим паче їдь. Чуєш, Волоте?
- Чую, чом не чути.
XXXI
Князь Волот лише збирався вирушати в путь, а Миловидка завершувала її.
Вздовж i впоперек сходила багатолюдну Фессалонiку, розпитувала стрiчних,
що траплялися на вулицях, у пристанищi, чи не знають, де є тут анти,
стукалась пiд всяким приводом до ворiт вельмож, не обминула й торжищ, де
були всякi - i вельможi, i раби, та ба, усе дарма. Не було її Божейка,
зник десь у вирi людському жаданий Божейко, i так надiйно, що не
натрапити, мабуть, уже на його слiди. Однi кажуть, не бачили, iншi - не
знаємо, ще iншi - знизують плечима i йдуть собi. А куди йти Миловидцi i що
дiяти, коли й Фессалонiка виявиться маревом, якому вiрила, як своєму
порятунку, а змушена буде зiзнатися, що то даремна вiра?
Певно, глибока була її задума - не почула, як спинилися обiч двi жiнки.
Тодi аж кинулась i вгледiла їх, коли покликали.
- Вельможна господиня питають, - казала старша, мабуть, челядниця, - ти
їз Склавинiї?
Знала, склавини - найближчi на заходi сонця сусiди тиверськi i теж
слов'яни, тому зрадiла й поспiшила ствердити.
- А з яких склавинiв? - поцiкавилася молодша з тих двох жiнок. - З
ринхинiв, сагудатiв чи стримонцiв?
Миловидка не чула про таких склавинiв i зашарiлася.
- Правдиво кажучи, - зiзналась, - я з антiв. Склавини - нашi близькi
сусiди й родаки, бо є, як i ми, слов'яни.
Молода господиня була чомусь аж надто засмучена. Почувши ж те, що
виповiла їй дiвчина, i зовсiм згасла. Нацiлилась було iти вже, та
пригадала щось, а може, тепер тiльки помiтила, яка ця дiвчина виснажена та
знеможена, й обернулася до неї.
- Чи ти, достойна родачко, не з тих антiв, що ними торгують ромеї?
- Ано, - пожвавилася Миловида i звелась па ноги. - Тiльки не є раба
ромейська, вiльна я. Шукаю рабiв-антiв, що їх продано позатамтого лiта в
рабство.
Жiнка подумала мить.
- Де ж ти живеш, дiвчино гожа?
- А де випаде. Днюю пiд небом i ночую здебiльше пiд небом. Година
тепла, де примостилася, там i оселя.
- То, може, до мого оседку пiдеш? Матимеш прихисток, а вже вiд того
прихистку ходитимеш та й шукатимеш, кого тобi треба.
- Спаси бiг. То справдi було б зручно. Ось тiльки чим я вiддячу
вельможнiй господинi за той щедро дарований прихисток?
- Ходитимеш з Iсидорою, - показала на свою попутницю, - в морське
пристанище за рибою, на торжище за живнiстю та тим i вiддячуватимеш.
Та, що її назвали Iсидорою, мовчки i, як здалося Миловидi, значуще
кивнула головою. Нiби казала тим: погоджуйся. I Миловида погодилась. А вже
пiзнiше довiдалася з уст тої ж Iсидори, вiд кого й чому прийшла до неї,
закинутої мiж чужий люд, милiсть.
Це вона, Iсидора, нагледiла її мiж людським тлумом того першого дня, як
Миловидка об'явилася на торжищi, а нагледiвши, довiдалася, хто така, кого
питає. Заболiло серце, чуючи людську бiду, бо сама мала її доста, а чим i
як допомогти, не могла втямити. I хто знає, чи й втямила б, коли б
господинi не заманулося пiти сьогоднi на торжище. Скористалася тим i
показала на Миловидку: "Погляньте, достойна, яка лiпотна дiвчина i нiби з
наших, слов'ян, а бiдує мiж людом. Вiзьмiть її менi у помiч, бодай на
якийсь час".
Певна була, господиня не вiдмовить, бо й сама звiдала, почому кiвш
лиха. Склавинка вона. Миловидка примiтила ж певно, яка гожа собою. За ту
лiпоту вельможа i взяв її собi за жону. Взяв, видимо, не з її волi - чи то
бiда, чи то кревнi змусили. Тому й невесела ходить. Видить бог: не лежить
її серце до вельможi, чуже їй тутки все. А серцем добра i на добрi дiла не
скупа. Тож хай Миловидка недумає зайвого i не страшиться. Скiльки треба
стiльки й житиме у вельможi, коли захоче, тодi й пiде. А Божейка найлiпше
шукати таки на торжищi. Туди сходиться та з'їжджається весь довкружний
люд, там усi i про всiх знають.
Вони так i робили: виходили скупитися - розпитували всiх i всяких, чи
не знають такого анта - Божейка, не було потреби скуповуватись - теж
шукали привiд пiти мiж люди й питатися в людей, чи не чули, де є анти,
проданi аж на тiм лiтi ромеями? А люди, мов змовилися: не чули, не бачили,
не знаємо.. Хай Миловидцi казали так, вона чужа, вiд неї можна й
вiдмахнутися, а чом Iсидорi те саме кажуть? Вона он яка гомiнка та
улеслива з фессалонiкiйцями.
- Може, його справдi продали десь-iнде?
- У Нiкополi запевняли: продавали антiв i до Фессалонiки.
Жiнка не зовсiм вiрить, мабуть. Стоїть, мiркує мовчки.
- Завтра знову навiдаємося в морське пристанище. Якщо його привозили до
Фессалонiки, там мають знати, куди подiли.
У пристанищi своє торжище, щоправда, рибне. Рибалки ще й до берега не
встигнуть пристати, а на них чекають уже тi, що живуть iз перепродажу
виловленої у морi риби. I здебiльше жiнки. А де збирається жiночий гурт,
та ще такий, що має дозвiлля, чого тiльки не почуєш у тому гуртi.
Переберуть по кiсточках те, що сталося за нiч, переберуть i те, що було
минулої та позаминулої ночi, надто коли новини прийшли десь iз-поза
Фессалонiки.
- Чи чули, чи вiдаєте? - питають одна другу, i коли та друга не чула й
не вiдає, роблять аж надто утаємничений вид й переповiдають тiльки ними
чуте i тiльки ними знане. Бо то ж не якась там бувальщина - диво з див. А
так! В одного подружжя з Вардара народилося, подейкують, дитя i не якесь
там - iз зубами. Його пеленають, йому прицмокують пеленаючи, а воно
пручається i кричить на матiр голосом дорослого: "Пощо в'яжеш? Чи не
видиш: я не хочу того. Гляди, небого, станеш годувати грудьми, так укушу,
платячи за прикрiсть, що й кров цiвкою пiде".
- Свят, свят... Кiнець свiту надходить.
- I не кажiть. Коли це було таке?
- То ще не диво, сестро, - перечить iнша. - Справжнє диво сталося у
Веррої. Одна, подейкують, народила дитя в шерстi.
- Боженьки!
Гурт нiмiє з жаху i так, нiмуючи, жде чогось. Зрештою жах той перестає
бути запрудою, i рiка-бентега, а ще рiка-цiкавiсть пiдхоплюють його й
кидають у прiрву, в одну якусь мить зносять дощенту. Тож треба було бути
не Миловидкою, а Iсидорою, аби спинити той потiк, а коли не спинити, то
спрямувати в iнше русло.
- Грiхiв багато маємо, - влучає нагоду й кидає в ту бистроплинну течiю
камiнь-перепону. - Отож Всевишнiй i знаменує наближення кiнця.
- Що правда, то правда.
- Цю дiвку бачите? - показала Iсидора на Миловидку. - Дитина ще i он
яка красна та втiшна, а знали б ви, якої бiди зазнала. I все через
людоловiв, що iменують себе iмператорськими легiонерами. Вдерлися в
антськi землi й забрали всенький придунайський люд, погнали в рабство, а
хто не годен був чи не хотiв стати рабом на наших торжищах, тих порубали.
Правду кажу. В цеї дiвчини зарубали матiр, батька, бабусю, дiда, весь рiд,
а лада її пов'язали й продали комусь iз фессалонiкських вельмож. Чи не
чули, у кого є раби-анти, придбанi аж на тiм лiтi? Хай би дiвка мала
втiху, побачила свого лада та побралася з ним.
Жiнки пригадували й, пригадуючи, перемовлялися.
- Вiн твого, дiвчино, вiку?
- Атож.
- А який iз себе?
- Такий, людоньки, лiпотний, такий лiпотний, що йой!
Не поскупилась на слово, казала та й казала, який доброликий та гiнкий
станом її Божейко, якi iскристо-голубi та знадливi має очi, пишний та
в'юнистий чуб.
- А тутки, - показала на одну, показала й на другу ланiту, - є в нього
родимки. Невеличкi, все ж примiтнi й вельми знадливi.
- Боженьку! - озвалася низькоросла, з добрими карими очима молодичка. -
То чи не той це, що кинувся в море?
- Як то - кинувся? - пополотнiла дiвчина. - Чому кинувся?
Молодичку обступили, велять казати, коли почала вже. А та роззирається
i не зважується. Бо казання її не з веселих буде. Йой, людоньки милi та
людоньки гожi, коли б ви знали, яке воно невеселе!
Дiвка правду каже: навiкулярiй Феофiл привiз його десь здалеку i таки
аж на тiм лiтi чи, може, й передлiттi. Привiз та й звелiв садiвничому
взяти того молодого раба собi в помiч. Бо таки великий сад та й город має
на своїй подвiрницi, робочi руки потрiбнi. Ну, а садiвничий його, всiм
вiдомо, - деспот i полiпше господаря. Ганяв та й ганяв молодця, морив та й
морив трудом непосильним, аж поки тому урвалося терпiння: надумався i втiк
одної ночi, певно, не вiдав, бiдолашко, що з Фессалонiки поночi не вийдеш
- скрiзь око вельмож, сторожа бiля ворiт, сторожа i в пристанищi. Отож i
схопили анта, а схопивши, вивiдали по помiтинi, що пiдневiльний, i
повернули навiкулярiю. Феофiл був вельми обурений тим, завдав зухвальця у
вериги й кинув у пiдземелля яко в'язня. Правда, недовго тримав там. Бо яка
вигода рабовласнику з раба, що сидить закутий? Йому потрiбний раб-робочич,
а не поїдач хай мiзерного, все ж хлiба. Отож потомив кiлька днiв та й
покликав до себе. Дивився-вивiдував мовчки, зрештою надумався й повелiв
надiти непокiрному рабовi колодку на ноги. "Хай носить i звикає, - сказав.
- Коли побачимо, що звикнув, тодi й знiмемо".
У сад не посилав уже молодого анта, поставив на мiсце тих, що пiдмiтали
подвiр'я, давали лад на конюшнi. Поставив та й подався в море, а морем -
до далеких островiв та пристанищ. У нього завжди так: рiдко буває вдома,
бiльше плаває та торгує. I лiто, i зиму. Хiба що буря або дiло якесь
затримає бiля жони. Всi iншi днi, ба седмицi у морi та й у морi. Того разу
теж довго не було його. За всiм дивилася, до всього приглядалася жона
Марiя. Тож доглянулася й до молодця з антiв. Дiвка правду каже: вельми
лiпотний був собою. А ще страждав аж надто. Чи то за землею своєю, за
домiвкою банував так дуже, чи колодка та робота пiдневiльна мучили. Нi з
ким не розмовляв, пiдмiтав i сумував-думав, порався на конюшнi i знов
сумував-думав. А траплялася вiльна година, надто тодi, як пiдносили, мов
псовi, побовтюху-їжу в казанку, прикривав руками вид свiй i плакав
безмовно.
Може, Марiї всього лиш шкода стало його, а може, справдi вподобала
молодця, покликала одного дня тих, що кували раба, й звелiла зняти
колодку.
"Ти накличеш на себе гнiв навiкулярiя, - попередили її перед тим, як
зняти. - Знаєш-бо, вiн не терпить чиїхось втручань, переiнакшень його
волi".
"Дарма, - стояла на своєму. - Раб знемагає, не бачите хiба? Хай робить
своє дiло, одначе без колодки".
Йому зняли її, та почали наглядати пiсля всього за молодцем, а
наглядаючи, помiтили: господиня не лише вiд колодки звiльнила анта,
звiльнила й вiд побовтюхи-їжi, кликала до господи й велiла митися та
сiдати за стiл разом iз челяддю. Дивувалася тiй увазi i неабиякiй
прихильностi челядь, дивувалися тi, хто стояв мiж господарем i господинею
яко посередник, та ще бiльше була здивована сама господиня, коли ант
ослухався якогось дня i уникнув запросин, а вночi й зовсiм зник iз
подвiр'я. Чули, вдруге втiк вiд свого володаря, дарма що був попереджений:
коли втеча повториться, навiкулярiй зробить iз ним те, що роблять з усiма
непокiрними: позбавить навiть бажання чогось хотiти, кудись тiкати. Чи то
такий вiдважний був той доброликий ант, чи так голосно i невiдступне
кликала його земля рiдна, тi, кого полишив у тiй землi, зважився i втiк.
За цим разом йому поталанило обiйти сторожу й вибратися з Фессалонiки.
Може, i з ромейської землi вибрався б, коли б занадто рано не повiрив, що
вiльний уже, i не злегковажив у путi: заснув при дорозi й потрапив до рук
дiмотiв, а вiд них - до префектури, котра й доправила раба-втiкача його
власниковi. Марiя, розповiдають, i далi захищала анта перед мужем своїм,
на колiнах благала, аби змилостивився, та навiкулярiя благання тi лишень
розлютили до краю. "Ти волiла мати його за спальника в опочивальнi, то й
матимеш!"- сказав твердо i вийшов од неї.
Правда то чи неправда, а проте усi так мислять: найбiльше винна в
смертi того раба челядь. Коли прибув навiкулярiй, не втрималась котрась iз
челядниць i внесла йому до вух, що жалощi господинi - не просто жалощi:
вона вподобала анта, схильна була похотьствувати з антом, тому й звiльнила
його вiд колодки, кликала до столу, а затим, - i на бесiди, не взяла гнiв
до серця навiть пiсля того, як раб-добролик знехтував її прихильнiстю й
утiк iз господи. "Iншої ради нема, - казала нiбито Феофiловi, - вподобала
господиня Божейка i так дуже, що втратила всякий глузд, забула про честь i
повиннiсть жони, як i про те, що муж не подарує того порочного намiру анi
їй, анi рабовi, тим паче рабовi".
- Воно так i сталося, - зiтхала молодичка, - навiкулярiй повiрив
пересуду й велiв челядi здiйснити те, що обiцяв: "Раб утiк - хай має те,
що заслужив, раб хотiв бути спальником у господi, так тому й бути:
оскопiть його i зробiть євнухом при опочивальнi вельможної".
Молодичка щораз ховала чомусь вiд Миловидки очi, зате не приховувала,
здається, нiчого з того, що знала про Божейка. Бо казала та й казала, як
кричав вiн, бiдолашко, коли довiдався, куди ведуть i чого ведуть. Страшно
i дико кричав, потiм бився з виконавцями волi господаря, опирався скiльки
мiг i як мiг. Та що годен був вдiяти один супроти кiлькох дужих i
по-псиному вiрних навiкулярiєвi челядникiв? Розiзлив тiльки тiєю бiйкою i
зробив рiшучiшими.
Плакав та й плакав опiсля, жалiвсь та й жалiвся комусь. А виплакав жалi
свої та змив сльозами рани, уловчився i вислизнув з подвiр'я навiкулярiя.
Скалiченим уже, а таки втiк.
Того разу його зникнення швидко помiтили i умудрилися вивiдати, куди
пiшов. Та взяти уже не взяли. Над самим морем стояв, як настигли. Тож i
побачив, до чого йдеться, а побачивши, не вагався бiльше, кинувся, як
стояв, у вир морський. "Будьте ви проклятi!" - крикнув, випiрнувши, та й
зник пiд хвилями.
Жiнки скрушно хитали головами й журилися вголос. Хтось спiвчував
рабовi, хтось нарiкав на жорстокiсть навiкулярiя Феофiла, ба навiть
згадував недобрим словом його жону, а Миловидка слухала тi
нарiкання-пересуди й чула: ось-ось не втримається, вибухне криком-вiдчаєм.
Може, й вибухнула б, коли б не нагодилася тiєї митi думка-сумнiв i
думка-рятiвниця.
-- Чи ти... - благала очима, всiм видом ту, що зважилась повiдати про
сумну з сумних i нещасливу з нещасливих долю анта. - Чи ти можеш показати
менi, де живе той навiкулярiй?
Молодичка, примовкла, видно, щось недобре подумала й не вiдає, як їй
бути.
- Навiщо вiн тобi?
'-_ Маю твердо знати, чи то ж той був ант, котрого шукаю.
- Чом не показати, - зголосилася. - Вiзьму ось риби та й пiдемо,
покажу, де живе навiкулярiй. Ось тiльки чи стане вiн говорити з тобою.
- То вже мiй клопiт.
Ледве дочекалася рибалок iз моря, а пiшла слiдом за молодичкою,
вiдчула: i зовсiм губить пiд ногами твердь. На лихо й Iсидори не було
поруч, за цим разом не супроводжувала її, пiшла з покупками до господи. А
без пiдтримки та надiйної порадницi що мала робити? Iшла й кликала в помiч
своїх богiв: "Порятуйте мене, - благала. - Чуєте, боги, змилуйтесь i
порятуйте! Зробiть так, аби те, що вчинив навiкулярiй, сталося не з
Божейком. Най ми нiколи не зустрiнемося з ним, най житимемо до кiнця днiв
своїх далеко й вiдчужено, не знатимемо утiхи-милування, бажання-злету,
тiльки зробiть так, аби я впевнилася зараз: те, що повiдала молодичка,
обiйшло Божейка, то був не Божейко".
Застережена своєю повожатого, не стала кликати навiкулярiя, бiльше
надiй покладала на жону його: вона, з усього видно, була прихильна до
раба, повинна розповiсти усе, що знає про його долю. Через те й сказала
челядниковi, коли вийшов на стук i прочинив воротця:
- Я з роду-племенi того анта-раба, що кинувся з ласки господаря в море.
Прийшла запитати в достойної господинi, чи той раб часом не є менi братом.
Ждала на дозвiл за воротами i ждала терпляче, а дiждалась небагато.
Вийшли й сказали: "Вельможна господиня слабує i прийняти не може".
- Тодi... тодi покличте господаря, навiкулярiя Феофiла.
- Його немає вдома.
Челядник нацiлився було причинити воротця, та Миловидка встигла
притримати їх.
- То, може... то, може, достойний воротар буде такий добрий та скаже,
як звали того молодця, що кинувся в море?
- Божейком звали, - вiдповiв за воротаря iнший, той, що порався
(Миловидка тепер тiльки помiтила його) в навiкулярiєвiм саду.
- А так, Божейком, - ствердив i воротар.
Дiвчина пополотнiла i, змалiвши на силi, впала у просвiт мiж воротами i
воротцями.
Певно, без пам'ятi була, бо коли хлюпнули водою i вона, здригнувшись,
лупнула очима, побачила перед собою не лише воротаря, а й iншу челядь.
- Що тут скоїлося? - почула суворий i, як здалося їй, знайомий голос.
Обернулася на нього i вклякла: до неї, до челядi, що поралася коло неї,
йшов той самий навiкулярiй, котрий вiз її з Венецiї до Фессалонiки й був
суворим суддею мореходцевi, що порушив закон моря й посягнув на її
цiнностi.
Куди ж їй iти тепер, де i нащо шукати захисту? Той, заради кого жила на
свiтi, кинулась за ним у безвiстi чужого свiту, нiби вiдчайдух у вир
рiчковий, сказав: "Будьте ви проклятi", - та й зник у морi, не захотiв анi
бути для Миловидки, анi знати, де Миловидка, що з Миловидкою. Все ж iнше
змалiло й зчужiло, та й сама вона так змалiла пiсля вiдвiдин навiкулярiя
на силi, на бажаннях, на всьому, що тримало мiж люду й спонукало вiрити
людям, хоч падай отут, на уторованiй путi, й кажи собi: доста. А може, й
справдi доста? Пощо жити, куди iти, коли немає вже Божейка? Чи не лiпше
буде, коли вчинить, як i вiн: одмiряє зболеними нiженьками останню свою
стезю, вийде над море, крикне всiм i всьому: "Будьте ви проклятi!" - та й
шубовсне в обiйми хвиль?
Забула, стуманена горем, вельможну господиню, що була така ласкава до
неї й надала притулок, не згадала й щедрої серцем Iсидори. Йшла куди очi
бачили, i, певно, тому лиш, що не могла не йти. Одначе вийшла не на биту
путь, що вела з Фессалонiки, - таки до моря. Здавалось, i не чула вже
свого вижмаканого болями серця, а стала при березi та зглянулася з чистою,
лагiдно-веселою синню, що слалася в безмежжя, й знову вiдчула, як защемiло
воно, як пiдступила до горла й здавила дихання камiнна рука жалю.
- Божейку! Божейку!! - простягла клично-благальнi руки. - Орлику сизий,
орлику милий! Ладо жадане, та не пiзнане! Чи видиш, я прийшла, розшукала
твої слiдочки, не розшукала лиш тебе. Ано, не розшукала! Бо ти взяв та й
пiшов iз цього лютого, дикозвiриного свiту, обрав замiсть мене веселу
домовину - глибiнь морську. Пощо вчинив так, соколику втiшний?! - заломила
спеченi чужим сонцем рученята i впала на зализаний вiтрами пiсок. - Я ж
визволила б тебе! Потерпiв би трiшки i мав би її, воленьку-втiшницю, мене
мав би. Кажу, як i ти казав: най будуть проклятi вони з своїми законами та
поконами. Не судилося жити з таким, який був, жила б iз таким, яким став.
Присяйбiг, жила б! А як житиму без тебе i що скажу твоїй мамi, коли
повернуся до нашої Тиверi?
Плакала-ридала й билася, краяна жалями, об берег, як б'ється викинута з
моря риба. А розради як не було та й не було. I серце то стiкало
кров'ю-силою, то знову повнилося нею. Бо на мiсце знемоги-вiдчаю приходило
й бажання розчерепити всьому ромейському свiтовi голову, спалити його,
пустити за вiтром, та так, щоб слiду не лишилося, щоб була лиш
земля-пустка, та небо над нею, та море пiд небом. Ано, щоб було так, як
хоче, чого заслужили цi звiрi-люди, ця проклята богами земля.
Чи така рiшуча була в намiрах своїх, у бажаннi-мстi, чи згадала щось
вельми важливе, конче необхiдне, схопилася раптом, стала на колiна й
простягла до неба руки.
- Хорсе всесильний! I ти, Перуне! Скарайте їх карою лютою. У вогнi
спалiть, мечами-блискавицями вразiть! Чуєте, боги! За муки нашi, за горе
наше, за сльози тих, кого взято гвалтом, i тих, у кого взято гвалтом,
спалiть i спопелiть! Усiх i вся! Дотла, до кореня, до того гнiздечка, в
котрiм проростає їхнiй корiнь!
Мабуть, аж надто вже уповала на божу кару й ждала-сподiвалася тої
вселенської кари. Коли не сталося її - i сонце свiтило, як i до
молiння-благань, i вогненнi стрiли не падали з неба, надломилася у вiрi
своїй i почала гаснути, а згасаючи, зайшлася невтiшним плачем; хилилась та
й хилилась до землi, аж поки не повалилася на той горбочок при березi, що
вiддiляв сушу вiд моря.
Була беззахисне скоцюрблена i геть змалiла. Бо тепер тiльки увiрувала:
бiльше немає на кого й немає на що покладатися - навiть боги вiдвернулися
вiд неї. А коли так, де вже думати про розраду, хто її дасть?
- Мамцю моя, - жалiлася а чи й нарiкала. - Ви хотiли бачити мене
лiпотною на вид i найменували Миловидою. Чом же забули згадати про щастя?
Де вона, та дрiбка радостi-втiхи. Що є у кожного з людей? Чи видите, -
пiдвела голову й глянула в той бiк, де Тивер, - усе забрали в мене: хижу,
вас, Божейка, саму розчавили й кинули па пустельнiм березi, аби стiкала
сльозами-крiвцею.
Лежала та й лежала при самiм морю, плакала та й плакала, а плачучи,
нарiкала вголос: на того татя Хiльбудiя, що навiв на її землю свої когорти
й понищив житла, посiк чи взяв гвалтом люд, на навiкулярiя Феофiла, котрий
заради безпеки своєї жони i в помсту тiй же жонi так дико i так
бездушно-жорстоко повiвся з Божейком, нарештi на ненаситну жону його, на
зрадливу челядь, котрiй покладений за послуги обол бiльше важить, анiж
чиєсь життя, чиясь гiднiсть i честь. Та ба, анi жалi-нарiкання, анi гарячi
сльози, в котрих, здавалося, не лише самiй, iнших можна було втопити, -
нiщо не приносило полегшення, тим паче розради. Бо певна була: до тих, що
могли б розрадити, а розрадивши, утiшити, не докличеться вже, а тi, до
кого може докликатись, не розрадять.
Тож лежала й плакала, обiймалася з берегом i жалiлась берегу, а може,
не так берегу, як морю, що набiгало на берег i ластилось, цiлуючи її
безвiльно простягнутi до нього руки. Ано, певно, не так берегу, як морю,
бо он яке воно лагiдне з нею i яке прихильне до неї: вiдступить на мить i
знову зближається, та все пестить її, та все гомонить, мовби каже тим
гомоном-зiтханням: "Не муч себе, не муч себе!" А як не мучитиметься, коли
он якi болi в серцi i якi жалощi роздирають серце. Иой, терпiння-моцi
немає, не те що плакати, криком кричати хочеться. Така що схопилася б i
шубовснула мiж хвиль, схопилася б i шубовснула, коли б знала, що знайде
там Божейка, що буде з Божейком!
Чула, хтось наближається до неї насторожено-несмiливою ходою, а проте
не обернулася в той бiк i не поглянула. Лежала й плакала та сльози ковтала
плачучи.
- Заспокойся, дитино, - почула спiвчутливо-лагiдний жiночий голос, а
вслiд за тим - доторк руки до плеча. - Бог милостивий, ще буде втiха тобi,
ще буде й благодать його.
Мабуть, було щось у тому голосi вiд матерi-порадницi, вiд
бабусi-втiшницi, а може, всього лиш вiд жiнки i людини, - таки не
втрималась i оглянулася, а оглянувшись, побачила: поруч стояла одягнена в
чорне монашка, одна з тих, що, знала вже, зреклися свiту, усiх його зваб i
зреклися не з доброї волi.
- Хто ти? - цiкавилась тим часом монашка. - Звiдки ти? Чому так ревно
плачеш?
- Я з того роду-племенi, що зазнало великої кривди вiд людей, а
плачу... плачу вiд обиди, що не маю анi сили, анi змоги покарати своїх
кривдникiв.
- Утiш себе, вони не залишаться непокараними.
- Гадаєте? - знову обернулася й пiдозрiло-недовiрливо глянула на свою
втiшницю. - Хто ж покарає, коли навiть боги не зважили на мiй ревний
клич-благання, не зiйшли з неба i не покарали?
- Ще покарають. Господь сказав: хто високо пiдносить ворота свої, той
шукає падiння.
- Чому ж тодi упала я? Чи то ж так багато хотiла? Я, матiнко гожа,
всього лицi уподобала молодця, волiла взяти з ним злюб, а вашi ромеї
прийшли й спалили нашу землю, спершу тiльки розлучили мене з ладом моїм, а
це назавжди забрали вiд мене: скалiчили його, євнухом госпожi своєї
зробили, то вiн не витримав i кинувся з горя-розпуки в море. Отут, на цiм
самiм мiсцi! - показала й знову залилася сльозами.
Монашка одразу i все зрозумiла: ця дiвчина - язичниця, поганка. I
ромеїв ненавидить всiм серцем. Одначе не одвернулася i не пiшла вiд неї.
Бо побачила в нiй передовсiм сестру i подругу, биту недолею людину i вже
потiм - уражену кривдою чужинку. А хто не здатний вiддiлити зерно вiд
полови, дає перевагу гординi й потiшається нещастям ближнього свого, той
теж не залишиться непокараним.
- Повiр йому, дiвчино, - i вiн заступиться за тебе.
- Кому - йому?
- Боговi нашому.
Не знала Миловидка, що сказати монашцi, а чи не вважала за потрiбне
казати щось. Лежала при березi й схлипувала важко, лежала й схлипувала.
Частина ДРУГА. КУДИ ПРИВЕДУТЬ БОГИ
Оскiльки у них (слов'ян) багато князiв i мiж ними немає згоди, вигiдно
деяких iз них переманювати на свiй бiк - або ж обiцянками, або багатими
дарами, зокрема тих, що сусiдять iз нами.
ПСЕВДО-МАВРИКIИ. СТРАТЕГIКОН,_
Океан-море - всiм морям мати; окинуло те море весь бiлий свiт, обiйшло
те море довкола всiєї землi.
IЗ ВIРША ПРО "ГОЛУБИНУ КНИГУ"_
Серед моря-моря стоїть червона комора.
ЗАГАДКА_
Чи народилась i чи зiгрiвається сонячним промiнням людина, котра
пiдкорила б собi нашу силу?.. В цьому ми певнi, доки на свiтi є вiйна i є
мечi.
МЕНАНДР ПРОТИКТОР._
ВIДПОВIДЬ ВОЖДЯ СЛОВ'ЯН АЦАРАМ__
Такого за Малкою нiби й не помiчав. Бiда чи радiсть у родинi - завжди
умiла бути розважливою, часом не по-жiночому мудрою. Сьогоднi ж анi
розважливостi, анi мудростi не бачить у її вчинках. Спаленiла, довiдавшись
про намiр мужа знову посилати Богданка в науку володiти мечем та сулицею,
й стала мiж сином i ним, князем Волотом, стiною.
- Не пущу! - вирекла твердо й несподiвано рiшуче. - Вiзьми меча та вбий
мене, коли маєш намiр робити по-своєму, одначе поки жива, до дядька сина
не пущу!
- Ти при своїм глуздi? -стетерiв.
- Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зi свiту. Тепер знову?
- А ти ж як думала? Вiн прийме в спадок вiд мене землю i стiл. Князi -
мужi всiєї землi, роду-племенi, в них iншої путi нема, мусить усе життя
гострити меч i розум, iнакше згине сам i земля за таким князем згине.
- Най пiдросте, тодi вже й пiде.
- Схаменися, Малко. Отроковi вiсiмнадцяте лiто минає вже. Чи я не
зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося
того передлiття? Коли ж постигатиме їх, i ратне дiло, i науку княжу? Тодi,
як стане князем?
I переконував, i кричав на жону - дарма, нарiкала на всiх i вся й
плакала, присягалася, що не поступиться, i знову плакала. Мусив зважити на
те й обмежитись пiвзаходом:
оскiльки жона противиться намiрам мужа i князя, так i буде, не
посилатиме поки що Богданка до дядька, вiзьме з собою на полюддя, правеж
правити у поселян. Йдеться до зими, по городищах i сусiднiх з ними весях
завершується веректа, настає та пора, коли змовкають цiпи та терницi в
овинах, по скотницях тирлується непримiтний лiтньої пори товар. Поселяни
мiряють нинi берковцями й тримають у тих же берковцях чи зсипають до
пiдклiтей збiжжя, рукомеслий люд - шевцi, гончарi, чинбарi, ткачi -
поспiшають збути витвори рук своїх на торжищах й покласти до киси
заробленi рiзани, мiдницi, ногати; лучники, сiдельники, ковачi, золотарi
роблять, як i робили, своє дiло - гнуть луки, майструють сiдла, кують чи
позолочують кузнь. Для князя ж i його мужiв настає час подумати про
поповнення княжої скiницi гривнами, ногатами або ж ромейськими солiдами -
для купiвлi в тих же ромеїв кам'яної потертi, що пiде на злютування стiн у
гридницях та вежах, щитiв та мечiв, пристроїв для оснащення лодiй i для
управлiння лодiями, про поповнення житницi збiжжям, медом, воском, як i
пiдклiтей волокном, хутром - для потреб стольного Черна, дружини лiпшої i
меншої, для торгiвлi з тими ж ромеями. Кожен пам'ятає: аби земля була
дужою, а життя в нiй надiйним, поселянин має вiддати князевi те, що з
нього належить, а князь взяти усе, що йому належить: вiд диму - димне, вiд
рала-мiру пшеницi, жита, проса, вiвса, дикушi, вiд бортi, тенет, перевiсищ
- теж десятину, як i вiд зарiбку кожного з людей рукомеслих також
десятину. Всяк знає свою повиннiсть, як знає й мiсце здачi повинностi, а
все ж князь та його мужi мають самi побувати в кожнiй общинi i взяти те,
що належить з общини. Теремковi, старости - люди довiренi, та не завжди
вiрнi, сутяги завзятi, одначе дбають та сутяжать насамперед для себе.
- Конi, хури приготовленi? - поцiкавився в челядника.
- Приготовленi, княже. Похiдна скiтниця - також.
- Скажи воєводi Стодорку, най зайде до мене. Вiдтодi, як Вепр зрiкся
високого звання лiпшого мужа i воєводи в княжiй дружинi, його мiсце посiв
Стодорко, муж не такий одважний, як Вепр, зате тямковитий. Цей не полiзе
на рожен, цей спершу подумає, потiм скаже, спершу виважить, потiм зробить.
А все ж було б лiпше, коли б його тямковитiсть та поєдналася якось iз
Вепровою одвагою. Був би певнiший, що не сам стоїть на сторожi Тиверської
землi.
- Кликав, княже?
- Так. Вiд'їжджаю на полюддя, Стодорку. У теремi лишаю Малку, а в
городi - тебе. Будь пильним i твердим, анi на п'ядь не вiдступай вiд того,
що ввiв заради супокою я, тим паче в днi торгiв i великих свят.
- Так довго збираєшся затриматись на полюддi ?
- Чому довго?
- Ти ж кажеш: i великих свят. А великi свята скоро не передбачаються.
- Всяке може трапитись. Аби не затриматись аж надто довго, їдемо трьома
валками, в усi три кiнцi нашої землi:
муж Власт - на сi вер, муж Бортник - на полудень, я - на захiд сонця..
На тебе лишаю сусiднi з Черном общини i сам Черн. 3 города не вiдлучайся,
посилай замiсть себе людей довiрених, проте постарайся подбати, аби до
коляди правежi були в скiтницi та житницi. Без цього намiрам нашим не
судитиметься бути здiйсненими.
- Гаразд, княже, зроблю, як велиш. Ось тiльки не розумiю твого
побоювання. Чим стривожений? Чому велиш бути аж надто пильним та
обережним?
Волот мiряє його допитливим оком.
- Причин для побоювання, може, й немає, а для тривог є, воєводо. Не
забувай, Вепр пiшов од нас лютий i кревно ображений, а вiн не забуває
образ.
- Гадаєш, може прибути сюди з лихим намiром?
- Сам не посмiє прийти, а ромеїв може привести. Видно було: Стодорко не
зовсiм вiрить тому, що чує.
- Оце так?
- А так, воєводо. Розбрат пiшов мiж нас, а там, де розбрат, там усього
можна сподiватися.
- То, може, тобi не слiд би йти на полюддя? Може, я пiшов би замiсть
тебе?
- Нi, пiду сам. Синовi мушу передавати цю науку - як княжити над людом.
Путь слалася коневi пiд ноги туга i бита, проте не мерзла ще. Та й у
аерi не вiдчувалося дихання зими. Була та прохолодна, одначе не холодна ще
пора, коли не лишень на возi, i в сiдлi почуваєш себе привiльне та
вiльготно. Он як приємно бадьорить бадьорiсть околiй, коли б не вози та не
потреба триматися возiв, пустив би повiд, припав би до луки та й погнав би
Сiрого вiд долу до пригорка, вiд пригорка до долу. Бо дзвенять вiд
стуку-грюкоту колiс не лише околiї, дзвенить i серце, бо озивається на
зичне iржання коня не лише упокорена за нiч далина, озивається молодечим
клекотом єство людське.
- Що, Богданку, - пiзнає синовi помисли князь, - не розучився триматися
в сiдлi? Мiг би погнати Сiрого на всю кiнську пору i не впасти пiд копита?
- Мiг би, отче, - осмiхнувся отрок i весело сяйнув очима. - Навiть
хотiв би погнати так. Завважте, який дзвiнкий аер, як уторована для
бiгу-лету путь!
- Буде ще їх, - вдоволено торкнувся синового плеча, - i бажань, i
нагод, i торованої та неторованої путi. Обвикни спершу, вiднови дядькову
науку, а тодi вже й поскачеш. Я дозволю. Це мати твоя боїться за тебе, я
не боюсь.
- Не пускали на полюддя?
- Ба нi, на полюддя пустила. До дядька не хоче пускати. Хотiв би
почути, що скажеш ти? Чи думаєш повертатися до ратної науки?
- А що тут думати? Я дужий нинi, а iншої науки, окрiм ратної, для мужiв
нема.
Князь збадьорився, сяяв, як i син, по-молодечому веселими очима.
- Ну, то вважай, що ти повернувсь уже до неї. Либонь, догадуєшся, чому
узяв тебе з собою на полюддя?
- Таж сказали: повертаєте до ратної науки.
- Не зовсiм так, сину. Хочу, аби переймав iншу. науку: бути державцем
на Тиверi. Це, щоб знав, теж княжа i не менш важлива, анiж ратна, наука.
Приглядайся, з ким i як вестиме бесiду князь-вiтець, що i яким робом
вимагатиме вiд общини, а що - вiд теремкових. Рано чи пiзно, а настане той
день, коли сядеш замiсть мене на столi. Мусиш зараз уже знати, як правити
людом.
- Нiби це так складно: пiти i взяти, що належить.
- Коли б же було так: прийшов i взяв.
- А як буде?
Князь смiється з його дитинностi.
- Кажу ж, затим i взяв тебе, щоб бачив. В одному можеш бути певен: за
кожним разом буде по-своєму. Тямиш, що маю на оцi?
- Чом не тямити? З десяти бачених правежiв легше буде вибрати свiй,
анiж тодi, коли не бачив би жодного.
- О! Правдиво кажеш, а ще правдивiше мислиш. Оце, щоб знав, i є
найдостовiрнiша суть цiєї науки.
Першою общиною, з котрої мали взяти данину, була Приславська, по iменi
городища Прислави, що лежало в пiдгiр'ї, оперезане з долiв неширокою, зате
чистою й прозорою через чистоту вод своїх рiчкою. Угледiли його тодi вже,
як виїхали з дiброви й опинилися перед доволi-таки широкою галявиною, що
спускалася в дiл. Мужi заговорили навперебiй, однi тiльки показували в той
бiк пугами, iншi милувалися уголос городищем: таке воно мальовничо
вигаптуване було пiд сонцем.
Милувався Приславою й Богданко, кидав то в один, то в другий кiнець
позирки князь.
- Щось бачиш, сину? - поцiкавився зрештою.
- А так, городище бачу, i вельми велике.
- Ото i все?
- А що ж iще мав би бачити?
- Погано дивишся, коли не бачиш. Отам, мiж дерев, - показав канчуком, -
скаче вершник. Видиш?
- Виджу. То й що?
Чого вiн, по-твоєму, скаче мiж дерев, а не галявиною, не по торованiй
путi?
Отрок знизує плечем.
- То посланець вiд лiсових осель. Нагледiв нас i хоче попередити
старосту приславського, всiх поселян, аби знали: до них їде князь i їде не
на гостину - правеж правити, тож мають бути пильнi i обачнi.
- Отак?
- Отак, сину. А ота стезя, що пiшла в дiброву, щось тобi каже?
- Мабуть, до осель пiшла.
- Правда твоя, до осель. Приславське городище - людне городище, як i
вся приславська верв. Є його, люду, за загорожею, є й поза загорожею.
Що поселяни живуть i за частоколом городища, для Богданка не таке вже й
диво. Скрiзь тепер так: лише давнi роди тримаються городищ, молодшi, надто
тi, що вiдбилися вiд роду, селяться весями, а то й осiбними подвiр'ями в
лiсах. Бiльше дивувався, коли в'їхали до Прислави. Князя зустрiли як i
належить: з хлiбом-сiллю, з медовими речами до хлiба-солi, повели й
розмiстили потому в оселi, що її так i йменували тут: княжим теремком. А
вiн хмурився, не виказував обурення, та не виказував i вдоволення. Знай
позирав на тих, що лестили йому, i вiдмовчувався.
"Чому вiтець такий пiдозрiлий? - дивувався отрок. - На подвiр'ї он
скiльки будов, у будовах - мед, збiжжя, вiск, волокно. Всюди лад, i люд,
що доглядає княже добро, стелиться перед ним, нiби перед самим богом, а
вiн хмуриться, когось зовсiм не помiчає, когось винагороджує холодним
позирком i вiдмовчується".
Розгадка наклюнулася i показала дзьобика, коли князь залишився
вiч-на-вiч iз теремковим та старостою общини. Поки тi хвалилися йому,
скiльки зiбрали та чого зiбрали, хто з поселян вчасно i справно платить
данину, а з кого треба тягти її, нiби дурне теля з болота, ходив по терему
й слухав. Не виказував помiтного невдоволення й тодi, як клали перед ним
палицi й лiчили на зарубках, скiльки взято подимного, скiльки -
порального, медового, хто платив осип ю, хто - волом, хутром, полотном,
скiльки, коли лiчити купно, зiбрано релейного, а скiльки - рукомеслого,
ловчоїч). Iнакше повiвся князь-аiтець з ролейним старостою, коли довiдався
вiд нього, скiльки не додано та чому не додано, i вже зовсiм iнакше, як
пересвiдчився з вуст того ж старости, що в приславськiй вервi за минуле
лiто число дворiв поселянських зросло всього лиш на два десятки.
- Вони - в городищi? - запитав так собi, нiби мiж iншим, i, почувши, що
таки в городищi, пильно подивився на кожного в пiдзвiтних.
- А весi, що є поблизу Прислави, кому платять дань? Ролейний староста
заклiпав подивованими очима й глянув чомусь на теремкового.
- То не весi, княже, - ледве спромiгся той на слово. - То сельбища з
двох-трьох осель. Вони або не мають ще поля, або й не збираються мати.
- I живуть божим промислом?
- Мусять, княже. То здебiльше бiглий люд, тi, що втекли вiд ромеїв або
вiд своїх общин у чому мати породила. Най обживуться, мислимо собi,
зроблять iз роздертей чи з лядин ниву, тодi вже й братимемо з них данину.
- Хто це так мислить?
Князь пождав мить, другу i, нiчого не дiждавшись анi вiд теремкового,
анi вiд релейного старости, швидко, ба рiшуче навiть обернувся до сина.
- Бери, Богданку, п'ять отрокiв i скачи в тi весi, що бачили поблизу
вiд Прислави. Поглянь, чи справдi такi бiднi, скiльки в кожнiй iз них
дворiв, що за люди живуть в оселях i як живуть. Про все довiдайся i скажеш
менi.
- Слухаю князя! - вiдповiв i вклонився, як навчав свого часу дядько.
Чи таким утаємничено важливим видалося Богданковi князеве доручення чи
всього лиш хотiлося почуватися перед отроками тим, що виконує аж надто
важливе доручення, не сказав їм, чому правляться в дiброву. Тодi вже, як
виїхали на доволi-таки простору галявину при озерi та побачили стадо
корiв, телят ближче до озера, цiлий ряд халуп при лiсi, спинився i виказав
себе.
- Ого! А казали всього лиш двi-три халупи. Отроки переглянулися мiж
собою i, певно, догадалися, чому правились сюди, бо коли пiд'їхали до
осель та покликали мужiв поселянських, старший iз них сказав:
- Перед вами княжич Богданко, син князя Волота. Волiє знати, як
iменується весь, хто ролейний староста у весi.
- Озерна, достойний, - вiдповiли поселяни. - Весь iменується Озерною, а
старости не маємо, є старiйшини родiв.
Я - один iз них, - уклонився княжичевi. - Чим можу прислужитися синовi
володаря землi?
Богданко зчервонiв пiд пильним поглядом, проте недовго вагався.
- Чи давно живете тут, до якої вервi належите?
- Належимо до Приславської вервi, княжичу, а живемо тут всього лиш
шосте лiто, вiдтодi, як спалив нас та вигнав з Придунав'я Хiльбудiй.
- Данину князевi платите?
- А то ж як! I димне, i медове, з сiтей, тенет, перевiсиш, також.
- I цього лiта сплатили вже?
- Сплатили й цього лiта. Ми вельми вдячнi князевi, общинi за пристанище
в лiсi, за все, чим винагородили, зглянувшись на наше безлiття. Тож
платимо справно. Як i старостi релейному. А то ж як! Нападуть ромеї, де
знайдемо притулок, лишень у городищi.
Княжич пiдiбрав поводи i змусив Сiрого здати назад.
- То добре. Вельми добре. Ну, а з полем як? Поле маєте?
- Всього лиш роздертi, достойний. Колись, може, буде й поле, зараз
всього лишь роздертi. Можемо показати, коли княжич не вiрить.
- Не треба! Я вiрю, з мене доста. Кинув ще раз позирк на оселi (певно,
лiчив їх) i, сказавши звичне: "Спаси бiг", - повернув Сiрого в зворотну
путь. За ним рушили й отроки.
- Усе вже чи ще кудись правитимемося?
- Вiдвiдаємо весь, що по другий бiк путi, та й повернемо коней до
Прислави..
Знову їхав попереду i мовчки. Коли ж настав час доповiдати князевi,
покинув, як i належить. Сiрого на iнших i подався чимдуж до верхньої клiтi
терема.
- Княже! - вигукнув з порога. - Теремковий неправду сказав!
- Як то - неправду?
- Зовсiм-зовсiм неправду. Поселяни живуть весями на два десятки халуп i
щолiта платять тобi данину. Єдине, що є правдою...
- Стривай, стривай. Зараз я покличу обох, i теремкового, i релейного
старосту, скажеш усе те при них. Богданко розгубився.
- Нащо при них?
- А то ж як? Коли те, що кажеш, правда, судитимемо обох.
- Я кажу правду, одначе най буде так, щоб казав її мужам тим не я.
- А хто ж скаже?
- Той, хто судитиме.
- Е нi, отроче. Негоже так, зле. Хочеш сховатися за мою спину? Княжий
суд має бути справедливим судом, а на справедливому судi не соромно казати
правду у вiчi. Отож звикай казати її зараз. Тямиш, що буде з людом землi
твоєї, коли боятимешся казати правду й ти?
- А що буде?
- Блуд буде. i неправда буде. Дерево живе доти, доки живе корiнь.
Зогнив корiнь - упало й дерево.
II
Того передзим'я князь правив та й правив хури на Черн - iз збiжжям,
медом, воском, iз хутрами, шкурами та волокном; поповнювалася рiзанами та
ногатами й скiтниця. А наступного лiта поселяни заволали про бiду й самi
стали правитися до Черна.
- Змилуйся, княже, - благали, - не бери цього лiта данину збiжжям,
медом, волокном. Боги розгнiвалися на нас i наслали бiду: вигорiли посiви
на нивах, трава в луках. Нинi покладаємо надiю на лiси та на прибережнi
луки. А чим годуватимемо товар узимку - самi не знаємо.
I сказав князь старiйшинам:
- А все через те, що дбаєте про себе та й про себе. Для блага землi я
беру з вас. А хто вiзьме для блага богiв, коли самi не несете?
- Правда твоя, княже, - загули старiйшини. - Ой правда! Стезя до богiв
терном заростає, i требища не знають щедрих жертв. З цим ми теж прийшли до
тебе: треба зробити так, аби про жертви богам постiйно дбав хтось.
- Хто, крiм нас iз вами, дбатиме?
- Люд тиверський схаменувся уже й приносить жертви по гаях та урочищах,
яко ж i в оселях. Та того, гадаємо, замало. Є у нас требища всiєї землi:
тут, у Чернi, боговi Хорсу i там, у Соколинiй Вежi, боговi Перуну. Зроби,
княже, так, аби про них постiйно дбав хтось, аби боги були ситi i
вдоволенi нами.
- Дбайте про свої. Про требища всiєї землi подбаю я. Старiйшини
перезирнулися.
- Ми не сумнiваємося в тому. I все ж згадай, княже, як часто
вiдлучаєшся ти з Черна. Або в похiд iдеш до Тiри, в Подунав'я, або на
волостi. Хто тодi дбає про богiв i требища всiєї землi? Анiхто. Може, Хоре
тому й карає нас, що останнi лiта бiльше дбали про Перуна, анiж про нього.
Погодься, княже: пiсля того, як прозрiв твiй син, це було саме так.
- То що ж ви радите?
- Передай цю турботу комусь iз старiйшин чи людей волхвуючих. У тебе й
без того вистачає їх. Земля наша хоча не така вже й велика, та клопiтна. А
князь один, князя всюди треба.
Усе то так: турбот йому не бракує. А проте хто, крiм князя, може стояти
ближче до бога i розмовляти з богом? Волхви? Старiйшини?
- Коли вiдлучатимусь, покладу турботи про богiв на когось iз вас. Поки
ж я у Чернi, дбатиму про них сам. Такий покон у нас, хiба забули?
- Твоя воля, княже, хоча, коли казати правду, i закони, i покони не
вiчнi, нинi вони однi, завтра можуть бути iншi.
Час було йти вже, i старiйшини знову перезирнулися мiж собою.
- Аз даниною як буде?
- Про данину поговоримо на вiчi. Гадаю, буде така нагода, можливо,
одразу по требi.
I сумно, i тривожно було того лiта в землi Тиверськiй. Озимина лежала
вигорiла i мало не при пнi, яровi ж - просо, дикушу - зовсiм не сiяли: анi
на передлiттi, анi влiтку не випало жодного дощу. Земля потрiскалась i
зсохлася на камiнь, а сонце що не день, то дошкульнiше смалило з
високостi. Тим, хто ходив на луках за товаром чи порався на подвiрницi,
здавалося: не просто знемагає - шкварчить вiд спекотняви тiло. Тож i
норовили сховатися в тiнь чи пiд крiвлю. Та ба, ховатися не кожен мiг.
Вдень вили, передчуваючи лихо, пси, поночi кричали зловiщi. А сумнiше й
тривожнiше за псiв та зловiщих тужило людське серце. Що буде? Як житимуть,
коли зараз уже живуть лише тим, що дають кози, корови, вiвцi? Настане
голод, а вiн нiкого не пошкодує. Розплодяться татi, пiде нелад у землi, i
тi, що врятуються якимсь дивом вiд мору, стануть жертвами убивць i
грабiжникiв. Єдина надiя на милiсть богiв. Лише вони, всесильнi i
всеблагi, володарi морiв та океанiв у пiднебессi, можуть зглянутися на люд
земний i нагнати хмар, заступити ними сонце, напоїти спраглу землю
медоносними дощами.
У _всiх те на мислi, снували, мов тiнi, i вiдмовчувалися,
гомонiли при нагодi i знов вiдмовчувалися. Або зiтхали тяжко. Коли ж
зачули, а потiм i побачили - люд тиверський знову правиться до Черна (двi
седмицi тому йшов уже, - тодi приносили жертву богу сонця - Хорсу), не
думали довго i не вагалися, збиралися купно й купно ж правилися з тим, що
мали, до требища Перуна. Вiн теж їхня надiя, навiть бiльша, нiж Хорс. Той
тiльки свiтить, а то й смажить, цей же дає рятiвну вологу i тим уже дає
благодать.
Що ближче пiдходили до урочища, а в урочищi - до требища, то тiснiшою
ставала путь. Люду видимо-невидимо, i кожному жадалося не просто прийти,
вклонитися й попрохати. Волiли бути причетними до всього, що воздаватимуть
нинi боговi i чого прохатимуть у бога. Бо тiльки причетнiсть дає
сподiванку, що бог не обiйде своєю увагою i не залишиться нечулим як до
всього люду на Тиверi, так i до кожного з людей. Гляньте, такої щедрої
жертви не мав жоден жертовник, такої щирої молитви не чув нi стар, нi
млад, не чули, певно, й сущi в земних оселях боги. Князя мовби пiдмiнив
хто. Де й подiвся дужий, суворий в ратнiм одiяннi муж. Стоїть благальний
та упокорений, по-княжому величний i по-людськи простий, молиться, як i
всi, i уповає на милiсть божу теж, як i всi. Коли ж настає час i до нього
пiдводять чергову жертву, не поспiшає i не виказує боязнi чи змалiния
волi, бере з рук волхва ножа й спокiйно перетинає утримуванiй старiйшинами
тварi вигнутий над тарiллю карк. Зiбрану з жертви кров виплескує у вогонь,
тiло тварi передає волхвам i знову пiдносить до неба руки.
- Рятуй нас, Перуне! Вийди з вертепiв пiднебесних, iз затiнених
вирайськими садами веж та сядь на коня свого буйногривого.
- Сядь, боже! - багатоголосе повторює люд. - Вийди i сядь!
- Прогрими ним по морю-океану! Розбуди дiв дощоносних, нажени на наше
небо хмар-потокiв, дай нам дощу живодайного!
- Дощу, боже! Молимо-благаємо, дощу дай!
- Умилостився щедрiстю нашою, Перуне, й сам стань щедрим!
Стань щедрим, боже!
Поселяни повторювали за ним i те повторення луною йшло в усi кiнцi
урочища, а надто вниз, до Соколиної Вежi, де товпився на путi, що вела до
требища, i путi, що вела вiд требища, тиверський люд.
Князь перед жертвоприношенням ще помiтив: требище обнесено високим i
мiцним, з дубових колод частоколом. Хтось умудрився и iнших переконав у
мудростi своїй: люду до святилища всiєї землi йде багато; що буде з божою
оселею, а надто з джерелом пiд дубом, коли всi йтимуть i припадатимуть до
них, благаючи заступництва та вдовольняючи спрагу? Чи не лiпше буде, коли
доступ до божої оселi матиме лише той, хто приносить жертву? Всi iншi хай
пiдходять до неї однiєю стезею, вiдходять iншою.
Не мiг пiти не поцiкавившись, чия то турбота. Вказали на одного з
волхвiв.
Волот був високий на зрiст, а волхв той мало не на голову вищий. I в
раменах ширший,, i руки мав такi, що здавалось, воловi залюбки скрутять
роги.
- Хто ти єси?
- Волхв Жадан, достойний князю.
- Загорожа довкола оселi бога Перуна - дiло твоїх рук?
- Ано, моїх i братiї волхвуючої.
- Хто ж напоумив вас опорядкувати требище?
- Боги, - не вагаючись вiдповiв Жадан.
- Маєте з ними бесiду?
- Не всi, лиш я маю. Коли творю требу, не требую вiдвiдати кровi тварi,
котру приношу боговi в жертву. Той напiй i надiляє мене вiщим даруванням -
чую голос бога i бесiдую з богом.
- Що ж каже бог про наслану на нас кару?
- А те, княже, чого лiпше не знати.
Не до серця була Волотовi така бесiда чи не визнав за потрiбне
допитуватись, обернувся й хотiв було йти вже, та одразу ж i передумав.
- Менi до вподоби те, що зробив ти. Не завадило б подбати ще, аби божа
подобизна не мокла пiд дощем i не була доступна для першого-лiпшого
супостата, що захоче поглумитися з вiри нашої i богiв наших.
Волхв округлив очi i задивився на князя.
- В твоїй речницi, повелителю, чую достойну тебе мудрiсть i зроблю так,
як велиш.
- Це не моє, Жадане, це боже повелiння. А ще, - мовив i змовк, схоже,
нiби вагався, казати чи не казати. - А ще ось що хочу повiдати тобi.
Надалi най буде так: коли Перун потребуватиме жертви, а я не об'явлюся,
обтяжений справами землi, в той день бiля його требища приноситимеш ту
жертву ти. Чуєш, волхве?
- Чую i скоряюсь волi князя.
- Бачу, скоряєшся охоче, тому покладаю на тебе ще одну повиннiсть:
оберiгай купно з волхвуючими людьми обиталище бога Перуна. Поселяйся тут i
оберiгай.
III
То правда, Вепрова обида на князя Волота не знає анi мiри, анi меж.
Вона з тих, котру не забувають i навiть на смертному одрi кажуть дiтям:
"Ото ваш найлютiший ворог. Пам ятайте це i не прощайте анi йому, анi
родовi його, допоки котрийсь iз того роду не заплатить кров'ю за кров i
смертю за смерть". Та правда й те, що не тiльки обида пiдiгрiває Вепровi
серце. Вона - всього лиш поле, на якому проросли й дали корiння давнi
Вепровi помисли. Ано, всього лиш поле. То на людях називав вiн себе
Волотовим побратимом та щасливим батьком, що має достойного княжої доньки
сина, i доньку, достойну лада з княжої родини. Насправдi давно й уперто
ждав нагоди, аби стати таким, як Волот, а то й на мiсце Волота. То на
людях не раз i не двiчi виголошував: "Ти - наш князь, на тобi тримається
земля Тиверська, твоєю мудрiстю живе i благоденствує люд тиверський", -
про себе ж думав: "А чим я гiрший? Доки маю ходити пiд Волотом i тратити
зусилля рук та розуму на Волота?" То для мани горланив за трапезою: "Слава
княвю Волоту, переможцю ромеїв!" - на самотi кидав у далеч незрушнi
позирки й снував-таки свої думки: "Був би з тебе переможець i гонитель
ромеїв, коли б не моя сулиця i не мiй меч". А ще ж певен був та й вiд
Волота чув не раз, що тиверська дружина - дитя його, Вепрового, пестунку.
Не князь i не хтось iз мужiв, таки Вепр элютував i вишколив її такою, якою
є нинi: здатною вести за собою рать й перемагати самих ромеїв. Чи ж не
Волот казав якось, милуючись ратними виправами старшої дружини: "Що я
робив би без тебе, Вепре? Чи вiдаєш, як це добре, що ти в мене є?"
О, тi помисли i те поле для помислiв! Вiн не мiг уже зректися їх, надто
пiсля того, як отримав з рук того ж Волота землю при Дунаї. А все ж був до
пори до часу обережний. Вiдчувши якось, що князь не так собi, для жарту,
каже: "Гарне пристанище матимеш. Чи не захочеш стати тодi осiб ним
князем?" - заострив розум i не забарився натягти на себе личину вiрного
князевi мужа i мудрого державця: "Таке князiвство, як моя займанщина, -
сказав, - сусiди гамузом проковтнуть".
Мабуть, довго ще напинав би на себе личину Волотевого побратима i
лiпшого мужа у турботах про мiць i славу землi Тиверської, коли б не
Боривои i не те, що сталося з Боривоєм. Синова смерть додала одваги, а вже
одвага - i всього iншого. Найперше, що вчинив, - не об'явився бiльше в
Чернi, а коли князь сам прибув до Веселого Долу i захотiв погомонiти з
своїм воєводою, сказав, що вiднинi вiн не воєвода. Перебирає на себе iншi
обов'язки - будiвничого сторожової вежi в Подунав'ї i стража Подунав'я -
аби далi вiд побратима, що став супостатом, i не хоче бачитися з
супостатом у личинi побратима.
Тим почалася, тим i завершилась княжа гостина у Веселому Долi.
Випровадивши непроханого гостя та вгомонившись бiльш-менш. Вепр сказав
собi: "Най їде й тiшить себе надiєю, що минуть мої жалi за сином - мине й
гнiв. Я iнше плекаю в мислi i вiднинi твердо простуватиму до того, що
намислив. Чуєш, враже: твердо i неухильно! У землях слов'янських вiддавна
водилося i прiсно водитиметься: хто має голову, а не пустий макотер на
плечах, той i князь; хто мiцно тримає меча в руцi, а до того ж зумiє
спорудити острог - надiйне сховище для люду в годину чужкрайських
вторгнень, той також князь. А в мене усе те є. Сам казав свого часу: "Що б
я робив без тебе?" Ось i скористаюся сам собою, аби спорудити острог i
пристанище у витоках Дунаю. А споруджу та заселю даровану землю людом
тиверським, не так про себе ще явлю".
Чотири лiта тому то були лиш намiри, нинi це вже й дiло. Он як
розвернувся в незайманщинi, почуваючи себе вiльним та незалежним вiд
князя, не звичайну собi сторожову вежу, острог споруджує: вигнав у
пiднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при нiй стражницю, там же
- гридницю, клiтi для коней i клiтi та овини для живностi, що її
потребуватимуть гриднi та конi гриднiв. На протилежнiм боцi подвiр'я його,
воєводи Вепра, терем з пiдземеллям та клiтями в пiдземеллi, з усiма
господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в
Чернi. По лiву й по праву руч вiд терема заклали вже чи закладуть в
найближчiм часi свої житла мужi - тi, що очолюють холмську сторожу i тi,
що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пiзнiше
його обнесуть великою стiною й вiддiлять вiд окольного города - того
звiльненого вiд лiсових хащiв мiсця, що вiддає для вогнищан та гриднiв.
Хай негусто їх, нових поселяй при новiм городi, все ж є i що далi, то
бiльше буде. А так, коли дiйде до того, що Холм матиме вже своє пристанище
i в те пристанище зачастять заморськi гостi з товарами, об являться й тi,
що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть їхнi товари.
Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городi й бути
пiд захистом гриднiв та острозьких стiн. Тодi залюдниться не лише
дитинець, залюдниться й окольний город, за городом - ближнi, за ближнiми й
дальнi околiї. Адже вiн, воєвода й волостелин, дбатиме про те, даватиме
поселенцям вигоди i пiльги. Про його землю, морське пристанище пiде добра
слава, а де слава, там i люд, де люд, там i осiбне князiвство.
Аби те сталося i сталося якомога швидше, їде сказати жонi своїй:
"Досить нам бути нарiзпо. Бери дiтей, лишай на челядь та тiунiв Веселий
Дiл, житимемо вiднинi при Дунаї". Приклад Людомили може бути чи не
найзнаменитiший. "Воєвода Вепр, - скажуть, - перевiз уже й родину. Вiн
певен: має пiд рукою силу, здатну оберегти поселян вiд напастi, город -
вiд ромейського вторгнення. А коли певен воєвода, то чого маємо
сумнiватися ми? У Подунав'ї доста буде землi, бiльше нiж доста риби, йтиме
з чужкраєм жвавий торг. Де такi вигоди, там достаток, там i благодать".
Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич,
знiметься з насиджених мiсць i подасться ближче до Дунаю. А спiткнувся уже
на Людомилi.
- Чи не передчасно забираєш нас iз Веселого Долу? - спинилася,
подивована його речницею.
- Передчасно? 1 цi; кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самiй, без
мужа та й без мужа?
- Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю,
моє, вважай, вiдлетiло за тi доли, звiдки не буває вороття. Що буде iз
Зоринкою, коли переїдемо, - ось чим тривожусь.
- А що з нею може статися?
- Як то - Що? Доросла дiвка уже, шiстнадцять лiт має. З ким побереться
в твоїм Придунав'ї?
Сторопiв вiд несподiванки й прикусив язика. А й справдi, з ким
побереться Зоринка в Холмогородi ?
- Про це мала б подбати вже, - зiгнав досаду на жонi.
- I подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дiвчинi у голову.
- Про Волотового Богданка пам'ятає?
- А то ж про кого.
- Най викине з голови. Чи я не казав тобi: щоб думати про нього не
смiла.
- I я те казала, а ба, на вiтер летять казання нашi.
- Бачиться з ним?
- Вiдтодi, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та
нарiкає на нас за те, що не пускаємо.
- Ану поклич, я побесiдую з нею.
- Не треба. Вепре.
- Чому це не треба?
- Таємницi серця-то пашi, жiночi таємницi, тобi не гоже втручатися в
них.
- Пусте. Я знаю, як сказати i що сказати, аби не вразити i не
наполохати передчасно. На кого маєш надiю, Людомило? Куди можемо повезти
Зоринку, з ким познайомити?
Вепрова завагалася, проте ненадовго.
- Як на мене, до Колоброда не завадило б завiтати нам iз нею. Жона
тамтешнього волостелина - приятелька моїх дiвочих лiт. Сама лiпотна i сина
має лiпотного.
- Ну, то клич дiвку. Так i скажу їй: "Надходить веселе свято - Коляда;
поїдемо всiєю родиною до Колоброда".
IV
Минуле слов'янського роду губиться в туманнiй далинi вiкiв. Тому в
пам'ятi людськiй збереглося лиш те, що найбiльше вразило її. Дiди
розповiдали про тi вiкопомнi подiї внукам, внуки - своїм внукам, а тi -
знову своїм. Так i йде iз поколiння в поколiння як слава, так i неслава.
Понинi пишається слов'янський рiд тим, що були в його минувшинi мужi
воiстину думаючi, тi, що самi утвердились й iнших утвердили в думцi: пуща
лiсова, болото - не такi вже й надiйнi городища. Навiть обнесене стiною чи
й ровом житло не дає певностi, що ти захищений вiд сусiдiв. Певнiсть може
дати лиш єднiсть родiв у племенi i єднiсть племен однiєї мови, одного
покону в дiлах i помислах. На тому давно стали, лиш тому й вистояли в
землi Трояновiй. Ано, лише тому. Бо тодi були не лiпшi, нiж нинi, часи, а
на полуденних обводах стояли не менш заздреннi, нiж ромеї, сусiди -
римляни. Чи не їхня заздреннiсть i пiдказала слов'янам: порятунок у
єдностi, а вже єднiсть допомогла створити рать, що її тi ж римляни, маючи
на оцi великий зрiст люду, котрий жив у слов'янських землях, найменували
антською.
Певно ж, була причина зважати на силу антiв, коли римляни зважали i
далi Дунаю не пiшли. Визнання те, щоправда, не завадило вишукатись на
голови слов'ян iншим сусiдам, власне, не сусiдам - пришельцям iз далеких
земель. Вони i ввели антiв-слов'ян у неславу. Чи пращури зродузвiку були
такi довiрливi, чи аж надто вже заспокоїлися, не знаючи вторгнення
чужинцiв, коли готи висадилися у витоках Вiсли й пiшли, не зустрiвши опору
венетiв, до полуночних обводiв їхнiх земель, подивувались i насторожилися,
ба зiбралися купно i вийшли назустрiч пришельцям iз чужкраю.
- Хто ви i чого йдете у нашi землi ? - запитали.
- Ми пiдданi короля Германарика, - сказали готи. - Йдемо з тих
полуночних країв, де багато туманiв, а мало сонця. Земля тамтешня не може
прогодувати нас, шукаємо iншу.
- У наших краях вiльних земель немає. Вiд Вiсли до Днiпра i далi за
Днiпром живе люд слов'янський.
- Ми те знаємо, та знаємо й iнше: на сiверських обводах Меотiди, та й у
сонячнiй Таврiдi є землi або нiким не обсадженi, або обсадженi зрiдка. З
тим i хочемо вдатися до антiв: хай пропустять нас iз миром через свої
землi. Анi злочинiв, анi збиткiв обiцяємо не чинити осiдлiй у ваших землях
людностi, пройдемо, i все.
- Заждiть, - повелiли готам, - порадимося з старiйшинами.
I просто радились, i сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б
врадити.
- Вiддавна побутує покон, - казали однi, - коли приходять з миром, з
миром i дозволяють правитися через свої землi.
- Не слiд забувати, - перечили iншi, - готи опустять меч свiй на голови
таврiв або ще когось. Чи це по-сусiдськи - дозволяти їм те? Чи так личить
чинити добрим сусiдам?
- А коли вони всього лиш пройдуть i сядуть на берегах нiким не
обсадженої Меотiди? Чого маємо стинатися i класти голови, коли в людей
мирнi намiри? Усi живемо пiд богами, глядiть, щоб самим не довелося
переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путi i скажуть:
"Повертайтеся туди, звiдки прийшли"?
Скорилися анти разом iз князем своїм доказам старiйшин i вволили волю
пришельцiв iз чужкраю, а дiтям та внукам довелося згодом розплачуватися за
ту покору. Ще за життя Германарика прийшли в Таврiду гунни й перемогли
готiв, зробили їх своїми пiдданими. А бути пiдданими - не те, що сидiти в
когось на шиї. Мулько й несолодко зробилося богом обраному народовi у
Таврiдi. А оскiльки духу та й сили повстати проти своїх гнобителiв -
гуннiв - забракло, готи стали пiд iнсигнiї Германарикового наступника -
Вiнiтарiя й рушили в землi антiв.
Тепер уже не казали: пройдемо - i тiльки. Iшли з мечем i робили те, що
й гунни, а часом ще гiрше, нiж гунни.
Анти не сподiвалися того нападу i не зiбралися з силою. Та коли готи,
ступивши в їхню землю, одразу i недвозначно заявили, чого прийшли: схопили
князя Божа, усiх його синiв та мужiв-вогнищан i розп'яли їх на хрестах,
якими уставили путь свою, - "аби трупи повiшених подвоїли страх
пiдкорених", - не стали анi сумнiватися, анi вагатись: зiбрали рать i,
заручившись пiдтримкою гуннiв, погромили й вигнали за межi своєї землi
пiдступних готiв.
Вiдтодi й побутує у слов'янськiм свiтi молитва, схожа на прокляття, i
прокляття, схоже на молитву: "Боже, покарай гота, рудого пса". Та живе з
тих часiв i пам'ять про потребу обачностi. "Довiряй друговi, - кажуть вiщi
люди, - недруговi iiальця в рота не совай". Ба так було з готами, i хто
знає, чи не так само буде, коли вiн, князь Волот, легковажитиме у своїх
стосунках iз Вепром. Он як порядкує та старається в придунайськiй
займанщинi воєвода. Усi iншi сторожовi вежi будують, а вiн таки город.
Iншi посадили в сторожових вежах воїв та тим i обмежились, а Вепр скликає
до города торговий та рукомеслий люд, роздає землю тим, хто приходить у
його придунайську займанщину й хоче осiдло жити в тiй займанщинi. Чи то
так собi, аби насолити князевi, зайвий раз сказати йому, кого втратив,
утративши содруга i воєводу Вепра? О нi. Старання тi - не просто
похвальба. Треба не знати Вепра, щоб думати саме так, i трiба не знати
ромеїв, щоб вiрити: вони не скористаються його невдоволенням i не
обворожать. Так було колись, так i нинi може статися: лик Чорнобога
приберуть, а єднiсть мiж слов'янськими принципалами зведуть на псиний
писок.
Ось коли пошкодував вiн, що схилив вiче до думки вiддати придунайськi
землi мужам. Укорiняться при Дунаї, вiдчують себе воєводами та
волостелинами заселеної людом землi - i матиме замiсть моцi та надiйностi
полуденних обводiв ненадiйнiсть, замiсть союзникiв у протистояннi вiчу,
схильних до усобиць i шматування отньої землi супостатiв. Чує серцем: має
розплатитися за свою необачнiсть i немалою платою.
Де б не бував, що б не робив, тривожнi мислi не полишали Волота i
змусили врештi-решт сiсти на коня й гнати його через лiси та доли в
далекий Волин, до князя Добрита.
Давно не бував у стольнiм городi на дулiбах i гадав собi, неабияк
подивує всiх своєю з'явою, - їде ж бо непроханий i об явиться нежданий. А
дивуватися мусив сам: князь Добрит таки ждав на нього i неабияк зрадiв,
коли об'явився.
- Князь Тиверi серцем вiдчув нашу потребу бачити його у Волинi чи гiнцi
мої встигли так швидко обернутися?
- Гiнцi?
- А так, днярки послав за князем своїх мужiв.
- Не довелося бачити їх. Я сам, з власної волi приїхав.
- То й добре зробив, - не переставав виказувати своє вдоволення появою
тиверця. - Кажи, коли так, що привело тебе до Волина? Вельми далекосяжнi
намiри а чи тривога?
- I те, i друге, достойний.
Волот присiв супроти повелителя дулiбiв та й став звiряти йому свою
журу..
- То ти не годен посадити їх на мiсце, своїх мужiв? - незле, одначе й
не без пiдозри подивився на нього Добрит.
- Мiг би, чом нi, та сумнiваюся, що садити маю саме я. Вепр - мiй
побратим. Сталося так, що уличi покарали на смерть його сина за татьбу, а
я не зумiв захистити. Отож вiн i без того у великому гнiвi на мене. Тому й
лютує, тому й схильний учинити найгiрше - зрадити землю й люд свiй. Якщо ж
приструнчу ще й на Дунаї, геть збаламутиться. Тому й приїхав просити, аби
ти, княже, втрутився й поклав край нашiй ворохобнi, а найпаче - зашкодив
Вепровi впасти до краю. Яко старшому в родi слов'янськiм тобi найбiльше
подобатиме це.
- Гм. Вважаєш, що можу зробити i те, i друге?
- Можеш, князю. Введи в споруджений при Дунаї Холм своїх воїв, i тим
утримаєш воєводу Вепра вiд згубного кроку. Присутнiсть твоїх воїв не
дозволить йому зробити те, що намислив.
Добрит не бачить пiдстав перечити, та не поспiшає й погоджуватися з
Волотом.
- А що скаже люд тиверський? - надумується зрештою. - Адже ми єдналися
не для того, щоб сiяти ворожнечу мiж собою. Так i казали тодi: "Нога
дулiба, як i нога тиверця чи полянина, улича може ступити на землю iншого
племенi лише для захисту вiд татеи iз чужкраю, в годину їхнього
вторгнення. Поза цими потребами не дозволено переступати обводи сусiдньої
землi. Тож i питаю: що скаже той же Вепр i що скажуть тиверцi, коли
вторгнення немає ще, а вої мої прийдуть i сядуть у тиверськiм городi? Вiче
давало на це згоду?
- Нi, мої речi про Вепра - всього лиш пiдозра, а пiдозри я не мiг
виносити на вiче.
- А ти винеси i зроби так, щоб вiче повiрило твоїм пiдозрам. Тодi
приведеш i поставиш воїв у Вепровiм острозi тiльки не моїх - своїх. Коли
буде рiшенець вiча, i Вепровi зацiпить.
- Як же переконаю i Вепра, i вiче, коли це всього лиш догадка?
- На жаль, дiла нашi в Подунав'ї складаються так, що допоможуть тобi в
цих заходах. Затим i посилав посланцiв до тебе, князя полян, уличiв.
- Що, знову ромеї пiдiймають голову?
- Ба нi, ромеї самi не знають, як їм бути. Мiж лангобардами, що живуть
у землях ромейських, i їхнiми сусiдами на заходi - гепiдами йде сiча. Тож
лангобарди й звернулися за помiччю до своїх давнiх приятелiв - обрiв. Тi
сидять зараз на берегах Меотiди. Коли пiдуть на клич лангобардiв, пiдуть
через нашi землi. Маємо подумати купно, що вдiяти, аби вберегти люд свiй i
землю слов'янську вiд напастi.
V
Того самого дня, як у Волинi зiбралися князi збратаних земель i стали
думати-гадати, як бути їм iз обрами, син княжий Богданко завiтав до
навчителя свого i, нiяковiючи, став благати, аби той вiдпустив його до
Соколиної Вежi.
- Ти ж був там i зовсiм недавно, - напустив на себе подиву дядько.
- Так, одначе треба знову.
- Ну, отроче, це вже занадто. Ти п'ять лiт не сидiв у сiдлi, не тримав
лука, меча в руках. Коли надолужуватимеш прогаяне?
- Нiби я погано стрiляю з лука. Нiби й сiдлi сиджу не так, як усi.
- Бо таки не так. Соромився б рiвнятися з усiма iншими. Не забувай: ти
княжий син, ти маєш бути перший i в стрiльбi, i в сiчi, на конi i пiд
конем триматися, яко клiщ.
Старий виказував та й виказував княжичевi своє невдоволення, похвалявся
мати розмову про його науку з самим князем, а завершив вичитування
зiтханням i нарештi згодою:
- Так тому й бути, цього разу вiдпущу, одначе вдруге щоб i проситися не
смiв. Будеш i надалi так ставитись до своєї ратної науки, пошлю до матерi,
най навчає дiтей няньчити.
То вже казна-що: його, княжича i майбутнього мужа, посилають няньчити
дiтей. Таке кажуть, коли ведуть бесiду з цiлковитим бевзем. I все ж
Богданко не розгнiвався на свого навчителя - вiн має дозвiл їхати, йому не
до гнiву було. Осiдлав Сiрого й погнав знайомою стезею до Черна, а там
зверне, не заїжджаючи до отчого вогнища, на Веселий Дiл. Не на Соколину
Вежу навiть, таки на Веселий Дiл, таки до Зоринки.
"Коли й за цим разом не вийде, - гадав собi, - постукаюсь у ворота, а
то й у терем. Присяйбiг, постукаюсь, а вже достукавшись, скажу: "Що менi
до твого тата i що до його гнiву, коли хочу бачити тебе, i край, бути з
тобою - i тiльки".
Гуцикав у сiдлi й поривався туди, де Зоринка, поривався й похвалявсь, а
все ж змушений був завершити тi похваляння зiтханням. Це треба було
статися такому, щоб Боривой пiшов до уличiв i знайшов там свою смерть, щоб
князь не захистив його вiд тої смертi. Мислимо хiба, два лiта карався
незрячiстю, благав богiв, аби одкрили йому свiт, тепер знову карається й
благає. Бо прозрiв очима - занедужав серцем. Он яка осмута бере його при
згадцi про Зоринку i яка печаль-присуха нуртує в ньому вiд тої ж згадки.
Казав уже й знову скаже: мислимо хiба, цiла черiдка лiт минула, як знає
Зоринку й живе Зоринкою, а бачити її, бути з нею не може. Колись отрочам
був - їздила, незрячим був - також їздила, щебетала-виспiвувала бiля нього
своїм улесливим голосом; тепер анi сама не їздить, анi його не приймає у
Веселiм Долi. Було б менше осмути та печалi, якби знав: зреклася. Ба нi ж,
знає iнше: Зоринка хоче i бачитися з ним, i знати його, iншi не хочуть.
Коли сталося те лихо з Боривоєм i мати-княгиня сказала:
"До Вепрiв заказано", - осмутився й мусив звикати до свого смутку. Було
прикро, було й жаль, та що мiг вдiяти, коли заказано, а час все помiтнiше
й помiтнiше стирав згадки про Зоринку. Та й новi друзi у Чернi й поза
Черном хай i не так твердо, все ж стали на мiсце Зоринки. Хто знає, чи
згадав би уже про неї, коли б не нагледiв тодi, як була вже пiвдiвкою --
мала чотирнадцять лiт. Опалила своїм диво-поглядом, тим, чого не мали, чим
навiть рiвнятися не могли всi iншi, й знову збудила мислi, а з мислями й
бажання-намiр: вiн мусить поновити дружбу з Зоринкою. Чи вона завинила
чимось перед родом князя Волота, а вiн, Богданко, - перед родом
волостелина Вепра, щоб мали назавше вiдсторонитися й бути у родовiй
враждi?
Тодi мав уже шiстнадцять лiт, тож i не став радитися з
матiр`ю-княгинею, як i питати дозволу в княгинi. Сказав, єяде на Сiрого й
подасться до Соколиної Вежi, та й подався. А не доїжджаючи Соколиної Вежi,
звернув i погнав коня на Веселий Дiл.
Не пiд'їхав i не постукався у ворота, як роблять усi. Стояв на узлiссi
й ждав, коли вийде або ж виїде Зоринка. Та ба, багато хто виходив i
виїздив, рипiла того дня ворiтниця, рипiли й ворота, а Зоринка не
об'являлася поза стiнами терема. I день так, i другий, хто знає, чи
побачив би її й третього дня, коли б не нагледiв, як вийшла й простує в
той бiк, де тирлувався конем, її, Зоринчина, челядниця - та, що опiкується
нею й навчає її уму-розуму.
- Добридень, тiтуню, - привiтався здалеку. Спинилася, подивована, й
ледь спромоглася на слово.
- Добридень.
- Ви пiзнаєте мене?
- Чом не пiзнати? Бачила княжича i не раз. А чула про нього ще бiльше.
- Коли знаєте, хто я, то, певно, знаєте i все iнше. Стариця наша
враждує з-за того, що сталося з Боривоєм, а менi край треба бачитися iз
Зоринкою. Скажiть їй, най вийде таємно.
- Йой, молодче. Скiльки тобi лiт?
- Шiстнадцять уже.
- А Зоринцi всього лиш чотирнадцять. Мала вона, аби виходити до тебе,
та ще й таємно.
- То вийдiть i ви з нею. Я скажу Зоринцi одне-друге слово, та й пiдете.
Челядниця вагалася. Тодi не завагався Богданко: так благав i так
заглядав у вiчi, благаючи, що жiнка не втрималась i поступилася.
- Я виведу її, та не сьогоднi, завтра. Чекай на нас десь далi вiд
оседку, хоча б i отамечки, - показала. - По полуднi вийдемо.
Чи Зоринка так дуже ждала того побачення, чи вiд мами-природи була
така; i осмiхалась зближаючись, i очима та личком яснiла, як, може, не
яснiла досi.
- Добридень, Богданку! - спинилася неподалiк i не схилила, як
сподiвався, голови, дивилася на нього i яснiла, дивилась i яснiла. - Вiтаю
тебе з одужанням-зцiленням. Така рада за тебе, така рада, що йой!
- Спаси бiг на добрiм словi, - осмiхнувся i, мабуть, теж заяснiв видом,
- Приїхав, Зоринко, сказати, що вини моєї в Боривоєвiй смертi немає, тож i
вражди мiж тобою i мною не може бути.
- Я те знаю, - не роздумуючи, погодилась дiвчина. - I ось що скажу
тобi, Богданку: хоча менi й жаль Боривоя, та ще бiльше жаль, що мiж нас i
нашими родами он що дiється через Боривоя.
Таке зiзнання i така довiра не могли не тiшити.
- То, може, нам слiд помирити якось стариню?
- То була б радiсть. Та як помиримо?
- Приїзди до нас, як колись приїздила. Побачать, що ми в дружбi з
тобою, та й зм'якнуть серцем.
Бачив, i хоче сказати: гаразд, їздитиму, i не може.
- Коли ж не дозволяють їздити.
- Ну, а як я їздитиму, виходитимеш?
- Щоб не знала стариня?
- Атож.
- Такого тим паче не дозволяють. Та й як же це?
- Коли захочеш, знайдеш, як.
Аж тепер опустила долу зiр та й не зважувалася звести.
- Нi, Богданку, - сказала зрештою i таки глянула на нього. - Приїзди...
приїзди через два лiта. Гнiв старинi уляжеться на той час, а я стану
такою, що зможу виходити й таємно.
- За два лiта таке станеться, - засумнiвався.
- Нiчого не станеться, коли заприсягнемо. I ось минули тi лiта. Приїхав
раз - не вийшла Зоринка, приїхав вдруге - знову не вийшла. Тож i поклав
собi: коли
й за цим разом не вийде, поступається в ворота, а то и у терем. З
вiтцем її Вепром стане на розмову, коли доведеться, а таки постукається.
Ждав на умовленому мiсцi до полудня, ждав i пiсля полудня, ховався в
лiсi, виїздив, аби бачили, i з лiсу. А Зоринка не появлялася. Анi вона,
анi її челядниця-навчителька.
"Що могло статися? Забула за цi лiта, що обiцяла, чи, може... може, її
немає вже у Вепровiй оселi? Що коли взяла з кимось злюб i виїхала? Га? Що
коли взяла з iншим злюб i виїхала?"
Аж млосно стало вiд тiєї лячної думки. Не знав, що вдiяти, i сiпнув
коня за поводи, спонукав iти острогами. Куди - сам до пуття не знав. Таки
до ворiт у загорожi ? А певно, куди ж iще i що лишається робити? Не йде
Зоринка, вiн мусить їхати й стукатись до Зоринки.
Кiнь поривався бiгти (його таки добряче мордували) i, певно, пустився б
риссю, а то й вскач, коли б не розчинилася за якусь мить-другу ворiтниця i
не змусила Богданка натягти поводи: з ворiтницi вивалилося дiвча лiт
десяти, глянуло в один, у другий кiнець i вже потiм загорнулося щiльнiше в
материнi строї й поспiшило до вершника, що тирлувався на узлiссi.
- Ти є княжич? - запитало зближаючись.
- Ано.
- Зоринка сказала, аби не ждав. її ще на тамтiй седмицi повезли до
Колоброда i надовго.
- Чому повезли, нащо повезли, не казала?
- Нi. Велiла, щоб приїздив десь пiсля Коляди, бо вона, коли б її й
катували навiть, все одно лишиться вiрною.
Он воно що! Таки недаремно потерпав та малiв через тi потерпання на
силi. Зоринку змусили їхати до Колоброда, i змусили тому, що хочуть
силомiць поєднати з кимось. Що ж йому робити, коли так? Податися до
ратного стiйбища, взяти содругiв-отрокiв та налетiти з ними на Колоброд,
вихопити Зоринку з лабет тих, що посягають на неї? А чи вихопить i куди
подiнеться, коли вихопить? Сховається у теремi вiтця свого? Ой нi, князь
не дозволить того, тим паче пiсля страти Боривоя.
I правився до Соколиної Вежi, краяв собi тими тривогами та страхами
серце, i в Соколинiй Вежi був схожий через них на нiму колоду. Бабуся не
знає, де посадити його, вона i так, i сяк бiля внука, а внук втупив у
мостини похололi з ляку чи холоду очi й сидигь поторочею.
- Ти, мабуть, перемерз у дорозi ? - питає-допитується Доброгнiва i теж
холоне, стривожена його до краю спустошеним зором i геть безвiльним тiлом.
- Та й перемерз.
- Гнав коня супроти вiтру, еге?
- Ба нi, - сказав, не подумавши, а вже як подумав, не мiг обманювати, -
стояв довгий час без руху, тому й перемерз.
- Чому стояв? I де стояв?
- У Веселiм Долi, бабцю.
Кинула допитливий позирк очей своїх i все сказала тим позирком.
- Знов добивався до Зоринки i знов той лютий Вепр не пустив до дiвки?
- Гiрше, бабцю. Вивiз до Колоброда, гадаю, навмисне, аби зазнайомити
там з кимось Зоринку i заступити менi путь до Зоринки.
- Иой! - осмiхнулася бабуся. - I ти злякався?
- Нiби нема чого лякатися.
- Бо таки нема. За Зоринку ти певний? Зоринка хоче бачитися з тобою i
бути твоєю?
- Казала, коли й катуватимуть, все одно лишиться вiрною.
- Ось бачиш! -знову осмiхнулася й стала шукати в старечiй пам'ятi, що
iз знаного чи баченого на її вiку могло б упевнити Богданка, а тим
заспокоїти.
- Сiдай до вогнива, - звелiла, - їж та грiйся, а я по вiдаю тобi
бувальщину, аби не занепадав духом i знав: немає такої гатки, котра
стримала б рiчкову течiю, як немає й такого гнiву, який вистояв би у
поєдинку з дiвочим серцем, що загорiлось бажанням злюбу. Вiр менi: нема й
бути не може!
VI
Сестра Євпраксiя правду казала: матушка-iгуменя тому й iгуменя в
жiночiй обителi, що має нежiночий розум i на диво жiноче серце.
Обурювалась та й обурювалась, нарiкала та й нарiкала на богопротивнi
вчинки вельмож - i таких, як намiсник Фракiї Хiльбудiй, i таких, як
навiкулярiй Феофiл, зрештою пiдiйшла до схиленої перед нею Миловиди й
поклала на плече свою бiлу, нiби з мармуру,
руку.
- Утiшся, дитя людське, - мовила тихо i спiвчутливо. - Сльози невинних
рано чи пiзно стають каменем, що лягає на груди винуватцiв.
Миловидцi не до бесiди було в незвичнiй для ока обителi християн, тим
паче серед аж надто вже незрозумiлих своєю прихильнiстю людей. I все ж
вона зважилася пiдвести на iгуменю очi й сказати:
- Нинi вiн лежить на моїх грудях, матiнко.
- Знаю i вiрую. Та знай i ти: люди завдають людям великого горя, люди ж
приносять їм i втiху. Свята обитель не цурається тебе, дiвицi iншої землi
й iншої вiри, вона подає тобi руку помочi i певна: коли ти увiруєш в бога
нашого Iсуса Христа, ти знайдеш спокiй i розраду душi своїй. Господь
сказав: вiн дає стомленому силу, а знемагаючому - твердь.
- За помiч i розраду спаси бiг, - мовила втiшено. - А чи увiрую в Iсуса
Христа, не знаю. Спопелiла я, довiдавшись про наругу над ладом моїм, про
те, що його немає вже.
- Христос багато дарував нам благ своїх, та найбiльше з них - вiра..
Саме вона й допоможе тобi воскресити себе, а вже воскреснувши, здолаєш i
свої страждання, знiмеш камiнь iз грудей.
- Уповатиму на те, матiнко.
- От i добре. Господь з тобою, - осiнила дiвчину християнським
знаменням i повелiла сестрi Євпраксiї показати послушницi, iменованiй у
миру Миловидою, келiю, в котрiй житиме вона й готуватиме себе до прийняття
вiри Христової.
Тепер, через кiлька лiт, Миловидка й не пригадує вже, розумiла чи не
розумiла тодi, куди веде її Євпраксiя, тямила чи не тямила, що дiвчинi з
Тиверi негоже селитися в християнськiй обителi, тим паче готувати себе до
прийняття християнської вiри. Та коли подумає i вдумається добре, то таки
тямила, мабуть, куди йде i що робить: вiд моря пiшла за Євпраксiєю тому,
що не було вже куди йти, у монастирi погодилася з iгуменею й зголосилася
бути послушницею через те, що до неї промовляли устами добра i
справедливостi. Ано, були б iншими цi люди, гляди, й не пiшла б уже вiд
моря, сказала б: "Будьте ви проклятi!" - та й кинулася б, як i Божейко,
мiж хвиль. Адже наслухалася, мандруючи мiж християн: свята обитель - не
така вже й утiха для щиро вiруючих боговi й жадаючих лишитися непорочними
перед богом. Вона - прихисток для знедолених, для тих, з ким так жорстоко
повiвся свiт, що їм один лишився вибiр: або накласти на себе руки й пiти з
життя, або пiти з життя, не накладаючи на себе рук. Чи могла думати тiєї
митi, як лежала край берега й слухала Євпраксiю, що вона - донька iншого
люду й людина iншої вiри? Була ж спустошена до краю, знала-бо: з нею теж
жорстоко повiвся свiт, - так до лиха жорстоко, не подумала навiть, що
скажуть боги її людностi, коли зречеться їх i прийме в серце iншого. То
вже пiзнiше, як переболiло все, що могло болiти, а обитель i люди обителi
нагадали, чого опинилася в чужiм возi, схаменулась i подумала: це ж вона
має зрiкатися богiв, яким молилися, на яких уповали мама, тато, бабуся,
дiдусь, прабабусi й прадiдусi, бiльше того, хоче увiрувати й прийняти в
серце бога ромеїв, тих, що спалили її милу випальську оселю, убили
всiх-кревних, що викрали у неї Божейка й на вiки вiчнi розлучили з
Божейком. I це через те тiльки, що не заступилися за неї, не зiйшли з неба
й не покарали винуватцiв її й Божейкового безлiття?
Аж зiщулилася, осягнувши минуле, заглянувши в майбутнє. Зiщулилась i
сховалася в собi, так надiйно i так затаєно, що затаєностi тiєї не могли
не примiтити iншi i найперше сестра Євпраксiя. Не допитувалася, що з нею,
Миловидкою, чому така сумна та вiдсторонена, бiльше буває з монастирським
стадом, анiж з людьми. Зате опiка й доброта її вiдчувалися борше. Ходить
Миловидка коло монастирських бджiл (ще вiд дiдуся знала, як ходити коло
них) - Євпраксiя поруч, пасе на передзим'ї чи на передлiттi корiв - знову
поруч та все оповiдає або читає з писемних книг, який добрий, який
прихильний до гнаних та упослiджених Iсус Христос, якi муки прийняв вiн,
утверджуючи вiру, заради спасiння люду грiшного, як терпеливо прощає грiхи
тим, хто робить їх несвiдомо, хто всього лиш заблудився, i як карає
зумисникiв, тих, що мають владу над людьми i зле користуються нею, а ще -
чревоугодникiв, котрi заради ситостi та утiхи творять богопротивнi дiла,
насилують i вбивають або ж примушують людей самих накладати на себе руки.
Iсус Христос - бог милостивий, та до пори до часу. Людям не дано знати,
коли, а все ж колись настане той день, день страшного суду. Воскреснуть
усi мертвi, всi праведнiї i грiшнi й стануть перед грiзним судiєю. Отодi й
запитає вiн Хiльбудiя: "Ти ходив iз розбоєм у землi тиверцiв?" - "Я,
господи". - "Ти плюндрував мирнi оселi, гвалтував люд, брав у полон заради
черевоугодiя свого?" - "Я, господи". - "Вiчне пекло тобi i кара вiчна!"
- присудить бог. Так само вчинить вiн iз навiкулярiєм Феофiлом.
- А коли в того Феофiла та будуть, матiнко, крiм грiшних, i праведнi
дiла? - згадала Миловида його заступництво в морi. - Як тодi буде?
- Бог усе зважить. Один вельможа усе скупивсь, усе загрiбав до себе i
не лише в помислах, а й руками. Та одного разу розщедрився-таки. Перевозив
багнистою вулицею випечений хлiб. Вiз похитнувся на вибоїнi - i з нього
упала в болото посмага. Голодний старець кинувся до неї, аби узяти собi.
Вельможа замахнувся було пугою, та в останню мить передумав i дозволив
старцевi: "Бери, вона твоя". Коли дiйшло до суду божого, господь важив
його грiхи i доброчинства. Грiхи помiтно тягли шальку терезiв униз. Та ось
з'явився тiєї митi ангел i поклав до доброчинств даровану старцевi
посмагу. Шалька з грiхами схитнулася й пiдскочила вгору - добрi дiла та
вчинки переважили лихi.
- То страшний суд був уже?
- Ба нi. Бог судить не лишень на страшному судi. Вiн чи апостоли його
судять кожного одразу й по смертi.
Миловидка задумалася й помiтно опечалилась думаючи.
- А що ж менi буде, матiнко? Що буде, кажу, вiд богiв моїх, коли
зречуся їх?
- А ти певна, що вони - боги?
- Батьки й дiди молилися їм, i я молилася та вiрувала.
- То й що? Допомогли вони тобi, заступилися, коли благала повернути
Божейка, а потiм покарати за Божейка? Неiстиннi вони, дитино, поганськi.
Єдино iстинний i єдино всемогутнiй бог - Христос.
Так здивувалася її речам Миловидка а чи не вiрила. Сидiла, дивилася
собi пiд ноги й мовчала. Хотiла було сказати Євпраксiї: "А ваш, матiнко,
бог теж не заступився ж за вас", - та не знала до пуття, ким i як була
скривджена ця жiнка, коли жила серед мирян, чому опинилася в монастирi, i
утримала себе вiд спокуси.
- Коли б же знаття, що не покарають.
- Цiлi народи зрiкаються поганської вiри - i нiчого. Чула ж, знаєш: в
Картлi, в Колхiдському царствi, у вiрменськiй землi усi нинi стали
християнами. Та й галли увiрували в Христа. Живеш-бо мiж християн, бiльше
- в обителi християнськiй. Як житимеш, не прийнявши нашої вiри?
- Я ще прийму, одначе най потiм.
- Коли - потiм? Чи не мала часу подумати, зважити? Твої ровесницi давно
стали сестрами в обителi нашiй, а ти все послушниця та й послушниця. Така
чемна i така тямуща дiвчина, а на господарчiм дворi гибiєш, бiля бджiл та
бiля корiв вiдсиджуєшся.
I дорiкала Миловидцi, i благала, а бiльше читала та й читала по пам'ятi
iстини з святого письма. "Не бiйся i не соромся мене, - казала устами
свого бога й пiдносила до неба вказiвний перст, - я бог твiй, я допоможу
тобi увiрувати в себе, пiдтримаю тебе десницею правди моєї".
- Коли ж є iнша правда, матiнко Євпраксiє.
- Яка ще iнша? - ширила монашка очi, видно, боялася: зараз почує таке,
що серце лусне з ляку чи з досади.
- А та, що її навчали мене в татовiй оселi - i мама, i бабуся, i
дiдусь. А ще - Божейкова мама у Сонцепiку. Що скажу всiм, як житиму у тiй
землi, коли повернуся?
Не обурилася Євпраксiя i не гримнула на послушницю з антiв. Лише
зiтхнула тяжко й сказала хрестячись:
- Господи, прости нам грiхи нашi!
VII_
Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старiйшин та ратних
мужiв й одкриватися перед ними з тим, що привiз iз стольного города землi
Дулiбської. Одначе наближення передлiття змусило його бути рiшучiшим.
- Я скликав вас, - мовив, коли усiлися i стихли в гридницi, - не для
утiшних бесiд. Маю, содруги мої, лихi вiстi вiд князя Добрита, а князь
Добрит - iз ворохобного чужкраю. Мiж нашими сусiдами на полуденному заходi
- лангобардами та гепiдами - стався розбрат, а розбрат зродив сiчу.
Йдеться, видно, до справжньої вiйни, бо лангобарди пiшли кликати собi в
помiч асiйське плем'я аварiв, iменоване на антах обрами. Коли обри
вiдгукнуться на клич лангобардiв i пiдуть допомагати їм, пiдуть через нашi
землi, Тож i хочу запитати вас: що робитимемо, коли пiдуть?
Деякi з старiйшин переглянулися мiж собою, iншi думали думу, не зводячи
допитливого зору iз князя.
- А що ж ромеї? Адже лангобарди сидять на пiдвладнiй їм землi. Через
нашу обри лишень пройдуть, пiдуть до них.
- Що мислять собi ромеї, про те не вiдаю. Гадаю, коли й стануть супроти
обрiв, то стануть тодi лиш, як тi пройдуть через нашi землi.
Старiйшини загули, перемовляючись мiж собою.
- Ти наш князь, - пiдвiвся один iз них. - Кажи, що намислив вчинити.
Обрiв, нiби тих пругiв, i ходять мовби пруги - тучами. Самим нам не
впоратися з ними.
- Ми не самi будемо в тiй сiчi. Поруч iз нами стане вся Троянова земля.
Князь Добрит кликав до Волина i нас, тиверцiв, i полян, i уличiв. Велiв
бути готовими до сiчi. Одначе обри всiх можуть обминути, йдучи понад
морем, а нас - нi.
- То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най iдуть через нашi
землi в ромейськi.
- Як то йдуть? - пiдвiвся i став на весь свiй могутнiй зрiст знаний
усiм Вепр. - Ви хочете, щоб вони пограбували, а то й поруйнували весi та
городища в пониззi Днiстра, на Дунаї? Хочете, аби спалили пристанища,
заволодiли лодiями у Тiрi, Холмогородi?
- Лодiї можна пiдняти вверх по Днiстру й прихистити в Чернi, -
старiйшина йому. - А весi та городища пониззя поплатяться живнiстю i
тiльки. То чи варто заради живностi пониззя ризикувати долею всiєї землi?
Та й скiльки там їх, весей та городищ, у пониззi?
- Слушна думка, - пiдтримав старiйшину Волот. - Ось тiльки чи захочуть
обри обмежитися пониззям? Що коли пiдуть по всiй землi, забираючи
живнiсть, плюндруючи весi та городища, гвалтом караючи люднiсть? Лiпшої
ради над ту, що хочу дати тут, бути, мабуть, не може: вторгнення можливе,
слiд готуватися до оборони.
Вепр не звiвся за цим разом i не вигукнув: "Правду мовиш, княже!"
Одначе по ньому видно було: вдоволений тим, що почув вiд князя.
- А все ж, - не втрачав слушної митi i далi говорив князь Волот, - коли
твердо знатимемо, що обри йдуть на нашу землю, вишлемо завчасно сольство i
запитаємо: чого хочуть? Скажуть: всього лиш вiльної путi через Тиверську
землю, одкриємо її i зажадаємо: йти маєте лиш там, де дозволено. Не
зголосяться чи порушать цю домовленiсть, станемо супроти обрiв раттю й
погонемо прiч. Ми не такi змалiлi на силi, щоб дозволяти комусь топтати
нашу землю i зневажати наш люд.
- Ано! Най знають, що не такi змалiлi! - крикнув котрийсь iз мужiв.
Його пiдтримали i всi iншi.
- Слава князю Волоту, гонителю супостатiв iз чужкраю! Слава!!
Ратний дух охопив не лише ратних мужiв, а й общинних старiйшин.
Виголошуючи князевi славу, вони схвалювали тим самим його намiри, а
схвалюючи, казали: "Ми з тобою, княже! Пiдемо всi й пiдемо туди, куди
поведеш нас. Най буде єднiсть мiж князем, його дружиною i воями ополчення!
Най згинуть супостати!"
- Ми втiшенi, - пiднiс десницю старiйшина з випальської вервi, -
втiшенi, кажу, що воля князя i общини єдинi. Та чи того доста буде,
братiє? Оскiльки обри мають намiр iти на помiч лангобардам, а лангобарди
сидять у землях Вiзантiї, чи не годилося б все-таки знати, як поставиться
до вторгнення обрiв у їхнi землi Вiзантiя. Що, коли недавнiй супостат
зголоситься бути нашим соузником?
- Про те подбає князь Добрит, а вiд Добрита знатимемо й ми, - поспiшив
пояснити Волот. - На радi князiв у Волинi стали на тому, що київський
князь, яко найбiльш знаний серед ромеїв, поїде туди iз сольством вiд усiх
антiв i матиме про це бесiду з самим iмператором. То буде його клопiт. Наш
же - подбати про все iнше. Оскiльки вторгнення впаде насамперед на нашi
голови i, може, в недалекiм часi, гадаю, зробимо ось що. Найперше, общини
мають скликати й послати князевi мале ополчення - по двi сотнi з кожної
вервi. Знаю, - помiтив рух серед старiйшин, - нинi не той час, щоб
вiдривати ратая вiд ниви, а чорних людей вiд ремесла. Та й зачастив я з
повинностями. А що вдiю, братiє, - так треба. Княжа дружина i вої
ополчення мають стати вiднинi на чати i на спорудження сторожових веж по
Днiстру, там, де найбiльш iмовiрне вторгнення. Це i є те друге, що мав
сказати вам на радi нашiй. Третє стосуватиметься змiцнення Тiри,
iменованої вiднедавна Бiлгородом, i Холмогорода, що його спорудив
нещодавна воєвода Вепр. Саме на цi пристанища спрямують свої турми обри,
коли йтимуть у ромейськi землi, саме там, гадаю, слiд поставити надiйнi
сотнi нашi, а їх привiдцiв зобов'язати зробити все i зробити до
вторгнення, аби обри не пройшли.
I знову загримiла гридниця й загримiла схвально, а Волот користувався
пожвавленням i приглядався до Вепра: як то вiн сприйняв цю, останню,
речницю князя? Радий, здивований а чи обурений тим, що почув?
VIII_
З якогось часу вершники скачуть неподалiк вiд Днiстра. Через те й не
помiчають, як припiкає сонце. Правда, прохолода теж не доймає їх. Стоїть
та передлiтня пора, коли вона бiльше жадана, анiж надокучлива. Доймає вже
i доймає вiдчутно дальня й виснажлива путь. Дядько й ранiш був
невблаганний, з рана до ночi мордував отрокiв, навчаючи стрiляти з лука,
умiти на бiгу зiскакувати, на бiгу й сiдати на коня (з сiдлом i без
сiдла), а ще триматися в осiдланого й нажаханого гриваня пiд черевом, коли
вiн мчить полем на всю кiнську пору. Нинi ж, як пiшли чутки про обрiв, i
зовсiм став непохитним. Анi вдовольниш, анi умилостивиш його. Сказав, не
пустить до батька-матерi жодного - i не пускає, сказав, пiдемо на пониззя,
поживете в наметах, як справжнi мужi, - i пiшли, правляться та й
правляться берегом, а куди, як далеко, нiхто не знає.
- Отамечки, мабуть, i станемо табором, - зупинився зрештою й показав на
прибережну галявину.
- В такiй пустелi? -засумнiвався хтось iз отрокiв.
- Це ще не пустеля. Бачив, - знову простягнув правицю й показав у
далину, - лодiї стоять при березi. А коли є лодiї, є поблизу й людське
житло.
Розбили попiд гаєм три намети: один - для дядька-навчителя, два - для
себе, розклали, як водиться, й багаття. Збиралися вже iти до Днiстра по
воду, аби зварити на вiдкритому вогнi кулешу, та виявили нараз - забули
сiль.
- Гарнi ж iз вас мужi будуть, - не забарився попрiкнути дядько. - Однi
най варять, iншi пiдуть та розшукають найближчi житла, добудуть солi в
поселян.
На пошуки осель людських викликався пiти Богданко. До нього пристали ще
двоє.
- Лiсом самому негоже блукати, - сказали.
Порадилися i спрямували стопи свої до лодiй: там напевно
започатковується стезя, що веде до жител. Вона й справдi започаткувалася
бiля лодiй i в лiс повела, одначе лiсом, як далеко не правилися, до осель
не вийшли.
- Невже ми збилися з путi? - засумнiвався Богданко.-- Може, не
помiтили, як стезя вiдiйшла убiк?
Повагались i таки вернулися. Чи варто ризикувати й плуганитись бог
вiдає куди з-за якоїсь солi?
Дядько слухав своїх вивiдникiв i не так був обурений їхньою
безпораднiстю, як здивований.
- Так довго ходили, так далеко, кажете, зайшли i не натрапили на
людське житло?
- Присяйбiг, далеко.
- Хм. Ну гаразд. Доведеться їсти несолену страву. В походах, аби знали,
i таке буває.
Поївши, лягли спочити. Та не довго спали. Дядько розбудив їх тiєї самої
митi, коли тiло блаженствувало в солодощах вирайських i не хотiло коритися
анiяким повелiнням.
- Доста, отрочата, доста спати! Забули, чого приїхали? Сiдлайте коней i
хутчiй, хутчiй!
Що мали робити? Гнали вiд себе сон i схоплювались, а схопившись,
поспiшали до коней, з кiньми - до рiки.
- Тутки, - показав дядько на плесо, - будете навчатися, як долати рiчку
упарi з конем.
- Таку широку?
- Зате тиху. Тiльки-но починаєте освоювати цю науку, тому й хочу, аби
починали з тихої рiки. Далi й бурхливiшi будуть.
Першим викликався пливти Жалiйко - син воєводи Стодорка; за ним - ще
один отрок, а вже потiм Богданко з Бортником. Знав, Сiрий i рiчкову
широчiнь здолає, i його, вершника, винесе. Та й води зроду не боявся, а
пiсля того, як вона вернула йому зрячiсть, i зовсiм певен був: у водi не
втоне.
- Хто не загубить у Днiстрi ногавець, - жартував дядько, збадьорюючи
отрокiв, - той може вважати себе до певної мiри мужем.
Старий не лишався на березi. Брав iз собою двох отрокiв i, повелiвши
iншим лишатися й ждати своєї черги, плив iз ними через рiчкове плесо, а
пливучи, пiдказував та показував, де бути дружинниковi, коли хоче правити
конем, як має правити, аби не заважати коневi, навпаки, щораз
збадьорювати, давати йому вiдчути, що вiн не сам серед бурхливої води, з
ним його володар.
Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Днiстра, а все
ж не зовсiм i вдалим. Засмикав вiн Сiрого i так занадто, що той не
второпав, чого хоче вiд нього вершник, i мало не з середини рiки повернув
назад. Он яких зусиль коштувало тодi, аби вгомонити себе, вгомонити й
коня. Таки розвернув Сiрого i, заспокоївши, повелiв пливти слiдом за тими,
що пiшли першими.. З нього не кепкували, нiхто й словом не обмовився про
княжичеву невправнiсть, одначе бачив: кидають позирки i торжествують, що
невправним виявився саме вiн, княжий син. Через те й не всидiв при гуртi,
пiдвiвся i звiльна посунув до берега.
Не загледiв, коли наблизився дядько. Тодi вже помiтив його й озирнувся,
як був за один-два кроки.
- Чим невдоволений, княжичу? - запитав сiдаючи.
- Усiм.
- Так уже й усiм? А коли б не сьогоднiшня прикрiсть, коли б був нинi не
тутки, а десь пiд Черном чи по дорозi на Соколину Вежу, теж сумував би та
карався, як караєшся зараз?
Примовк княжич. I погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, i
перечити не випадає. Тож i мовчить, дивиться на бистрину рiчкову й шукає
чогось у бистринi.
Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав
княжича до себе. Там був уже й Жалiйко.
- Даю кожному з вас по шiсть отрокiв i призначаю привiдцями чат. Ти,
Жалiйко, пантруватимеш iз своїми отроками за нашим стiйбищем та кiньми,
ти, княжичу, - за лодiями при березi та за пiдступами до лодiй.
Жалiйко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там i
охорона на нiч. Богданко ж не мiг не здивуватися тому, що мав робити цеї
ночi, через те не втримався, перепитав:
- А нащо нам тi лодiї? Чому маємо стояти там на чатах?
- Лодiї нi до чого. Тi, що полишили їх, потрiбнi. Дуже можливо, що то
татi i що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночi. Будь
пильний, княжичу, татьба всяка буває i татi теж всякi. Тому й доручаю тобi
це дiло, що знаю: окрiм тебе, нинi нема кому доручити його.
- Маю затримати їх?
- Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опiр, дiй, як i належить
дiяти мужам: i спритно, i нещадно.
- Гаразд.
Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений, i
отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспокоївся.
Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть, i його чатовi.
Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що то
за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться.
- Хто прийде до лодiй, довiдаємось тодi, як прийдуть, коли не
прогавимо, звичайно, - надумався й сказав своє слово Богданко. - А ось щоб
не прогавити i впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в
засiдцi.
- Вважаєш, їх багато прийде?
- А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй
собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше.
- Як же ми упораємося з ними, коли справдi бiльше?
- Якось треба упоратись.
- Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же
вони приховали їх. Може, пошукати все-таки?
- Поночi? Ну, нi. Їх удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як,
братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодiї в iнше мiсце. Татi знають, де
лишали їх, вийдуть саме сюди, до пониклої над водою верби.
- А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть.
- Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то й
на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що
залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодiї.
- Правда твоя! - радiють отроки й жваво стають пiд руку
княжича-привiдцi. - Так ми здолаємо їх. Бiгме, здолаємо!
Найпростiше було вiдiпхнути лодiї вiд берега i най пливуть собi. Та ба,
може статися, що їх знову приб'є до берега i зовсiм недалеко. До всього ж,
татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони
швидко можуть повернутися до верби i зашкодити намiрам поставлених на
чати.
- В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. - Поженемо
лодiї супроти бистрини.
- Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не знаємо.
Було вже за пiвнiч, як переховали лодiї й повернулися на мiсце своєї
засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям подiй, що
назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися. Та ось стишена
бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i зовсiм
уже не до бесiди.
- Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником попильнуємо. Якщо татi
прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi.
I таки пильнували. Звiдки їм, молодим та довiрливим, було знати, що тi,
на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських
осель немає поблизу", й осмiхнувся серцем: "Кепсько шукали ви їх,
отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями
ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде
без бука".
Знав, нiчого не станеться там, бiля човнiв, тому й спав сном
праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником. Уже й
Вiз похилив донизу дишло своє, вже й вiд Днiстра почало тягти прохолодою,
лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв
iз содругом своїм, позирав i гомонiв.
- Може, iншi хай попильнують, - нагадав Бортник, позiхаючи, - а ми
здрiмнемо.
- Так хочеш спати?
- Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже.
- А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння?
- Ну, чом же.
- Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най стає на твоє
мiсце. Я посиджу до ранку.
Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий
шелест, а вслiд за тим - чиясь хода.
- Татi! Буди всiх i хутчiй!
Їх теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до
околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що
саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi, що робитимуть,
не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили.
Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi. Спинилися i
занiмiли. Далi почали розглядатись та перемовлятися, зрештою
засперечались.
"Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли
на наш бiк, що мають на ношах?"
Як передбачав, так i сталося. Двоє татей подалися на пошуки лодiй за
бистриною, двоє - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу. А
оскiльки тих iнших було всього лиш двоє, дозiрцi вiдчули в собi буєсть
ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi.
- Сидiть тихо, - приструнчив їх Богданко й подав виразний знак -
анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi.
Знав, татi пiшли на пошуки лодiй, тож iтимуть та й iтимуть,
сподiватимуться та й сподiватимуться знайти їх. В такiй оказiї все можна
думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодiї до свого
пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, iз путi. А
втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби опинилися
далi вiд своєї ношi та вiд тих, що залишилися з ношею.
- Ну, здається, пора.
Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено:
- Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав рукою, - я з усiма
iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до
нас. Маємо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом.
Обходили тихо, скрадалися ще тихiше. Коли вже мали пiдвестися i
обступити своїх супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи, може, й
задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали
потiшаючись:
- Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма, тут нiхто вже не почує
тебе. Не почує й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння - i будеш
там, де належить тобi бути.
Тиверцi одразу i все зрозумiли. Вихопилися зненацька - однi злiва.
Другi справа - й наставили на татей мечi.
- Анi з мiсця!
Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались,
позбулись мечiв.
- Хто тут? - показав на ношу Богданко.
Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали.
Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно...
затим i вiд ганчiр'я, яким забили їй рота.
- Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам своїм.
- Зоринко, ти?!
Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував:
коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що
пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить своє ладо, ту, що була i є йому
найбiльшим з усiх жадань.
- Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його думку, найбiльш
достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою татей. Я подамся з
дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу ж
i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв.
Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав її, як
же це сталося, де i чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей
iз-за Днiстра.
Дiвчина усе ще не могла позбутися страху, що їй нагнали його
гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала й схлипувала, ковтала, тримаючись за
Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiдає, як сталося, що
довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в їхнi
ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стукає i хто стукає.
Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось
iз вогнищан, лепський товар маю для них".
Вислухавши челядину, мати Людомила повелiла, аби гiсть зайшов iз
товаром до двору. Сама вийшла туди i її, Зоринку, покликала. Гiсть
кланявся та й кланявся їм, затим показував, що має. Коли ж мати облюбувала
паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до неї,
Зоринки: "Ти i є Зоринка Вепрова?" - запитав утаємничено. "Ано", -
пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чекає на тебе".
Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге,
таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й
не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як тiшиться купленим
мати, та й подалася з двору. Спершу iшла спроквола, мовби прогулюючись,
коли ж впевнилась: нiхто не пантрує за нею, пiшла швидше, далi й зовсiм
побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася
й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки
не бачить.
"Йой, - подумала собi, - так кепсько жартує чи, може..."
Знов розглянулася й поспiшила назад: до неї виходили з лiсу, одначе
виходили чужi.
- Не спромоглася й закричати, - казала Богданковi й так дивилася у
вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям, спеленали
по руках та ногах i понесли не знати куди. I день несли, i нiч несли.
Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого
їм треба?
- Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiдаємось опiсля.
Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич,
нiяк не второпає.
- Якi татi? Звiдки їм взятися?
- Взялися, навчителю.
- Напали на стiйбище?
- Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох iз
них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду ще. Аби
узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв.
- Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. - З
цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду з отроками. А
боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати, що таке
станеться?
/X
Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити
святим духом не може. Потрiбне їдло, потрiбне питво, потрiбен мед для
чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi, наче
комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий
день, не злiчити їхнiх темних постатей. Тому мати-iгуменя й турбується,
аби обитель мала свої угiддя, а на тих угiддях було коло чого ходити
послушницям. Зате поночi або тодi, як надiйде велике свято, Миловидка
лишається сама з собою й дає волю думцi, а думка - серцю. Згадує Випал,
Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тiєї години,
коли вiддавала їй, Миловидi, все, що мала, а замiсть того, що мала,
прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те
подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на мiрянi вже у
ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона
схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не знала, як їй
бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася на Борича й
знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi?
Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу. Якби
ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши,
викупила б.
Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода вийти за
обводи обителi, простувала в один бiк - до останнього Божейкового
пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про неї,
прагнув та кликав її, кликав та прагнув, аж поки не нажив через тi
прагнення бiди.
Найбiльше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто
велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися Iсусу
Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула в
собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце,
коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у прибережжi, нiби море й
було тим храмом, що належав найвищому, єдино можливому i єдино гiдному
довiри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до
нього, сама-єдина на все узбережжя, - не просто жалiлась - сповiдалася
хвилям. Бо вони таки найрiднiшi їй, бо не мовчать - промовляють до неї,
коли й не потiшають, то стараються потiшити.
Висповiдавшись морю, а заодно й Божейковi, та наплакавшись досхочу,
згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась i
не погомонiла з тiєю, що доконала Божейка в ромеях. А має ж побувати, на
власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiдається,
що перед нею i є та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади.
Може бути, що розгнiвається i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже
раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на
великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi - усi
христосаються, усi - брати та сестри.
Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навiкулярiй,
звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз, -
подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень вiн
може бути вдома. А коли так, не побачиться i не поговорить вона з
навiкулярiєвою, Феофiл не допустить.
Постояла й знову спрямувала стопи свої туди, звiдки прийшла, - до
християнської обителi.
Думала-гадала, як пiдступити до тiєї вельможної згубницi, i таки
надумала: коли не злукавить, нiчого в неї не вийде. Мати-iгуменя або сама,
або через сестер своїх нерiдко звертається до багатих вельмож за помiччю,
просить пiдтримати заради Iсуса Христа убогу жiночу обитель. Отож
Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Пiдiйде до
двору й скаже челядинi: "Я з святої обителi. Мати-iгуменя прислали до
господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислухає".
Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир,
ухитрилася пiти заради цього з однiєю, ухитрилась пiти i з другою. А вже
як пiшла, все бачила: i як зодягаються посланцi матерi-iгуменi, i що
кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз челядиною, заходять до
осель вельможних i постають перед вельможними. Тож i тодi, як
зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала
вiд сусiдiв: господаря немає вдома, вiн - у далекому плаваннi, а друге,
була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому
вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою
за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею вiд iгуменi.
Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярiєву й нiмувала, нiмувала й
чула, як всю її, а надто вид, заливає гаряча хвиля.
- Сестра, сказали менi, з жiночої обителi? - почула тихий, чи то тiльки
спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомої послушницi голос.
- Ано.
- Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда,
так сталося, що ми... що вона як зреклася суєтностi мирського життя та
вiддала себе процвiтанню вiри Христової, то ми вiдтодi, вважай, i не
бачилися.
- Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна.
- Спаси бiг.
Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр божа. Єй-єй, i
сум так само посвiчує з очей, i на лицях-ланiтах печать непотамованої
муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки зовнi пещена та пишна, серце давно
потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як скорботно дивиться
на Миловидку, а ще скорботнiше промовляє до Миловидки. Не промовляє -
скаржиться, i чується в тiй скарзi велика туга за кимось чи за чимось,
таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що давно i не
раз оплакала.
"Може, скорбота її i є жалi за Божейком? - дає волю своїм пiдозрам
Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй
- бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий їй.
Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього".
- Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi?
- Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить дiвчина й зважується
пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярiєвої. "Що ж менi робити з
тобою? - питали її очi. - Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати i
пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе
те сталося, що сталося з Божейком?"
- То чим завдячую...
- Я з-за Дунай-рiки, - не дала їй висловитись Миловидка. - Мала
побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку. Та не стала нею. Ромеї
схопили його й повезли на край свiту. Мусила iти в тi свiти та
розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства, або бути при ньому й
спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу
знати, за що його покарано так i чому покарано?
Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли її устами. А ще
благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все, аж до
холопської догiдливостi серця. В цьому її благаннi була й певнiсть: я -
раба тої хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба.
Чуєш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко на рабу
свою. Забудь бодай на час, що ми нерiвня, що тобi досить покликати
челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цiєї хвилi й одне
лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi, мусимо пам'ятати: нiщо не
вище i не владне над людським. Чуєш, нiщо!
Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася
думка, бачила: навiкулярiєва не глуха до її казань. Не хмуриться i не
вiдвертається, як могла б, дивиться та й дивиться на неї, дiвчину з
далекої антської землi, а тим часом вкривається червiнню. Не вельми
густою, одначе такою промовисто нiяковою, що й самiй Миловидцi стає
нiяково за свої домагання..
- Божейко... - пригадує господиня. - Як же, я знала Божейка. Такий
синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути
рабом.
- То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. - Чи не
за те, що вельми пригожий?
Навiкулярiєва i зовсiм паленiє вже, i хоче сказати щось, i не
спроможеться:
- Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила зрештою, -
то, певно ж, знає, що сталося i чому сталося.
- Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна про те
знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.
Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярiєва на диво швидко й
примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було звестися,
пiдiйти до Божейкової нареченої, та в останню мить стримала себе й
обмежилася лиш тим, що простягла до неї руки.
- Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини моєї в тiм немає. Анi
найменшої. Я добра йому бажала, твоєму Божейковi. Бачила, як мучився в
залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а
той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi намiри й
згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не
певнiсть, що буду покарана за самогубство на тiм свiтi, пiшла б за
Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра i
не якась там породжена пiдозрою недовiра - то ганьба менi перед всiєю
Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба!
Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й думати,
нiби каже неправду. I все ж Миловидка не пiддалася тим хвилям, що
зроджувала сповiдь навiкулярiєвої. "Цього тiльки й бракувало, - мислила
собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в воду.
Глядiть, що вигадала!"
- Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, - не затим, кажу,
прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi за те, що сталося, хоча й
певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi Божейка й не
заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та муку, зроджену неволею,
Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг. Ми, достойна господине, - люди
iншої кровi i покону iншого.
- Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?
- Йой, пощо так кажеш, господине? Чи твої вериги - рiвня Божейковим?
Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн казав, Божейко,
коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання?
- Казати нiчого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти
край своїм мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i
так дуже, що й на смерть пiшов заради тої зваби.
- Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це i
є те, що виправдовує Божейка перед землею нашою i перед людом нашої землi.
Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн був i лишився внуком
Трояна.
х
У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не довго опиралися.
Та й чого мали б опиратися? Спiймали їх iз викраденою в Тиверськiй землi
дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з якої землi прийшли по неї.
Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися, ясна
рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i не зiзнатися
не випадає якось. Тиверцi так собi не вiдпустять, i першiй-лiпшiй
байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б повiрити: не тiльки
уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли настає час брати з ними злюб. Та
ба, дiвка не ствердить, що брали з її згоди. То ж чii не лiпше буде, коли
не вертiтимуть, наче мiзiєць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело
їх у Тиверську землю i чому саме до Вепра?
- Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший.
- А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась?
- Знав.
- Чому ж пiшов?
- Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав.
- I вiдав, що за це суворо карають?
- Коли б не спiймався, не покарали б.
- Умгу. Чий же ти такий спритний?
Примовк, одначе ненадовго.
- Старiйшини Забрала.
У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi стали рогом.
Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував i
домiгся смертної кари Боривоєвi? Ну й ну! Тiєї кровi, виходить, мало було,
захотiли бiльшої.
- За брата прийшов помститися?
- За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною.
На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря.
- Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай iз себе
хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за всiєю
суворiстю нашого закону.
Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн спiйманим
на татьбi уличам. У нього радiсть - гостює в Чернi Зоринка, вiн там, де
гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi потiшенi всi тим, що
зчинилося минулої ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм -
у Богданка, як було та що було з ними на пониззi. Або слухають,
затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та
радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радiє й княгиня. Бо то
не якась там, то достойна з достойних радiсть.
- Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а
я пiду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей своїх.
Посестра Людомила та й усi iншi мають знати i по можливостi борше, що
Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.
Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа.
- Волоте, - вiдкликала осторонь. - Ти, сподiваюсь, вволив уже волю
дiвчини?
- Коли, княгине?
- Як на мене, давно час. Мислю собi, як бiдкається, не вiдаючи, де
дiвчина, що з дiвчиною, мати її, Вепрова Людомила.
Князевi явно не подобалось її надокучання.
- Я вже чув це. Яка є потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й
пошлю.
- Потреба є, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що мiг
би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть, а й запросити їх до нас на
гостину.
- А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже.
- То колись. Нинi в нашiм теремi перебуває порятована сином їхня
донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала.
Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла.
Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж їм дiвку й не леститися до
Вепрiв iз дiвкою. Хай самi їдуть, та беруть, та подумають, як їм бути,
коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що скоїлося мiж двома
найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд,
як досi дивилися, - вовком.
Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогоднi
кревнi її знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А
то ж як! Щоб Вепрова Людомила пiсля таких тривог, пiсля страхiть, що
пережила вiд тої митi, коли не стало Зоринки, та не повелiла запрягати
коней, гнати їх, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона - мати, а
матерi глибоко болить за дiтей.
Не сказала: "Як i менi за своїх". Бо сьогоднi не думала про тривоги,
сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он як пломенiє,
потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка
пломенiє, потiшена, що саме на долю Богданка випало порятувати її вiд
ганьби i безчестя. Вони линуть одне до одного i прагнуть одне одного, а
коли линуть та ще отак, як бачить, хто посмiє не порахуватися з їхнiм
бажанням-полум'ям i погасити тоте полум'я?
"Якби боги були такi щедрi та умилостивили вже того Вепра, - гадала
собi. - Най би дiти сходились та й брали з ласки богинi Лади злюб. Коли не
зараз, то на Коляду або на Ярила. Дiвка зрiла вже i он яка лiпотна та щира
серцем, iншої Богданковi й не треба".
- Це ти скiльки лiт уже не бувала в нас? - обiймає дiвчину й приязно
зазирає їй у вiчi.
- Давно, матiнко-княгине, вважайте, з того самого часу, як нашi вої
повернулися з ромеїв.
Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе iнше думала: "Не сказала:
"Як стратили Боривоя i тато заворогували з князем". I добре робить, що не
каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безлiття i той непотрiбний
розбрат. Ано, не до того йдеться!"
Найбiльшу сподiванку свою покладала на славу, що пiде про Богданка по
околiях, а вiд сколiй пiде й по всiй землi. Як же, дядько розказує та й
розказує мужам, отрокам, як спритно та мудро повiвся Богданко, коли брав
татей. Вiн, муж Доброгаст, iменований дядьком-навчителем, так собi, аби
отроки звикали до ратного дiла й навчалися нести дозорну службу, сказав
їм: "Йдiть i пильнуйте за лодiями; то лодiї татей". А княжич Богданко не
просто собi слiпо робив те, що велiв дядько, вiн прибрав лодiї, перевiв їх
в iнше мiсце i тим примусив татей шукати свою втрату, а вiдтак розбитися
на три осередки. Тому i взяв їх, як останнiх бевзiв, анi отямитися, анi
писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додумається. Ну, а коли
каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче
мислити, вона, княгиня i мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи
перед таким не розчулиться i не стане прихильним навiть кляте з клятих
Вепрове серце? А ще ж є добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажає своїй
дитинi щастя, знає i розумiє: княжич i її доня давно вподобали одне
одного, стати їм на завадi - все одно що згубити.
Була з дiтьми - уповала на це. Лишала на часинку дiтей та поспiшала до
князя чи до челядини з якимсь бiдканням - знову уповала. А то ж як! Чи
вона ворог своєму синовi? Чи мало перетерпiла та вистраждала, коли його
спiткало те страшне безлiття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж
всевидющi, мають бачити й винагородити вже матiр за її страждання коли не
щастям-насолодою, то бодай певнiстю, що вона не така вже й нещаслива мати,
що й її дiтям дарує свої блага свiт, усе те гоже та пригоже, що є у бiлому
свiтi. Заприсягтися може: окрiм цiєї втiхи-винагороди бiльше нiчого їй не
треба, чогось бiльшого вона й не жде уже вiд суєтного в своїй суєтi свiту.
Чомусь об'явилася в нiй та й засiла в тiм'ї певнiсть: це вирiшальна
мить. Коли прибуде за Зоринкою вiтець її, а тим паче й мати, вони з
Волотом не вiдпустять уже їх такими, як були досi. Анi щедрiстю, анi
мудрiстю не поскупляться, а таки виб'ють з їхнiх мiзкiв колишнє, примусять
забути його. Чи їм, Вепрам, не узрiти тепер: правда на боцi Волотiв? Най i
так: не зумiв князь постояти за Боривоя. Зате ж зумiв княжич вихопити з
хижих лабет Забрал їхню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дiвкою.
Провина окуплена доблестю i честю, а покон слов'янський так i гласить: за
честь платять честю.
Мабуть, аж надто увiрувала, що буде так, як мислить собi, як хоче, щоб
було. Коли за Зоринкою прибув iз Веселого Долу цiлий загiн кiнних i Малка
не побачила серед них анi Вепра, анi Вепрової, занiмiла, вражена, й
змалiла на силi, да так, що анi вдiяти, анi сказати чогось не змогла.
Єдине, на що була здатна, - вiдчувати образу, а водночас i бiль.
"Як же це? - питала сама себе. - Чи то ж можливо? Най Вепр не смiє
показувати їм очi. А посестра Вепрова? Що вона думає собi? Няню-наставницю
прислала. I це до нас, князiв землi Тиверської?!"
Як пiшла перед тим, так i прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе
та до князя, а вже тодi, як постала перед князем, забула, що вона не
просто собi мати, вона ще й княгиня.
- Як же це можна, Волоте? - питалась i не ховала зволожених сльозами
вiч. - Ти загледiв: вони не зволили прибути за своєю донькою,
няньку-наставницю прислали. I це пiсля всього, що зробили для них. Та то ж
ганьба, то видиме безчестя нам!
- А ти сподiвалася чогось iншого? - князь був на диво спокiйний, лише
хмурiсть i виказувала його невдоволення. - Це, Малко, не хтось там, це -
Вепр, вiд нього годi сподiватися честi. Ну, а за безчестя не думай.
Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне знаємо: примирення
як не було, так i не буде. Ми - недруги, i вiднинi маємо поводитися з
Вепрами, як iз недругами.
- А дiти? Що буде з дiтьми?
- Час, сподiваюсь, i їх переконає, що мiж ними нiчого вже не може бути.
XI_
Вiдтодi, як у Подунав'ї були спорудженi за умислом князя Волота i з
волi всетиверського вiча сторожовi вежi, колишня гостинна путь i
незайманщина перестали бути доступними для всiх. Бiлгородська твердь разом
iз пристанищем i землями, що лежать на захiд сонця вiд Днiстровського
лиману аж до Третьої рiки i Третього озера, належать тепер самому князевi;
Холмську твердь i землi, що лежать мiж Третiм та Змiїним озерами, посiв
воєвода Вепр; вежу, споруджену мiж озером Змiїним та озером-морем i
найменовану Великою Лукою, як i землi, що прилягають до Великої Луки,
князь заповiв своєму мужевi i будiвничому тої вежi Чужкраю; Стрiльчу ж
твердь, що стала мало не супроти ромейської Тульчi й прикриває собою землi
мiж озером-морем i Прутом, даровано iншому мужу i воєводi - Всевладу.
Перше, що зробили воєводи i волостелини тих твердей-веж, - проклали вiд
вежi до вежi i вiд кожної з веж у глибину Тиверської землi надiйнi путi -
такi, якими можна було б правитися не тiльки кiнно, а й валками, з їдлом
та питвом для молодшої дружини, що чатуватиме в Подунав'ї. Не забарилися
волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи їхнiх
земель, кинули, подiбно Вепровi, клич у обжитi волостi Тиверської землi:
хто бажає мати привiлля та достаток, хай iде в Придунав'я, бере визначену
волостелином землю в лiсi або при березi озера, рiки й стає володарем
дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то -
порубiжжя, туди звикли ходити i, певно, не раз ще ходитимуть ромеї, а
друге, та незайманщина, вiддавна заселялася й понинi заселяється бiглим
людом, iменованим не без пiдстав татями. Як житимеш i що надбаєш мiж
такими?
Воно, може, й дивно: Придунав'я - багатий край, тут одною рибою можна
жити, проте на змiну лiта приходить зима, на змiну зимi приходить лiто, а
в незайманщину нiхто з поселян дiдизни не правиться, на неї як не було,
так i немає спокуси. Та що з поселян - отроки неохоче йдуть нести
сторожову службу в Подунав'ї, тим паче назовсiм селитися тут. Їм пропонуєш
привiлля, їм даруєш такi, яких нiде не мали, блага, а вони хмуряться та
нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймнi в
обжитi людом оседки.
Доводиться дбати не так про гридницi, як про окремiшнi халупи й радити
тим, що стоять на розпуттi: "Бери собi жону, май свою оселю-пристанище й
обживайся тутки, нi про що iнше не думаючи, нiкуди не пориваючись". Та що
казати: через тi сумнiви i те нехотiння нерiдко доводиться брати в дружину
бiглих закупiв, а то й головникiв, колишнiх i нинiшнiх татей. Живеш мiж
них i потерпаєш, а потерпаючи, поступаєшся то одним, то другим, то третiм.
Князю Волоту, та й тому ж Вепровi, простiше: один i другий, крiм
твердей i веж, мають морськi пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий
та торговий люд, там стоять княжi сотнi, через те iншi, не тi, що у
Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь iз помiркованiших татей
i рече, мов батьковi рiдному: "Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й
бути тобi слугою вiрним у цьому безлюддi, та в оселi тiй має бути й жона".
Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очi й чинити супроти закону та
покону роду-племенi: "Смерди - i тi умiють добути собi жону, а ти ж, як не
є, ходив на промисли, причетний до ратного дiла. Чи личить такому питатися
у волостелина й сподiватися, що жону дасть волостелин?"
Зрадiє та й пiде, а через седмицю-другу бачиш: має вже жону, стає перед
тобою й кляньчить оселю. Вiдає Чужкрай, бiльше нiж певен: десь плаче мати,
погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вдiє, коли в його сторожi не
перший уже такий, коли йому треба та й треба їх.
Правдиво кажучи, Чужкраєвi й самому не вельми весело тут. То вже, як
злютує сторожу та буде певний, що вона - надiйна опора в придунайськiй
вежi, поїде й привезе жону з дiтьми, матиме клопiт про них, а з клопотом i
привiд не почувати себе самотнiм. А поки що нiчого iншого не лишається
робити, як велiти всiм, вiльним вiд сторожової служби, довершувати
недовершене в обнесенiй стiною градницi чи ловити рибу в Дунаї, самому ж
плуганитися пiсля всiх повелiнь до медушi й глушити смуток медом, що його
не забуває постачати вогнищний.
- Що зволите, воєводо? - ластиться догiдливий медочерпiй.
- А в тебе є з чого вибирати?
- Аякже. Є мед, є й вино ромейське.
Чужкрай не поспiшає виказувати подиву.
- I то - правда?
- Чи воєвода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тiльки правду?
Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дунаєм,
знайшов таких, що мiняють вино на хутро.
- Тi мiняйли з ромейської фортецi?
- Ба нi, даки. До фортецi вогнищний не добувся ще.
- Ну, то наливай, посмакуємо задунайським.
Вiн справдi аж надто вже уважний, п'є й дослухається, добирає смаку. А
тим часом iз вежi подають голос сторожовi:
- До острога правляться кiннi вої!
Воєвода чує, однак не хапається i не поспiшає на голос. Тодi вже, як
прийшли та доповiли, поцiкавився:
- Звiдки правляться?
- Зi сходу сонця.
- I скiльки їх?
- Десяткiв зо два набереться.
- При бронi?
- Ано. I щити, i мечi, i луки мають.
- Пильнуйте.
Як сидiв, так i далi продовжував сидiти в медушi, смакував задунайське.
Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибiгли вiд ворiт i сказали:
- Просяться, аби впустили до острога.
- Питали, хто такi?
- Воєвода Вепр iз дружинниками.
- А що йому потрiбно тут, тому Вепровi?
- Не вiдаємо.
- То пiдiть i довiдайтесь. А вже як пересвiдчитесь, що таки має дiло до
нас, впустiть.
Дозорцi йдуть, а Чужкрай обертається тим часом до медочерпiя:
- Чим же воно лiпше за наш мед, це задунайське?
- Ви не вiдчуваєте, чим? Достойний, смак же не той.
- Смак не той, однак щоб лiпший - не сказав би.
Вепра приймав за тим же столом. Не пiдвiвся й не пiшов назустрiч, хоч
знав його давно. Повелiв медочерпiю: "Налий нам свого хваленого", - й
запросив колишнього содружинника до трапези.
- Сказали, маєш до мене дiло?
Вепр як зайшов похмурий, так i лишався.
- Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, i сам не вiдаю.
- Чом так?
- Бо приймаєш аж надто вже негостинно. Он скiльки за воротами тримав,
потiм допитувався, не впустивши, хто такi i чого треба.
- А ти ж як думав? Стоїмо на порубiжжi, ромеї поруч.
- Нiби не видно, хто ми.
- Най звикають бути обачними i пильними. Дружина в мене сяка-така, маю
навчати та й навчати. Тож не гнiвайся, бери, випий з дороги.
Вепр доглядається, чого наливають йому в братницю, однак не поспiшає
прикладатися до неї.
- Розмова наша не для всiх, - сказав притишено, - тож i небажано, аби
була при всiх.
- Най буде й так. Повернемося до неї потiм, а зараз пригощайся.
Пригощайся й розповiдай, де бував, що видав, як живеш у своїм Холмi й поза
Холмом?
- Чому поза Холмом?
- Бо маєш ще одну займанщину - Веселий Дiл.
- Коли по щиростi, тим i живу, що розриваюся мiж одною й другою. Холм
забирає вiд мене лiта, забирає силу, а потрiбного хосену з того не бачу.
- Хiба? Всi кажуть: справжнiй город спорудив, з Черном скоро
зрiвняється. А крiм города, й морське пристанище маєш. Ромеї нiбито
навiдуються вже, приїздять за товарами, привозять свої.
- Не набув ще мiй Холм тої слави, щоб до нього навiдувались ромеї.
Окрiм дакiв та ромейських слов'ян, нiкого не буває.
- То набуде ще, не все одразу.
Вепр надпив iз братницi, помислив i вже потiм сказав:
- Не вельми вiрю, воєводо, що набуде. Затим i приїхав, аби помiзкувати
разом. Може, пiдемо вже? - понизив голос.
- Коли так наполягаєш, то й ходiмо.
Самого цiкавило вже, що хоче повiдати воєвода-сусiда. Видимо, недаремно
ж притишував голос та сокорив стиха:
розмова не для всiх. Той i поведе туди, де не всi можуть чути.
- Чи не до змови хочеш залучити мене? - пильно приглянувся до Вепра,
коли усамiтнилися.
Гiсть помiтно сторопiв, хоча й старався не виказати своєї бентеги.
- Такого намiру не маю, одначе зiзнаюся тобi: приїхав не з веселою
бесiдкою. Сумнiви роздирають останнiм часом, а подiлитися ними немає з
ким.
- Ти i сумнiви? Досi вони, здається, не вiдвiдували тебе.
- Тепер вiдвiдали. Певно ж, не забув, що казав князь на радi старiйшин
i мужiв.
- На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе
його казання.
- А тим, що то неправдивi були казання. Нас обмануто!
- Кого це - нас?
- Передусiм тебе, мене, Всевлада.
Чужкрай виважив свого гостя лiнькуватим i вiд того не так пильним, як
важким поглядом.
- Я не почуваю себе обманутим.
- Бо не дiйшла черга. Дiйде - тодi помiтиш. Де тi обри, що ними
погрожував Волот? Тямиш тепер, чому вiн погрожував ними, нащо вигадав
нашестя обрiв?
- Вигадав?
- А так. Захотiв поставити у наших волостях сотнi свої, прибрати те, що
обжили та спорудили ми, до своїх рук, i вигадав. Обри всього лиш кочували
бiля Меотiди. Вони i в помислах не мали йти через нашi землi.
- Звiдки тобi знати, що не мали такого в помислах?
- Кажу ж, стали та й пасуть коней.
- А коли їм зашкодило щось iти далi?
- Що могло зашкодити? Гадаєш, злякалися наших приготувань?
- Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з
лангобардами про спiльну виправу супроти гепiдiв, то чому можуть не знати,
перебуваючи серед тих же лангобардiв, що анти посилали сольство до
Вiзантiї, що мiж тими i другими є домовленiсть: об'єднати ратi й заслонити
обрам путь за Днiстер i Дунай?
Вепр не знав, що сказати на те, i злився. А злоба не додавала йому
розуму.
- Бачу, i ти не хочеш зрозумiти мене. - Вийшов з-за столу й рушив було
до дверей, та одразу ж повернувся: - Тобi, як i всiм, байдуже, що труд
мiй, плiд багатолiтньої потуги стає здобутком Волота, цього пiдступного
пса i вбивцi!
Вiн лютував уже й бiгав по клiтi, лютуючи, а Чужкрая нiби й не
стосувалося все те, попивав вино, закушував i лише iнодi виважував гостя
лiнькувато-супокiйним поглядом.
- У мене. Вепре, немає жодної причини бути тобi недругом. Одначе й
князевi я не збираюся ставати поперек путi. Вiн в одвiтi за блага землi i
люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землi.
- А що скажеш, - спинявся Вепр i круто обертався до Чужкрая, - що
скажеш, коли посяде i твiй острог, як посiв мiй Холм? Чи згадаєш тодi про
потреби землi? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Маємо бути єдиними,
Чужкраю. Чув, єдиними, коли хочемо бути володарями i силою в своїй землi.
- Сила землi в єдностi, Вепре, а не в розбратi. Ти ж сiєш розбрат, i
тому не кажи, що дбаєш про силу.
Непохитнiсть цього пияка i ненажери дiймала волостелина Холма до
живого. Бачив, не зломить його, i тому нiчого iншого не вигадав, знову сiв
за стiл.
- Чи я перший почав той засiв? - казав сумовито. - Чи я не стояв пiд
стягами князя Волота, не дбав про єднiсть?
- Колись - так, а зараз - нi. Тому й князь був колись тобi побратимом,
нинi ж має остерiгатися тебе й дiяти так, як велять дiяти потреби землi.
Збагни це, воєводо, i повертай коней у город свiй придунайський. Князь,
сподiваюсь, не гонить тебе з нього.
Вепр дивиться на нього скоса i мовчить.
- Це i вся твоя рада?
- Уся, волостелине.
- Шкода. Не сподiвався чути таке вiд тебе.
- Гадав, як я Чужкрай, то мене легко пiдбити на змову? Помилився,
Вепре. Я насамперед витязь, а для витязя честь над усе.
Аж тепер упевнився i остаточно: те, з чим правився до Чужкрая, луснуло
i луснуло безнадiйно. Тож нiчого iншого не лишається тепер: якось мусить
вигородити себе. Ось тiльки як? Прикинутися й запевнити, що переконали
його, Чужкраєвi, докази. Ба, даремнi, мабуть, потуги. Чужкрай не такий
простак, аби повiрити в щирiсть скороспiлого каяття.
I те, i друге поривався сказати - дарма, усе видавалося дрiбним i
нiкчемним. Зрештою пригадав причину розбрату з Волотом i заходився
скаржитися вголос на свої давнi й невтихаючi болi. Он скiльки лiт минуло,
як не стало сина, а вiн не може забути тiєї до крику болiсної пагуби, як
не забуває й князевої нерiшучостi в тiй пагубi. Через те й пiдозрiлий до
кожного його заходу, може, саме тому й видаються вони зловорожими. Он до
чого дiйшло: не вiрить навiть його видимо добрим намiрам. Чи то ж годен
був подумати хтось, що таке станеться мiж ними?
Журився та й журився своїм безлiттям, аж поки журба та не викресала
iскру живого вогню й не збудила буєсть чоловiчу: вдарив лихом об землю та
й повелiв отрокам принести жбан iз медом, а за одним заходом i все, що
треба до меду.
- Пиймо, Чужкраю, - запросив господаря. - Най тонуть вони, i журба
наша, i недоля, в цiм хмiльнiм напої. Бiльше нiчим їх, клятих, не здолаєш.
Присяйбiг, нiчим!
Пили день, пили й другий, а настав час їхати вiд Чужкрая, ще раз
упевнився: цей ведмiдькуватий волостелин i княжий стражник на обводах не
пропив розуму, пам'ятає, що говорилося мiж ними, i чому говорилося. Через
те, вiд'їжджаючи, визнав за доцiльне сказати воєводi Великої Луки:
- Погомонiв з тобою - i нiби легше стало. Ано, iншим вертаю домiв.
Старiю, певно, коли сам не можу вже упоратися з собою.
- Пригаси злобу - i повернеш молодiсть, - сказав на те Чужкрай.
Похитав, зголошуючись, головою та й спрямував коня до ворiт, а з ворiт
- у зворотну путь, до Холмогорода.
"Най бачить Чужкрай i вiрує, - думав собi, - що я порозумнiшав. Од'їду
кiлька поприщ та й поверну коней до Всевлада. До гузна всi отi його
благочестивiї глаголи. Маю довершити задумане - i край".
Скiльки верстав її, свою невеселу зворотну путь, стiльки й думав: чому
Чужкрай не пристав на його клич? Так вiрує в князеву непорочнiсть чи такий
вдячний йому за подаровану волость? А чом би й нi? Еге, чом би не був
вдячний? Окрiм коня, бронi та влади над сотнею дружинникiв нiчого, вважай,
не мав. Тепер має волость, є княжим стражем на обводах i в подарованiй
волостi. Усе те здобув дякуючи князевi. А коли так, чи є потреба правитися
ще й до Всевлада, розкривати себе ще й перед Всевладом? Якщо вже Чужкрай
почувається вдячним князевi i не йде супроти князя, то Всевлад тим паче не
пiде. Вiн сидить у крайнiм на захiд сонця закутi, обри обiйдуть його, як
обiйде й княжа лжа, породжена чи всього лиш пояснена вторгненням обрiв.
"Не з того кiнця почав я, - твердо стає на думцi Вепр, - i не там шукаю
собi соузникiв. Присяйбiг, не там!"
XII_
Не те здивувало Миловиду й виповнило єство її бентежним острахом, що
Божейко пiдiйшов нечутно, нiби з аеру виплив. Дивував його видимий сум, а
ще - затаєний бiль у очах, ба навiть докiр.
"Чого ти?"запитала тихо i знiчено.
"А ти не знаєш, чого?"
"Бо таки не знаю".
Помовчав мить i вже потiм сказав:
"Мамця умирають".
"Йой!"
"Поглянь, - кивнув у той бiк, де мала бути Тивер, - питають, на кого
залишиться наш Жданко"..
Обернулася i, нiкого не вгледiвши анi поблизу, анi вдалинi, отетерiла.
Хотiла вдатися зi своїм клопотом до Божейка, та його не було вже.
"Ладоньку мiй! Де ж ти?" - крикнула i, мабуть, злякалася власного крику
- одразу ж i прокинулась.
- Свiте ясний! - простогнала. - Сон це був а чи видиво? Певно ж, сон,
та чому такий: "Мамця вмирають, питають, на кого лишиться наш Жданко?"
Устала, стривожена, заглянула у вiкно й знову повернулася в своє ложе,
щiльнiше та надiйнiше укрилася веретою.
За вiкном похмурий ранок, певно, збирається на дощ, ось i сняться
померлi. А все ж чому Божейко сказав саме так: "Мамця вмирають"? Чи не є
то правдиве оповiщення про смерть? Мамця його справдi слабувала тодi, як
проводжала її, Миловидку, в ромеї. Гляди, ждала, ждала, та й не дiждалася.
Жарти хiба, п'яте лiто йде вже, як полишила її в Сонцепiку. I не просто ж
собi попрощалася та й пiшла - пообiцяла повернутися укупi з Божейком. Йой,
та за цi лiта справдi можна зiтлiти, ждучи, та плачучи, та втрачаючи
останнi надiї. Ано, втрачаючи. Бо он скiльки ждала-виглядала, а не
дiждалася нiчого. Хай першого лiтагадала собi: не впоралася Миловидка, усе
ще шукає Божейка по свiтах. Хай узимку думала: якщо й знайшла сина та
викупила, як повернуться дiти, коли путi земнi занесено снiгом, море
вкрите кригою? А що лишалося їй думати другого, третього, четвертого лiта?
То ж не днi, то лiта! Боженьки! Утверджувалась та й утверджувалась,
мабуть, у думцi, що не буде вже анi дiтей, анi доброї вiстi про них, а
утверджуючись, плакала. I згасала плачучи.
Лишенько неждане та негадане! Як же це вона, Миловидка,
опростоволосилася так? Про себе дбала, бач, старалась увiрувати, що час
вигоє рани, а християнська обитель дасть спокiй i блаженство натомленiй
людськими кривдами душi. Про те ж, що той самий час пiдточує в рiднiй
землi вiру в повернення Божейка, а з вiрою й Божейкових кревних, забула.
Та тi ж люди вiддали їй усе, до мiдницi, до обола, а вiддаючи, вiрили:
Миловидка повернеться з сином; коли ж станеться так, що не вiднайде його,
прийде i скаже: "Немає Божейка в ромеях. Шукала довго i ревно, а не
знайшла".
Ось вiн, вiщий сон, i вся розгадка того сну. Пообiцяла ж сестрi
Євпраксiї, а затим i матерi-iгуменi: на найближчiм християнськiм святi
прийме вже хрещення. Що ж буде, коли дотримає слова i увiрує таки в
Христа? Адже її нiщо вже не єднатиме тодi з своїм людом, з землею
Тиверською. А коли так, стане чужою їм, нiколи не пiде вже за Дунай i не
скаже Божейковим кревним: "Не ждiть Божейка". Ано, тодi вже назовсiм
обрiже пуповину, що єднала з рiдним людом i рiдним краєм, замурує себе в
монастирських стiнах та й лишиться за стiнами до скону вiку.
Зiщулилась, лякаючись, i ще тiснiше вкрилася веретою. Коли розвиднилося
зовсiм i настав час гнати на пашу корiв, не пiшла й не стала перед очi
сестри-казначеї, сестра-казначея змушена була заглянути до неї в келiю й
спитати, не переступаючи порога:
- Що з тобою? Ти хвора?
А Миловида схлипувала пiд веретою й не могла спромогтися на слово. На
ту оказiю нагодилася Євпраксiя, збiглися послушницi, i сестра-казначея
змушена була змiнити гнiв на милiсть:
- Будь вiльна, коли так, сьогоднi iншi поженуть.
Вирекла те своє повелiння та й пiшла. Зате не пiшла сестра Євпраксiя.
Принесла води, дала попити, зрештою присiла коло Миловиди.
- Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, - молилася й гладила
її, - помилуй нас. Дай нам силу здолати бiль сердечний, жалощi та
сум'яття. Будь милостивий, господи, всели у серця нашi благодать свою.
Уповала та й уповала на божу милiсть, просила та й просила
заступництва, аж поки впевнилася: Миловидка стишується.
- Ти для мене, мов доня рiдна, - щиро й довiрливо заглянула дiвчинi у
вiчi. - Твої болi - мої болi, твоя печаль - моя печаль. Скажи, усе ще
боїшся богiв своїх?
- Цього разу, матiнко Євпраксiє, себе стало страшно.
- Себе?
- Ано. Наснився Божейко. Прийшов i сказав: "Мамця вмирають". А та мамця
не чужа менi, матiнко Євпраксiє.
Казала та й казала, хто для неї Божейкова мама, якi надiї покладала
вона на неї, чого ждала, сподiваючись, i чого дiждалася.
- Сон, дитино, всього лиш сон. Чи то ж можна так близько брати його до
серця?
- Як же не брати, коли я завинила перед тiєю жiнкою, правдиво кажучи,
зрадила її.
Монашка сiпнулася було перечити, та чомусь передумала i тiльки зiтхнула
тяжко. А вже зiтхнувши, заходилася хвалити Миловидку. Бо коли помiзкувати
добре та зважити все, то вона, Миловида, правдиво мислить i втiшає сестру
Євпраксiю своїми мислями. Грiх обманювати людей, а старших тим паче. Iсус
Христос саме цьому вчить. Одна iз заповiдей його так i гласить: не обмани
ближнього свого. I все ж хай задумається Миловида: чи принесе вона своєю
правдою добро? Чи не лiпше буде, коли Божейкова мати не знатиме, що
сталося з сином?
- Я бiльше за тебе прожила, бiльше бачила й вiдаю, - довiрливо казала
монашка й гладила-заспокоювала Миловиду. - Тож i речу: вiр менi. Вiр i
знай: лiпше ждати й сподiватися, анiж знати правду, тим паче страшну. Сама
помiзкуй: ось немає тебе лiто, немає друге, немає й третє. Що думає за
такої тривалої мовчанки-невiдомостi мати? А ось що, дитинко гожа: коли й
спiткала когось iз двох вас бiда, то найбiльш ймовiрно, що спiткала не її
сина, а тебе. Ано, тебе. Була б ти жива, здорова, гадатиме така мати,
повернулася б до її порога й сказала б: "Не розшукала я Божейка". А ти не
повернулася, тебе нема та й нема... Завваж собi, ще ж i таке може подумати
Божейкова мати: дiти знайшли одне одного, а прибитися до рiдноїземлi чи
подати вiсточку про себе не можуть. Горе, дитино, не свiй брат, горе давно
скосило б людей, коли б всевишнiй не винагородив їх вiрою, малою чи
великою, а все ж сподiванкою. То чи варто утинати її, рубати пiд корiнь,
ту материну сподiванку? I чи гоже мучити себе, терзати душу каяттям?
Помовчала мить i вже по мовчанцi додала:
- Я давно приглядаюся до тебе, Миловидко, i певна: чиста вона, душа
твоя. Чиста й безневинна. Тож i кажу: збирайся, мабуть, пiдемо з тобою.
- Куди?
- Слухати службу божу. Сьогоднi ти нiде не знайдеш утiхи серцю своєму,
лиш там.
- Я ж не прийняла ще вашої вiри, як можу?
- Дарма. Господь сказав: я кожному доступний, а вбогому та нужденному
тим паче.
I боялась, i огиналася, побоюючись, а проте не могла не послухатися
Євпраксiї - пiшла. Чула, ноги в неї мов камiннi, i серце завмерло, i мороз
поза шкiрою ходить, та що вдiє, коли Євпраксiя - єдина опора i захист у
цьому страшному й непривiтному свiтi. Не знає, що робила б, як жила б у
ньому, коли б не Євпраксiя. Потрiбна рада - порадить, забракне певностi -
додасть. А захоче образити чи скривдити хтось, Євпраксiя горою стає на
захист. Вона їй як мати-заступниця, мати-потiшниця i мати-розрада. То як
же може не послухатись такої i не пiти?
У церквi справдi було святково i затишно, вiд усiх i всього линуло
урочисте блаженство - вiд молитов, що виголошувалися з амвона i
пiдносились до склепiння, ставали гучнiшими пiд склепiнням, вiд блиску
золотих оздоб, безлiчi свiтла, що переливалося в оздобах. Та чи не
найвiдчутнiше надавав церковнiй вiдправi урочистостi хоровий спiв на
криласi. Такий вiн був тихий та злагоджений i такий глибинно-зворушливий,
що Миловида незчулася, як скорилася йому й полинула услiд за ним до
незвiданих висот.
Чи довго була полонена вiдправою, не знає, зате добре пам'ятає мить,
коли збагнула: вона чужа i зайва в цiм храмi. Ано, розглянулася й
побачила: усi тут при дiлi; однi щиро моляться, хрестяться та б'ють
поклони, iншi пiдходять до образiв, мiняють свiчки i знову моляться, а
вона стоїть мов укопана, не знає, куди подiти себе. Робити те, що роблять
iншi, не випадає, адже не прийняла ще Христової вiри, i стояти без дiла
теж негоже.
Чула, нiяково їй, така, що обернулася б i пiшла. Та як пiде, коли поруч
сестра Євпраксiя, а позаду - монашки та й монашки. Зате коли завершилась
вiдправа, не стала зважати на Євпраксiю, обернулася й неприховане спiшно
стала пробиратися до виходу. Таке вiдчуття переслiдувало, мовби крала щось
i тепер боїться, аби не тикали пальцем i не казали: он пiшла з краденим.
Жiноча обитель - не таке вже й привiлля. Тож i вiд людського ока не так
просто сховатися. А зараз, як нiколи, хотiлося бути самiй iз собою.
Куди ж подасться i де усамiтниться? В саду? То вiн же не довго буде
пустельний: сестри вiдвiдають по вiдправi трапезну й знову залюднять його.
I в келiї не сховається. Туди прийде Євпраксiя, питатиметься, що та як.
Нi, лiпшої самотини, як пасовисько, не вiдшукати, мабуть. Туди нiхто не
прийде, там нiхто не перешкодить.
Вiд монастиря до пасовиська на луках не така вже й далечiнь, до десяти
стадiїв. I путь не раз сходжена, отож добре знана. Пiде нею не вагаючись i
не розглядаючись. Може статися, що сьогоднi i не повернеться до келiї,
ночуватиме в забудовi бiля обори. Не раз уже було так, то чом не має бути
й нинi? На луках зараз буйнотрав'я, цвiтуть, виповнюючи аер, квiти, там -
розкiш серцю, привiлля мислi. Одразу за луками йдуть поля, далi - пологi i
теж вкритi зеленню гори. Коли вийти на тi гори та глянути на полуночний
схiд, видно, розказують, як темнiють в далинi iншi гори, крутi й високi,
не скрiзь доступнi, а вже за тими горами пiде знайома їй фракiйська
долина, сходжена i згорьована, а все ж чимось i рiдна. Чи не тим, що вона
- вiдкрита путь у отчу землю, що коли б дiйшла до тих гiр та перетнула їх,
вважай, вiдчула б себе вдома. Одначе то тiльки сказати легко: коли б.
Спробуй пiди та перетни. Йой, анi снаги, анi статкiв не вистачить. Чи не
через них, тi вичерпанi до денця статки, й не зважується полишити святу
обитель при теплiм ромейськiм морi. Божейковi ж нiчим уже не пособить, а
коли не пособить Божейковi, чого має лишатися тут та хреститися? Аби
приректи себе на таке життя, що в матерi-iгуменi, сестри Євпраксiї? Аби
бути навiчно вилученою зi свiту i зреченою всiх благ, що дає свiт? Йой, та
нащо їй i за що їй такi блага? Були б справдi солiди, не оддала б їх на
обитель тодi ще, як була вельми вдячна обителi за спокiй i порятунок,
нiзащо не лишилася б тут, сiла б на лодiю та й попливла б у Тивер. Ба, не
сяде, бо не буде чим платити за переїзд. А йти пiшою пiшаницею теж не
зважиться. Одне, не знає путi, що може вивести до Дунаю, а друге, он як
довго має правитись, аби дiйти. Лiто, два, а то й три.
Бiдна вона, бiдна. Повiрила серцю та й подалася в такi далекi й такi
непевнi мандри. Засiла на своє безголiв'я в монастирi й сидить тепер тут,
нiби пташка в тенетах. А Божейко ще й невдоволений нею, най i ввi снi, все
ж прийшов i попрiкнув: на кого залишиться Жданко? Йой, таж те iм'я, той
жарт-бажання лиш раз i чула з його уст. Не десь-iнде, там-таки, на святi
Ярила. Весь вечiр бiгала у парi з Божейком i встигла вiдчути себе за ту
бiганину неабиякою рiдною Божейковi. Ще не горнулася до нього i не
дозволяла обiймати себе, як дозволяли iншi, зате й не соромилась. Куди
кликав, туди i йшла, на що спонукав у iграх святкових, на те i
зважувалась. I радiла одною з ним радiстю, i смiялася одним смiхом, а вже
що видом яснiла та щебетала, яснiючи, то йой! Такої ясної та щебетливої
далебi в усiм молодечiм гуртi не було.
Не пригадує вже, як сталося, що заговорили саме про Жданка. Здається,
домовлялися, усамiтнившись, що вiднинi зустрiчатимуться та й
зустрiчатимуться вже, аж поки не настане обiцяний Купало, i Божейко
запитав, чи стариня не сваритиме її за те.
"Я люба старинi, - сказала, - вона добра зi мною, нiколи не сварить".
"Так-таки й нiколи?"
"Присяйбiг. Лише раз i нагримала, та й то не мамця, не татуньо -
бабця".
"Бабцi жалiють онучат, а твоя нагримала?"
"Бо завинила".
Не вдовольнився, певно, тим, що сказала, помовчав i знов запитав:
"А чим?"
"Лiлей нарвала в озерi".
"Ов! Чи то така вже провина?"
"Я сама гадала, що нi, а бабця iнше повiдали. Сказали, дiвцi не личить
бути жорстокою. Лiлеї - русалчинi дiти, пощо вкорочую їм вiку? Русалка
плакатиме за дiтками i може втопити мене при нагодi".
Замислився, зважуючи почуте, а Миловидка користувалася тим, що мовчить,
i оповiдала далi:
"Я, може, й не сприйняла б тiєї сварки так близько до серця, та
наснилися тi дiти невдовзi. Пливу буцiмто на лодiї й бачу багато-багато
лiлей! Простягаю руку до одної - таки ж лiлея, бiла та пишна, пишна та
знадлива, аж серце заходиться вiд тiєї знади. А зiрвала - маю в руках
хлопчика. Не спинилася чомусь, пiдпливла, зiрвала другу - знов мала
хлопчика, третю - знов хлопчика. "Йой, - опам'яталась нарештi. - IЦо ж це
я роблю? Це ж її, русалчинi, дiти!"
Стою в лодiї, тримаю у себе на руках тих дiток i не знаю, що з ними
вдiяти. I в воду кинути не зважуюсь: живi ж створiннячка, i в себе боюсь
лишати".
Божейко кинув тодi на неї бистрий позирк очей своїх i засмутився.
"То недобрий сон, Миловидко".
"Гадаєш, клопiт матиму?"
"Люд так гадає: коли сняться дiти - бути клопоту".
Страх як хотiла сказати йому, що вiщує той сон насправдi, а соромилася.
Так дуже соромилась i так яснiла видом вiд свого щасливого сорому, що
Божейко завважив її ясноликiсть i спинивсь, подивований.
"Чого ти?"
"Бабуся iнакше тлумачать той сон"..
"Iнакше?"
"Сказали, що в мене будуть лиш хлопчики та й хлопчики, не буде дiвок".
"Йой!"-вигукнув потiшено i так заiскрив очима, всiм видом своїм, що й
геть увiгнав її в червiнь. Схопив, потiшений, за руку й повелiв бiгти до
молодечого гурту, що веселився бiля вогню.
"Знай, - сказав твердо й довiрливо, - так жду вже тебе, так жду! Коли
поберемося та матимемо хлопчика, назву його Жданком".
Не дiждалися анi дiвчинки, анi хлопчика. Потоптали тi намiри-ждання
Хiльбудiєвi легiонери. Потоптали та й зробили прахом. А все ж чому Божейко
згадав увi снi саме матiр i Жданка? То натяк, що вона, приймаючи хрещення,
убиває в собi матiр-Тивер, бiльше того, прирiкає на безцвiття плоть, а з
плоттю й потреби роду людського? Йой, а хiба нi? Так воно є, так воно й
буде. Запакує себе за стiнами обителi й нидiтиме та сохнутиме, сохнутиме
та нидiтиме, аж поки не вiдцвiте її дерево. Чи то ж та благодать, якої
хоче, заради якої одважувалась i правилася в чужу землю, нiби у рiчковий
вир кидалася? Та вона ж молода i красна собою, та в нiй же он яка сила є i
яка може бути, коли не сушитиме себе гризотами, що переслiдують через
постiйнi бажання лету i пута, що не дають злетiти. Хай i так: немає
Божейка, лада жаданого, зате є вона, Миловидна. Чи то ж правдиво i чи гоже
буде, коли сховає себе на вiки вiчнi за кам'яними мурами обителi, не дасть
паростi-плоду, стане самотньою билиною, котра якщо й знадобиться комусь,
то хiба лиш на те, щоб витерти об неї ноги? Має бути вдячна обителi, бо
пригрiла свого часу, дала шматок хлiба й притулок? А чи не занадто велика
це плата за хлiб i притулок?
Там, за широким Дунаєм, давно прокинулись, певно, поля, покрилися
листом дерева, вибуяла пiд теплим i не спекотнявим ще сонцем трава. А коли
вибуяла по луках та узлiссях трава, то зацвiли й квiти. О, вона не забула,
вона добре пам'ятає, яка духмянiсть стоїть на луцi, коли цвiтуть квiти!
Дух перехоплює, серце завмирає вiд солодощiв, що п'янять i сп'яняють,
тiшать i заколисують. А спiв пташок над луками... Тут, у ромеях, усе те не
лишає її байдужою, є тим єдиним, що скрашує свiт i тримає на свiтi. А якою
вiдрадою i яким блаженством були б цi чари передлiтньої повенi там, на
зелених полях та прирiчкових луках Тиверi? Коли б знову потрапила туди, та
узрiла, та впилась чарами, певно, й забула б усе, що було з нею, гляди, й
сказала б сама собi: а свiт не такий уже й бридкий, як думається часом.
- Будь вiльна, сестро, - пiдiйшла й сказала тiй, що замiнила її
сьогоднi. - Я попасу корови.
- Чом так?
- Побувала в храмi, послухала службу божу, то й упокорила в собi дух
неспокою, бентеги сердечної. Матушцi-казначеї скажеш, що я велiла тобi
бути вiльною.
Послушниця усе ще не йняла вiри.
- Зiзнаюсь тобi: не вельми хочеться повертатись туди. Коли не цю, то
iншу роботу вигадають. Може, надвечiр пiду вже?
- А коли матушка-казначея гнiватиметься?
- Звiдки знатиме?
Пасли корiв i гомонiли, завертали тих, що йшли далi дозволеного, й
знову гомонiли. Коли ж настав час доїти їх, а по доїннi трапезувати купно,
i зовсiм дали собi волю. Жартували, смiялися, розповiдали бувальщини й
знову смiялися. Де й подiлися сумирнiсть та покора, що були написанi на
лицях там, за монастирськими мурами. Гляньте, забули й про писання: коли
їси, їж мовчки.
- Ти чого так плакала вдосвiта? - схилилася та, що сидiла ближче, й
запитала утаємничено.
- Сама не знаю.
- Так слiзно плакала i не знаєш? Усе ховаєшся вiд нас, гадаєш, коли ми
iншого роду-племенi, то вже й чужi, не здатнi прийти й стати на помiч?
- Ба нi, - заперечила щиро. - Це тому, сестро, що певна, нiхто не
пособить менi в моїй бiдi.
- Знаємо, в такiй бiдi, як у тебе, нiхто не пособить. А все ж, може,
порадили б чи розрадили якось? Негоже цуратися нас, сестро, мовчати та й
мовчати.
Що мала сказати такiй? Перечити? Ба, то ж правда: неприязна вона з
послушницями. Хай не цурається, все ж неприязна. Знає Євпраксiю i тiльки
Євпраксiю, з усiма iншими - аж надто стримана. Веселяться - мовчить,
сперечаються - теж мовчить. А доходить до змагання, хто пастиме корiв, не
бариться вискочити: "Я, сестри".
I таки сказала, чого плакала.
Не вельми йойкали та божкали послушницi, чуючи її сповiдь-зiзнання: чи
то велике диво - сон, а проте, розгадуючи його, були i зичливi, i добрi.
Коли ж вгомонилися й пiшли кожна в своє дiло, та, що заговорила до
Миловиди першою, сказала притишено, аби iншi не чули:
- Тобi слiд якось оповiстити Божейкову маму, що сталося з Божейком i з
тобою. Iнакше не заспокоїшся, усе життя мучитиме совiсть.
- Як же я перешлю її, вiсточку, коли така далечiнь?
- Ходи до морського пристанища, питай та розпитуй, може, натрапиш на
мореходiв, що йтимуть туди, та й перекажеш.
-_ Йой, хто перекаже, коли Божейкова мама живе далеко в лiсi.
- Тодi сама подайся туди.
- Марна потуга, сестро. Попереду он якi гори i яка задовга морська
путь, а в мене анi солiди.
Порадниця подумала i вже потiм повiдала свої думи:
- Горами не йди, горами не пройдеш. Прався берегом. Тут путi торованi,
та й люд повсякдень вештається. Десь пiшо йтимеш, десь станеш, заробиш
солiду, другу та й пiд'їдеш.
Не така вже й мудра була її рада, а все ж запала в серце. А й справдi,
чи вона не здатна заробити та й їхати, заробити та й знову їхати?
Ромейськi береги густо заселенi. Пристане до рибалок - заробить, пiде на
поле - знов заробить. Не всi ж мають рабiв, а лiто - гаряча пора, влiтку
усiм потрiбнi робочi руки. Багато пiде на те лiт? Хай i так, зате з кожним
лiтом буде ближче до рiдної землi.
Говiркiшою i веселiшою здавалася увесь той день. А надiйшов вечiр,
сказали, час повертатися до обителi, осмутнiла. Це ж прийде Євпраксiя й
запитає, чом подалася з храму да так, що наздогнати не можна було? А ще ж
може нагадати: "Готуйся, Миловидко, наближається день твого хрещення,
будеш прийнята в клiр". Що скаже їй, коли нагадає? День хрещення
наближається i наближається невiдступно.
Повернулася пiзно й постаралася пройти до келiї непомiченою. Ждала,
ось-ось хтось прийде, а ждучи, потерпала. Нiби пташка, що її загнали в
клiтку. Тому й сiла ближче до вiкна, тому й поривалася: бодай думкою бути
там, де широкий простiр, де розкiш-воля.
"Я й справдi, нiби в клiтцi, коли точнiше - в кам'янiм мiшку".
Кам'яний мiшок... Де вона чула таке? Тут, у Фессалонiцi? Ба нi, у
Веронi. Жiнки розповiдали їй бувальщину, схожу на казку, та й згадували цi
слова: молоду матiр, що провинилася перед своїм мужем, замурували у
кам'яний мiшок.
Чого тiльки не буває на бiлому свiтi. А все через те, мабуть, що
бажання одних стають завадою для бажання iнших, що з-помiж людей завжди
вишукуються такi, котрим байдуже, на чиєму безлiттi зiзрiватиме їхнє
щастя. Аби зiзрiло, аби лиш мати його! Так повiвся з нею i тисячами таких,
як вона, намiсник Хiльбудiй, таку, коли не гiршу, долю уготували й тiй, що
жила давно-давно i, як i вона, Миловида, не побажала бути усладою свавiллю
i свавiльникам.
Свiдкiв тiєї осмути, мабуть, i на свiтi немає вже, одначе в околiях
Верони добре пам'ятають: сталася вона невдовзi по тому, як у обводи їхньої
землi вломилися готи. Один iз привiдцiв того варварського племенi по iменi
Аспар облюбував замкнену довкружнiми горами Долину Юпiтерової Ласки, сiв
там iз родом своїм i став володарем зелених лукiв та плодоносних нив
обабiч рiки, що витiкала з гiр. Дива в тiм, скажiмо, мало - готи затопили
собою всi полуночнi землi славної колись Римської iмперiї, стали по сутi
волостелинами в нiй. Та цей, Аспар, повiвся таки дивно: змурував в
ущелинi, що єднала облюбовану ним долину з усiма iншими провiнцiями
iмперiї, замок i тим вiдгородився вiд неї. У замок, як i в долину, хай i
невсiм, все ж можна було проникнути з дозволу волостелина чи його сторожi,
з долини ж не дозволялося виїздити, надто людовi, що опинився пiд п'ятою
Аспара i його роду. Мабуть, саме тому веселу й щедру колись на злаки
Долину Юпiтерової Ласки стали називати Долиною Слiз, а гота Аспара -
волостелином-вiдлюдьком. Про подобу його, як i про повадки у вiдособлених
вiд свiту володiннях, розповiдали таке, вiд чого серце бралося холодом. I
потворний вiн, казали, i нещадний такий, що проти ночi згадувати страшно.
Хто мав перед ним якусь провину i потрапляв у зв'язку з цим до замку, той
звiдти не повертався вже. Чому такий, нiхто достеменно не знав. Лишалось
догадуватися, а догадки всякi бувають. Однi подейкували, нiби Аспар малим
ще був викрадений вовками й рiс певний час серед вовкiв, годувався молоком
вовчицi, через те такий лютий та нелюдяний; iншi казали, що то неправда,
виростав вiн, як i всi дiти, серед людей. Провинилася перед богами мати
його й була покарана за ту провину сином: позаздрила, коли ходила
непразною, тiлеснiй лiпотi дiвчини-поселянки, приревнувала до неї мужа
свого i, лютуючи з ревнощiв, нацькувала на те дiвча псiв, хотiла бачити
нещасну потворною, а сталося так, що народила потвору. Боги нещаднi до
тих, хто носить в утробi дитя i сiє злобу чи смерть. Отож i помстились на
нiй - надали дитинi псину подобу. А на свiтi не було ще такого, щоб
потвори виростали добрими. Не було й не буде. Потвори заздрять людям,
надiленим здоров'ям, щастям, лiпотою чи просто людською подобою. Через те
й помщаються нещадно. Вiрити цiй, останнiй, гадцi допомагав i сам Аспар:
не було такого випадку, щоб вiн виїздив на люди без маски. Таке
подейкували про гота-вiдлюдька поза Долиною Слiз. Що думали й казали про
нього в самiй Долинi, те лишалося таємницею. Єдине, що вдалося почути, -
загадковий волостелин понад усе полюбляє лови i здебiльше буває на ловах.
А ще до смаку йому хмiльнi напої, не розминається i з младомладими жонами
свого володiння. Котру вподобав, чинячи лови, та не минає вже його тенет:
або ж гуляє-бенкетує з уподобаною вродливицею по затишних медушах, або
бере на седмицю-двi до замку. Бо вiн - волостелин у Долинi, його бажанням
нiхто не смiє перечити.
Патрицiї сусiднiх провiнцiй i дивувалися тим повадкам, i жахалися їх.
Тому й обминали володiння гота десятою дорогою. Та, видно, не завжди
обминав вiн їх, бо коли не в однiм, то в iншiм селищi почали об'являтися
чутки: бачили там i там. Те багатьох примусило загадатися: чому? Не
загадався лиш префект найближчої з Долиною Слiз провiнцiї - вiн надто
твердо почував себе, щоб страхатися появи гота. Так i сказав, коли
доповiли йому: "Ну й що? Повинен же вiн вилiзти колись iз своєї берлоги й
шукати з нами спiлки. Не чули хiба, не знаєте: нинi до того йдеться.
Король готiв-завойовникiв усвiдомив нарештi: вiн не пiдкорить собi
iмперiю, доки не знайде спiльної мови з патрицiями iмперiї". Та оманливою
виявилася його твердiсть, як i безпечнiсть: Аспар менш за все зважав на
намiри короля. Опинившись за межами Долини Слiз всього лиш з цiкавостi,
натрапив вiн поблизу одного з сусiднiх замкiв на писану вродливицю i не
мiг уже втримати себе вiд спокуси побачитись iз нею вдруге. Забув,
поборений тим бажанням, про лови, забув i про младомладих жон свого
володiння. Вночi допiзна гупав громiздкими чадигами в горiшнiй клiтi свого
замку, а надходив день, сiдлав коня, брав надiйний супровiд i правився
туди, куди кликало серце. Раз, вдруге i втретє отак. На лихо, довiдався:
то донька самого префекта Руфа. Бо таки бачив її, як правилася у супроводi
вiтця свого до сусiднього селища, бачив i тодi, як прогулювалась у самому
замку в супроводi якогось вельми запопадливого молодця. Хто знає, чи й
зважився б на щось, коли б не пересвiдчився за четвертими вiдвiдинами
володiнь префекта: у доньки його i молодця, що в'ється коло неї, йдеться
до злюбу. А пересвiдчивсь - не став вагатися: взяв iз собою ватагу мужiв
та й викрав доньку префекта, правдивiше, вiдбив її в охорони, що
супроводжувала Корнелiю в гостi до нареченого.
Челядь поспiшила, ясна рiч, доповiсти патрицiю: сталася бiда, налетiли
в путi прикритi масками воїни, вiдтiснили сторожу i, прихопивши з собою
Корнелiю, зникли в лiсових хащах. Люцiй Руф мав би розгнiватись на бевзiв,
якi дозволили таке, та не до гнiву було. Вiн догадувався, хто тi, що в
масках, а догадуючись, холонув серцем. На таке здатнi лиш готи. Не хтось
iнший, тiльки вони! I коли догадка його правда, донька потрапила в руки
найлихiшого з них - вiдлюдька.
Недовго нiмував, вражений страшною вiстю, кинув клич, зiбрав пiд свою
руку всiх, кого мiг зiбрати, й пiшов по слiду. А слiд вивiв таки в Долину
Слiз.
- Це тут моя дитина, - карався пiдозрою й не хотiв вiрити власнiй
пiдозрi. - Це Аспар, отой гот-вiдлюдько посягнув на Корнелiю. Що ж вдiємо,
як зарадимо бiдi?
Знайшлись такi, що покладали надiї на короля: вiн i вiдлюдьковi
вправить мiзки. Та їм одразу ж заперечили: коли то буде? Корнелiю слiд
визволяти негайно.
- Маємо обступити вiдлюдька в його лiгвi, - казали префектовi, - i
такою силою, котра примусила б зважити на нашу вимогу. Так i скажемо тому
готовi: не поверне Корнелiї - покличемо сусiдiв, усiм хрещеним людом
пiдемо на нього. I горе буде тодi його прославленому безбожними дiлами
замку, горе й тим, кого дiстанемо за його стiнами.
Остання порада видалася патрицiю Руфу слушною, i вiн пiдступив до
Аспарового замку, зажадав побачення з волостелином мiжгiр'я.
Аспар не явив за цим разом гординi, одначе виїхав iз ворiт не сам -
гiнця свого вислав.
- Володар наш, - сказав гонець, - радий бачити патрицiя в своєму замку
яко гостя i приятеля.
- Ми не гостити приїхали, - не спокусився префект на запросини. - Хай
волостелин Долини Слiз скаже, нащо вiн чинить у наших володiннях розбiй?
Де наша донька Корнелiя?
Там, у замку, як i ранiш, не барилися, розчинилися по якiмсь часi мiцнi
дубовi ворота i з них виїхав ладний собою, при бронi i в пишнiм убраннi
муж. Його супроводжували не менш ладнi i теж закутi в броню воїни.
- Патрицiй має всi пiдстави гнiватись на мене, - мовив той, що стояв
попереду всiх, - i все ж я просив би його бути милостивим до вiльного вiд
злюбних уз мужа, якому минає вже тридцяте лiто.
- З ким я бесiдую?
- З Аспаром, володарем замку i мiжгiр'я, що за замком.
Мiж тими, якi виїхали з ворiт, i тими, котрi стояли перед воротами,
запала нiмотна тиша. Однi ждали, що скаже вiтець Корнелiї, iншi дивувалися
почутому й вiдмовчувались, дивуючись: той, що назвався Аспаром, був
воїном-миловидком, таким красним собою, що пiсля всього чутого й
перечутого про нього годi було й вiрити, нiби це вiн.
- Я об'явився тут не для того, щоб роздавати милостi. Питаю про iнше:
як сусiда смiв посягати на помовлену вже дiвчину, на моє, зрештою, право,
право батька i волостелина? Де моя донька? Що з нею?
- Корнелiя в мене, достойний. А взяв я її тому, що вподобав i хочу, аби
була менi жоною.
- Може, у готiв i водиться так - добувати собi жон, як i все iнше,
татьбою, у нас - нi. Волостелин мав би пам'ятати це, як i те, що я, вiтець
Корнелiї, не волiю мати зятя з чужого племенi.
- Зате волiє Корнелiя.
- Неправда! У доньки є наречений, вона дала вже згоду стати його жоною.
Про яку волю може йти мова, коли дiвчину взято силою?
- Хай патрицiй пiде й запитає. Донька його недалеко, вона тут-таки, в
замку.
I страхався Люцiй Руф, передчуваючи непоправне, i обурювався, ба
погрожував навiть, казав, коли Аспар нинi ж, цiєї митi не поставить перед
його очi Корнелiю, вiн, префект провiнцiї, не знати що зробить iз ним, iз
його замком, з землею, в якiй утвердився незаконно тать i промишляє
татьбою, а завершив свої погрози тим, що зголосився-таки пiти в замок i на
власнi очi побачити дитя своє.
Аспар дозволив батьковi самому, без свiдкiв поговорити з донькою.
Правда, i бачив, як зустрiлися, i чув усе, про що говорили. Полонянка не
знати як зрадiла, угледiвши вiтця свого, та одразу ж припала йому до
грудей i розплакалася, як плачуть усi тi, хто втрачає багато, а набуває не
знати що. Одначе, коли патрицiй Руф сказав їй: "Збирайся, дитино, я
прийшов визволити тебе", пiдвела засмученi очi й запитала: "А чи треба?
Хто мене вiзьме пiсля всього? Певна, Емiлiй Долабелла перший вiдкинеться,
довiдавшись, що ночувала в чужiй оселi, побувала в чужих та ще й овiяних
недоброю славою руках".
Знову припала до батькових грудей i ще ревнiше заплакала. I улещав її
патрицiй, i обiцяв: бiди позаду, дарма, тулилася до нього й ридала,
журилась бiдою своєю i знову ридала. Коли ж нагадав: час збиратися,
сказала те, що й перше: її доля вирiшена вже, що буде, те й буде, лишиться
з Аспаром.
Розгнiвався префект, одначе не так на доньку, як на гота, що став йому
з волi випадку сусiдом. Громи метав на його голову, а завершив свої
погрози повелiнням: якщо Аспар хоче мати Корнелiю за жону, вiн має
виправдати себе перед хрещеним людом за колишнє, зректися всього
ганебного, що було в його колишньому, й обвiнчатися з донькою за всiма
законами вiри Христової.
Не подобалось Аспаровi те повелiння, хмурився i мовчав. Бо не звик
коритися. Досi навпаки було: усi i без жодного супротиву корилися йому. А
все ж, коли пiдвiв очi, iншої гадки не було: заради Корнелiї i миру з її
кревними й Аспар покориться.
Обвiнчавшись з найлiпшою, що знав досi, дiвчиною з аристократичної
родини i ставши законним мужем милої серцю жони, Аспар примiтно
вгомонився, схоже, що вiдмовився вiд варварських звичок. Тiшився молодою
господинею в своєму замку й почував себе неабияк втiшеним. Зрештою згадав,
що вiн володар не лише замку, а й долини мiж гiр, й загорiвся iншим
бажанням - показати Корнелiї свої володiння. Возив та й возив молоду свою
жону, показував та й показував: i коней, що їх ростили для нього конюшi, i
угiддя в долинi та пiдгiр'ї, все багатство, що мав у обводах свого
володiння.
Так минала седмиця за седмицею. На змiну передлiттю прийшло лiто,
теплiнь зацарювала в долах, як i в серцi господинi замку. Та ось настав
час ловiв - i Аспар розхолодився раптом, все рiдше й рiдше став
засиджуватись бiля Корнелiї, зрештою зайшов одного ранку й сказав: їде на
лови.
- Чи надовго? - поцiкавилася.
- Лише на день.
Не сподiвалася, що може бути iнакше, тому й не стривожилася. "Нехай, -
гадала собi. - Не все ж йому бути зi мною. Лови i для вiтця неабияка
пристрасть. То - друга утiха позлюблених мужiв. Чого має вiдмовляти йому в
нiй?" А тривога чатувала вже на неї на подвiр'ї замку, не загаялася
вiдвiдати й замок: Аспар не повернувся анi того, анi наступного дня. Де
ночував, з ким був, лише небо вiдало.
I засмутилася Корнелiя, а смуток не забарився зродити й страх: що коли
муж її згадав колишнє i знову вдався до колишнього?
За першим разом визнала за потрiбне промовчати, за другим - не змогла
вже. Аспар не сам повернувся - з ватагою. Таку вакханалiю чинили до
свiтання, що в Корнелiї серце обливалося кров'ю, гляди, й головою об мур
билася б, коли б не рятiвна на всi випадки сподiванка: а може ж, це
востаннє? Пiде ватага, проспиться її повелитель - i вона ублагає його,
зрештою повелить йому, аби не робив того бiльше.
Та ба, не дiждалася мужа в жiночiй половинi замку. Захмелiвши, спав вiн
мало не до ночi, а проснувся, знову став на чолi ватаги й повiв її за
собою.
Корнелiя i зовсiм змалiла на силi вiд тiєї зневаги, зрештою зiбралася з
нею й обурилась. Хай знає, коли так: поїде до кревних своїх, сяде пiд
надiйним крилом вiтця й сидiтиме там доти, доки не об'явиться i не
вклониться всiм та не присягне: бiльше такого не буде.
Була аж надто рiшуча, коли зважувалась, ще бiльшої рiшучостi прибрала,
як стала перед конюшими й звелiла їм сiдлати коня. Тi й послухалися,
засiдлали, а дiйшло до виїзду з володiння - заступили дорогу: не велею.
- Менi, господинi? Хто смiв?
- Муж ваш, достойна.
Знала, тут проти волi Аспара нiхто не пiде, тому лютувала, а лютуючи,
шукала рятунку. I таки знайшла його. Помiтила серед челядникiв ласого на
дарiвщину мужа й не поскупилася привезеним iз собою золотом.
- Вiзьми оце, - показала з рук, - i вволь мою волю.
- Яку, достойна?
- Вiдвези мене до вiтця мого.
Зiтхнув челядник й похитав, перечачи, головою.
- То неможливо.
- Коли добудемося до замку моїх кревних, втричi бiльше матимеш.
- Кажу ж, неможливо.
- Тодi... тодi вивези iз замку й покажи, де буває муж, що робить, коли
завершить лови.
Челядник переступив iз ноги на ногу, ба навiть крекнув досадуючи.
- Пiзно, господине. Удосвiта муж ваш повертається до замку. Хай iншим
разом.
Корнелiя бачила: хочеться челядниковi мати те, що обiцяє господиня, а
не зважується взяти, боїться пiти супроти волi господаря. Через те не
вельми набивалася з дарами. Хай челядник помислить на самотi, хай
розпалить у собi вогонь жадоби.
I не помилилася. Челядник прийшов-таки до неї через кiлька днiв i вивiз
непомiтно iз замку, показав медушу при битiй путi, а в медушi - миловиду
господиню веселої оселi. Немов метелик, пурхала помiж хмiльними мужами,
всiм усмiхалася i вiд усiх вмiла ухилитися. Лише вiд Аспара не вмiла та й
не мала бажання ухилятися. Обiймав - пiддавалася обiймам, саджав на колiна
- сяяла сонцем i знов пiддавалася, цiлував у безсоромно оголенi груди -
смiялась i не перечила.
У Корнелiї туман ходив перед очима вiд образи, ганьби i приниження. Та
даремно челядник боявся за неї й застерiгав раз у раз: "Будьте мужньою,
достойна, не лементуйте i не виказуйте себе. Викажете - бiда буде i менi,
i вам". Корнелiя знайшла в собi мужнiсть стерпiти. Тодi вже, як дiсталася
стiйбища й сiла на коня, оперiщила його пугою й пустила на всю кiнську
пору, мовби втiкала вiд самої себе.
Що робила вона, коли повернулася в замок, нiхто не вiдав. На челядь не
показувалася i до ложницi нiкого не впускала. Анi того дня, що настав по
поверненнi вiд медушi, анi наступного. Не вийшла вона й тодi, як у замку
оповiстили: володар мiжгiр'я повертається з ловiв.
- Що з жоною? - помiтив Аспар її вiдсутнiсть серед тих, що зустрiчали.
- Вона хвора?
- Не вiдаю.
- Як то не вiдаєш? - спохмурнiв.
- Господиня нiкого не впускає до себе.
Не став бiльше допитуватися в челядника, передав коня й пiшов до жони.
Бачила, мабуть, як в'їздив вiн до замку та й чула галас юрби, що
зустрiчала, - дверi не були вже запертi. Щоправда, не пiшла назустрiч
Аспаровi i не обняла, як водиться, сидiла i ждала, коли волостелин сам
наблизиться до неї.
- Що з тобою, Корнелiє? - стривожився чи вдавав iз себе стривоженого. -
Чим ти опечалена так?
- Поганi вiстi надiйшли вiд кревних. Матуся вмирає. Хотiла провiдати
її, та муж запер ворота, велiв не випускати мене, свою господиню, з замку.
Вона таки заплакала. Не так, як за тим разом, як зайшов вiтець i
сказав: "Збирайся, ти вiльна", - все ж ревно i жалiсно. Так жалiсно, що
навiть байдужого до жiночих слiз Аспара вразила.
- Про що рiч, - не зволiкав iз речницею. - Хочеш поїхати - їдь. Коли
запрягати коней?
- Зараз, негайно. Я й так багато втратила, цiлих двi доби б'юсь, мов
пташка в тенетах, а випурхнути не можу.
- Збирайся, конi подадуть.
Вийшов i дав челядi своє повелiння - лаштувати колiсницю для дальньої
путi. А поки лаштували її та впрягали коней, покликав до себе тих, хто
охороняв у його вiдсутнiсть ворота.
- В жони моєї був хтось iз сусiдньої провiнцiї?
- Не було.
- Як то не було?
- Бо не було. Ворота охоронялися, нiхто не в'їздив у них за останнi
п'ять дiб.
- То, може, жона моя посилала когось до матерi?
- Таке теж вiдпадає. Жоден вершник не виїздив iз мiжгiр'я.
Волостелин пильно приглядався до привiдцi сторожi. А те не обiцяло
втiхи..
- Як же господиня знає, що в неї нездужає мати? Духи принесли їй тi
вiстi чи як?
- Про те вiдомо лиш господинi.
Аспар хмурився. Видно було: його роздирають сумнiви, а чи правдивi
вони, не знав.
- Iди, - повелiв зрештою охоронцевi. - I моли бога, щоб справдi було
так. Бо коли довiдаюся, що таки приїздив хтось до неї чи виїздив iз
мiжгiр'я, начувайся.
Пождав, доки вляжуться зворохобленi думки, й спрямував стопи свої до
жони.
- А що з матiр'ю?
- Казала вже: недужа.
- Питаю, який недуг? Невже тi, що були в тебе, не сказали?
- Казати не казали, та оповiстили страшне: матуся наснилася менi в
чорному.
- Ах, наснилася! - нiби аж зрадiв Аспар. - Тодi складай, жоно, свої
речi i лишайся вдома.
Корнелiя всього, видно, сподiвалася вiд свого вiдлюдька, тому не вельми
й здивувалася. Зате обурення її дало нарештi про себе знати.
- Я, здається, не продана тобi!
- Зате обвiнчана зi мною. Сама того хотiла, отож i будь нею, в усьому
покiрною жоною.
Жiнка є жiнка, коли вже розлютиться, не бачить, де дверi, а де вiкно.
- Ти... ти забуваєш, - позеленiла зi злостi, - що я не беззахисна, що
менi досить кинути клич - i на помiч прийде сила, перед якою не вистоять
анi твої ворота в Долину Слiз, анi твiй замок.
Темнiв i Аспар на лицi.
- Ти спершу кинь його, клич! - мовив не без погорди. - Замок он який,
звiдси швидше до бога докличешся, анiж до батенька.
Корнелiя нацiлилась було крикнути: "Я докличусь!" - та втрималася. Нащо
казати такому? Чи вона не донька знаного в краї префекта, чи не вiдає:
мовчання - золото, хто мовчить, той двох навчить.
Найперше, що вдiяла, коли муж вiд'їхав iз замку, покликала до себе
випробуваного вже на дарах челядника.
- Я знов про те ж: треба вибратися якось iз мiжгiр'я.
- Може, й треба, та як?
- Муж лiпше за мене знає Долину Слiз, отож хай розкине розумом i знайде
спосiб. За те матиме втричi бiльше, нiж мав.
Челядник так гiрко кривиться, нiби з'їв щось бридке.
- Достойна, я ж бо казав уже: це неможливо.
- Чи звiдси один-єдиний вихiд?
- Таки один, через ущелину, що проклала рiка. Бiльше немає нi входу, нi
виходу, кругом непрохiднi гори.
- Одначе ж поселяни Долини Слiз, купцi iнших провiнцiй їздять же якось.
- Лише через ворота i тiльки з дозволу сторожi.
- Ну а коли переодягнуся й приберу подобу купця чи поселянина, вiзьму з
собою челядь, товари?
- На виїзд слiд мати знак вiд волостелина, без знака не випустять.
Корнелiя то нiмувала, дивлячись на челядника, то схоплювалась i
металася по терему, нiби загнана в клiть звiрина.
- То, може, тебе хоч випустять?
- Того теж не варто робити. Я близько стою коло вас, волостелин може
догадатися, чому менi заманулося їхати з його володiння, й перешкодити нам
одразу ж або пiзнiше розкумекати, чого їздив, i скарати мене на горло. У
нього iншої кари немає.
- То що ж радиш зробити? Як повiдомити вiтцевi, аби прийшов i визволив
мене з бiди?
Челядник замислився.
- Дайте, достойна господине, час. Не може бути, аби старий Трiарiй не
знайшов для вас рятунку. Коли не в замку, то поза замком, а пiдшукаю для
вас вiсника.
Вiн зiбрався вже було йти, та одразу ж i передумав.
- Маю для вас два попередження.
- Кажи.
- Перше з них: майте терпiння i зробiть усе можливе, аби не виказати
себе волостелиновi анi устами, анi очима, анi вчинком.
- За те можеш бути певний. Я - донька префекта, маю добрий вишкiл
таємних зносин i змов.
- Коли маєте такий вишкiл, то мусите знати: усе, що кажете тут, чують
стороннi вуха. Не бiйтеся, - застерiг, - в даному разi тi вуха мої.
Кориелiя примiтне дивується й нiмiє дивуючись.
- I друге, - не зважає на її подив челядник, - усе це дорого
коштуватиме.
- Кажу ж, i ти, i знайдений тобою вiсник будете винагородженi достойно.
Захочете, покинете разом зi мною Аспарове володiння, житимете, будучи
багатими людьми, десь-iнде.
Чи то челядник так добре знав Аспара i хотiв приспати його пильнiсть,
чи йому справдi не таланило знайти людину, котра вволила б волю господинi
замку, побачення з таємним вiсником не було та й не було. Самого Трiарiя
бачила щодня i бесiдувала з ним мало не за кожним побаченням, тiльки не
про те, чого ждала вiд свого повiреного.
"До чого я дожилася, - журилася. - I честь, i совiсть, i життя моє
залежить вiд якогось раба. Захоче - врятує, захоче, - погубить. Ба як
дозволяє собi поводитися з господинею: грається, мов кiт iз мишею".
Ходила по терему - приглядалася до челядi, виходила на подвiр'я - знов
приглядалася, де з ким ставала навiть на розмову, питала про люд, що живе
в Долинi Слiз, про торги та виторги, а вже потiм - з яких земель привозять
сюди товари, кудою правляться, коли їдуть у Долину, кудою - коли виїздять
iз неї. I таки пересвiдчилась: iз мiжгiр'я, крiм рiки й ущелини,
прокладеної рiкою, немає нi входу, нi виходу. Вона - єдина надiя знову
стати вiльною.
Геть змалiла вiд тiєї певностi духом i схильна була вiрити вже: iншого
рятунку немає, доведеться падати своєму мучителевi до нiг i слiзно
благати, аби вiдпустив до отця-матерi, тим паче, що благати є чого: вона
що не день, то бiльше переконується: непразна є, понесла вiд свого
зрадливого мужа дитя.
Гляди й змушена була б унизити себе колiнкуванням, та не дiйшло до
того: Трiарiй прийшов якогось iз найсум'ятнiших для неї днiв i сказав:
розшукав мужа, котрий зголошується виконати повелiння господинi замку.
- Хто вiн i чи може вийти за гiрськi обводи?
- Може, достойна, бо є чоловим охоронцем торговця крамом i має дозвiл
на в'їзд i виїзд.
- Клич його до мене.
В усьому покладалася на челядника i неабияк довiряла вже челядниковi:
де ж пак, як мудро все передбачає, як не по-рабськи тверезо мислить. А
спати не спала тiєї ночi, сидiла й ждала мужа, який повезе її кревним
вiсть. Коли ж з'явився вiн i запевнив: таки повезе, не вагалася, зняла з
руки й поклала на шкарубку його долоню перстень з родовим гербом.
- Передаси цього персня, - повелiла, - i доста. Вiтець знатиме, що
робити.
- Коли ж запитає, що сказати?
- Скажеш, немає бiльше терпiння, хай прийде й забере мене.
- Буде зроблено, достойна. Ну, а...
- Плата ось, - подала золоту вежицю. - Винагороду ж матимеш там, у
вiтцевiм замку.
Знала, до кревних не така вже й далечiнь. Хай пiде кiлька дiб на те,
щоб вибратися її посланцевi з Долини Слiз, хай ще одна доба спливе, доки
добиратиметься вiн до вiтцевого замку та шукатиме способу побачитися з
кревними, за три-чотири доби вiтець знатиме вже, що з його донею, i
поспiшить визволити її. На п'ятий день, найбiльше через седмицю має бути
вже тут.
Що надiйнiше утверджувалася в своїй вiрi в порятунок, то обережнiшою
була. Не принижувалася перед мужем, одначе й не сварилася з ним. Коли
цiкавився чимось, вiдповiдала тихо, примiтно засмучено i все ж покiрно. Та
ба, i обережнiсть її не залишилась незавваженою. Присiв одного надвечiр'я
бiля ложа й поцiкавився:
- Чом така сумна та невесела?
- Нiби ти не знаєш, - сказала тихим, безборонно покiрним голосом.
- Невдоволена, що не пускаю до матерi? Добре роблю, що не пускаю. Сон
неправду провiщав: мати твоя жива й здорова.
- Звiдки знаєш, що жива й здорова?
- Я все знаю, Корнелiє. Навiть те, що ти не вiдмовилася вiд думки пiти
пiд мене, пiти й не повернутися.
- Погано знаєш.
- Того не може бути, щоб я погано знав.
- Може, Аспаре. Куди пiду i чого пiду, коли матиму твоє дитя?
- Ов! - пробудився, ба зрадiв навiть. - I то є правда?
- Настане час, пересвiдчишся.
Повiрив. Присяйбiг, повiрив i вiдчув себе чи то присоромленим, чи то
неабияк щасливим. Заяснiв на виду, десь подiлася завжди наявна в ньому
твердiсть духу, одвага та рiшучiсть. Замiсть них пробилась i заяснiла на
виду хай не пишним, все ж помiтним квiтом людська прихильнiсть, хотiлось
вiрити, що й доброта.
"Невже я помилилася, взявши пiд сумнiв його подружню вiрнiсть? -
завагалася Корнелiя. - Ба нi, того не може бути. Жiноче серце багато i
далеко бачить. Воно не запротестувало б так гаряче, коли б не нагледiло за
тими обiймами з медушницею хтивих помислiв i пiдлої зради".
Мабуть, швидко пригасила в собi раптовий спалах прихильностi - Аспар
простягнув правицю й торкнувся нею її руки.
- Ти не гнiвайся за ту мою примху, - мовив примирливо. - Виберемо час i
поїдемо до твоїх кревних. Я розумiю, ти скучила за ними та й тривожишся
тим, чого ждеш i боїшся ждучи, мусиш погасити свою тривогу матусиною
радою. Побуду седмицю-другу на ловах та й поїдемо.
Пiшов вiд Корнелiї нiби й прихильний, ба навiть вдоволений нею, а
Корнелiя не почувала себе вдоволеною. Блудливого пса нiчим не приручиш до
домiвки, те й робитиме, що їздитиме на лови, а вона, жона його, нiзащо не
повiрить пiсля того, що бачила, в добропоряднiсть свого мужа. Вiн тому й
захоплюється ловами, що вони дають йому розкiш-волю. Тож i немає чого
радiти. I намiру свого теж немає потреби переiнакшувати. Прибуде вiтець,
аби забрати її в Аспара силою, - пiде з вiтцем, поїде до кревних з Аспаром
- теж не повернеться в гнiздо розпусника i розпусти. Стане пiд захист роду
свого i не повернеться!
Перед сном думала про це й пiсля сну не могла прогнати вiд себе
нав'язливих думок. I саме тодi, як думки тi стали для неї пекельною мукою,
чимось схожими на вiдчай, до замку завiтали торговi люди з вiддалених
земель i попросилися пiд захист стiн i сторожi.
- Доведеться зачекати господаря, - сказали їм сторожовi.
- Є ж господиня. Може, вона дозволить заночувати в замку?
Чи Аспаровi довiренi не зважилися бути аж надто непоступливими, чи не
захотiли виказувати гостям, що господиня їхня не в усьому господиня,
помислили, повагалися й таки уступили з дороги: iдiть, питайтесь.
Не будь Корнелiя така сподiвана та увiрувана, що помiч прийде, мабуть,
виказала б себе: коли прочинилися дверi i на порозi стали гостi з далекої
землi, пiзнала серед них Емiлiя Долабеллу, того самого, що був обранцем її
серця i мав стати утiхою-мужем.
I радiсть, i бентега, видно, неабияк озвалися в серцi - не втрималась,
опустила очi. Коли ж опам'яталася й похапливо звела їх, то дивилася вже,
як i належить дивитися жiнцi, котра стала на мiсце мужа свого й вирiшує
важливi родиннi дiла.
Емiлiй Долабелла!.. Як вiн упадав коло неї, як ждав тiєї днини, коли
батьки домовляться остаточно й вирiшать долю своїх взаємно прихильних i,
нiде правди дiти, взаємно жадаючих злюбного часу дiтей. Земля iталiйська,
переживала смутнi часи, по її долах i горах розгулювали варвари, глумились
як хотiли i над ким хотiли. Тож Люцiй Руф, вiтець її, й шукав серед
сусiдiв соузникiв, а знайшовши, неабияк зрадiв: префект сусiдньої
провiнцiї Долабелла має старшого на кiлька лiт за Корнелiю сина. Коли
поєднати його з Корнелiєю злюбними узами, сила патрицiїв подвоїться, а з
тим прийде i певнiсть: варвари натраплять на посилений опiр i вгамуються.
Вони й вгамувалися нiби, та не всi: вiд Аспара вiтець не уберiг свою
дитину..
- Достойна, - порушив тишу привiдця сторожi. - До тебе завiтали торговi
люди з далеких земель. Просять дозволу на захист i торг.
Кивнула, зголошуючись вислухати гостей, i вже потiм сказала сторожовим:
- Залиште мене з ними. Потiм, як розпитаюсь та визначу, яку частку
виторгу треба взяти на користь господаря, покличу.
I вже як сторожа виходила й причиняла за собою дверi, звернулася до
гостей:
- Звiдки бог привiв i з якими товарами?
- Здалеку, достойна. - Емiлiй помiтив її застереження: тут усе чують, i
мовчки передав той самий перстень, що його вручала Корнелiя своєму
гiнцевi. - А товари у нас всякi: нашi i заморськi - гiшпанськi,
вiзантiйськi, ба навiть китайськi. - I вже тихо, аби чула тiльки Корнелiя,
додав: - Будь напоготовi, виїжджатимемо з замку, вивеземо тебе, прикриту
поклажею.
Видно, не знала, що сказати на те. Дивилася широко вiдкритими очима i
мовчала.
- Приходь, володарко, сама побачиш, якi маємо товари, собi пiдбереш те,
що душа бажає.
- Гаразд, я прийду. Тодi вже й мито визначимо. А дозвiл на торг, як i
на пристанище в замку, даю зараз.
Пождала, доки вийдуть, i вже потiм подалася на свою половину. Упала
зрадiла а чи знесилена на ложе й прикрила обличчя руками. Боже, допоможи
їй! Сам Емiлiй приїхав. Чуєш, святий боже, сам Емiлiй! А коли так, вiн не
зрiкся її пiсля всього, що сталося, вiн затим i прибув, аби вирвати свою
Корнелiю iз лабет гота Аспара, цього варвара з варварiв. I якщо не зрiкся
досi, то не зречеться й тодi, як вивезе за обводи Долини Слiз. Коли б
тiльки розумно вчинив та зумiв перехитрити самого Аспара. Коли б тiльки
зумiв!
Того дня не пiшла на торжище - хай Аспаровi послухи пересвiдчаться:
вона - достойна жона у свого мужа, лише для чемностi сказала: прийду i
гляну, насправдi ж не йде. А вже як присплять себе, вийде поглянути на
товар, придбає щось для годиться й домовиться з Емiлiєм, коли приховають i
вивезуть її iз замку.
Аспара, на щастя, не було та й не було, i це утверджувало змовникiв у
певностi: задумане станеться. Емiлiй шепнув, коли вибирала товар:
- Я навмисне продаю товари по завищених цiнах. Як тiльки побачу, що
покупцiв немає вже, постараюсь домовитися з сторожею, аби випустила з
Долини Слiз.
- Чи випустить - ось бiда, - засмутилася. - Тут суворий закон: на в'їзд
i сторожа може дати дозвiл, на виїзд - тiльки Аспар.
- А я задобрю її донатiями, - весело пообiцяв Емiлiй. - Так задобрю, що
й про закон забуде.
- То було б прелiпо. I все ж готуйся, Емiлiю, до гiршого. Аспар ось-ось
може нагрянути.
- Аби того не сталося, завтра готуватимусь уже до вiд'їзду.
Он як хотiла, щоб сталося саме так, як вiн мислить собi, а певностi, що
станеться, все ж не було. Надто багато сумнiвiв навалювалося, коли давала
простiр мислям: i сторожа може не пристати на те, щоб випустити гостей без
дозволу господаря, i муж може нагодитися й сказати їй: "Будь при менi". Що
вона вдiє тодi i як може зробити все за одну нiч: i мужа приспати, i до
Емiлiя втекти, i мiж поклажею сховатися?
Поганi передчуття завжди не безпiдставнi. Завтра вдосвiта мала втiкати
з замку, а сьогоднi пополуднi Аспар повернувся з ловiв, i все пiшло
шкереберть: Емiлiєва домовленiсть iз сторожею стала недiйсною, за дозволом
мусив iти тепер до Аспара, а йти одразу ж по його приїздi не випадало
якось, тож i вiд'їзд слiд було вiдкласти на день, а то й на два.
Дозвiл на вiд'їзд Емiлiй ухитрився брати в присутностi Корнелiї, щоб
вона чула i знала: на неї чекають цiєї ночi. Має так обернутися, аби з
усiм упоратись: i мужа приспати, i серед товарiв на хурах Емiлiя сховатися
до свiтання.
Вона й упоралась. Одним заморочила покорою голови, iншим залила
хмiльним очi, ще iншим напустила туману i опинилася бiля Емiлiя,
здавалось, непомiченою. Та ба, то тiльки здавалося. Коли настав ранок i на
кам'янистiй путi заторохтiли хури торговцiв, челядник Трiарiй вломився,
мов навiжений, до Аспарової опочивальнi i крикнув, осилюючи страх:
- Володарю! Жона твоя зникла iз ложницi. Вели перевiрити хури
торговцiв, поки не покинули обводи нашого володiння. Боюсь, чи не втiкає
вона з ними.
Все iнше робилося швидко i надiйно, як i належить робити вишколеним
татям: оточили кiньми хури, пов'язали, не давши опам'ятатися, тих, що
сидiли при товарах, розкидали крам i не забарилися, ясна рiч, поставити
перед очi волостелина Корнелiю.
- То це така твоя подружня вiрнiсть? - нахмурив брови i схолоднiв видом
Аспар. - Глядiть на неї, втiкає з iншим, мене, мужа свого, смiє ганьбити.
- Не тобi говорити про подружню вiрнiсть, - прогнала нарештi страх i
зiбралася з думкою Корнелiя. - Згадай медушi, що є на ловчих путях Долини
Слiз, i п'янi оргiї, якi влаштовуєш там iз шлюхами-медушницями.. Думаєш,
не була бiля них, не бачила, не знаю?
- Вiднинi не бачитимеш i не знатимеш... З ким утiкала? З ним? - показав
на Долабеллу. - Смiє називати когось шлюхами. А сама?
- Вона втiкала до кревних своїх, - виступив наперед Емiлiй i заслонив
собою Корнелiю. - I втiкала тому, що не хоче бути щоденно зраджуваною
мужем своїм. Не вона - ти опорочив подружню вiрнiсть i подружню честь!
Аспар став схожий на сiрий камiнь при битiй путi.
- Те, що дозволено мужу, - мовив з погордою, - те не дозволено його
жонi. Замурувати. Отам, - показав на скелю, що височiла поодаль, над битою
путтю. - Видовбайте їм у каменi домовини i замуруйте по самi уста, аби
всi, хто їхатиме тут, бачили i знали: так карають у нас, готiв, непокiрних
i зрадливих.
Емiлiй Долабелла був замурований того самого дня, як майстри видовбали
для нього кам'яну домовину. Те саме ждало й Корнелiю, та за день до
покарання до волостелина прийшли старiйшини роду й сказали:
- У неї пiд серцем б'ється твоє дитя. Не гоже карати таку, привiдцю.
Нас проклене люд довкружний, супроти нас може повстати весь хрещений свiт.
Аспар пильно дивився на старiйшин, схоже, що вибирав, на кому з них
зiгнати зло.
- А що вам до люду i його проклять? Тут я господар i судiя, бiльше
нiхто, чули!? А щодо жони моєї... щодо жони таке скажу: хай буде нi
по-моєму, нi по-вашому: зачекаємо, доки народить дитя, а тодi вже й
скараємо. Та бiльше не приходьте до мене з благаннями про помилування.
Воля моя була й лишається непохитною.
Старiйшини й не приходили бiльше до нього. Не благала й Корнелiя.
Навiть вiтця свого не силилася вже покликати на помiч. Дивилася з темницi
на знадливий осiнньої пори свiт i сумувала. Коли ж нагадали їй: "Може,
переказати щось кревним? Звiрся i скажи, що?" - подивилася жалiсно й
мовила: "Не треба, я вже звiрялася. Он чим завершилося все. Емiлiя скарано
i мене скарають".
Йшли вiд неї й гадали собi: "Вона не доживе до того дня, коли почує
крик немовляти. Он яка плоха. Пити ще п'є, а їсти - в рот не бере. Правду
про таких кажуть: сохне, нiби дерево без кореня"..
Та Корнелiя дожила-таки до визначеного дня i крик маленького свого
почула. Ба, одмiнилась почувши: i усмiхнулась, i заяснiла, їсти-пити
попросила. "Яка я рада, - сказала тим, що ходили коло неї. - Не сина -
дiвчинку народила. А дiвчинка продовжить мiй рiд - не його".
Коли ж настав час вести її до скелi, розглянулась, мовби питала: "Так
швидко?" - i осмутнiла враз, мовчки пригорнула до себе дитя своє та й
пiшла, куди вели.
- Низький уклiн тобi, Емiлiю, - сказала, як наблизилась. - Ось ми й
станемо з тобою в парi, тiльки не пiд вiнчальним - пiд кам'яним вiнцем. Не
нарiкай на мене, мiй єдиний, мiй бажаний друже. Бачить бог, я не хотiла
цього.
Уклонилася ще раз i до майстрiв:
- Чула я, володар ваш звелiв бiльше не звертатися до нього i не просити
за мене. За себе й не прошу, а за дитя моє можна?
Майстри знiтилися i промовчали. Лише один iз них, наймолодший, не
сховав очей.
- Кажи, жоно, чого просиш.
- Зробiть так, аби в домовинi моїй, в тiм самiм мiсцi, де впиратимуться
у камiнь груди, були вiконця-прозори. Бодай маленькi. Хотiла б, щоб
приносили до мене дитя моє, щоб воно й через камiнь могло ссати маминi
груди.
Майстри вволили її волю - поробили вiконця. I няньки послухалися,
понесли дитя до замурованої матерi раз, понесли вдруге та й далi змушенi
були носити. Бо дiвчинка не брала чужих грудей. Сам Аспар шукав для неї
молочниць - дарма, плакала i вiдверталася. Коли надходив час годувати
дитину, вiд скелi чувся тужний i зворушливий спiв Корнелiї, такий
зворушливий, що всi озиралися на нього й нiмiли. Тi ж, кому належало дбати
про дитя, несли й годували його молоком матерi через вiконця-прозори.
За седмицю-пiвтори спiву не стало чути - чи то вiдпала в ньому потреба,
чи Корнелiя геть ослабла й позбулася голосу. А молоко текло з грудей.
Текло усi тi днi i мiсяцi, доки потребувало його осиротiле дитя, не
переставало текти й тодi, як груди в замурованої матерi стали кам'яними.
Он який грiзний був Аспар iз тими, хто так чи iнак дозволяв собi являти
непокору, а й вiн не мiг примусити рiд свiй мовчати про те диво. Хай не
одразу, хай пiзнiше чутки про нього все ж випурхнули за обводи Долини Слiз
i стали набутком всiх. Отож жiнки, яким доля не дарувала здатностi
годувати власних дiтей молоком, i понинi йдуть до Корнелiї як до своєї
покровительки, матерi матерiв, всеблагої зцiлительки i годувальницi. Йдуть
i благають у неї заступництва, черпають iз грудей-джерела живодайну силу
для себе.
...Мабуть, аж надто далеко втекла Миловида вiд монастиря, келiй
монастирських, не почула ходи тих, що зближалися з її кам'яним затишком.
Тодi лиш отямилась i обернулася, як прочинилися дверi й через порiг
переступила мати-iгуменя в супроводi сестри Євпраксiї.
- Мир з тобою, дитя людське. - Iгуменя пiднесла бiлi пучки й осiнила
ними послушницю християнським знаменням. - Чом так довго не спиш?
- Сон не бере, матiнко.
Миловидка стала на колiно й поцiлувала iгуменi руку... _"Чого вони? -
думала, поки схилялась та цiлувала. - Такпiзно i вдвох. Присяйбiг, всього
могла сподiватися, тiльки не сих вiдвiдин".
- Сестра Євпраксiя сказала: сумнiви й сум'яття усе ще не полишають
тебе. То правда?
- Далебi, що так.
- Ти ж казала: згодна вже прийняти вiру Христову, а опiсля плакала,
кажуть, чуючи себе винною перед родом своїм.
- Бо таки чуюсь винною, матiнко.
Мовчить iгуменя. Дивиться вивчаюче i мовчить.
- Не перечу, дiти мають бути вiрнi й вiдданi своїм батькам, - мовила
перегодом i сiла. Її приклад наслiдувала i Євпраксiя. - Одначе ти, дитино,
приймаючи вiру Христову, не робиш противного батькам своїм дiла. Чи
вiдаєш, чого так? Бо робиш добре дiло. Хто знає, може, саме твiй приклад i
наверне їх на путь iстинний.
Казала та й казала, яка вона щедротна й душеспасительна, вiра Христова,
яке блаженство чекає тих, хто усвiдомить суть сеї вiри й прийме її не з
примусу - серцем. Тож i її, Миловидку, нiхто не силує. Най приходить, як
перед сим приходила, в храм, най слухає церковнi вiдправи. Таїнства
богослужiння пiдносять дух людський, дають простiр мислi, а вже мисль у
єднаннi з пiднятим до висот мудростi духом, дає прозрiння.
Миловидка рада була, що їй не нагадують: ти обiцяла прийняти нову вiру
тепер ось, бiльше того, в неї не допитуються, коли прийме, її всього лиш
переконують. Через те сидiла й слухала, була така уважна до того, що
казала iгуменя, й така прихильна до iгуменi, що навiть її, наймудрiшу
серед сестер обителi збила з толку.
- Слова мої, сподiваюсь, не стануть голосом волаючого в пустелi, -
пiдвелася наставниця й поклала м'яку свою длань на голову послушницi. - Ти
прислухаєшся до них i робитимеш так, як кажу. Правда?
- Ано. Я матiнку-iгуменю поважаю. Я вельми вдячна їй за притулок i
порятунок. Ось тiльки...
- Що тiльки?
- Засумнiвалась я, матiнко, що навiть прийнявши Христову вiру, зможу
залишитися в обителi, що вiра буде менi порятунком.
- Отак? - неабияк збентежилася iгуменя i знову сiла. - Чому
засумнiвалась? Що змусило тебе засумнiватися?
- Багато чого.
I дiвчина розповiла своїм наставницям усе, що передумала сьогоднi, i чи
не найдетальнiше - що думала перед їхнiм приходом.
- Скажiть, - розчулено зазирала то однiй, то другiй у вiчi. - Чи то ж
по-божому буде, коли я зречуся свiту й анiчогiсiнько не залишу для землi
своєї, роду свого, якщо хочете - для свiту? Чули, Корнелiя замурована в
камiнь була, а все ж дитя своє годувала. А я, як видите, жива, при силi та
здоров'ї. Як можу сидiти за мурами й знати: сiла на вiки вiчнi, для мене у
сiм свiтi нiчого нема i я нiчого не залишу свiту? То ж мука, матiнко, i
грiх, певно, неабиякий - так окрадати себе самочинно. Пiду я, достойнi,
мiж кревних своїх. Де житиму i як житиму - не вiдаю, одначе пiду. Плоть
кличе, земля кличе. Не здатна я бороти в собi те, що дала мати-природа.
- Нечестивка! - втратила терпець iгуменя i, скинувши з себе машкару
благочестя, схопилася на рiвнi, стукнула, що було сили, патерицею.
- Поганка! Ноги мала б лизати нам за те, що пiдiбрали, повержену вiдчаєм,
дали притулок тiлу i спокiй душi, а вона нарiкає на обитель, у неї
грiховнiсть плотi на умi. Прiч звiдси! - показала на дверi. - Зараз же,
сiєї митi! Аби й духом твоїм не пахло. Була й лишилась поганкою, прiч!
XIII_
Хорс аж надто щедрий цього лiта. Де той Купало, а вже смажить i смажить
нестерпно. Коли б випадали дощi, не так вiдчутно було б спекотняву. Та де
вони, тi дощi? На весь океан-море жодної хмарини. I седмицю, i другу, i
третю без одмiн. Як день - так i спекотнява, як день - так i спекотнява.
Сьогоднi, видно, те саме буде. Щойно знялося над овидом сонце, уже й
припiкає. Горить пiд його гарячими стрiлами засiяна ратаєм нива, малiють
рiки й никнуть на луках трави. Правда, ще можна було б знайти остуду в
лiсi, там є схованка-затiнок вiд дошкульних сонячних стрiл, є якась i
травиця. Та пiсля всього, що сталося з нею, Вепровою Зоринкою, самiй до
лiсу заказано ходити, лише у супроводi челядi. А де нинi та челядь?
Тривога за ниву та худобу гонить її щоденно в лiс, на луки. Бо так велить
господиня Веселого Долу: коли вже немає надiї на ниву, рятуй, челяднику,
худобу, коли не хочеш умерти з голоду.
Та й няньцi-напутницi наказано: не потурай Зориницi i не ходи, куди не
слiд iз Зоринкою. А як буде Зоринцi - байдуже. Нiби i не бачить нiхто, що
їй вiд того сидiння та нидiння так само почувається, як збiжжю на спаленiй
нивi: i душно, i спечно. А ще тоскно. Так тоскно, що сльози не раз i не
двiчi пiдступали вже до горла й душили намертво. Бо жаль бере i жаль
великий. Чому вони затялися, її кревнi? Чому не хочуть, аби бралася з
Богданком i була вже Богданковою? Усе Колобродом хваляться та возять до
Колоброда. А який iз того хосен, коли вона знати не хоче тих, що приходять
до неї в Колобродi й кличуть до гурту? Нiби не бачать, яка буває, як силує
себе, йдучи до чужих i небажаних? Мали б бачити, що Зоринка свого
домагається, i даремно погрожують їй: буде так, як тато каже. Є ж бо не
чиясь - Вепрова донька i теж може сказати: "Буде так, як я кажу". А втiм,
хто знає, як буде. Он як хитрують її кревнi. Певна, не татей бояться -
Богданка. Тому не велять виходити за ворота, тим паче до лiсу. Купала
ждуть, певнi, на Купала доня їхня не ухилиться: котрийсь iз родовитих
тиверських отрокiв викраде її та й вiзьме злюб. Тодi вже мало важитиме те,
що не хоче, вiзьме пiд своє накриття, та й по всьому. Тiльки хай спершу
вiзьме. I стариня теж хай спершу примусить свою Зоринку поїхати до
Колоброда саме на Купала. Не стане ж в'язати її та везти зв'язану. А
по-iншому не буде. Бiгме, не буде!
Розчинила вiкно в горiшнiй клiтi терема, дивиться на торовану путь, що
веде вiд високої загорожi довкола вiтцевого оседку у широкий свiт, i думає
свою невтiшну думу. Вiдтодi, як за нею, визволеною Богданком iз лабет
осоружних татей, прислали до Черна няню i тим сказали раз i назавжди:
примирення не буде, - Богданко не скорився, i тодi, одразу по розлуцi з
ним, i пiзнiше виїздив i правив коня до Веселого Долу. Перед ним зачиняли
ворота, йому казали: не велено, а вiн все їздив та й їздив, усе ждав та й
ждав її на узлiссi. Мала б сказати йому якось: не тому не виходить, що не
хоче, тому, що не може. А як сказати - не вiдає. Усi тут змовилися проти
неї - i мати, i челядь, iз друзiв ворогами стали. Мусить бути такою, як i
вони.
- Поки не вволите моєї волi, - мовила твердо, - не їстиму i не питиму.
- Якої, горлице?
- Аби дозволили вийти до Богданка i сказати Богданковi: най не їздить
даремно.
- Нiби йому не казали того?
- То - стариня, а це я скажу.
Няня-наставниця не надала тому ваги, осмiхнулася й пiшла собi. Коли ж
повернулася й побачила: Зоринка справдi не доторкнулася до страви,
збентежилася й заходилася умовляти.
- Не вигадуй, дiвчино, хто повiрить, що ти саме так скажеш Богданковi?
- А ти.
- Я?
- Коли не зовсiм зрадила ще мене, то повiриш.
- Йой, Зоринка таке про мене думає.
- Пiди зi мною, будь маминим послухом при менi, насправдi - моїм
соузником, то й не думатиму.
- А що скаже твоя мама, коли довiдається згодом, що я її зрадила?
- Того не знаю. Те няня має знати. А зараз най пiде i скаже: "Не їстиме
Зоринка i не питиме, доки не дозволять"..
Що мала робити жiнка? I пiшла, i сказала Зоринчинiй мамi: "Дiвка он як
страждає, нащо примножувати страждання? Най пiде зi мною й зустрiнеться з
княжичем. Чи вiд того щось змiниться?"
- А коли змiниться? - Людомила їй. - Чи ти не вiдаєш, як твердо стоїть
на своєму господар i повелитель нашого благополуччя в цiм вогнищi?
- Кажу ж, Зоринка не їсть i не п'є. Що робитимемо, коли й далi не
їстиме й не питиме?
Няня-наставниця, видно, близько взяла до серця оте "коли не зовсiм
зрадила". Геть усе переповiдала Зоринцi: i що думає про її упертiсть мати
Людомила, i як страждає вiд того, що доня така уперта. Обiцянками бути
заодно iз Зоринкою, щоправда, не розкидалася, на дiлi ж була з нею. А
вдвох вони таки укоськали добру вiд мами-природи господиню.
- Коли вже Зоринка так наполягає, - сказала пiсля триденного доньчиного
голодування, - най бачиться з княжичем. Одним лиш не поступаюсь i не
поступлюсь: побачення буде не там, де хоче. Як з'явиться Богданко, клич
його до терема. Тут, при менi, має сказати те, що хоче сказати.
Зоринка волiла й далi стояти на своєму, та, подумавши, зголосилася.
Хоче мамця почути, що казатиме доня Богданковi, най чує. Ано, най чує i
знає, то, може, й лiпше буде!
I ось жде-виглядає Богданка, а виглядаючи, викохує в собi тi
казаннячка, похваляється та й похваляється своїй мамi i тому, хто крутить
мамою, наче буревiй самотнiм деревом. Думає, як вiн волостелин на двi
волостi, то йому геть усе дозволено. А отже нi. Прийде час, довiдається:
Зоринка i годна, i вдатна постояти за себе.
XIV_
Що помiтнiше вигорала пiд спекотнявим сонцем ролейна нива i жухла по
луках та узлiссях трава, то смутнiшим ставав поселянський люд i
невiдворотнiше ширилася землею Тиверською його тривога. Що буде, як буде?
Не вродить нива - не матимуть хлiба, не квiтнутимуть трави лiсовi, дикуша
на нивi - бджола не заповнить бортi медом. Усе то бiда i бiда велика. Та
чи не найбiльша - коли не заготують на зиму сiна й не матимуть чим
утримувати худобу. А до того йдеться. Чи про покiс випадає думати, коли
травиця ледь животiє. Мало її в лiсi, ще менше в лузi. Худоба бiгає та й
бiгає, доки нащипає собi якусь живнiсть. То це посеред лiта. А що буде пiд
кiнець? Прогнiвили богiв, не стали угодними для них. Он скiльки люду
наплодилося i кожен норовить дбати лишень для себе?
Вийде ратай у поле - думає, ходить бiля худоби - знову думає, а вже як
сховається за видноколом сонце, прийде й огорне землю тепла лiтня нiч, -
не знає, куди й подiти себе вiд тих дум. Гряде велика бiда, щось треба
робити. А що? Еге, що?
- Поли i на полiттi не випадуть дощi, а земля не дасть бодай травицi
для корiв та овечок, яко ж i для коненят, - каже жона, чуючи тривоги мужа,
- рiзатимемо худiбку та й порятуємо якось себе, чада свої вiд голодної
смертi.
- А це видiла? - муж закипає по тих словах, нiби вода на гарячому
залiзi i тиче пiд нiс жонi своїй темнi вiд щоденної працi пучки. - Це,
кажу, видiла? Вона рiзала б худобу. Сказано: волосся довге, а розум, як у
зайця хвiст. Що матимемо, коли порiжемо її? Як житимеш, згубивши худобу?
Та я... Та йдiть ви всi на болота, бескеття, до самої дiдькової мами йдiть
усi, я худоби не пущу пiд нiж. Чула? Не пущу!
Такий, що й набив би, коли б жона перечила чи сперечалась. Та де їй
сперечатись. Дивиться, налякана, i мовчить, нiби заворожена тим, що чує.
Де двоє, там i бесiда, де троє, тим паче п'ятеро, там i вiче. I все про
те ж: як буде, що буде? Де i в кого шукати порятунку?
- Треба йти до князя, - радить один.
- Ано, - охоче пристають до тої ради iншi. - Треба йти до князя,
покликати його на вiче й сказати, аби не йшов цього передзим'я на полюддя
й не брав iз нас данину. Де вiзьмемо її, що дамо князевi, коли в самих
пусто? Окрiм пушнини iз звiра та набiлу з худiбки, нiчого не буде.
- Таке мовите: окрiм набiлу. А де вiн вiзьметься, той набiл, коли
худобi зараз уже немає чого їсти, взимку ж i поготiв не буде?
- Що правда, то правда. Маємо зiйтися на вiче й запитати в князя: з ким
залишиться вiн, коли вимре люд? Чули, не кланятись i не просити -
покликати на вiче й запитати: "З ким залишишся, княже, коли вимре люд?"
Думка та видалася всiм схожою на Перунову стрiлу серед темної ночi:
висiкла вогонь i освiтила доли, да так, що й тому, хто мав бiльма в оцi,
стало ясно: iншої ради немає, мають скликати вiче й казати княаевi: "Голод
- така ж бiда i такий же супостат, як i той, що йде на нас iз раттю. Проти
того кличеш, ти, проти цього кличемо ми. Ставаймо раменом до рамена та й
будьмо єдинi, коли не хочемо загинути".
Поселяни були єдинi в своїх бажаннях, отож не забарився зродитися й
клич: "На вiче! На вiче!" А вже як зродився, не було йому анi стриму, анi
впину. Вiд оседку до оседку i вiд весi до весi гнали коней вiстуни,
оповiщали всiх, кого подибували, гудцi та волхви, просто собi перехожi
люди, не барилися кликати на вiче посланi мiж поселян глашатаї.
Вепра застав той клич у Веселому Долi i вдарив по наболiлому, мовби
вiтер по струнах. Люд тиверський кличе князя на вiче. Ось вона, жадана
мить. Ось коли вiн вiзьме Волота за карк i скаже: "Подохни, коли такий!"
Варто зрушити камiнь, як пiде лавина. Ано, це i є та нагода, коли варто
зрушити камiнь, як пiде лавина, а лавина розчавить усiх i все, що стане на
путi. I такий камiнь є. Вiн, Вепр, недаремно верстав по Тиверi путi, шукав
собi соузникiв та приглядався до людей: такий камiнь є!
Подiї пiдганяли час, тому й Вепр не гаявся, осiдлав лiпшого коня i,
вихопившись на нього, погнав до лiсу, а лiсом - до жертовника пiд
Соколиною Вежею..
Знав: правитися конем до Перунового дуба чи навiть до загорожi довкола
нього - противний охоронцевi жертовника вчинок. Через те не став
напрошуватися на гнiв та немилiсть Жаданову, лишив коня поодаль, i перш
нiж пiдiйти та постукатись у ворiтницю, розглянувся й прислухався, чи
немає там, за загорожею, стороннiх.
Ворiтницю не важко було розшукати - до неї вела стезя, її позначали
черепи принесених боговi жертв. Уздрiвши їх, невiльно стишив ходу i кинув
позирк очей своїх далi - на дупло розлогого дуба, а вже як уздрiв божу
оселю, i зовсiм укляк: було таке вiдчуття, нiби став перед самим божеством
i має бути покараний за те, що посмiв стати. Коли ж зборов-таки в собi
почуття перестраху та прочинив ворiтницю, зустрiвся вiч-на-вiч iз Жаданом:
волхв стояв на порозi рубленої з колод хижi й пiдозрiло пильно дивився на
захожого.
- Мир тобi, володарю таємниць земних i небесних, - привiтався.
Волхв усе ще вiдмовчувався.
- Несеш у серцi злобу, а бажаєш миру? - прогудiв нарештi його гучний,
нiби з боднi, голос.
- Де гнiв, там i злоба, ано. Та не я висiкав її з каменю буття нашого,
висiкали iншi. Окрiм того, не на тебе прямую я стрiли гнiву свого i злоби
своєї.
- У божу обитель не гоже нести тi стрiли, навiть коли вони призначенi
для iнших.
- А де ж шукати порятунку, коли серце розпирає злоба? Ти, муже, маєш
славу провидцi й волостелина небесних таємниць, служиш боговi i накладаєш
iз богом. Тому й прийшов до тебе, щоб сказав: де i як шукати?
- Змирись - i знайдеш утiху.
- Я, волхве, Вепр, муж iз мужiв. Змиритися не можу.
- Гнiв твiй на князя?
- На нього.
- Я князю не суддя.
- А боги? Зроби так, аби Перун покарав Волота i погасив у менi вогонь
мсти, незгасної злоби.
- Боги й без того карають люд, а заодно i князя. Видиш, спалено все,
голод iде на землю. Тобi цього мало? Ти бiльшого хочеш?
- Голод iде не на князя, вiн не вiзьме його за карк. А я жадаю помсти
саме князевi.
- Боги справедливi, вони можуть обернути гнiв свiй не на князя - на
тебе: втратив сина, втратиш i доньку.
Помислив мить.
- За що може впасти на мене така кара?
- За те, що надто вже хочеш її iншим.
- Бо таки хочу. Єство горить, кров до того кличе. Зроби, аби я мiг
помститися, - i матимеш усе: поле, товар, захочеш - Веселий Дiл вiддам
тобi. Не лишень жерцем, волостелином станеш.
- Пiшов прiч! - вибухнув гнiвом Жадан. - Ти хочеш, щоб я торгував божою
волею? Пiшов прiч!
Наступав рвiйно i дужо, так дужо, що навiть бувалий у бувальцях Вепр
упав духом i змушений був оступитися, а далi й зовсiм податися за
загорожу.
- Май розум, Жадане, - обiзвався звiдти вже, - я дiло кажу! Другої
нагоди стати мужем серед мужiв не матимеш. Збагни це i опам'ятайся, я ще
пожду.
- У-у, гад повзучий в образi людськiм! - знову пiшов на нього Жадан. -
Прiч, сказав! Не лише тебе, тiнi твоєї бачити не хочу!
Кричав на всю околiю i гнiвавсь на весь свiт, а повернувся до капища,
упав перед оселею Перуна на колiна й пiднiс угору скорботно-благальний лик
свiй, простягнув до дупла не менш благальнi руки.
- Огненний боже, великий Сварожичу! Ти бачив гнiв мiй i бачиш муку.
Одведи i заступи вiд усього злого й лукавого! Вирви iз серця занесене злою
личиною сум'яття, не дай сплодитися в менi найбiльшiй слабостi людськiй -
спокусi. Чуєш, Перуне? Не дай сплодитися i впасти ниць! Вiк буду вiрний i
вдячний тобi, тiльки не дай упасти ниць!
Князь i мужi його, надто мужi думаючi, не лишилися байдужими до того,
що робилося i до чого йшлося в землi Тиверськiй. Он яка бiда може
постигнути, коли пiдуть вiд Меотiди обри, а земля в пагубi, люд занепав
духом i змалiв на силi, так дуже змалiв, що коли дiйде до чужинської
навали, нiкому буде меча зняти i заступити себе вiд напастi. Що тодi буде
i як буде? Чи переживе Тивер таке лихо?
- Цього передзим'я доведеться не йти на полюддя, - казали однi. - З
кого правитимемо правеж, коли бiда видима i постигла всiх. Взяти нiчого не
вiзьмемо, тiльки люд роздрочимо.
- А чим годуватимеш тих, кого доведеться кликати на сiчу з обрином?
Князь слухав тi суперечки i хмурився. Бо таки було чого. Один казав
правду, а другий i поготiв: чим годуватиме тих, кого доведеться покликати
пiд свою руку, коли пiде обрин?
Не сказав своєї речиицi мужам, вислухав їх i повелiв iти собi, думати
далi.. Сам теж пiшов i теж засiв у теремi. Думав i ждав чогось, аж поки не
дiждався: на мiсто пiд Черном повалив звiдусiль люд поселянський? Були там
кiннi, були й пiшi, однi при бронi, iншi голiруч. З усього видно: йшли усi
i йшли так, як дозволяла маєтнiсть.
Через порiг не забарився переступити покликаний князем воєвода.
- Що дiється, Стодорку? Чого збирається люд?
- Послухи там уже, - кивнув у той бiк, де збиралися, воєвода, -
незабаром достеменно знатимуть i скажуть. Проте й без їхнiх казань ясно:
збирається вiче.
- I хто збирає його? На чий клич сходяться?
- Певно, страх перед голодом кличе. Прийшов сказати, аби був обачний.
- Радиш не йти, коли покличуть?
- Нi, чом же. Не йти не можна. Одначе будь мудрий з людом своїм i не
скупись на обiцянки.
А за стiнами стольного града вирувало та й вирувало стовписько. Де
суспiль кiнних, де суспiль пiших, де тих i других.
- Чи є вже люд iз полуденних городищ? - питалися старiйшини.
- Є, є!
- А з сiверських?
- Немає.
- Чом немає! Он тамечки, - показали осторонь. - Треба пiти комусь i
сказати, най шлють посланцiв.
- То ставмо вежi та й кликатимемо вже князя.
I знов завирувало мiсто, забiгали тi, що були поблизу майбутнiх веж.
Однi копали ями пiд стовпи, iншi несли колоди, свiжо тесанi дошки та
обаполи й клали поруч iз копачами. Не забарилися зацюкати й сокири, та так
дзвiнко, що взяли гору й над гомоном людським? Лише iржання коней або
чийсь аж надто голосний крик могли здолати те багатоголосе цюкання i то -
на мить-другу, не бiльше.
Йшлося до обiду, i сонце що далi, то дошкульнiше припiкало з високостi.
У стовпиську людському й кiнському, у тiснявi без води i тiнi дошкульнiсть
та була особливо вiдчутна.
- Кличмо вже князя! - радили найменш терплячi.
- Ано, кличмо князя!
Їм не перечили, одначе й не поспiшали: не все було вже пiдготовлено до
зустрiчi з князем.
Коли розчинилися городськi ворота i биричi, вихопившись звiдти, зично
оповiстили: князь Волот, лiпшi мужi вволюють волю вiча й правляться на
вiче, натовп вiдчутно стишився, а далi зовсiм занiмiв. Не те вразило його,
що князь погодився стати перед тиверським людом i вислухати люд, вразило
i, певно, найбiльше, що був не в княжiм убраннi. Їхав на бiлому, грацiйно
витанцьовуючому, мовби якесь заморське диво, конi, в бiлiй, довiльно
розхристанiй сорочцi, в яскраво-червоних ногавицях i таких же червоних - з
оксамиту - чадигах. При боцi, як i при сiдлi, анiякої бронi. Поселянин, як
усi, муж радний, як i бiльшiсть.
- Братiє! -виїхав наперед усiх стольник i вдався зi словом-привiтом до
тих, що юрмилися на мiстi. - Князь цiлує старiйшин, тисяцьких, шле уклiн
свiй старостам ролейним, усьому люду тиверському!
- Низький уклiн i тобi, княже! - вийшли наперед тi, що скликали вiче й
були привiдцями на вiчi. - Уклiн i дяка за те, що вийшов на розмову з
людом своїм. Бiда прийшла в нашу землю. Ставай, княже, на вежу, аби всi
видiли тебе i чули, хочемо раду врадити купно з тобою.
Пождали, поки князь вийде i стаие на вежi, що височiла супроти
поселянської, й повели з ним голосну, аби всi чули, бесiду.
Не перебiльшували, скаржачись на безлiття, - воно й так без мiри велике
- i не нарiкали нi на кого. Бо на кого нарiкати, коли винуватцi невидимi й
незнанi. Карають боги, лиш їм вiдомо, хто i чим завинив. Одна у тиверцiв
утiха i надiя - завинили не всi. Тому люд i зiбрався на вiче, хоче спитати
князя: як врятувати вiд голоду неминучого i смертi повсюдної невинних -
дiтей, отрочат, тих, хто, хай i винен, все ж не так дуже, аби
розплачуватися життям?
Багато, певно, думали перед тим, як iти на розмову з князем, - казали
тiльки дiло. До всього й трималися достойно: бачили безвихiдь свою,
почувалися приреченими, а не хилились i не колiнкували; прийшли он iз яким
проханням, знали: не хтось iнший, тiльки князь може порятувати вiд бiди, а
не втрачали гiдностi. Як не прислухатися до таких i не сказати: що можу,
те зроблю?
А проте не одразу сказав так. Почав iз того, що в князя не один клопiт.
У них, поселян, тiльки й турбот, що про множення худоби, про набiл у
макотерах та жито в берковцях, їм тiльки й гадки, що дбання про хлiб
насущний - для себе, дiтей своїх, а йому, князевi, належить думати не лише
про себе, родину, численну челядь i ще численнiшу дружину, - вiн має
дбати, аби стояла непорушною, перебувала в мирi уся Тиверська земля, аби
була при бронi i мала мiцний дух, годованi конi дружина. Отож хай зважують
на це i знають: не так просто князевi поступитися тим, що має взяти вiд
поселян. Одначе князь вiдає й про те, яка бiда постигла їх. Вiдає i
розумiє: сам вiн не пiдпора Тиверськiй землi. Над ким княжитиме, коли
голод видушить люд? Хто боронитиме землю, коли залишиться на нiй лише з
дружиною? Тому й зважується поступитися своїм: цього передзим'я не пiде на
полюддя i не правитиме правеж. Люд тиверський сплатить те, що заборгує, в
наступнi три лiта.
Мабуть, неабияка радiсть забуяла в серцях поселян вiд тої речницi.
Пнулися, зирячи через голови переднiх, i нiмували. Мить так, другу, далi
збудилися й закричали в один голос:
- Слава щедрому i мудрому князевi! Слава i шана! Шана i слава на вiки!!
Пождав, доки вгомоняться, i вже потiм вирiк їм усе, про що думав у себе
в теремi.
То правда: одмiна данини - велика всiм полегкiсть, а проте не помiч..
Поселяниновi не треба буде давати на передзим'ї князевi, зате треба щось
дати взимку, на передлiттi дiтям. Бо коли не дасть, голод зробить страшне
своє дiло - викосить усiх i вся. I що тодi буде з тої полегкостi, що її
дає князь? Анiчого. Тому й кличе бути щедрими в цiй бiдi, цiєї безлiтньої
для Тиверської землi години не лише мужiв своїх, володарiв займанщин, а й
усiх, хто має що дати чи позичити голодному.. Земля, як нiколи, потребує
опори, тож хай стануть нею тi, у кого є щось, хто може подiлитися.
- Ано! Най стануть! Най будуть мудрими та щедрими, як i князь!
Мусив знову пiдносити руку.
- Князь i його радцi, - продовжував Волот, дiждавшись тишi, - стали на
думцi й виносять її на вiче яко закон: цього неврожайного лiта лiси та
води Тиверi мають бути доступнi для всiх. Княжi вони, лiпших мужiв чи
общиннi, кожному хай буде вiльно прийти туди i взяти собi дичину або
впiймати рибу в рiчцi чи озерi. I дичина, i риба - дармовi дари землi, а
дармовими дарами соромно скупитися в безлiття та й перед богами провина
неабияка.
Вiче не встигло вгамуватися вiд тої ще, першої княжої речницi, ця ж i
зовсiм забила з нього потужним джерелом радостi, вдоволення. А коли б'є з
серця радiсть, то що лишається робити вiчовому люду? Чув у собi торжество
й дiлився тим торжеством з iншими, а дiлячись, виголошував його
тисячоголосою здравицею:
- Здравиця князю-добротворцю! Най буде єднiсть мiж князем i людом землi
Тиверської! Нинi i прiсно! Нинi i прiсно!
Здавалось, пiдступлять зараз до вежi, пiднiмуть свого князя разом iз
вежею й понесуть мiстом, аби бачили всii знали, який свiтлий настав для
них день, якi вони, поселяни, вдоволенi князем i яку хвалу воздають
доброму з добрих, мудрому з мудрих князевi. Та не дiйшло до того. Бо в
натовпi, серед ратаїв i рукомеслих, бортникiв i ловчих, серед усiх, що
були вдоволенi вiчем, вiдшукались i невдоволенi. Вони стояли чи не
найближче до вежi, з котрої промовляв князь, i теж трималися купи.
- Схаменiться, безумцi! - потряс костуром один iз них, високий i
плечистий, мiцний, яко дуб, i лютий, як знавiснiлий тур. - Уймiться, кажу,
i образумтесь! Ви забули, що є всюдисущi боги i є кара божа!
То був Жадан, а тi, що тулились коло нього i вiдмовчувалися, не
зголошуючись iз вiчем, були волхви.
Князь Волот не встиг, видно, збагнути, куди хилить пригрiтий ним волхв,
зате не без тривоги й нiяковостi вiдчув, що вiн не на його боцi.
- Чим ти невдоволений. Жадане? - виступив наперед стольник. - Що обурює
тебе в хвалi заслуженiй i достойнiй?
- А те, стольнику, що казав уже: є боги i є кара божа. Усi сущi пiд
ними мали б пам'ятати: найперше слiд вiддати шану богам, а потiм усiм
iншим.
- Чи люд наш так уже забув богiв? Чи вiн не шанує їх?
- Бо таки забув, коли почав розмову на вiчi не про шану i не про данину
богам, а про себе. Хто з вас подумав тутки i сказав: засуха - кара богiв
за провини? Боги задарма не карають i тим паче не карають увесь люд.
"Цей волхв багато на себе бере, - вгомонився нарештi i став твердiшим у
мислях князь. - Я поспiшив передати йому свою повиннiсть - бути жерцем при
капищi Перуна".
- Ти помиляєшся, Жадане, - Волот вийшов i заступив собою стольника. -
Ми не забули про богiв. Не встигли сказати, одначе мали сказати тут: хоч в
краї й недорiд, хоч поселяни нiчого не взяли з поля, вони не повиннi
забувати, що є боги i їхня повиннiсть перед богами. Не лише князь, кожен
зобов'язаний приносити їм на домашнiм вогнищi жертву i просити в богiв
прощення за провини.
- Ано, кожен! - пiдхопили княже слово привiдцi вiча.
- Провина ваша, а в жертву приноситиме твар?
Цей надривний закид належав котромусь iз волхвiв, що юрмилися бiля
Жадана. Його могли б пропустити повз вуха, та того не хотiв, для того,
видно, й був тут Жадан, аби не пропустили.
- Чи ви не видите? - крикнув дужим, нiби Перун iз неба, голосом i
показав костуром через голови юрмиська вiчового. - Не видите, питаю, яка
велика кара упала з неба на люд тиверський? Домашнiми жертвами вiд такої
кари не вiдкупитися!
- Як то? Чому?
- А тому, що твар земну ми вже приносили богам у жертву. Твар очистила
себе вiд скверни, а кара як iшла, так i йде. Невже вам невтямки, що настав
час очиститися людям?
Тi, що стояли ближче i добре втямили, що сказав волхв, зацiпенiли враз
i змусили зацiпенiти iнших.
Чи то ж правда?
Воно немовби й так: твар очистила себе, а гнiв божий триває, кара як
посилалася, так i посилається на землю. I все ж таки: чи волхв при своєму
глуздi? Он як давно було воно, принесення в жертву богам людей. Тодi
ходила страшна моровиця, тиверцi трупом лягали i вдома, i в лiсi, i на
путях та при путi. Коли таке безлiття i такий повсюдний мор, чи хтось
завагається i скаже: "Й без того доста жертв"? Слiпли зi страху i на все
погоджувались. А все ж, переживши страх, люд, здавалось, порозумнiшав, i
князi та волхви угомонилися, коли й згадували прадавнє безлiття, то лиш
для того, аби застерегти когось: не роби так i не накликай лиха; он що
буває, коли не слухають старших i йдуть супроти закону та покону. Нинi ж
запевняють: твар не винна, виннi люди, отож най тягнуть жереб i вiддають
того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься вiче i чи дасть свою
згоду князь?
- Люд давно не очищав себе, то правда, - перший знайшовся на словi й
заговорив осiбно до волхва князь Волот. - Та правда й те, Жадане, що
очищення це коштуватиме найдорожчого - людського життя. Чи ти певен, що
iнакше не вмилостивимо богiв, що є конча потреба посилати на вогонь когось
iз нас?
- Певен, княже.
- Чим доведеш те?
- Гнiвом божим. Дощу не було, як засiвали ниви на передлiттi, не буде,
коли не вмилостивимо богiв, i тодi, як настане час засiвати їх на полiттi.
- А коли буде? Чи вiдаєш: як боги змилостивляться до полiття i пошлють
дощi, на вогнище пiдеш ти, яко лживий жрець, що торгує божим повелiнням.
- Вiдаю, княже.
- I стоїш на своєму?
- Ано, стою на своєму.
- Тодi виношу цю твою речницю на розсуд вiча. Моя воля така: пождати
кiнця лiта. Коли не випаде дощу до засiву нив на полiттi, потягнемо жереб.
На кого вкажуть боги, той i буде принесений їм у жертву.
За цим разом вiче не кричало: "Слава мудрому князю!" Проте й не
нiмувало, як досi. Загуло, завирувало, наче океан-море пiд рвiйним вiтром.
Однi тiльки радилися, iншi сперечались, ще iншi погоджувалися без
особливих роздумiв i вагань.
- Най буде так, як каже князь!
- Гадаєте?
- А чом би й нi? Коли така воля богiв, що вдiєш, мусимо умилостивлювати
їх.
- Тiльки не життям князя i його родини.
- Ано! Де такого вiзьмемо, коли втратимо? Чи то гоже, аби
князь-добротворець та розплачувався за провини люду свого?
- Так i кажiмо: всi тягтимемо жереб, окрiм родини князя. Так i кажiмо!
Гадка та стала незабаром вимогою всiх, i волхв змушений був умовкнути.
Слово взяли тi, що скликали вiче.
- Чи згоднi, аби жереб тягли усi, окрiм родини князя?
- Згоднi!
- Чи пристаєте до гадки: коли пiдуть до полiтнього засiву дощi,
скараємо, яко лживого жерця, вiщого волхва, коли нi - принесемо в жертву
богам когось iз поселян?
- Пристаємо!
- На тому й складаємо ряд.
XV_
Жаданове провидiння стало лихою правдою: дощi так i не випали за
всеньке лiто. Вигорiли не лише ниви, голою стала вся незалiснена Тиверська
земля, в багатьох криницях тiльки спала, в деяких - i зовсiм зникла вода.
Ще вчора, в останнiй день першої на полiттi седмицi, з'їхалися до
стольного Черна найповажнiшi мужi, йде мале вiче, iменоване радою
старiйшин, а речницi тої ради нема та й нема. Воно й не дивно: настав час
умилостивлювати богiв людськими жертвами, а на радi не знайти таких, кому
було б байдуже до того умилостивлення. Отож i радяться, а радячись,
сперечаються.
Бiльшiсть схилялася до думки: кара iде вiд Хорса. Тивер зрадила йому,
своєму верховному боговi, усi сподiванки покладала пiсля зцiлення княжича
на Перуна й умилостивлювала здебiльше Перуна. Звiдси смертельний гнiв,
звiдси й нещадна кара. Отож i не вiдшукалося серед радних таких, що
вагалися б. Жертву приноситимуть Хорсу i тiльки Хорсу.
- А хто ж братиме жереб? - подали iз задньої лавицi голос. - Лише
отроки та дiвицi чи весь люд?
- Вiддавна метали жереб на отрокiв i дiвиць. Най так i буде.
- Чому цє має бути саме так?
- Бо так було.
- То не доказ.
- Коли це не доказ, то скажiть iнше: нащо богам старе луб'я? Чи старими
умилостивите богiв?
- А все ж старi мали бiльше, нiж хтось, нагод прогнiви ти богiв. Чому
за провини старих мають розплачуватися отроки та дiвицi?
I пiшло слово на слово, а старiйшини на старiйшин. Однi казали: отрокiв
i дiвиць єднають iз старими кревнi узи, то буде плата за себе й за них,
iншi перечили й, перечачи, посилались на думку отрокiв та дiвиць, котрi
нарiкали нiбито: "На стариню тому не метають жереб, що рiшенець приймають
старiйшини. Оберiгають себе, дiтьми та онуками вiдкуплюються".
- Не сквернiть себе речами неподобними! - взяв гору чийсь дужий голос.
То вийшов i зажадав тишi князь Волот. - Старiйшина Доброгост правду
сказав: будьмо твердими i не забуваймо: на нас дивиться вся Тивер, вона
чекає вiд нас мудростi, а не сварки i неподобних речей у сварцi. Що скаже
рада старiйшин, те стане законом для всiх. Тож i дбаймо про мудрiсть, а не
про злоязичiє.
I мужi вгомонили буєсть свою, стали взаємнопоступливими, а
поступившись, зумiли й домовитись. Аби чиясь зла воля не завадила богам
вибрати собi жертву, доста метати жереб комусь i на когось. Най кожен
прийде i вiзьме його сам. Iти ж i брати жереб мають усi поселяни, окрiм
тих, що не встигли прогнiвити богiв за малiстю лiт своїх.
А ще вiче лiпших мужiв i старiйшин установлює: аби не було нарiкань i
суперечок, яка верв має iти й брати жереб першою, яка - останньою, хай
потягнуть мiж собою жереб i визначать черговiсть найдостойнiшi старiйшини
вервей. То теж буде воля богiв, i хай вона буде над усе.
Князь Волот мав би бути потiшений i великим i малим зiбранням люду
тиверського: йому, як нiколи досi, повiрили, висловили он яке шанування i
он яку прихильнiсть: "Другого такого, - сказали, - не буде, хай усi
тягнуть жереб, тiльки не князь i не княжа родина". Та ба, не вiдчуває вiд
того казання затишку на серцi й не може вважати: усiма i всiм задоволений.
То добре, що зголосилися з ним i не стали перечити на вiчi мужi лiпшi i
думаючi, волостелини: в лиху годину треба поступитися людовi всiм, чим
можемо поступитися. Добре й те, що люд неабияк вдоволений його милiстю.
Одначе нiхто не переконав князя Волота, та навряд чи й переконає, що буде
велике вдоволення вiд речницi принести в жертву богам людей. Мало того, що
стоїть, як i стояла все лiто спекотнява, що вмирає через ту спекотняву
сподiванка порятуватися вiд голоду i мору, - пiднято по всiй землi люд
тиверський й спроваджено на путi, що ведуть до капища Хорса. Пiднято й
сказано: йдiть i берiть жереб. Чи то ж просто полишити напризволяще
домiвку, все, що набули для себе в домiвцi, й правитися в такий тривожний
та непевний час до стольного города, не знати, чи повернуться звiдти, а
коли й повернуться, то чи застануть щось iз тiєї мiзерiї, що iменується
домашнiм набутком? Татей нiколи не бракувало в їхнiм краї, а в лиху годину
i поготiв. Чи люд згадає свою прихильнiсть до князя, коли позбудеться
через цей похiд i того, що мав?
Тоскно й бентежно у Волота на серцi. А все через Жадана. Чого вiн
вискочив iз своєю погрозою, нiби пес iз-за тину: "Ви забули, що є
всюдисущi боги i є кара божа!" Так нiби князь, старiйшини не знають, що є
боги i є повиннiсть кожного - приносити богам жертви. Нi ж, згадав давно
забуте: "Твар очистила себе, настав час очиститися людям".. А чи в тому є
доконечна потреба? I звiдки йому знати, що є? Вiд богiв? То як же це
сталося, що вони лише Жадана ознаменували тим? Чому не подали знаку йому,
князевi i верховному жерцевi в Тиверськiй землi? Чи не забагато бере на
себе волхв Жадан? Чи не ховається за його нагадуванням про людськi жертви
щось iнше? Одначе ж волхв той не повинен би чинити на зло князю i людовi.
Не хтось iнший, князь, як i люд, пригрiв його й зробив не лише охоронцем,
а й жерцем при капищi Перуна. Чи таке забувають i чи за таке платять
кривдами?
- Отче, - став на порозi син. - Я до вас iз чолобитною.
Так давно не бачив свого Богданка чи вiн справдi примiтно одмiнився за
це лiто. Он який вимахав, став чи не врiвнi з вiтцем. Ото тiльки й одмiни,
що тонкий у станi, вужчий у раменах. Одначе чому так багато суму та
тривоги в очах?
- Кажи, я слухаю.
- Зоринка Вепрова разом з усiма пiде до капища Хорса й братиме жереб.
- Така воля вiча, нiчого не вдiєш.
- Так уже й нiчого? А коли я вiзьму її в жони? Тодi вона належатиме до
княжої родини i буде увiльнена вiд того, що мусять робити всi.
- Гадаєш, Вепр вiддасть її тобi?
- Тепер вiддасть. Люд каже: боги вибирають найлiпших, а Зоринка i є та
найлiпша. Чи той Вепр не розумiє, яка гроза збирається над нею? Чи в нього
не зм'якне перед видимою утратою серце?
- У всякого зм'якне, сину, тiльки не в Вепра. Не зголоситься вiн на
родичання з нашим родом, навiть цiєї найтривожнiшої митi.
Богданко ще примiтнiше одмiнився на лицi.
- А коли зголоситься? Чом не пiти до нього й не сказати...
- Казали вже, сину. Принижувались i просили, тепер доста!
- То ж колись було...
- Я сказав: доста! Не Вепр у своїй землi князь, - я. Чому маю бити
чолом перед ним i раз, i вдруге, i втретє?
- Тодi... тодi я умкну її.
Був такий зосереджено-рiшучий, зараз, здавалося, вийде й учинить те, що
надумав. I князь повiрив рiшучостi сина. Повiрив i поспiшив перечити йому.
То казна-що; тодi в Зоринчиного вiтця справдi будуть пiдстави нарiкати:
"Бачили, який у нас князь? Вiн має мужiв своїх за чорних людей, вiн чинить
iз ними, як собi хоче!"
- Про умикання й думати не смiй, чуєш?
- Ба, смiю, коли вiтець не думає й не хоче думати про мене!
- Насилля над Зоринкою спричинить велике лихо. Проти нас пiдуть усi
лiпшi мужi, волостелини, а то - пагуба i не лише тобi.
- А що буде, коли Зоринка пiде на вогонь?
- На те воля божа.
- А на це - моя! - уже за поворотом обернувся й мовив покiрний досi
князевi син.
Волота обурило його зухвальство.
- Я не прийму тебе! - крикнув навздогiн. - Анi тебе, анi твоєї Зоринки
не прийму. Де знаєш, там i живи, як собi хочеш, так i майся, пiд мою
крiвлю обом вам зась!
То була тривога i був смуток усього дня, Богданко таки сiв на
вишколеного за час науки в дядька коня й подався з Черна, а куди подався,
що вчинить, одним богам вiдомо. I викраде та втече свiт за очi iз Зоринкою
- погано, i потрапить до Вепрових рук, викрадаючи, - ще гiрше. Вiд того
упоєного местю людомора всього можна сподiватися. Чи йому довго настигнути
отрока, що втiкатиме з умкнутою дiвкою, й потяти його? Хiба не буде чого
сказати, коли спитають, нащо зняв руку на княжича? "Я не видiв, -
одповiсть, - хто умикає, з мене доста було, що умикали вдруге".
"Доведеться кидати все й правитися слiдом за ним, - досадує князь. -
Коли надумає робити так, як сказав, пiдстерiгатиме Зоринку й умикатиме з
Соколиної Вежi. I прибуде з викраденою дiвкою саме туди. Отож менi слiд
бути в Соколинiй Вежi i негайно".
Не став передчасно лякати Малку, одначе й не приховав того, що скоїлося
мiж ним i сином, вiд Малки, зайшов до неї й сказав, куди та чому їде..
- Може, не слiд перечити йому? - застерегла несмiливо.
- Ти так гадаєш?
- Богданко правду сказав: це та година, коли можна й не зважати, хто
князь, а хто воєвода. Коли у тебе така, як i в Вепра, гординя, я сама
поїду до того буй-тура й скажу: якщо не хоче, щоб Зоринка пiшла на вогнище
й стала нареченою вогненного Хорса, най вiддає її Богданковi та й забудемо
все, що роз'єднало нашi роди.
Князь зiтхнув, дратуючись, i потер натомлене чоло.
- Ти, Малко, слiпнеш з прихильностi до сина i в слiпотi своїй бачиш не
далi, нiж син. Треба бути неабиякою дитиною, щоб вiрити в здоровий глузд
Вепрiв.
- А як же ти он скiльки лiт вiрив їм?
Мабуть, то було зайве. Князь не знайшовся, що сказати жонi своїй, i, не
знайшовшись, оскаженiв.
- Доки ми теревенимо з тобою, той нерозважливий отрок може накоїти
бiди. Я їду, доста!
I тодi, як правився повз капище Хорса пiд розлогим, з дiда-радiда
лелiяним дубом, i пiзнiше, коли вибирався на путь-дорогу, що вела до
Соколиної Вежi, розминавсь та й розминався, бачив та й бачив, як iдуть
зiгнутi недолею-сумом поселяни. Родинами й родами-селищами, з старинею i
отрочатами. Усi мовчазнi i виснаженi, такi спрагло змалiлi, нiби знають
уже: вони - приреченi.
- З котрої вервi будете, люди?
- З Надпрутської, достойний.
- I давно правитесь?
- Ано, четверту добу.
Помовчав, супроводжуючи їх сумовитими очима, i вже потiм додав:
- Помагай бiг щасливо здолати цю путь.
Невдало приострожений кiнь несподiвано рвонув убiк, i вже тодi, як
Волот взяв обiруч поводи, пiшов рiвно й на всю кiнську пору.
Матерi Доброгнiви не видно було анi на подвiр'ї, анi на подвiрницi, не
чув її голосу i з оселi. Або ж спала-перепочивала старенька, або ж пiшла
до лiсу. А втiм, чого їй спати о цiй порi i чи є така вже потреба
правитися старiстю до лiсу?
Постукав, викликаючи челядь, у дубовi ворота раз, постукав i вдруге.
- Агов! Чи є хто в оселi?
Дверi прочинилися невдовзi, i до ворiт вийшла челядниця.
- Прошу бути тихо, - мовила застережливо благальним i вiд того аж надто
милозвучним голосом. - Господиня нездужають.
Вона була пристойнiше зодягнена, анiж можна сподiватися вiд челядницi:
в бiлу, не по-тутешньому шиту брачину, в темну, уперезану в талiї
барвистим паском полохту. Однак не те впало князевi у вiчi. Десь вiн бачив
це миловиде дiвоче личко, десь чув цей глибинно-сердечний i вiд того
примiтно благальний голос.
- Ти, Миловидко?!
Ламала, схрестивши на грудях, руки, тупила долу зiр i мовчала. Коли ж
заговорила, сказала не те, що сподiвався почути вiд неї.
- Господиня ждуть вас, княже.
Питавсь-допитувався, що їй болить, матерi Доброгнiвi, чи то правда: так
дуже змалiла на силi, що не здатна полишити ложе i вийти з терема, а думав
про Миловидку. Виходить, недалеко втекла вона вiд свого Випалу; то була
неправда, нiби подалася за Дунай шукати в ромейських землях того, що
нарекла собi мужем, та не взяла злюбу. Тут вона, в Тиверськiй землi, ба
навiть у його володiннi... Цiкавився в матерi, чи був тутки Богданко, чи
розмовляла вона з Богданком, вiдає, куди i з яким намiром подався, а думав
знов про Миловидку... Боги свiтлi та боги яснi! Тож не так собi прибилася
вона до його праотнiх володiнь, стала не звичайною собi
клiтницею-челядницею - ключницею при княгинi, бiльше того, ввiйшла в
довiру, стала для матерi Доброгнiви мовби дитиною рiдною. Так i каже їй,
коли звертається: "Пiди, доню, та нагрiй водицi, а нагрiєш, налий у
корчагу та постав до нiг. Холонуть вони в мене". Та й сама он як утiшена
тим, що господиня Соколиної Вежi добра з нею, в усьому звiряється їй. I
старається-годить старiй, i упадає коло старої, нiби коло рiдної. Хто вона
нинi? Чому саме в Соколинiй Вежi опинилася? Пересвiдчилася за кiлька лiт,
що сподiванка на повернення лада її з ромеїв - марниця, й згадала, що
казав колись князь, чи випадково набрела на матiр Доброгнiву й залишилася
при нiй? Ой нi. Випадково - нi! Хто в Тиверськiй землi не знає, що
Соколина Вежа - прадiднє володiння Волотiв? Мусила знати те й дiвчина з
недалекого Випалу. А коли знала й прийшла саме до Соколиної Вежi, то про
що iнше каже це, як не про те, що прийшла й стала при матерi ключницею не
випадково?
Дивився на змужнiлу вже й вiд того ще лiпшу, нiж була, дiвку й питався,
тупив до долу позирк, аби не примiтила передчасно та й iншi не примiтили,
як поїдає її очима, i знову питався: "Хто ти нинi, Миловидко? Як розумiти,
що прийшла-таки пiд мою крiвлю й стала донею-утiхою для матерi-княгинi?
Випадок звiв нас чи на те була твоя добра воля ? "
Думка-бентега що далi, то настирливiш переслiдувала князя i стала
врештi-решт для нього карою.
"Я не поїду вже звiдси, - зiзнався сам собi, - доки не пересвiдчусь, як
сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: "Коли й
вогнища свого не буде, не обминай мого терема".
Вийшов до дружинникiв i повелiв старшим iз них:
- Ти, Ковачу, бери двох мужiв i прався до Веселого Долу. Стань на
узлiссi й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи є
вже, прийди й скажи: "З велiння князя я i мужi мої не дозволяємо тобi
вчинити з донькою властелина недостойний княжича гвалт. Будь розсудливий i
вертайся туди, де належить тобi бути".
- Ти, Бояне, - повелiв iншому дружинниковi, - скачи до стольного Черна
i перекажи воєводi Стодорку: як тiльки боги вкажуть на свою обраницю чи
обранця, най одразу ж звiдомить мене про те в Соколинiй Вежi. Мати моя
дотоптує останнiй ряст, мушу бути при нiй.
Хвора вимагала того чи Миловидка не хотiла лишатися з князем без
свiдкiв, до самої ночi сидiла при слабiй i анiна мить не показувалася поза
ложницею. Що робила там, не вiдав, а проте догадувався: сидить не тому, що
конче треба. I та догадка пiдiгрiвала в ньому нетерплячку. Навiдався до
слабої раз - Миловидка там, навiдався вдруге - знову там. Оглянеться, коли
скрипнуть дверi, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступає йому
мiсце бiля ложа. Сiдай, мовляв, сiдай i кажи старiй панi, чого прийшов.
- Матусi усе ще зле? - присiв-таки й поцiкавився в слабої.
- Не злiше, нiж було, проте й не лiпше. Доживаю, сину, останнi днi,
тому й хочу сказати тобi дещо.
Миловидка звела на неї наляканi очi i все ж скорилася велiнню серця -
тихо i знiчено пiшла до дверей.
- Куди ти, дiвчино?
- Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й
повернусь.
- Рiч пiде про тебе. Лишись, коли можеш.
Доброгнiва недовго роздумувала, з чого почати розмову.
- Князю, сину мiй єдиний. Знаю, у тебе й без Соколиної Вежi вистачає
турбот. Люд уповає на благодать, земля сподiвається на оборону. А часи
непевнi. Що не лiто, то й новий клопiт. Не встиг замиритися з ромеями,
обри погрожують вторгненням. I боги карають немилосердно. Мало того, що
забрали передчасно батька, братiв-пiдпору, голод i мор шлють на нашу
землю. Як упораєшся з усiм тим, коли стоятимеш сам?
- Я не сам, матiнко-княгине, зi мною вся земля.
- Чула, знаю. Та що з тої землi, коли вона така стражденна нинi? В
бiдi, сам вiдаєш, пiдiймають голови не лише татi, людська злоба також.
Дiдуньо Власт, перший у сiй оселi вогнищанин, пам'ятаю, казали: "Добро йде
плiч-о-плiч iз добробутом, а зло пре iз злиднiв людських, нiби вода з
потужної почайни". На лихо, i я не можу вже бути тобi бодай якоюсь
пiдпорою. Не сьогоднi, то завтра пiду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце:
на кого покинемо вогнище в нашiм прадiднiм гнiздi - Соколинiй Вежi?
Волот затримав на нiй осмутнiлi очi, однак iз казанням не поспiшав.
- Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут
господинею. Велике диво - слабiсть, здолаєте її.
- Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й
питаю: на кого полишимо? Хотiла б знати, перш нiж пiти.
Волот хвилюється й полишає насиджене коло матерi мiсце.
- Якось i не думав про це. Може, теремковий най дає усьому лад? Доки
змужнiє та вiзьме злюб Богданко.
Мати Доброгнiва не поспiшала зголошуватись.
- Чи ти не бачив i не знаєш, - озвалася перегодом, - якi статки нажив
той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий вiн на руку, сину.
Я до всiх приглядалася за багато лiт i ось що скажу тобi: лiпшої господинi
в Соколинiй Вежi за ключницю Миловиду не бачу. Вона i серцем, i помислами
чиста, он яке безлiття пережила, якого горя зазнала в свої найлiпшi лiта.
Їй я доручила б наше прадiднє вогнище.
Князь силився не виказати своєї бентеги, хоча збентежений був видимо i
дуже. Знав: негоже синовi радiти на смертнiм одрi матерi i не радiти не
мiг. Видять боги: таке лиш їхнiми заходами й можливе на свiтi. Ано,
звичайнi смертнi неспроможнi так круто i так несподiвано переiнакшувати
людську стезю. Подумати тiльки: колись жорстоко був покараний богами за
те, що посягнув на цю дiвчину, хотiв заволодiти її неземною знадою, тепер
вона опинилася з чиєїсь ласки i волi у його праотнiм вогнищi, ввiйшла в
довiру старiй матерi й стає за порадою-велiнням не кого-небудь - рiдної
матерi охоронницею вогнища у Соколинiй Вежi. Чи лiпшої винагороди можна
бажати i чи така винагорода можлива з волi людей?
- Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вiрю її мудростi i її досвiду,
для мене її слово - закон. Що повiдаєш на це? Чи згодна бути тут не просто
ключницею - господинею?
Коли князь видимо радiв, питаючись, то Миловидка видимо страхалася
того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на її сина
благально-занепокоєними очима й ламала, хвилюючись, руки.
- Я лiпшого i не бажала б, князю. Бо анi роду, анi пристанища не маю
пiсля того, що сталося у Випалi i з Випалом. Та чи зможу?
- Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснiшої за тебе тут немає.
- Чи ж того досить? Господар, та ще в такiм, як це, господарствi,
повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самi кажете, щире
серце.
- Зате маєш чеснi намiри. А це, Миловидко, найлiпша прикмета в дiяннях
тих, кого боги ставлять бiля вогнища i рала. Я пiдберу тобi iнших
челядникiв, таких, як сама єсть. З ними й господарюватимеш.
Видно було, i рада б сказати: "Най буде так", i не зважується. Вiд того
примiтно соромиться й паленiє видом.
Князь користується її мовчанням i каже слабiй:
- Заснiть, матусю. Заснiть i наберiться сили. Ми ж пiдемо вже. Гадаю,
саме наодинцi й домовимося з Миловидкою про її вогнищанство в Соколинiй
Вежi.
XVI_
Догорiла одна, догорiла й друга свiча, а Миловидка звiряється та й
звiряється князевi, де була усi цi лiта, як сталося, що знову повернулася
у рiдну землю й опинилася у княгинi Доброгнiви в закупах. Нелегко їй
переповiдати те, що було безлiттям iз безлiть i мукою з мук. Часом виказує
ту нелегкiсть лишень надломленим голосом, часом - i засмучено-болiсним
позирком, а буває, що й зовсiм безсила стримати бiль: прикриває долонями
очi i плаче.
Князь полишає тодi вигрiте за столом мiсце й мiряє, занепокоєний,
простору в прадiднiм оседку клiть.
- Коли б ти знала, дiвчино гожа, як я лаю себе за те, що вiдпустив тебе
пiсля визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним
молодцем та й вгомонилася б. А пiшла, бач, - i он яку тернисту путь мусила
долати, як зранили тебе чужi покони та закони.
- Йой, князю! - Миловидка прибирає руки з лиця i витирає ряснi та
чистi, нiби роси на скiснiм сонцi, сльози. - Путь справдi була нелегка, та
чи легшою була б вона, коли б лишилася в Чернi? Адже я не вiдала б, де
Божейко, що з Божейком, а не вiдаючи, печалилася б та танула, як свiчка,
усе своє життя.
- I то правда, - погоджується Волот, та одразу ж i мiняє свою
згоду-злагоду на неприязнь-пiдозру. Подумати тiльки: вона дала перевагу не
йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю ромеїв, вона обрала
смерда й пiшла за смердом на край свiту. Що ж то за один був? Невже вiн,
князь, не мiг дати їй те, що обiцяв смерд? Невже Миловидка нiчого такого,
що бачила в смердовi, не побачила в князевi?
- Ну, то доста, - пiдiйшов i поклав їй руки на плечi. - Наплакалась, i
доста. Чула, що сказала княгиня? Передає тобi наше прадiднє вогнище i
право бути жрицею-господинею в свому вогнищi. А це немало. Це, Миловидко,
як дарунок долi, як винагорода за все, що мусила вистраждати з велiння
тiєї ж долi. Була ж свiдком i знаєш: не вiд мене йшло те велiння, я навiть
подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рiшенець i вирекла
його обом нам. Завважила: не менi i не тобi осiбно - обом нам?
- Це справдi така несподiвана милiсть, - довiрливо глянула на Волота й
примiтне вгомонила плачi свої. - Така, кажу, милiсть, що я не годна
повiрити їй i боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти
княгиня.
- А мене не береш на карб?
- Чом нi, беру i вiрю: князь, як i мати його, бажає менi добра, так
ласкаво звiряючись. I все ж у нього он скiльки їх, повинностей. Чи матиме
час бодай вряди-годи заглядати до Соколиної Вежi?
- Скажи, гожа дiвчино, одне-єдине слово: приїзди - i я не тiльки
навiдуватимусь та пособлятиму тобi в дiлах твоїх, стану мужем i радником,
охоронцем вогнища i твоєї благодатi в цiм вогнищi. Коли ж дiла покличуть
до Черна чи на сiчу, буду там не довше, нiж треба. Бо уподобав тебе тодi
ще, пам'ятаєш? Бо серцем i помислами завжди з тобою.
- Князю! - Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось,
боронилася не лише вiд Волота, а й вiд того, що чула. - Навiщо ти кажеш
таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, дiти. А я...
- А ти будеш менi другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так,
що жити без тебе не можу. Завваж i збагни: Лада не випадково не звела тебе
з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована iншому, i
той iнший - я. Повiр i ввiруй: не Божейко i не третiй хтось - я, бо
зустрiв тебе на путi своїй раз, зустрiв i вдруге. Най через багато лiт,
най по великих муках i колючих тернах, все ж зустрiв у власнiм вогнищi i
яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з
волi всесильних богiв? Невже не годен бути тобi мужем? Невже такий
осоружний, що цураєшся, мовби самого Цура i його недруга - Пека?
- Ба нi, не осоружний. Я не змогла б, я не посмiла б цуратися такого
славного в людi мужа, як князь Тиверi. Та що скаже княгиня Малка, що
скажуть люди?
- Анiчого. Одне, покон наш не забороняє князевi брати другу жону, а
друге, княжий рiд Волотiв може загинути, коли матиме лише одного
спадкоємця. Чи дозволено буде Малцi казати щось, обурюватися чиїмсь
вчинком, коли вона не гожа бути матiр'ю i продовжувати рiд наш?
- I все ж вона скаже...
- Дарма. Малка не така безтямна, аби не розумiти: хто втратив здатнiсть
продовжувати рiд, тому не мiсце серед лiпших у родi. Тебе я обираю першою
жоною, i воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тодi, за
першої зустрiчi, угомонив себе страхом перед карою богiв, а зараз побачив
i сказав собi: таки не можу. Ти i є та, котру шукав, котрої без тями
жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде менi сонцем-утiхою, зiркою-звабою,
пристанищем-вiдрадою в щедрiм на клопоти та повинностi княжiм життi. А ще
є певнiсть-сподiванка, чуєш, Миловидко, сподiваюсь, що саме ти народиш
менi синiв-соколiв, даси опору й мiць синьоокiй Тиверi i матимеш за те
усе, на що здатний я, яко муж i князь.
Паленiла видом i тупила долу зiр. Часом лякалася а чи дивувалась речам
його й пiдводила очi, дивилась заворожено, аж поки сором не брав своє i не
змушував, як i перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно,
вiдчув: вiн на вiрнiй путi - i дав волю речам своїм, бажанню своєму,
обiймав знiчену дiвчину й солодив їй, обiймав i солодив. I солодощi тi, а
надто пломiнь, що ним не скупився князь Волот, пiдточували та й
пiдточували пiд Миловидкою твердь, чула: малiє на силi. Ось зараз скаже:
доста вагатися, iди до мене й будь моєю - i вона не годна буде
противитись.
"Боги свiтлi та боги яснi! - молилася подумки. - Як же це, отак раптом
i все одразу? Чи ж буде то радiсть-утiха? Чи ж я такого ждала
милування-злюбу i злюбу-милування?"
- Я вiрю князевi, - шукала порятунку в помислах i боронилася словом. -
Вiрю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або
пiслязавтра маю йти до капища i брати жереб. Що коли саме на мене випаде
вiн, коли не тобi належатиму - богам?
- То буде завтра чи пiслязавтра.
- Йой, князю! - злякалася. - Що це ти кажеш?
- А те, що чуєш. Тебе я навiть богам не вiддам. Настане день,
пробудиться люд - i я оголошу всiм, що дiвчина з Випалу, iменована
Миловидкою, дала згоду бути менi жоною. Ти станеш приналежною до княжої
родини, а вiдтак звiльненою вiд повинностi йти до капища i брати жереб.
- Йой! - простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все.
Князь не лишень обiймає, цiлує та милує її, вiн горить уже бажанням злюбу
i нi перед чим не зупиниться. А їй бракує сили противитися його умислам,
вона - в полонi пломенi. Ось зараз пiдхопить її, легеньку й податливу, на
дужi свої руки й понесе до ложницi, а там не вагатиметься й не питатиме,
чи хоче належати йому. Обнажить i вiзьме, обнажить i вiзьме...
Свiдомiсть тої неминучостi, здавалось, мала б пробудити дiвчину й
примусити щось вдiяти. Та Миловидка не помишляла навiть противитись.
Тамувала, хвилюючись, вiддих i танула в зродженiм серцем пломенi. I саме
тiєї найсолодшої з усiх, що знала досi, митi, крiзь ту
знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслiд за ним i гучний чийсь
голос.
- Княже! Iди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю.
Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обiймiв, не знає, куди подiти
себе iз сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподiване вторгнення.
Бачила: скам'янiв на лицi, такий, що погнав би усiх прiч, а проте
переборов у собi невдоволення й пiшов до тих, що кликали. Знала:
ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не
зволiкатиме i не вагатиметься. Ано, не так жадає її, i не так хоче бути з
нею в злюбi, аби вагатися. А що ж вона? Як їй бути, коли прийде i братиме?
Противитись, як тодi, в наметi, кликати на помiч? А кого i чого? Коли вже
немає Божейка, а найсолодшi лiта пiшли на мандри та горiння в мандрах,
кого лiпшого може ждати, на що лiпше сподiватися? Може, й справдi
складається так, як хоче охоронниця злюбних уз - Лада.. Боязко, що
обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязнi? Каже ж,
уподобав i уподобав над усе. Чому повинна не вiрити й сторонитися? Волот -
муж iз мужiв. Вiн колись не був їй осоружний, тепер - i поготiв. В лiтах
уже? А чи в таких уже й лiтах?
I все ж страшно. Руку й серце пропонує не хтось там - сам князь. У
нього є злюбна жона, є дiти. Що скажуть вони i як подивиться на все це люд
землi Тиверської?
Рвiйно розчинилися дверi i так же рвiйно пiшов на неї князь. Бачила:
такий радий, що позбувся посланцiв Черна, i такий збуяний мислями про
радiсть, нiхто й нiщо вже не зупинить його.
- Княже! - сказала, осилюючи бентегу, i склала перед ним, мовби перед
божеством, руки. - Коли хочеш бути жаданим у злюбi, стримай себе i не
пiдганяй раз на вiку визначену мить.
Не спинився, навпаки, нагледiв у Миловидцi щось таке, чого ранiш не
помiчав, згрiб, нiби шулiка пташку, i, пiднявши, мовив розчулено:
- Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна,
Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене.
- Тодi... - надумалась i вхопилася за ту свою думку, нiби потопаючий за
соломину. - Тодi ходiмо до твоєї матерi, най благословить нас. Без того я
боюся, княже. Лишень її згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам
путь до єднання подружнього.
Була така сердечна й благальна, така довiрлива i разом з тим
перестрахана, що вiн не мiг переступити анi через той перестрах, анi через
сердечнiсть та довiру й опустив її з помiтно обм'яклих рук.
- А чом би й нi? - зголосився. - Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не
лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб i твоє воседля в
Соколинiй Вежi яко злюбиої жони й княгинi. Чуєш, вся земля!
Вхопив свою наречену за руку i не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв
дверi й спонукав за собою, розчиняв i спонукав. Тодi аж спинився i
зглянувся з Миловидкою, як досягли материної ложницi й стали перед слабо
освiтленим ложем.
- Мати-княгине, - тихо й урочисто поклика Волот. - Чулись-те,
мати-княгине? В iм'я блага землi i нашого роду-племенi благословiть сина i
його обраницю на жаданий iз жаданих злюб.
Видимо, певнi були: мати чує їх, схилили покiрнi голови, ждуть. I мить,
i другу. А княгиня не обзивалася. Тодi перезирнулися i, не змовляючись,
кинулись до ложа...
- Вона... - Миловидка глянула на Волота i ледве стрималася, аби не
закричати диким криком жалю i вiдчаю. - Вона мертва, княже!
Не лякався, подiбно нареченiй своїй. Прихилив до материного ложа
буйночубу голову й тамував, нiмуючи, бiль. Коли ж примiтив i збагнув, не
мати потребує зараз його жалощiв, Миловидка тиснеться до плеча й квилить,
налякана тим, що сталося, а ще тим, що сталося в найсподiванiшу iз
сподiваних мить, - пiдвiвся й повелiв, яко жонi i другу:
- Заспокойся. Ти тепер охоронниця вогнища в праотнiй оселi Волотiв.
Лаштуй матiр в останню путь, готуй тризну по нiй. Челядь знатиме, хто ти
вiднинi, слухатиметься твогослова, як мого власного. Чула, жоно моя
красна? Витри сльози i берись до дiла. А я поїду тим часом i вiддам богам
уподобану ними жертву. Тiльки-но упораюсь, одразу ж буду коло тебе.
XVII_
Цiкавих до видовищ нiколи не бракує, а тут i видовище не якесь там.
Боги вибрали собi жертву не серед старих, ба навiть не серед отрокiв чи
мужiв, - вказали на младо-младу i добролику iз доброликих дiвку з
Колоброда. Як же це можна не пiти й не глянути на неї бодай одним оком,
коли вона - божа наречена, така, подейкують, лiпа нiби та царiвна, що в
молоцi морської кобилицi купана. Шiстнадцять лiт всього лиш їй, а станом
висока вже й собою доладна. Тiло має бiле та нiжне, таке нiжне, що його й
торкнутися боязко. А ще косу викохала пишну та довгу, очi, брiвки, щiчки,
взяла вiд мами такi, що ними тiшився б та й тiшився.
Жiнки запевняють: Хорс буде вдоволений такою, а отже, i вмилостивлений.
Чия, питаєте? Найстарша з доньок волостелинових, Ласкавиця. Як тiльки
взяла уготований долею жереб, уже й не пустили до кревних, оддали
стороннiм, аби оберiгали та готували до зустрiчi з богами ясними. Перед
тим, як вийти на останнє побачення з людом своїм, божу наречену скупають у
напахченiй травами купелi - раз, вдруге i втретє. Лиш потiм одягнуть у
бiлоснiжну, з тонкої заморської паволоки тунiку, в кикладу з прозорої
хiоської тканини, таку знадливо барвисту, що про неї не всяка царiвна може
мрiяти. Затим вправлять до вух пiдвiски, надiнуть золоту гривну, увiнчають
вiнком-дiадемою. Йой, то ж, певно, не дiвка з землi Тиверської, справжня
богиня вийде на люди й заслiпить собою люд.
- Бабцю, чулись-те, бабцю! - смикає за полу й благально позирає на
стару збентежене чимось дiвчатко. - Чи Ласкавиця вийде ще до нас?
- Вийде, внучко, та не до нас, - втирає сльози й сумно зiтхає бабуся. -
На вогнище пiде, богiв у Вираї ласкагиме.
- А потiм?
- I потiм - теж. Не бачити вже нам її личка бiлого, не чути речей
медових.
- Хiба Вирай так далеко?
- Он, далеко, горличко ясна! Так далеко, що не буде вже нам вiд
Ласкавицi нi привiту, нi одвiту.
- Пощо панi лякає дитя? - дивиться на бабусю кудлатий, уперезаний
мотузкою муж. - Дiвчина удостоїлася ласки божої, в шанi та славi ходитиме
по вiчнозеленiй полянi Вираю, а вона - нi одвiту, нi привiту.
Бабуся й собi гостро дивиться на мужа.
- Пошли, волхве, свою, коли такий щедрий.
- Ай послав би, коли б мав та коли б боги уподобали.
- Отож-бо. Тому й щедрi, що посилаєте чужих.
- Тьфу! - сплюнув у її бiк кудлатий i зник у натовпi цiкавих.
Капище Хорса не входило в обводи стольного города землi Тиверської,
ховалось вiд людського ока в лiсi, пiд скелястим урвищем. А проте стезя до
нього добре знана. Отож поселяни йдуть та йдуть туди.
Теслi ще вчора змайстрували високу лодiю з поличчям Хорса й поставили
її на дубовi паколи. Пiд лодiю наклали дрiбно й недрiбно наколених дров,
заздалегiдь висушених, тих, що спалахують вiд смолоскипа й палають
смолоскипом. При дубi ж, що росте пiд скелею i має божу оселю - дупло,
розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметi, й має статися
перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до ослiпу ясний i
доброликий, усмiхнеться потiшено-вдоволеною усмiшкою та й скаже: "Ти до
вподоби менi, дiвчино, беру тебе". Поцiлунок його буде болiсним, та лише
на мить. По тiй митi настане солодке забуття, а поки воно триватиме,
покладуть божу обраницю в лодiю i вiддадуть вогню. Ясний Сварог вiзьме її
на свої дужi дланi й понесе разом iз лодiєю через всеньке океан-море на
острiв Буян, в країну постiйного лiта i вiчнозелених садiв, духмяного аеру
в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих
хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, має
згадати й про них, поселян землi Тиверської, та ублагати свiтлоликого
Хорса, аби не палив їхнi ниви своїми вогненними стрiлами, давав землi
плодоносну силу, а люду - блага земнi, утiху-сподiванку на життя.
- Iде вже! Йде! - пiшло-покотилося хвилею. - Божа наречена йде!!
Тi, що заговорилися чи не спроможнi були нагледiти її, спиналися
навшпиньки, зирили через чужi голови й знову спиналися.
- Погляньте, таки йде!
- Йой, та яка пишна!
Ласкавиця не сама верстала путь мiж городом i капищем Хорса. Попереду,
на вiдстанi двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем
- вона у супроводi двох старих бабусь в одязi жриць. По один i другий бiк
вiд них iшли, яко охоронцi, мужi при повнiй бронi. Їх було чимало, та не
вони впадали в око i не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена
звабним метеликом видiлялася серед усiх, на неї й зирили, її тiльки й мали
в оцi. Бо таки звабна була. Присяйбiг, такої у Тиверськiй землi й не
видiли.
Через тi доглядання та перемовляння не всi завважили, як там, бiля
капища, стали лаштуватися дiви та жони зi стольного города. Тодi аж
помiтили їх, як заспiвали високим i злагодженим спiвом:
Дiвi прелiпiй слава навiки! Слава й хвала! Слава й хвала! Вiд роду до
роду, Вiд краю до краю Слава й хвала, слава й хвала!
- Слава й хвала! - дужо виголосив здравицю й натовп. - Хвала Ласкавицi!
Слава божiй нареченiй!
- Ходи до нього, красна дiво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого
Хорса, най змилостивиться над нами, над дiтьми та худiбкою нашою й не
смалить, не випiкає злаки земнi!
- Най живе в злагодi з усiма богами ясними та надоумить їх, аби не
скупилися дощами, поливали землю набiлом дiв пiднебесних, сприяли та й
сприяли визрiванню жита, пшеницi i всякої пашницi!
- Будь щедрою i вблагай!
- Будь доброю i послужи нам! На те уповаємо, того вiд тебе ждемо!
Однi норовили всього лиш ближче стати до Ласкавицi й бути певними, що
почула їх, iншi простягали руки й опускалися перед божою обраницею на
колiна, ще iншi бiгли поруч, зазирали їй у вiчi й просили не забути про
них, коли стане щасливою iз щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була
чути усе i всiх, або дивилася на людей i дивувалася людям, або
згоджувалась iз ними, кивала на знак згоди головою i якось непевно
усмiхалася.
- Вона хмiльна! - примiтив хтось iз тих, що не кричали i не благали про
заступництво. - Гляньте, вона хмiльна!
- А ви хотiли, - попрiкнули чи всього лиш зауважили збоку, - хотiли,
кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останнє воседля у дiвчини.
Чом би й не випити перед ним?
Князь наблизився тим часом до капища й повелiв щось старим жрицям. Тi
недовго дослухалися, самi гаразд знали, що мають робити. Взяли пiд руки
Ласкавицю й показали, куди має йти. Дiвчина оглянулась раз, оглянулась i
вдруге - когось шукала, ба навiть кликала й поривалася кличучи. Зрештою
послухалася стариць i пiшла до намету.
Мужi стали обабiч запони, що позначала собою вихiд, хор дужо i
злагоджено заспiвав величальну. Тiльки тепер уже воздавав хвалу не дiвчинi
- боговi Хорсу, тому всесильному i всемогутньому боговi, на якого уповали
нинi, вiд якого ждали заступництва i благодатi.
Спiв угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало
статися пiд накриттям спiву. Туманiли один з другим i вiдмовчувалися,
вiдмовчувались i ждали. I саме тодi, як людське мовчання стало надiйно
тривким, почувся несамовитий крик. Тiєї ж митi вiдлетiла нiким не
притримувана запона i з намету вихопилася напiвоголена й до невпiзнання
нажахана дiвчина.
То була Ласкавиця. Тi, що стояли ближче, примiтили:
вона поривалася втекти i, пориваючись, благала про помiч-порятунок.
Хтось вiдгукнувся на те благання таким же, як i в Ласкавицi,
криком-вiдчаєм, хтось перевiв тiльки подих чи й, не переводячи подиху,
зацiпенiв. Бо таки було чого холонути жилам у людському тiлi й цiпенiти
тiлу: на бездоганно бiлiй донедавна тунiцi божої обраницi, там, де б'ється
серце, розпливалась i палахкотiла полум'ям молода дiвоча кров.
Усе те тривало мить, може, двi i лишилося в пам'ятi як видиво. Хтось
дужий i лютий схопив по тiй митi дiвчину за руки i так само рвiйно, як i
з'явилася, запакував у наметi. Ще чулися благання, угадувався здушений
крик, та по тому все й стихло. Навiть спiв урвався раптово i не зовсiм
злагоджено. Лиш згодом, як пiдняли запону та стали виносити тарiль iз
Ласкавчиною крiвцею, затим - покриту бiлим покривалом Ласкавку, знову
зачувся вiн при капищi, одначе не дужо й пiднесено, як колись, - сумно та
жалiсно пiшов улоговиною.
Пiд той спiв урочисто виносили й клали божу обраницю на верхнiй палубi
лодiї, вiн додавав жалю й тодi, як обставляли її тимчасову оселю лагвицями
з яствами, окринами та жбанами з напоєм, квiтчали квiтами з лiсу - такими
синiми, як її очi, такими бiлими, як дароване перед воседлям у божi хороми
вбрання i такими черленими, як пролита на жертовник кров. Та ось спалахнув
пiд подiєю вогонь, шугнуло ласе на поживу полум'я - i так же дужо шугнув
разом iз полум'ям перед цим тихий та жалiбний спiв. Мов наляканий птах,
злетiв iз премногих жiночих уст, ударився об скелю-крутопадь i, посилений
нею, виповнив собою улоговину, не лише ближнi, а й дальнi околiї. Його
примножили крики-прощання Ласкавчиних кревних, стогiн-благання люду
тиверського: не забувати про нього, битого безлiттям, знекровленого
голодом та ратними вторгненнями, пам'ятати й там, у божiм оседку, що вiн -
її люд, а всi поселяни - її кревняки. Йде ж бо до бога, стане жоною
ясноликого бога. Кому, як не їй, младомладiй i непорочно чистiй, краснiй
iз красних, належить розщедрити Хорса й зробити милостивим до них.
Розщедрити й зробити милостивим!
XVIII_
Давно погасло вогнище на капищi Хорса, стала попелом-тлiнню та, що її
приносили в жертву богам, а князь сидить та сидить у своїм чернськiм
теремi, не хоче чи не смiє показуватися на очi анi челядi, анi околишньому
людовi. Такий сум лiг вiд того дня на серце, нiби i його торкнувся отой
потужно-дужий, всеспопеляючий вогонь. Та що торкнувся - висмалив у ньому
все, лишив холод i тлiнь, сумну замрiю i ще сумнiше збайдужiння, коли по
щиростi - зневiру i ляк. Ано, i ляк. Бо не певен уже, що вiн князь на
Тиверi. Не хотiв же, i помислами, й серцем був проти того, щоб посилати в
дарунок богам людей, а не вийшов i не став супроти того прадавнього
покону. Чому, спитати б? Зрадiв, що вiче увiльнило вiд обов'язку брати
жереб, що солодко сказало про князя: такого не було й не буде? А спершу
ще, як вихопився з думкою-порадою Жадан? Чом тодi промовчав i не поклав
край безумству? Вiн же не хтось там - князь, його думка - не те, що думка
якогось волхва.
Що те дiвча кричало, коли випорснуло з-пiд жертовного ножа й вихопилося
на мить-другу з намету? Благало змилуватися, не губити? А так, крикнуло ж
бо: "Княже, ти один все можеш, захисти!" А вiн промовчав. Потупив долу зiр
i промовчав. Бо не мiг уже захистити, бо ранiш мав би подумати, як вдiяти,
аби не слали люд його пiд жертовний нiж. Ано, ранiш!
"То чому ж не подумав? Порада волхва виявилася аж надто несподiваною чи
злякався тих, що стояли за спиною волхва, що одному доведеться осилювати
всiх? Посоромся, Волоте. Адже хтось колись має вийти й стати супроти всiх,
коли покон їхнiй не сприймається розумом, коли тому покону не схильне
коритися серце".
- Княже! - став на порозi стольник i обiрвав тим окликом його роздуми.
- До Черна прибувають нарочитi мужi з Волина. Кому накажеш прийняти їх?
- Якi мужi? Чого?
- Кажу, ще тiльки прибувають, тому й не вiдаю, чого.
- Скажи, най спочинуть з дороги. Приймемо за обiднiм
столом.
Довелося збирати малу раду. А вже як зiбрали, покликали й нарочитих iз
Волина.
- Чим стривожена земля Дулiбська? Пощо шле до нас мужiв своїх?
- Тривог особливих немає, - старалися бути поважними i розважливими
дулiби. - Одначе те, з чим ми приїхали до Черна, справдi не терпить. Днями
гостювали у Волинi сли вiд слов'ян, що живуть у горах i за горами.
Приїздили кликати нас, дулiбiв, тиверцiв, полян, уличiв, ба навiть тих, що
на сiвер вiд нас, аби приставали до них та йшли купно з ними у землi
ромеїв. Ми, анти, як водиться, у землi Мiзiї та Фракiї, вони - в Iллiрик.
Мета походу - оружно прийти й оружно сiсти на тих плодоносних землях.
Князь Добрит з цим i послав нас до Черна: чи пристає Тивер до
загальнослов'янського рушення?
- А що дулiби, поляни, уличi?
- Дулiби спершу хочуть послухати, що скажете ви - тиверцi, поляни,
уличi.
Волот не роздумував довго.
- Не вiдаю, як подивляться на цей похiд iншi, - мовив хмуро, - а Тивер
одразу скаже: нi. Люду тиверському не до того, щоб iти й брати мечем чужi
землi. Своя горить пiд ногами. Голод i мор гряде. Не сьогоднi, то завтра
пси заволають по дворах, а зловiщi по пущах.
Дулiби непевно якось переглянулися мiж собою.
- То може ж, саме похiд i порятує люд тиверський вiд голоду та мору?
- Як то?
- Тi, що пiдуть, собi здобудуть яства i кревним своїм.
- А що буде, коли ромеї осилять нас i самi пiдуть у нашу землю? Чи може
голодна Тивер iсполчитися i вийти на рать? Зрештою, мiж нами й ромеями
укладено ряд. Чи личить саме нам ламати його? Згадайте, якої кровi
коштувало замирення. Дулiбам, може, й байдуже, чим завершиться похiд. Вони
- далеко, їм не доведеться розплачуватися хребтом, а нам випаде така доля,
тому й стоїмо на своїм: нi i нi!
- Кажу ж, - боронився старший серед волинських мужiв, - князь Добрит не
має намiру повелiвати. Вiн хоче знати думку всiх антiв, а вже як знатиме,
скаже склавинам, пристаємо до походу чи не пристаємо.
Мовлено немовби й щиро, без звичного в таких дiлах туману, а Волот не
мiг погамувати невдоволення, його усе ще тiпало й пiдбивало перечити. Тому
осмiлився й заговорив стольник.
- Нарочитi мужi вважають, що про цю речницю з Волина слiд говорити на
вiчi?
- То вже як собi знаєте. Для нас важливо, аби ми сказали князевi
Добриту те, що думає вся Тивер.
- На тому й станемо: князь Тиверi знає, що скаже нинi люд тиверський,
його речницю вважайте за речницю люду. - Стольник помислив мить i вже
потiм додав: - А зараз прошу нарочитих мужiв iз землi Дулiбської до
княжого столу i княжих яств. Ними он яку путь подолано час i перепочити з
путi.
Сидiли за столом у Чернi, сидiли опiсля i в Волинi,
пригощались-перепочивали i знову пригощались, а черв'як, що його зродило у
серцi князя Волота принесення в жертву богам младомладої i красної з
красних дiви лиш змовкав на час - не гинув. Iншi жартують, захмелiвши, або
розповiдають бувальщини-подвиги, бувальщини-перестороги, а вiн слухає те й
хмуриться. Бо чує: нуртує-перевертається в ньому той черв'як, ссе iз серця
кров i не дає покою мислi.
- Землi Фракiї-багатi землi, - хвалився застiллю князь уличiв Зборко..
- Я запримiтив їх тодi ще, як ходили в ромеї за Юстина. Доли - зором не
змiряєш, а в тих долах земля, нiби масло. Плодоносна земля, братове. Суху
палицю встроми - i дасть корiння. А ще ж є гори зеленi, сонцем засiянi, а
в тих горах - випаси для худоби, затишнi долини для не вiдаючих спеки нив.
Бо рiки течуть iз гiр i несуть у доли жадану вологу, бо не дмуть
вiтри-суховiї, як дмуть нинi i прiсно дутимуть у нас.
- Князь Зборко лише те й бачив у Фракiї? - хмуро дивився в його бiк
Волот.
- А що мав би бачити ще?
- Хоча би й те, скiльки твердей-фортець мають там ромеї i скiльки воїв
по тих твердях. А ще мав би пригадати вiн, як нам ломили там за Германа та
Юстина ребра, скiльки голiв тодi не долiчилися.
- I це каже той, хто водив нас не так давно до тої ж Фракiї, хто казав:
"Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете - на всю добу
дарую його вам"?
- Я водив вас, княже, не на татьбу, я водив для того, щоб провчити
ромеїв за їхнi розбої на нашiй землi, щоб примусити їх рахуватися з нашою
силою i здобути бажаний мир. А до чого кличеш ти? Чим зваблюєш нас у
ромеях? Чи тобi мало того, що мав там за Юстина та Германа, коли пiшов
непроханий, що мали опiсля тиверцi вiд Хiльбудiя? Невже не вiдаєш, бувши
зi мною в тiй же Фракiї, яких зусиль коштувало нам, аби ромеїв запевнити
та й самим упевнитись: лiпше убого, зате привiльне жити в своїй землi,
анiж полягти за достаток у чужiй? Нам i тут, де сидимо вiд дiда-прадiда,
не тiсно.
- Одначе не вельми й сито, - поспiшив заперечити Добрит. - Я тому й не
сказав склавинам свого твердого "нi", що житiє нашого люду не дає грунту
бути певним i твердим. Чому мовчиш, князю Тиверi? Чом не кажеш тут, що
засiянi пiдвладним тобi людом поля друге лiто не дають йому збiжжя, а
худобi - звичайної травицi-поживи на луцi чи в лiсi? Як житиме i з чого
житиме такий люд, коли сидiтиме в обводах спаленої сонцем землi й
тiшитиметься тим, що живе в мирi?
- То наш клопiт, княже.
- I все?
- Пагуба спечна не може тривати вiчно. Ми нiчим не прогнiвили богiв,
аби так немилосердно карати нас. Я вiрю цьому i люд мiй вiрить, тому й
сподiвається: ще плодоноситиме Тиверська земля, а плодоноситиме земля,
буде й на нашiм подвiр'ї свято.
- Вiри замало, князю. Вiра - набуток отрокiв, а ти муж i не лише
ратний, а й думаючий.
Добриту, видимо, не по серцю те, що тиверський князь аж надто вже
колючий сьогоднi. Втупив у нього прискаленi в гнiвi очi й мовчить. Та гнiв
його не охолодив, лиш пiдцвьохнув Волота.
- А тепер я запитаю тебе, княже, - iсполчився весь, - що робитимемо,
коли станеться так: ми знiмемося й пiдемо всiм ополченням у ромеї, а обри
тим часом до нас?
Примовк привiдця дулiбiв. Всього лиш загадався чи не знав, що сказати.
I мовчання те не пiшло йому на карб. Засумнiвався в доцiльностi походу
князь уличiв ("А що, - мовив, длубаючись у тiм'ї, - i таке може статися"),
одразу й доволi рiшуче перейшов на бiк Волота князь поднiпровських полян.
- Я теж тiєї думки, - сказав Добритовi. - Не час iсполчатися i йти в
ромеї, час думати про мiць своїх земель. Обри, ставши сусiдами, не
випадково вторгаються в нашi весi на обводах i пробують нашу силу. Вони
щось замишляють супроти нас i ждуть слушної нагоди. Такою нагодою, гадаю,
й буде наш похiд у ромейськi землi.
- Було б лiпше, - не так уже завзято, а все ж боронився старший серед
князiв землi Тиверської, - коли б ми не гадали, а напевне знали, що
помишляють обри. На тебе, княже полян, покладено стояти на оборонi нашої
землi з боку степу, ти мав би й подбати про це.
- Дбаю, княже, хоча похвалитися великою обiзнанiстю й не можу.
Стороняться нас обри, i до себе не пускають, i самi не кажуть: "Хочемо
жити яко сусiди з сусiдами". Вторгаються натомiсть, пробують силу. А це й
змушує гадати: недобре замишляють вони супроти нас.
- I я кажу, - не забарився подати голос князь Волот, - обри - меч, що
повис над нашою шиєю. Тивер бiльше нiж певна: коли зламаємо укладений iз
Вiзантiєю ряд i пiдемо в землi Фракiї, iмператор не поскупиться, пiдкине
обрам мiхи з золотом, i тi ударять нам у спину.
- Звiдки така певнiсть?
- Чи князь не знає: на Тивер вiддавна покладено обов'язок боронити
землю Троянову з боку ромеїв, у неї був час i нагода познайомитися з
норовами сусiдiв.
Бачили, не хочеться Добритовi поступатися своїм, i все ж бесiда з ним
по якомусь часi пiшла на примирення. А примирення на диво швидко одмiнило
й Волота. Як би там не було, таки ж на його стало. А то не якась там
абищиця, то - услада серцю. Улiгся й занiмiв нарештi дражливо-неспокiйний
черв'як, прийшло бажання розправити плечi i скинути з них зроджений
невдоволенням камiнь. А вже як скинув, не мiг не пригоститися за столом,
що його заставив яствами та питвом князь Добрит.
Нагледiв якось: усi пiд хмелем уже, гудуть, нiби бджоли, й пiдсiв до
Острозора.
- Хочу поговорити з князем полян осiбно.
- Я теж маю таке бажання, - приязно усмiхнувся Острозор. - Жду лиш
нагоди.
- Гадаю, саме час. Насамперед маю подякувати князю за те, що був
тверезiший вiд iнших i допомiг утримати Добрита вiд згубної спокуси - iти
в непевний час на ромеїв.
- Що моя помiч? Князевi Тиверi слiд дякувати, що мав у серцi мужнiсть
стати супроти всiх. Люд тиверський може пишатися таким привiдцею.
Волот не перечив, одначе й не радiв похвалi.
- На жаль, цей привiдця не привiв його до сподiваної благодатi. Важкi
лiта переживає Тивер, i хто знає, як переживе їх.
- Мої моряни повiдали менi, яка скрута спiткала люд тиверський. Отож
їхав сюди й гадав собi: чи не час нам, зробивши один, робити й другий
крок?
- Тобто?
- Лодiї змайстрували, пристанище маємо. Пора посилати торговий люд в
iншi землi, хай везе туди наш, звiдтам чужий товар. Князь, сподiваюсь,
розумiє, яка то вигода i людовi, i землi?
- Коли везти товари, то тiльки до ромеїв, - ожвавився Волот.
- Бiльше морем Евксiнським немає куди податися. Вiзантiя - свiтове
торжище, там збирається мало не весь торговий люд, як iз заходу, так i зi
сходу. I це, скажу по щиростi, була одна з причин, що спонукали мене
обстоювати мислi князя Волота, а не Добрита. Настав час не з мечем iти до
ромеїв, а з товаром, не мечем боронитися вiд них, а знов-таки своїми
ринками i своїм товаром..
- Це правда. Це велика правда, княже! Чи я не бачу, чи не знаю: ромеям
не так просто кликати обрiв. Покликати - означає посадити на своїй землi,
лишити в тих землях. А чи їм потрiбно саджати в себе ще й обрiв? Чи мало
мають клопоту вiд тих, що насаджали вже, вiд того, що полiзли на захiд i
не знають, як вибратися тепер звiдти?
- Часи непевнi i не лише для нас. А все ж я так мислю: перезимуємо,
дiждемось тепла, а з теплом - божої благодатi, i пiдемо в ромеї: на
побачення з iмператором, на укладення ряду з ромеями. Гляди, саме те
побачення, якi зацiкавлення в торгах, вiдвернуть появу обрiв бiля обводiв
Троянової землi.
Волот заяснiв видом, здавалось, геть протверезiв, потiшений тим, що
чув.
- Слухай, княже, - усiвся зручнiше. - Це ж неабияка мисль. Ти говорив
про це з Добритом?
- Нi, спершу хотiв дiйти згоди з тобою.
- То ходiм поговоримо. Най не печалиться тим, що земля Фракiї утiкає з
його рук, най гострить розум свiй на iнше дiло.
Ще з ночi задув i колотить лiсом потужний схiдний вiтер, той, що
приносить на своїх крилах пахощi моря i степу, а ще згадку про простiр i
жадання простору. У полi, ясна рiч, бiда вiд такого: слiпить людям i коням
очi, смалить недосмаленi ниви, а тут, у лiсi, окрiм услади вiд гомону, що
йде верховiттям i будить рвiйнi мислi, молодечi бажання, анiчого. Тож
князь i пiддається спокусi. Забув чи не схильний думати зараз, що свiтом
iде засiяне суховiєм лихо, знай приострожує й стримує нажаханого острогами
коня, схоже, що милується його молодечою силою, не вiдає, куди подiти
свою. Кiнь грає пiд ним, i грають вiд того князевi мислi, грає потiшене
веселими мислями серце.
- Що, отроче, - питає найближчого з дружинникiв i свiтить вдоволеним
видом, - так дуже набив сiдницю, що боком примаєшся в сiдлi?
Дружинники регочуться, а той, у кого допитувався Волот, осмiхається
силувано й поспiшає сiсти так, як належить.
- Та нi, княже.
Жарт для втомлених - знахiдка, коли ж жартує князь - i поготiв.
Пiдхопили кинуту для потiхи думку, граються нею, нiби малi дiти забавкою.
- Вiн, княже, не так набив її, як пiдпарив. Ано, напевне знаю, бо
видiв, як налягав у Волинi на дулiбськi боби. Не вiдав бiдний, що боби для
вершника - видима згуба в путi.
I знову смiх, черговi кпини. Бо чом i не посмiятися, коли є з кого,
коли смiх - бодай якась пожива в виснажливiй путi.
Князь Волот дещо втихомирився по тому, як зiгнав оскому на дотепах. Не
поривався в далину i не морочив коня. Однак вдоволення не гнав iз лику i
втiшної задуми також.
Привiдця дружинникiв Власт помiтив те й над'їхав до нього.
- Доки маю час i нагоду, хочу порадитися з князем, - сказав
порiвнявшись, - що маю робити по поверненнi до Черна в дружинi тиверськiй?
Вони їхали дещо вiддалено вiд ватаги, а крiм того, потужний вiтер з
моря коли й мiг пiдхопити та понести мовлене ними слово, то не до ватаги,
десь обiч, у нетрi лiсовi. Тому не береглися з словом, як i з думкою, що
облачалася в слово, говорили вiльготно i про все. Власт, щоправда, належав
до мужiв, котрi не заявили поки що про себе як про мужiв думаючих.
Вiдтодi, як Стодорко посiв у Чернi мiсце Вепра, став i воєводою, i першим
радником у князя, муж Власт з волi обставин, а може, й власних заслуг
опинився на мiсцi Стодорка - став привiдцею дружини. Та повиннiсть
поставила Власта в число наближених до князя мужiв i все ж тiльки мужiв
ратних: коли йшлося про справи виключно общиннi, Власт або зовсiм не бував
на радах, або вiдсиджувався мовчки. А це он як заговорив.
- У похiд не збираємося, Власте. - Волот старався бути дружнiм i
прихильним. - Чув же, переконали князя Добрита: не тi часи, щоб
iсполчатися i йти до ромеїв, зчiпатися з ромеями. Одначе вухо маємо
тримати наставленим, а сулицi гострими. Отож робитимеш те, що й досi
робив: дбатимеш про ратну спроможнiсть дружини, а ще - про її чисельнiсть.
Зима не з легких буде, i бажаючих порятуватися вiд голодної смертi,
далебi, не бракуватиме. Маєш розумно скористатися тим: брати в дружинники
лиш тих, хто йтиме на ратну службу не на час - назовсiм. Чуєш, що кажу?
- Чую, княже, як не чути. Саме про таких i мав намiр говорити з тобою.
Я теж тiєї думки: голодний люд iтиме та й iтиме до нас. Що робитимемо,
коли пiде валом? Анi яств, анi бронi, анi коней на всiх не стане.
- Подумай добре, гляди, й знайдеш.
- Де, княже?
- З кiньми, гадаю, найпростiше. Кажи кожному, хто приходитиме: приведи
з собою коня - пiдеш до кiнної дружини, не приведеш - будеш у пiшiй. Ну а
броню... Це добре, що ти нагадав, содруже, про яства i броню. Доведеться
тобi злютувати кiлька ватаг iз тих, що приходитимуть, i послати одних до
ковачiв тиверських, най кують броню i тiльки броню, iнших - ловити рибу в
Днiстрi, поки можна буде ловити її. Як стане рiка, пошлеш тих ловцiв до
лiсу - на вепрiв, косуль, єленiв. Ото й буде твоїй дружинi добра помiч у
яствах.
Власт не зводив iз свого князя замилуваних очей.
- Спаси бiг за мудру раду, - озвався нарештi. - Не думав i не гадав,
княже, що ти так одразу все розсудиш. Коли так вчинимо, як кажеш,
присяйбiг, зробимо вельми гоже дiло: i люд порятуємо вiд мору, принаймнi
цвiт його - мужiв, i дружину матимемо таку, яка за iнших часiв i не
снилася б.
Його щире вдоволення мудрою речницею князя не могло не потiшити й
самого князя.
- Тепер бачиш для себе дiло на передзим'я та на зиму?
- Ано, тепер бачу.
- I певен, що впораєшся?
- У нитку витягнусь, а зроблю, як кажеш.
- То одразу пiсля повернення до Черна й берись за те. Iншої речницi вiд
мене не буде, та й мене не буде в Чернi. Те саме й Стодорку скажеш.
- А хiба князь...
- Я до Черна не їду. Як тiльки зблизимося з ним, зверну до Соколиної
Вежi. Княгиня Доброгнiва померла, маю бути там i дати всьому лад.
Помовчав i вже потiм додав:
- Коли виникне потреба в моїй радi а чи нагальне дiло пiдвернеться, не
вагайтеся, шлiть до Соколиної Вежi нарочитого.
- Буде зроблено, княже. Так i перекажу Стодорку.
- Ще одне, - надумався Волот. - Пiди, приїхавши, до княгинi Малки i
скажи їй: князь хоче знати, що з сином, як вiн? Одповiдь її одразу ж
пришли менi у Соколину Вежу.
Волот пильнiше й довiрливiше, нiж досi, подивився на мужа й так само
довiрливо сказав йому:
- Мiж iншим, покладаю на тебе, Власте, й цей клопiт: пильнуй за сином.
Вiн у твоїй дружинi, ходить пiд твоєю рукою, зроби так, аби не оступився
десь.
ХIХ
Як дiйшла до Веселого Долу чутка: в жертву Хорсу приносять красну дiву,
Людомила Вепрова стала на своєму i не пустила Зоринку на те видовисько.
"Мала потiха, дитино, - сказала раз, сказала i вдруге. - Не треба тобi
бути там i бачити те, що буде". Зоринцi не хотiлося слухатись матерi -
весь люд iде до капища Хорса, а коли йде люд, певно ж, не даремно. I все ж
змушена була скоритися. Одне, бачила, мамця стiною стає супроти того її
намiру, цього разу не здолає її, а друге, як поїде аж до Черна без челядi,
чийогось супроводу-захисту в путi? Коли ж поселяни, що правилися через
Веселий Дiл, уклали їй до вух iншi вiстi: приноситимуть у жертву богу не
когось там, дiвку Ласкавицю з Колоброда, i мати не годна була стримати.
Зловчилася i вивела за ворота коня, а вже як вивела, тiльки й бачили її.
Пригнулася до луки i нiби буря понеслася узлiссям, а там i лiсом. "Чи то ж
правда? - питала себе i не знаходила одповiдi. - Боги, чи то ж може таке
бути, аби жереб випав на Ласкавку?"
Сама не вiдає: всього лиш не вiрить чутцi чи не хоче, аби те, що чула,
було правдою. Йой, свiтоньку ясний, таки ж не хоче. То буде осмута черна,
а жаль безмежний. Такої веселки ненаглядної, ласкавицi не лише iменем, а й
серцем i не стане? Як же це? Чому має не стати? Боги всесильнi i всеблагi.
Усього позбавили ви Зоринку: можливостi привiльне почувати себе у Веселiм
Долi, бути з Богданком i вiрити, що буде Богданковою, тепер маєте намiр
забрати й Ласкавицю. Чи то ж справедливо? Дiвчина та стала їй чи не єдиною
втiхою у цiм збаламученiм свiтi, коли по щиростi - надiєю й опорою, тим
щитом, що ним прикривалася в Колобродi вiд отрока-нелюба. Бо була з ним i
водночас не з ним, бо чула щебетання Ласкавицi i тiшилась, що є при нiй
Ласкавиця.. Стариня радiла собi: приятелювання з Ласкавицею стане тiєю
кладкою, через яку Зоринка подасть руку братовi її. А Зоринка своє мала на
мислi: Ласкавиця прибереже її для Богданка, вона не тiльки вiдрада для
зголоднiлого по веселiм словi серця, вона - порятунок.
I ось має: боги забирають i Ласкавицю.
Мовби на вугiллi почувала себе, добравшись до капища й опинившись серед
натовпу, що юрмився при капищi. Бо терпець уривався ждати. А дiждалася,
кригу вiдчула в грудях: у супроводi стариць i княжих мужiв йшла таки
Ласкавиця.
Що бачила потiм, лiпше б не бачити. Дiвчина вiдверто не хотiла йти до
намету. А там, у наметi, закричала таким жахливо-несамовитим криком,
вихопилася на люди такою нажахано-благальною i закривавленою, що в Зоринки
волосся стало дибом. I хотiла вчинити щось, i не могла. Страх скував їй
руки, ноги, позбавив дару речi. А поки приходила до тями, Ласкавиця знову
об'явилася перед тиверським людом, тiльки тепер уже не плакала i не
благала про помiч, лежала на ношах мертвотно блiда, тиха й упокорена.
Зоринка не могла вже лишатися i доглядатись, iдо буде далi. Поспiшила
до припнутого бiля дерева коня, а конем - до свого Веселого Долу.
Дома застала лише челядь. Отож не довелося пояснювати, де була, чому
пiшла супроти волi кревних. Побачили, що повернулася, i тим вдовольнилися,
провели до горiшньої ложницi, уклали в ложе. Ба, спiвчували навiть,
бiдкалися тим, що на їхнiй горличцi лиця немає, не iнакше, як налякана
кимось. Зате коли об'явилася на подвiр'ї, а згодом i бiля донi мати
Людомила, мусила слухати та й слухати нарiкання та попрiкання. I
недостойна вона роду свого, i невдячна. Мати он як клопочеться нею, он як
хоче застерегти вiд осмути, бiди-безлiття, а доня те й робить, що суне,
куди не слiд, свою нерозумну голову, сама на себе недолю кличе.
Виказувала й плакала. Через те Зоринка лише вряди-годи кидала слово
обиди на кревних, бiльше вiдмовчувалась. Коли ж почула про маминi
клопотання, не втрималась, звелася в ложi й сказала.
- А чи не здається мамцi, що тi клопотання й змушують бути такою? Невже
ви не видите: я не живу в теремi вiтця свого - вiдбуваю покарання. Менi не
вiльно поїхати, менi не вiльно пiти, не вiльно й серцем обрати, кого хочу.
- Що вдiєш, коли так склалося. Чи мене гадаєш, тiшить те?
- То най мама знають, що вiднинi склалося ще iнак: в жертву Хорсовi
принесено мою подругу з Колоброда - Ласкавицю. Отож вiд цього лiта i до
наступного прошу не турбувати мене i не турбуватися мною. Оголошую траур
по Ласкавицi, i анi з Богданком, анi з тим отроком iз Колоброда злюбу не
вiзьму. Чули, бачити вiд лiта до лiта нiкого не хочу!
XX
Минула одна, минула друга, пiшла уже й третя седмиця, як вiддали вогню
господиню цього осiбного, одначе не такого вже й безлюдного осередку, а
Миловида нiяк не звикне до тишi, що узвичаїлася в покоях княгинi, тим паче
до становища, що ним винагородила її покiйна княгиня. Усi йдуть до неї,
доземно кланяються, як не кланялись, може, й Доброгнiвi, а поклонившись,
питаються, куди подiти тi вiвцi, що їх не варто лишати через скрутнiсть у
яствах на зиму, як бути з сиром та маслом, що зiбрали за лiто, з набiлом,
що надоюють щоденно. Ано, нiби навмисне, йдуть i питаються, йдуть i
питаються, а Миловида ширить, дивуючись прихильностi челядi, очi й паленiє
видом. Одного разу вiдбудеться порадою: "Заждiть, приїде князь, вiн скаже,
як бути", iншого помучиться, вагаючись, та й скаже: "Робiть так, як досi
робили". Знає: то не на краще, рано чи пiзно її слабiсть вiдчують i не
стануть зважати на те, що вона є в господi. "Це не господиня, - скажуть, -
це таке собi нiщо", - а сказавши так, робитимуть, як кому на серце ляже.
Проте зважитись бути господинею в праотнiм оседку князя теж не може.
Чогось їй боязко, звiдкись приходить i обсiдає непевнiсть, що все, мовлене
князем, правда. Воно й не дивно: потiшив казкою та й зник, лишив її, мовби
сироту при дорозi: хочеш, вiр, хочеш, нi. Де буде певнiсть i звiдки
вiзьметься вiра, коли чула лиш слово, не бачить дiла?
Такий смуток ходить слiдом, така тривога обсiдає, що серце кривавиться
вiд жалю до себе. А князя нема та й нема. Казав: "Готуйся до тризни по
матерi. Я вiддам жертву богам та й буду". А не об'явився, бач, у Соколинiй
Вежi, сина Богданка прислав замiсть себе, аби провiв бабцю в останню путь,
зiбрав плакальниць та й сам поплакав перед тим, як вiддати тiло старої
вогню. Вiн i зробив, як велiв князь. Одначе робив.. Чулись-те, робив
чомусь так, нiби її, Миловиди, й не було тут. Коли наказував, наказував
комусь, не їй, коли питався, знов-таки в когось, не в неї. Як пiсля цього
господарюватимеш, будеш певною, що тебе полишено тут за господиню? Коли б
не челядь та не її постiйне нагадування про господарство, давно покинула б
його й пiшла куди очi дивляться. Чомусь вона пiдозрiло прихильна до неї,
аж надто запобiглива. Чи то боїться нової господинi, чи хоче, аби саме
ключниця Миловидка лишалася в Соколинiй Вежi господинею. Ось i сьогоднi.
Здибала бiля прибудови майстриня i не вiдчепилася, поки не домоглася згоди
зайти до неї й поглянути, чи добре робить, чи так має робити: "Не вперше
шию, - казала, - для князя, для княгинi, дiтей їхнiх. Одначе те, що
замовив тепер, нове й незнане. Тож хай молода господиня гляне i скаже: так
чи не так пошила. Вона була в ромеях, багато бачила, а те вбрання чи й не
ромейське".
Їй показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно
було не з тиверських, iз ромейських тканин: верх - свiтло-синiй, пiдклад -
пурпуровий. I одна, i друга тканина такi яскравi, так грiли своїми барвами
очi, що не замилуватися тiєю яскравiстю справдi не можна. Та й шила, з
усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловидi на плечi й
поставила перед свiчадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невiльно
вимовила звичне в речах: "Йой!"
- Корзно сподобається князевi, - сказала перегодом. - Ваша правда,
майстрине, таку вдяганку лише ромейськi iмператори й носять.
- Еге?
- Атож. Живого iмператора не випадало видiти, а на малюнку, в церквах
бачила.
- Спаси бiг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси бiг! Я давно
приглядаюся до молодої господинi княжого оседку й ось що хочу сказати:
коли є на те її добра воля та ще бажання можу пошити їй вельми лiпотне
вбрання к зимi.
- За добрi бажання теж скажу: спаси бiг. Одначе у мене, майстрине,
немає з чого шити.
- Пробi! Зате у князя є з чого. Ось, прошу. Най гожа господиня стане до
свiчада та гляне, як личитиме їй.
Вона не зважила на Миловидинi заперечення, накинула їй на плечi те, чим
хвалилася, й поставила перед свiчадом, а вже як поставила, свiтилась та й
свiтилася, втiшаючись майбутнiм витвором рук своїх.
- Ну, чи не я казала? Та тiльки такiй пригожiй вродливицi й личитиме це
вбрання. Не шуба - замилування буде. Присяйбiг, дiвонько гожа, одне
замилування.
Говорила, а тим часом обмiряла Миловиду, говорила й обмiряла. Аж поки
не вiдчула доволi-таки рiшучий опiр.
- Прошу вас, - дiвчина вiдсторонила майстриню i так рiшуче, що в тiєї
невiльно опустилися руки. - Не треба. Я не заслужила ще в князя анi тунiк,
анi шуби одягальної.
- То заслужиш! - не поступалася майстриня i, здається, була щира з нею.
- Доки пошию, будуть уже й заслуги, а будуть заслуги, князь похвалить нас,
тебе - за вбрання, мене - за стараннiсть челядницьку, ось побачиш.
Усе то правда: прихильнiсть челядi - неабияка втiха серцю, одначе й
бiль також неабиякий. Чому це князь пустив про неї як про молоду господиню
в Соколинiй Вежi славу, а сам не їде? Ано, чому?
Що не день, то тривожнiше думалось про це, а тривога сiяла у серцi не
тiльки боязнь, зроджувала i жаль до себе. Куди їй податися, коли
переконається, що князь хоче всього лиш ославити? На кого й на що
сподiватиметься тодi? На Випал i тiтунин прихисток у Випалi чи на
Божейкову стариню? Пробi, таж там своя бiда i свої клопоти. Хiба не була,
не знає?
Мабуть, задрiмала роздумуючи, не почула, коли i звiдки об'явилися на
подвiр'ї вершники. Тодi аж кинулась i схопилася притьмом, коли вловила
вухом розмову, а в тiй розмовi вирiзнила його, князя Волота, голос.
Кинулася було до дверей, та одразу ж i передумала: чи вона така зараз, щоб
виходити перед його очi? Людоньки! Таж спала й заспалася, певно, збила
завжди гладенько зачесанi коси, прим'яла вдяганку. Чи може виходити перед
очi господаря поторочею iз заспаними очима, вiдьмою iз скуйовдженим
волоссям? Мерщiй дверi на засув i прибиратися! На засув i прибиратись!
Мотнулася, мов на пожежi, вихопила з небагатої на набутки схованки
найлiпший, що мала, одяг та й стала переодягатися. Спiшно, як тiльки
могла, одначе й старанно, як тiльки вмiла. Чула, тремтить уся, знала, може
виказати себе цим перестраханим тремтiнням, та нiчого не могла вдiяти. То
над її силу, бути зараз спокiйною, то, певно, й непiдвладне їй.
На щастя, князь не поспiшав до терема. I переодягтися встигла, i
причесатися, i до стiни стала на часину, аби передати їй дрижаки свої. А
передала чи принаймнi оговталась трохи, знову змушена була полохатись. Бо
настигла й сполохала iнша думка: чи то ж добре робить, що стоїть i жде.
Волот - князь, i яко князь звик до того, що його зустрiчають хлiбом-сiллю,
вiтають iз щасливим поверненням з далекої путi, а вона по клiтях-закутках
ховається, дрижаки роздає стiнам. Господиня ж бо є, яка не є, а господиня!
Вхопила, скiльки могла, аеру й пiшла до виходу. Не затримувалась
бiльше. Тодi вже, як прочинила останнi дверi, тi, що вели з терема,
зупинилася на порозi i вклякла: на неї йшов iз двору Волот, вiн був уже
майже поруч.
- Прошу князя до своєї господи, - приклала руку до серця i вклонилася
чемно.
Князь теж спинився, затримав на нiй замилувано теплий погляд.
- Спаси бiг. Чи все гаразд у господi, чи здорова господиня?
- Хвалити богiв, усе гаразд. Челядь княжа на здоров'я не скаржиться.
- Ну, то й добре. Веди тодi в господу.
I провела, i роздягтись допомогла, i купiль-лiтепло приготувала. Потiм
звелiла челядницям накривати у гридницi стiл. Носили та й носили на нього
страви, ставили та й ставили жбани, корчаги, братницi. Князь-бо не сам
прибув, iз мужами та отроками. А ще покличе ловчих. Сказав, що довго тут
буде, а коли так, не всидить у теремi, чинитиме лови. Де ж про тi майбутнi
лови й поговорити, як не за спiльною трапезою.
Миловида теж не присiдала. I порядкувала коло столу, як накривали його,
i наливала питво в братницi та припрошувала, коли мужi сiли за стiл, i
стежила, аби трапеза була не якась там - княжа.
Бачила, князь Волот пасе за нею оком. I не хоче виказувати себе
завчасно, i все-таки пасе.
Це бентежило, а бентега червонила, мабуть, вид, бо прикипiв за якимсь
разом до того виду очима i не вiдвiв уже їх.
- А Миловидка чом не п'є, не гуляє з нами?
- У мене, княже, є повиннiсть.
Пiдвiвся i вiдшукав для неї мiсце в застiллi.
- До дiдька всяку там повиннiсть! Гуляє князь, гуляють його гостi, має
гуляти й господиня княжого застiлля.
- Одначе ж...
- Яке ще там одначе? Чи знає Миловидка, чому я не був на тризнi по
своїй матерi, княгинi Доброгнiвi? Через повиннiсть. Чи вiдає, чому не
досипаю ночей, не знаю услади-втiхи вiд дозвiлля, все в ратних клопотах та
походах, у думках про закон i благодать? Знову через повиннiсть перед
землею, перед людом Тиверської землi. То чи не доста їх, тих повинностей?
Чи не час подумати й про себе, тим паче, що я i мужi мої не просто собi
трапезуємо по вдалому звершенню покладених на нас повинностей, ми
справляємо тризну по матерi моїй, княгинi Доброгнiвi.
- На тризнi по княгинi я пила, а проте i з князем вип'ю.
- От i добре. Пiдношу братницю, - звернувся до мужiв, - за нову
господиню Соколиної Вежi, iменовану Миловидою. Слава краснiй iз красних
дiвi землi Тиверської! Слава младомладiй княгинi синьоокої Тиверi!
- Слава! Слава! - рвiйно пiдвелися мужi й простягли до неї виповненi
питвом братницi. Видно було: вони подiляють вибiр свого князя й не знати
якi радi, що вiн саме її назвав княгинею синьоокої Тиверi.
Тиша i спокiй у Волотовiм оседку при лiсi настали десь аж пiд ранок.
Однi пiшли, перебравши хмiльного, до своїх вiддалених халуп, iнших челядь
спровадила мало не силомiць до клiтей, потiм сама поралась та й поралась,
прибираючи зi столу. Миловида не бралася, як донедавна, до чорної роботи,
бiльше велiла, що i куди нести, та наводила пiсля того, як винесли
недоїдене та недопите, лад у гридницi. Чи хмiль додав їй снаги, чи радiсть
бадьорила, - робота горiла в руках. Мабуть-таки, радiсть будила в серцi
силу: он як приємно їй вiд того, що була в полi зору усього застiлля, що
її мали не за челядницю, таки за господиню. Те й робили, що тяглися до неї
з братницями, хвалили й лестили, казали, знають, яке безлiття мала, i тому
он якi радi, що те безлiття позаду, що вона знову в своїй землi, серед
свого люду. Йой, таж такого зроду-вiку не чула про себе, такої приязнi вiд
людей, далебi, й не знала. Чом же не бути в руках силi, не грати веселої
серцю, коли на серцi свято? Могла б, весь свiт обняла б, усiх винагородила
б тим теплом, тою радiстю. Присяйбiг.
Наново застеляла звiльнений вiд яств стiл i думала, розставляла пiд
стiнами лавицi - i знову думала, не завважуючи, що вже пiзня нiч, пора б
вiдчути супутницю безсоння - втому. Бо думка думку пiдганяла, бо серце
живило та й живило веселою хвилею розум. А хто ж спатиме, коли не спить
розум? Чи до втоми, як грає в тобi весела хвиля? Ось розставить усе до
ладу та пiдмете гридницю, тодi вже пiде й ляже, i засне, коли зможе
заснути.
Обернулася, зачувши скрип дверей, i застигла: на порозi стояв вiн,
князь Волот.
- Я по тебе, Миловидко. Пiзня година вже, лиши це прибираннячко на
потiм.
Не вiдала, що має сказати йому, одначе й на клич не йшла. Стояла
невизначено упокорена i ждала. Та не ждалося Волотовi. Облишив не зовсiм
причиненi дверi й пiшов на неї твердим, дарма, що був пiд хмелем, кроком.
Йшов i бачив: що ближче зближається з Миловидкою, то розчуленiшою стає
його Миловидка. I розчуленiшою, i прихильнiшою. А ще видом паленiла не
знати як, очима, устами силилася сказати щось i не могла.
- Чи, може, одмiнила намiр свiй, той, з яким iшла до покiйної княгинi?
Може, розгнiвалася на мене за те, що так довго барився?
- Я не з гнiвних, ласкавий мiй князю, - казала й не ховала, як ховала
досi, очi. - То, може, й добре, що забарився. Був час подумати й
надуматись.
- Правда?
Певно, i без роз'яснень бачив, яка то правда. Не допитувався уже i не
вагався, пiдхопив своє омрiяне жаданнячко на руки й понiс до дверей.
Розчинив їх дужим поштовхом ноги й пiшов далi, траплялись iншi - знову
розчиняв i знов йшов, чуючи радiсть, якої не чув ще, тiшачи себе щастям,
якого не знав.
"Моя, моя!" - кричало все єство його й кричало, мабуть, голосно, бо
дiвчина не забарилася почути той крик i застерегла себе словом-захистом.
- Ти ж не обманиш мене, князю?
- Нiколи!
- I довго-довго будеш зi мною?
- До кiнця днiв своїх. Коли й вiд'їду на клич землi чи люду
тиверського, то ненадовго. Чуєш, жадання моє, усе робитиму, аби не лишати
тебе надовго!
- Я покладаюсь на твою честь i звiряюсь твоїй честi.
Люди завжди стелять собi м'якшу, анiж буде потiм, путь. Мабуть, слала
її й Миловидка, коли так солодко спала пiд надiйною рукою лада свого.
Давно вiдспiвали розбудженi росами птахи - пiд вiкнами терема й далеко
поза теремом, вийшло з-за овиду й пiднялося над заднiстров'ям сонце, нiчна
прохолода уступила мiсце доволi-таки вiдчутному теплу, а в княжiй ложницi
усе ще бачили сни й тiшилися супокоєм, що його дає солодкий вранiшнiй сон.
Коли ж прокинулися, одразу i недвозначно визначили: прокинулись не тому,
що хотiли.
- Хтось грюкає в ворота, - сполошилася Миловидка й наставила в той бiк,
звiдки чулась гуркотнява, насторожене вухо.
- Дарма, там є челядь, - сонно заспокоїв її князь.
- I все ж он як грюкають. Я пiду, мабуть, до своєї клiтi.
Казала: пiду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало.
Очi, вид її благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не
одразу прогнав вiд себе сон i скорився волi жони своєї. Десь згодом уже,
як стук повторився i повторився голоснiше, нiж досi, потягся солодко й
сказав:
- Лежи, я сам пiду i вгомоню нетерпеливих.
Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю,
челядницьку, повиннiсть? А вийшов на ганок, спинився подивований: ворота
одчиняли вже, i першою в просвiтi мiж двох стовпiв об'явилася Малка.
Знав, що привело її сюди, чи тiльки догадувався: знову спохмурнiв, в
усякому разi, прибрав суворiшого, нiж належало б при зустрiчi з жоною,
виду..
- Що сталося? Чому так прискакала нагло?
- Може, поведеш спершу до покоїв, потiм питатимеш?
Мовчки обернувся й пiшов. Певен був: Миловидки уже не застане в
ложницi, i все ж менш за все думав про те, горiв бажанням вибатькувати
Малку i вибатькувати по можливостi дошкульнiше.
- Ну, - спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. - Кажи, що
сталося?
- Боюсь за всiх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став
обминати терем свiй i родину свою у стольнiм Чернi? Чому завернув,
вертаючись iз путi, сюди?
- А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собi
жона?
- Чи з таким князем не забудеш?
Бачать боги: не хотiв бути аж надто крутим iз матiр'ю своїх дiтей, та
що вдiє, коли вона напрошується.
- З яким це - таким? Невже тобi не втямки: те, що думає i робить князь,
стосується тiльки князя. Сказано ж бо: будь у Чернi, доглядай вогнище i
дiтей, що маєш у тому вогнищi. Тобi того не доста?
- Мабуть, не доста, коли не спалося всю нiч, знялася нi свiт нi зоря й
приїхала.
- Ну, то вдовольнися тим i вертай до Черна.
Аж позеленiла зi злостi.
- А ти... потiшатимешся з iншою? Хто вона? Як смiла?!
- Ще раз кажу: не вона - я посмiв. На те була i є моя княжа воля. Не
надривай себе i не клени, усе вже сталося: вiд сьогоднi моя обраниця -
жона менi. Коли ж хочеш знати, хто вона, то знай: Миловида, та сама
дiвчина, що вiтала нашого Богданка на пострижинах.
Змовкла на мить, ширить збентеженi очi. Дивувалась чи пригадувала - хто
знає. Мабуть, пригадувала, а пригадавши, зломилася враз i прикрила обличчя
руками.
- Най я стала тобi осоружною, - плакала, - а дiти? Богданко мiсця собi
не нагрiє, страждає й сохне вiд присухи. Його увiв би в злюб, не себе.
- Встигне. У нього все ще попереду. Най забуде про Зоринку, знайде собi
iншу - ото й буде баяння вiд присухи. Чи я кажу, що забуду про тебе, про
дiтей? Ти там, у Чернi, будеш жоною й господинею, Миловида - тут. Сини
менi потрiбнi, зрозумiла? Тому й беру iншу, тому й кажу: не ставай на
путi, що часи он якi непевнi, а Богданко один у нас. Чи можу покладатися
лише на одного, бути певним, що оборонить i землю, i люд тиверський?
Ще нижче хилилася i ще ревнiше плакала, дарма, що не казав уголос: "Ти
пустопорожня, Малко. Що даси менi i що можу мати вiд тебе?" I так, без
казань, розумiла: тому й бере iншу, що пустопорожня.
- Нiчого лихого не сталося, - потiшив словом та й тим, як виголошував
його. - Кажу ж, була й лишишся жоною. Вдовольнися тим i йди.
- Мале вдоволення, Волоте.
- Що вдiєш? Ти ж була свого часу в солодощах Вираю, дай i Миловидцi
побути там.
- Не злюб - безлiття береш iз нею. Чи не бачиш, чим повниться земля, чи
до того зараз?
- Дарма. Ми все зробили для люду, най i люд дасть нам можливiсть бодай
кiлька днiв побути щасливими. Чула, коли не вiчнiсть, то бодай кiлька
днiв!
Пiдвелася i витерла сльози.
- Я можу глянути на неї? Бодай побачити, яка.
- Не треба. Най потiм, коли звикнеться до свого мiсця в нашiм оседку.
Вона надто младомлада ще, щоб знести одразу все: i втiху-щастя, i Перуновi
громи..
XXI
Князь Добрит, певно, не тiльки зараз оце бачився зi слов'янами, що
живуть у Карпатах i по другий бiк Карпат, вiн давно знається з ними, i
коли казав: наша вiдмова вiд ратного вторгнення у ромейськi землi не
зупинить склавинiв - знав, що казав. Як тiльки розтанули по зимових
морозах снiги й спливли до рiк, а там i до моря талi води, знялися тi
слов'яни з насиджених, може, й затишних, та не вельми багатих на поживу
гнiзд своїх по горах та передгiр'ях i подалися купно, забравши з собою
дiтей, жон, сякi-такi набутки, в землi iллiрiйцiв. Рушили всiм родом своїм
бiлi хорвати, рушили словени, сорби. До них пристали сусiди, до сусiдiв -
ще сусiди, змовилися мiж собою й виставили наперед кiннi полки, по одну i
другу руч - пiшi, а вже як угледiли, яка в них сила, пiшли й сказали
iллiрiйцям: "Не супроти вас iдемо походом ратним, супроти ромеїв, що
посiли землi нашi. Як сидiли на своїх, так i сидiть, нам i ромейських
стане"..
Першими забили тривогу ректори та президи сусiднiх iз слов'янами
провiнцiй - Верхньої Мiзiї, Прибережної Дакiї - й наважилися виступити
супроти свавiльних склавинiв з наявним пiд руками провiнцiйним вiйськом.
Одначе не довго тiшили себе сподiванкою зупинити навалу. Склавини зiм'яли
провiнцiйне вiйсько ромеїв так швидко i так надiйно, що вiйсько те
показало ворогам iмперiї спину й понесло страх перед слов'янами в сусiднi
провiнцiї - Внутрiшню Дакiю, Дарданiю, Превалiтанiю, а згодом i в дiоцез
Македонiя. Казали, суне тьма, така не пiдвладна розуму сила, що вiд неї
дуднить i стогне зморена земля, її неспроможне зупинити якесь там
провiнцiйне вiйсько. Для того потрiбна сила самого iмператора, потрiбнi
такi непереможнi полководцi, як Велiсарiй i його палатiйськi легiони.
Префектовi не вiрилося, щоб вторгнення слов'ян було настiльки
серйозним.
- Iдуть не всi слов'яни, лише склавини, i ви неспроможнi зупинити? -
питався в тих, що жахали його навалою. - Не оступатися! Кинути супроти
варварiв усе i всiх!
А прискакали вдруге, затим i втретє, волаючи про помiч, сам наполохався
й велiв збиратися всiм решткам провiнцiйного вiйська до Фессалонiки: тут,
пiд захистом надiйних стiн, вистоять, поки надiйде помiч.
Тепер уже не приховував вiд iмператора, яка бiда постигла Iллiрик.
Скористався попутним вiтром i послав драмон iз нарочитими мужами до
Константинополя. "Вторгнення це, - писав Юстинiановi, - не звичайна собi
татьба. Варвари йдуть iз сiм'ями. Схоже, що на поселення. Коли не
виставимо супроти них палатiйське вiйсько i не подбаємо по-справжньому про
захист Iллiрика, можемо втратити його i назавжди".
Мабуть, не певен був, що iмператор вволить його волю, тим паче одразу,
довго ходив, мiркував на самотi, потiм радився з радниками i знову
мiркував, аж поки не натрапив на рятiвну думку: не скупитися наявним у
префектурi золотом, послати тямущих людей i сказати варварам: "Коли
повернетеся у свою варварську землю й заприсягнете: анi ви не
переступатимете бiльше, анi дiти вашi не переступатимуть води Дунаю, дамо
достойний миру мiж нашими землями викуп - сто тисяч золотих солiд".
Ждав вiдповiдi вiд привiдцiв варварської навали, нiби манни небесної, а
дiждався - i зовсiм упав духом. Склавини сказали: "Ми не за золотом
прийшли. Нам тiсно i голодно там, за Дунаєм, хочемо сiсти родами своїми на
полуденних землях i сидiти тут вiчно".
Що мав дiяти? Протистояти своїми силами варварам - марна сподiванка, а
вiд iмператора нi слова. Воно й не дивно. Чи йому, намiсниковi Iллiрика,
без iмператорських едиктiв-роз'яснень не вiдомо, в яку халепу вскочив
Юстинiан, намiрившись розширити обводи Схiдної Римської iмперiї за рахунок
Захiдної? Замахнувся ж не на що-небудь, на цiлого пiвсвiту. Мало йому
метрополiї, що обiймає всю передню Азiю - дiоцез Понт, дiоцез Азiя, дiоцез
Схiд, мало Фракiї, Дакiї, Македонiї, Єгипту зрештою. Захотiлося пустити
своє корiння по всiй пiвнiчнiй Африцi, в Сiцiлiї, на Апеннiському
пiвостровi. Та хотiти - одне, а зробити своє хотiння дiлом - зовсiм iнше.
Велiсарiй висадився з добiрними легiонами в пiвнiчнiй Африцi i розбив
вандалiв, заволодiв Карфагеном, Сардiнiєю, згодом - Цезарiєю, фортецею
Сектем поблизу Гераклових стовпiв, Балеурськими островами, та йому не
пощастило зробити завойованi провiнцiї покiрними. Першими пiдняли меч
супроти iмперiї Маврусiї - туземнi племена, первиннообщинний устрiй яких
дозволив їм зiбрати масове ополчення й вирiзати в Нумiдiї та Бiзаценi
порiдiлi вiзантiйськi когорти до ноги. Вслiд за маврусiями збунтувалося й
власне вiйсько: солдати, нижчi чини окупацiйної армiї, вважаючи себе
переможцями, не без пiдстав претендували на земельнi дiлянки у
вiдвойованiй країнi, тим паче, що багато хто з них встиг побратися iз
вдовами, сестрами та доньками вандалiв, що загинули в сiчах з вiзантiйцями
i мали на тi землi ще й право законних спадкоємцiв. Iмператор же одписав
вiдвойованi землi собi чи фiску, православнiй церквi, нащадкам римських
посесорiв та мiсцевiй романiзованiй африканськiй знатi. З цього й почалася
ворохобня, така масова i така значима, що висунула своїх вождiв i забрала
в iмперiї немало лiт та сил на її придушення.
Щось подiбне намiчається й на Апеннiнах. В усякiм разi, видиме
пiдкорення остготiв обернулося новим пiднесенням опору i хто знає, чи не
занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненiсть, все тому,
що вважаємо: тiльки ми мудрi й спритнi, бiльше нiхто.
Воно нiби й не було пiдстав нарiкати на намiри Юстинiана, тим паче
напочатку. Хто обiйде криницю з холодною життєдайною водою, коли домагає
спрага? Чи є такi серед людей, що не пiднiмуть, виявивши на своїй путi
дармову солiду? Такою життєдайною криницею видалися всiм праотнi землi
Римської iмперiї, коли помер грiзний король її завойовникiв - остготiв -
Теодорiх. Владу його успадкував, як водиться в остготiв, найближчий родич
короля по чоловiчiй лiнiї, малолiтнiй онук Теодорiха - Атоларiх. Фактично
ж правила державою остготiв мати малолiтнього короля i донька Теодорiха
Амаласунта, жiнка молодих лiт i незвичайної вроди, а ще такої важливої для
монарха якостi, як критичний розум. Лишаючись вiрною пам'ятi батька й
керуючись здоровим глуздом, вона не пiшла на поводку у тiєї остготської
знатi, котра носилася з титулом завойовникiв чужої землi, нiби дитя з
писанкою, визнала за доцiльне бути лояльною iз завойованим народом, а
надто iз староримською знаттю. Аби орiєнтацiя її не була двозначно
страктована як ворогами, так i друзями, оточила себе радниками з римської
аристократiї, заборонила готам посягати, тим паче силою пiдкорювати собi
землi знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву.
Це пiднесло її авторитет серед римлян, зате ускладнило i неабияк
стосунки з остготською знаттю. Опозицiя скористалася неприхованою
орiєнтацiєю регентшi на тих, хто був порохом пiд ногами
остготiв-завойовникiв, i схилила на свiй бiк значно бiльшу частину
остготської знатi, анiж мала досi. На лихо, ускладнилися стосунки
остготського королiвства з сусiдами: на пiвднi - з вандалами, на
пiвнiчному заходi - iз франками. Зашморг довкола шиї затягувався i так
надiйно, що регентшi нiчого не лишалося, яко шукати пiдтримки в сильнiшого
з усiх сильних сусiдiв - у Вiзантiйської iмперiї.
Юстинiан спершу був тiльки подивований такими перемiнами в намiрах
остготської регентшi: як би там не було, остготи - громили Захiдної
Римської iмперiї, арiати; чи їм шукати пiдтримки в православних? Та,
розмисливши, а може, й порадившись, прозрiв раптом i вхопився за прохання
Амаласунти про помiч, яко за рятiвний корок у штормовому морi: пробi, та
це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею i не вiдновити iмперiю в її
iсторичних обширах, тiльки пiд скiпетром не Риму вже - Константинополя!
На клич Амаласунти вiдгукнулися таємним сольством, котре мало сказати
регентшi: когорти iмперiї до її послуг. Чи Амаласунту так потiшила
прихильнiсть всесильного iмператора, чи становище її справдi було не
вельми надiйним, розчулилася, яко всяка жiнка, й виявила бажання перебути,
поки вiзантiйськi когорти поставлять на мiсце чи приберуть iз її путi
ворогiв, пiд надiйною рукою Юстинiана.
Їй чемно вклонилися на те i знов-таки запевнили: це навiть бажано.
Лишається порадитися з iмператором, як зробити, аби гостина регентшi на
теренi Вiзантiйської iмперiї лишилася непомiченою її
спiввiтчизниками-остготами.
Далекосяжнi намiри Вiзантiї, здавалось, наближалися до свого логiчного
завершення i неабияк тiшили iмператора, тих, що здiйснювали його полiтику
в iмперiї. Та ба, з волi Всевишнього i обставин анi побачення iмператора з
регентшею остготської держави, анi блискавичного вiдновлення iмперiї в її
iсторичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до
уваги, що зустрiч Юстинiана вiдбудеться з дивовижної вроди жiнкою, та,
потiшаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а вiдтак вплив у
iмперiї iншої жiнки - Феодори. А вона не дрiмала. Що їй до iсторичних
обширiв iмперiї, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути їй
iмператрицею. Угледiвши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу
за неї, Юстинiан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до
думки котрогось iз численних радникiв - вiдновити Священну iмперiю
простiшим iз найпростiших способом - злюбними узами з регентшею остготiв.
Амаласунта вiдчула, певно, перемiни в намiрах Вiзантiї - не передумав
би iмператор, давно була б уже в Константинополi - й пiшла на компромiс iз
остготською опозицiєю: взяла злюб iз ставлеником опозицiонерiв, своїм
двоюрiдним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його утаємниченою вiд
знатi присягою: вiднинi вiн вважатиметься її спiвправителем у державi,
насправдi ж влада належатиме їй i тiльки їй.
Помисли василевса, як i помисли Всевишнього, не всiм дано знати, та як
на нього, намiсника в Iллiрику, на тiй безкровнiй спробi скорити остготiв
i слiд було спинитися. Пощо розпочинати вiйну, та ще з таким королiвством,
як остготське, коли її не закiнчено ще в Африцi, коли знали: немає
певностi, що не скористаються затяжною вiйною iмперiї в Середземномор'ї
слов'яни i не переступлять через Дунай?
Та де там. Раз народжене бажання-поновити iмперiю в її iсторичних
обширах не могла вже згаснути. Августiйший довiдався по якiмсь часi, як
пiдло й пiдступно повiвся Теодат iз своєю царственною жоною - спершу
зiслав її на один iз островiв Бульсинiйського озера, а згодом задушив у
лазнi - й перейнявся страшенним гнiвом (хто знає, може, гнiвався сам на
себе), а в гнiвi сказав усiм, хто був тодi в Августiонi: таке не прощають;
за пiдле вбивство царственної особи iмперiя має помститися остготам.
Вiйна з ними триває вже кiлька лiт, а кiнця її не видно й не чути. На
мiсце страченого солдатами Теодата став iнший привiдця остготiв - Вiтiгiс,
замiсть поверженого Велiсарiєм Вiтiгiса титул остготського короля прийняв
сам Велiсарiй, а остготи все ж не складають зброї. На чолi опору став
вiдважний воїн i неабиякий полководець Тотiла. Розумiючи, що таке Вiзантiя
i якої сили треба, аби подолати її когорти, вiн пiшов на поступки низам як
римського, так i остготського населення, не цурається рабiв, колонiв,
котрi приходять до нього яко воїни, i тим самим об'єднав на боротьбу з
вiзантiйцями всi верстви тамошнього населення. Завдано уже перших i доволi
вiдчутних ударiв по вiйську iмператора. Що буде i як буде, один Всевишнiй
знає.. Полководець Мунд вiдступає з Далмацiї, керованi донедавна
Велiсарiєм когорти - вiд рiчки По. А коли так, надiя на помiч
палатiйського вiйська мiзерна, її взагалi може не бути.
На кого ж тодi покладатися йому, намiсниковi? На власний розум i на
власну силу? А коли на власну силу, то як розпорядитися нею? Зiбрати й
кинути супроти варварiв чи таки замкнутися в Фессалонiцi й ждати слушного
часу? Було б знаття, що до сутички пiд Фессалонiкою не дiйде, варварам
вистачить для поселення й тiєї землi, що посядуть у Дакiї, Мiзiї,
Дарданiї, Превалiтанiї, так i вчинив би. Видить бог, так i вчинив би!
XXII
А князю Вологу не до ратних клопотiв нинi. Може, вперше на вiку отак.
Ано, заприсягтися ладен: вперше. Дивиться на молоду жону свою i тiшиться,
дивиться i тiшиться. Бо є ким тiшитись. Такого дива дивного нi в кого
немає й не буде. Присяйбiг! Сам ромейський iмператор хай заткнеться зi
своєю Феодорою, дарма, що вона в усьому свiтi знана яко найлiпша та
наймудрiша. Ромейська iмператриця - хитромудра змiя, його княгиня -
голубка сизокрила. Вона примiтно поповнiла за останнi мiсяцi, однак не
втратила анi лiпоти своєї, анi доладностi. Коли по щиростi, ще лiпшою
стала, якоюсь на диво доброю i лагiдною, а ще чистою та нiжною. Йому, мужу
своєму, давно сказала, а це й вiд стороннiх не приховує вже: жде
маленького княжича, ту опору роду-племенi, всiєї землi Тиверської, на яку
уповає, якої так сподiвається князь. Мабуть, втiшне щось думає, коли так
свiтить видом, оченятами. Гляне ними, виповненими голубим сяєвом,
примiтить, що князь не спускає з неї замилуваиих очей, й осмiхнеться. А
осмiхнувшись, знову схилиться над шитвом, тiшить у собi веселу думку. Що
сказала б вона i яким вогнем засвiтилася б, коли б узяв та й нагадав ту
далеку грозову нiч, коли поверталися з нею вiд ромеїв i опинилися з волi
богiв а чи всього лиш через його безтямне заслiплення її вродою в одному
наметi. Йой, згорiла б, певно, соромлячись i того заслiплення, i свого
вчинку. Бо чиста, мов голубка, бо вразлива, як та квiтка, що згортається
вiд доторку сонячного променя. А на його тiлi i зараз є одмiтина, котра
може воскресити в її пам'ятi i гуркiт грому, i спалах блискавок, i те, як
цебенiла пiсля її удару з княжого тiла кров.
Казав Властовi: двi-три седмицi не буду в Чернi, а не був до самої
зими. Тодi вже, як випав перший снiг, зважився полишити своє солодашко й
навiдався до стольного города на кiлька днiв. Навiдався та й знову
повернувся. Бо не встиг упевнитися, що має таке щастя, бо не хотiв знати
нiякого, окрiм того, що давала Миловидка. Тлумачив Малцi та мужам свою
вiдсутнiсть у стольнiм Чернi тим, що дiє лови, що на те дана зима, аби
дiяти їх та тiшитись дiючи, а сам ловив укупi з Миловидкою щасливi митi й
не хотiв нiкого й нiчого бiльше знати. Казали йому: "Є потреби люду".
Одповiдав: "Я зробив для нього все, що мiг зробити". Казали: "Є потреби
землi". Гнiвався i гримав гнiваючись: "Потiм, коли настане передлiття,
лiто. Чи я один у тiй землi, чи мене немає кому заступити? Сказано: будьте
за мене, то й будьте".
Дiяв вiн, щоправда, й лови. А то ж як! Зима велика, на те, може, й
дається така велика, аби кожен мiг надолужити згаяне за тепла, тодi як
тяжiли повинностi, коли жив лише для повинностей. Тож кликав мужiв до
Соколиної Вежi на гостини й сам не цурався гостин. А де гостини, там i
лови, веселе застiлля i веселi бесiди. В одному не мiг вiдмовити собi:
дома чи в гостях був - всюди був iз Миловидкою, пишався i не приховував
вiд содругiв того, що пишається своєю Миловидкою. Бо в кого ще є така, як
у нього? Бо хто ще може похвалитися такою, як вона?
Пiдiйшов i сiв коло неї, жде, коли винагородить своїм м'яким та
привiтним позирком. Жде й осмiхається думкам своїм.
- Хочу поїхати в поле, - хвалиться, - поглянути на ниви.
- А це надовго?
- Коли з тобою, можна й надовго.
- О нi, - знiяковiла й осмiхнулася привiтно. - Менi вже не вiльно
роз'їжджати. Можу нашкодити нашому княжатi.
Помовчав, тiшачись, i, вже помовчавши, сказав:
- Днями подамся до Черна, привезу до тебе бабку-повитуху.
- Бабку, може, й рано ще везти.
- Не буде пiзно. Бачиш, справжнє передлiття настало, мене будь-якого
дня може покликати повиннiсть. Як можу полишити тебе саму?
- Спаси бiг, - ще яснiше засвiтилася на виду. - Ти завше думаєш наперед
i думаєш на лiпше.
- Щаслива зi мною?
- Ано. Чи буде i далi так, не знаю, а зараз така щаслива, Волоте, така
щаслива, що йой.
- То й будь нею, - пiдiйшов i приголубив. - А я таки поїду.
Поле пiд Соколиною Вежею не таке вже й мале. По один бiк долини йде пiд
гору i по другий, улоговиною тягнеться i узвишшям теж. Є що об'їздити
князевi, є на чому й око потiшити. Озимина вруниться буйно i ярина не
набагато вiдстає. Заєць, може, й не сховається ще в нiй, а пташка
сховається i надiйно. Бо грiє нежарке - привiтне сонце, бо випадає час вiд
часу й живить посiви плодоносне сiм'я дощу. Схоже, що боги вдоволенi
принесеними їм жертвами, умилостивились i шлють благодать свою на всi
простори окольної землi. А то - утiха всiм, вiд князя до смерда i не
тiльки в Тиверi. Зрiтимуть злаки, зрiтиме й сподiванка, що надходить
кiнець безлiттю, буде де худобу випасти, буде чим себе уситити. Ано, тепер
уже буде. Не туманiтиме вiд дум безплiдних стариня, не дивитимуться на неї
смиренно великими, постiйно жадаючими чогось очима дiти. I померлих вiд
голоду не тягтимуть уже до багаття, мов тi колоди, й не палитимуть
сумовито-спокiйно, як палять непотрiб. Бо є вже зелень на луках, отож є й
набiл, а є набiл, є й пожива для всякого, хто приберiг бодай якусь худобу.
Князь, як i обiцяв, не ходив цього передзим'я на полюддя, коли й знав,
як живе його люд, то знав вiд iнших. Так потiшений був Миловидкою i не
хотiв потьмарювати своєї втiхи чи розумiв: все одно нiчим уже не допоможе
йому?
"А чим, справдi, мiг iще допомогти? Сказав же бо: iдiть i берiть усе,
що можете взяти серед зими в землi моїй та мужiв моїх. Ось тiльки... Чи
дали їм узяти, не поцiкавився. Хiба тепер оце поїхати й глянути, якими
вийшли з зими i чи вийшли всi? А чом би й нi? Кiнь вигуляний, он як
поривається на простiр. А Миловидка не встигне заскучати. Вона бiльше з
маленьким зараз, анiж зi мною".
Обернувся, сказав отрокам, що супроводжували в путi, аби не вiдставали,
й звернув на стезю, що вела у дiл. Гнав та й гнав коня лiсом, потiм -
луками, знову лiсом i знову луками, аж поки не натрапив на засiяне поле, а
в полi - на поселян. Сидiли при путiвцi, рвали траву, чистили її i
споживали. Переважно малеча, та були й лiтнi, щоправда, тiльки жони.
- Добридень, люди, - спинився над'їхавши.
- Добридень, - пiдвелися й низько вклонилися жiнки.
- Ця путь виведе нас до весi або до удiльного оседку?
- Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь.
- А поле це чиє?
- Наше, поселянське.
- З мужiв поблизу є хтось?
- У лiсi мужi, коло бортей.
- То покличте, скажiть, князь волiє бачити.
Їх було немало. Усi худi, виснаженi, проте були й такi, що лишень спали
з тiла.
- Хто будеш? - вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим.
- Ролейний староста, достойний.
- Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А лiси? Кому належать лiси
окольнi?
- Цей - общинi, а всi iншi - мужовi твоєму, Вепровi.
"Ага, Вепровi, значить".
- I що ж Вепр, порахувався з волею вiча, пустив, коли була зимова
скрута, жадаючий поживи люд до перевiсищ, ставiв та озер?
Староста переступив з ноги на ногу й зиркнув на поселян своїх, потiм -
на князя.
- Не пустив, виходить.
- Я не казав такого князевi. Одначе всякий, що йшов брати у
волостелиновiм лiсi чи озерi поживу, брав лише хитрiстю та спритнiстю.
- Ясно. I багато люду померло вiд голоду?
- Небагато, княже. Весь змусила всiх, хто мав неплiдну чи нетiльну
худобу, передати її общинi на одкуп, а вже община дiлилася з голодуючими
тим, най i нечисленним, все ж набутком.
Он як!
Помовчав, аж надто пильно доглядаючись до старости, мужiв, що стояли
обiч нього, i вже потiм запитав:
- А що ж нинi? Поля усi засiянi чи є такi, що лишились i незасiяними?
- Є, княже. Чим могли засiяти тi, у кого, окрiм купи дiтей, нiчого не
лишилося?
- А община? А iмущi мужi? Чи то й позичити вже не могли?
- Усiм не могли, достойний. Уповаємо на те, що вродять засiянi ниви, а
вродять, якось позбудемося бiди.
"Не годилося б лишати зараз Миловидку саму, - думав, пустившись у
зворотну путь, - та не час i вiдсиджуватися коло неї. Мушу повертатися вже
до своїх княжих повинностей, а вiдтак i до Черна".
Коли в'їхали на подвiр'я Соколиної Вежi, i зовсiм змушений був стати на
цiй думцi: на нього чекали мужi вiд Стодорка.
- Щось сталося?
- Коли не сталось, то може статися, княже. Прибув iз Маркiанополя
посланець, велiв переказати тобi, аби був готовий до всього: ромеї послали
до обрiв своїх нарочитих мужiв.
- Таки кличуть обринiв?
- Ано. Проситимуть їх, аби прийшли i видворили з Iллiрика склавинiв.
- I то - усе ?
- Дуже можливо, казав, що обри стануть потiм у Подунав'ї яко щит мiж
лов'янами i ромеями.
- Хм. Ну що ж, полуднуйте та й поїдемо разом до стольного города
нашого.
XXIII
Мужi Власт та Стодорко не стали користуватися вiдсутнiстю князя й
уподiбнюватись своєму князевi. Розгледiвся, повернувшись до Черна, й
помiтив: не в ловах лiсових бачили зимову усладу, старалися бути
достойними княжих сподiванок i таки достойно замiнили його на отньому
столi.. А то - приємна винагорода. Он скiльки люду набрали в дружину,
користуючись голодом, дбають i про броню для нього, про яства.
- Хвалю, братiє, - розчулився князь. - Хвалю i радуюсь. Коли б ви
знали, як це вчасно. Коли б знали! На люд тиверський надiї нинi мало.
Надто змалiв вiн пiсля голодної зими на силi. А нам спiшно слiд будувати
нову лiнiю твердей.
- На крутопадях Днiстрових?
- Найпаче там, де пiдходять до рiки путi торованi i де ймовiрна
переправа обрiв, коли правитимуться до Дунаю.
- Князь має намiр ставати їм на путi?
- Там видно буде. Може, дозволимо пройти через нашу землю та й
забудемо, що йшли. А може, й нi. Усе залежатиме вiд того, якими будуть
намiри обрiв. Аби не шкодувати потiм i не видаватися аж надто
поступливими, маємо зараз готуватися до зустрiчi з тим не вiдомим нам
людом. Бери, Власте, воїв, бери усе, що треба воям, i до дiла. Будуй
вежу-твердь i знай: коли що, тобi доведеться й боронити її.
Власт не вельми радiв тiй княжiй речницi, одначе й перечити не брався.
- А ти, Стодорку, - не дав довго думати Волот, - розшукай у Веселому
Долi чи в Придунав'i воєводу Вепра й перекажи йому, аби був готовий до
того ж у Холмогородi. Обри й на нього цiлитимуться, неодмiнно. Я ж подбаю
тим часом про оборону Тiри-Бiлгорода, дам знати про ромейськi потуги князю
Добриту. Чи встигнемо багато зробити з того, що маємо зробити, не вiдаю,
одначе робити мусимо i негайно.
Поселяни анi тодi, анi пiзнiше не вiдали, що мордує князя i його рать.
У них свої клопоти, їм своє на мислi. Та й чого мали б цiлити розум свiй
на гiрше? Передлiття вiд днини до днини стає гомiнкiшим i обнадiєно
знадливiшим, воно, з усього видно, обiцяє благодать. А чого ще треба
поселяниновi, окрiм благодатi? Ано, чого? Глядiть, як лагiдно свiтить iз
високостi утихомирений жертвами Хорс, яке чисте та синє небо над Тивер'ю.
Коли й замоложується, то ненадовго. Погримить, погуркоче, засiє землю
щедрим сiм'ям дощу - й знову прояснюється, знову дзвенить у ньому
багатоголосий пташиний спiв. Така втiха лягає на серце вiд того спiву, а
ще вiд духмяного аеру, що пахне пiсля дощу полем i лiсом, землею i сонцем,
присяйбiг, iдеш - не хочеться йти, їдеш - не хочеться їхати. Волiєш
злитися з медовими розкошами землi i вiддатися на ласку тих розкошiв.
- Хвала милостивим богам! - стає обличчям до сонця й молиться своєму
огненному господину - боговi-сонцю розчулений його щедрiстю ратай.
- Хвала милостивим богам! - пiдставляє той же ратай вiдкрите чоло своє
пiд дощовi струменi й радiє-уповає на щедроти бога грому i блискавки. -
Слава й хвала! Слава й хвала!
Найбiльше клопоту зараз на подвiрницях. Щойно пробилося до сонця
посаджене, його слiд оберегти вiд зiлля-задухи, дати розкiш у землi, а
вiдтак злелiяти землю, що плодоноситиме. Тому й длубається там люд,
обходжує добро своє та воздає хвалу богам за сподiване. Все ж бо казало:
йдеться к урожаю, а вiдтак к добру. Хто мiг подумати, що покладається на
божу благодать i вiрить тiй благодатi передчасно?
А сталося.
Удосвiта поселяни поралися й певнi були: сьогоднi, як i вчора, стоятиме
погожа днина. Роса он яка випала з ночi, а коли випадають щедрi роси,
усмiхається вранiшнє сонце, бути погожiй днинi. Вона й не обiцяла чогось
лихого, принаймнi до полудня. Зате о полуднi затемнiла з якогось диза
далина, i темiнь та що далi, то помiтнiше зближалася.
- Буря, либонь, - догадувався хтось iз молодших.
- Такої пори i такої днини?
Не довго гадали й малiли на силi, гадаючи. Темiнь грiзно сунула на них
i не забарилася послати розгадку. Спершу сiли на злаки й забiгали по
злаках окремi, не кожним, може, й помiченi пруги, за тими першими - другi,
за другими - третi. Так жадiбно накидалися на зелень i потрошили її, таку
трiскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже нi в кого не виникало
сумнiву: це не просто пруги, се бiда впала на їхнi голови. Хтось хапав
мiтлу й кричав, надриваючись, на всiх iз роду своги, аби не гаялись,
брали, що є пiд рукою, й гонили ту напасть iз злакiв на подвiрницi, iншi
бiдкалися не так подвiрницею, як полем, i бiгли чим-дуж у поле.
"Боги, - благали подумки чи й уголос, - порятуйте! Боги заступiться!"
А боги нiмували. Вони й самi були, мабуть, збентеженi тим, що творилося
на землi: пруги летiли хмарою i заступали сонце, мов та хмара.
Нiхто не бажає собi гiршого, тож i тi, що бiгли в поле, усе ще
сподiвалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять
їхнього поля? Гляди, не сядуть на їхнi поля, полетять далi?
Та ба, то була всього лиш сподiванка, одвiчне жадання лiпшого, нiж є,
нiж може бути. Пругiв вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не
гребували анi княжими, анi поселянськими посiвами. Обсiдали хмарою й
трощили спiшно, прожерливо, нiби вперше бачили.
- Боженьки! - ломили руки тi, що прибiгли на поля свої першi, або
спинялись i цiпенiли з жаху. Бо ж розумiли, нiчого не вдiють: там, де
встигла попоратися комашня, лишалися однi стебельця при коренi, а то й
гола земля.
- Це наша погибель! Чуєте, людоньки, це наша погибель! Ми нiчого вже не
вдiємо з пругами. Згублять вони поля нашi, згублять i нас!
Дивилися на ту згубу посмутнiлими очима мужi, голосили, присiвши край
ниви, жони, за жонами - дiти, а пруги робили своє: падали на поле хмарою й
тодi лиш знiмалися, як пожирали злаки, лишали замiсть злакiв убогу й
непривiтну рiллю.
Що ж робити? Де i в кого шукати порятунку? У князя, у богiв? А що дасть
князь i що дадуть боги, коли земля втрачає останнє - сподiванку?
Сидiли й туманiли без дiла ратаї, опустились руки й змалiла сила в
будiвничих, що мали споруджувати твердi по Днiстру, не вiдав, що має
робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце i розум туга велика, досi
не знана, бо не бачили перед собою зiрки-сподiванки. В одному певнi були:
це - кiнець. А коли кiнець, то куди пориватися i чи варто пориватися?
Пруги, подейкують, пройшлися по всiй землi, спустошили всю землю.
I саме тодi, як вiдчай доходив краю, а зневiра холодила розум, десь в
когось зродилася думка i пiшла луною по Тиверськiй землi: бо самi виннi.
Нащо сказали тодi, на вiче:
"Усi най тягнуть жереб, окрiм родини князя? А коли князь чи його родина
саме й завинили перед богами?"
- Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як
повiвся з людом своїм, он що зробив для люду!
- Зробив та й пiшов тiшитись до молодої жони, та й тiшився геть усю
зиму з молодою жоною? А коли то i є вона, провина перед богами?
- Заткни пельку! Знайшов, скажiть на милiсть, провину. Чи боги перечать
комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбi?
- Ано, то вже казна-що - звинувачувати князя за злюб. Хiба молодша
княгиня не з власної волi побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбi?
Говорили всяке, та як би там не було, а камiнь кинуто, хвилi зродилися
вiд того каменю та й пiшли собi. А хто здатний зупинити їх, коли пiшли?
Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега i не
розбились об берег.
- На вiче! На вiче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть
старiйшини, як житимемо в своїй землi пiсля такої згуби!
XXIV_
Повертаючись вiд забудов у приднiстровських твердях, князь Волот на
власнi очi бачив, чим завершився налiт задунайських пругiв. Через те не
гнав коня, їхав ступою i думав, похитуючись у сiдлi. Довго й уперто думав,
а не мiг стати на якiйсь iз думок. Бо таки не вiдав, як житиме Тивср пiсля
всього, що сталося. Поривався в один, поривався в iнший кiнець далебi ж
нелiнивою думкою, а вiдшукати щось бiльш-менш певне i тим уже рятiвне не
мiг. Коли ж наблизився до Черна, думки обiрвалися враз i уступили мiсце
подиву: за стiнами стольного города вирувало людське стовписько.
"Почалося вже, - догадувався, хто товпиться i чом товпиться. - Одначе ж
як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сiєї
землi, вона прогнiвана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й
пiшли в ромеї, пiшли i он сiли вже, подейкують, на плодючих ромейських
землях. Чи тиверцi гiршi за них? Чи те, що сталося, не пiдказує саме цю
путь? Земля та рiдна, котра дає яства, i небо те наймилiше, пiд яким
пiзнаєш смак земної благодатi.
Не мав намiру правитися до людського стовписька й питатися хто зiбрав,
нащо зiбрали? Повернув коня до полуденних ворiт i в'їхав до Черна через
бiчнi ворота. Треба буде, покличуть i скажуть, чого зiбралися.
Тодi ще, як передавав бiля конюшнi коня, помiтив: на нього дивляться iз
спiвчуттям, ба навiть iз жалем. Спинився i впiк одного з тих, що жалiли,
очима, проте не став допитуватися, в чiм рiч, попростував до терема. А
переступив через порiг, зустрiвся з Малкою - i прочитав той самий жаль в
очах Малки.
-_ Волоте, ти чув? - _ступила крок уперед i торкнулася княжої руки. -
_Вони звинувачують нас._
Не цiкавився, хто - вони, i так догадувався. Одначе повiрити, що
звинувачують у безлiттi, заподiяному пругами, не мiг.
-_ До чого ж тут ми? Та й кого це - нас?
- Тебе, мене, всю княжу родину.
Втупив у неї незрушний погляд очей своїх i довго стояв отак, питаючись.
- Звiдки знаєш?
- Там, - показала рукою, - на вiчi, йде справжня брань. Однi обстоюють
нас, iншi звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те
боги й карають Тивер спустошеннями.
- Хто ж це може звинувачувати, та ще отак?
- Коли скажу, не повiриш: мужi-волостелини та челядь їхня.
Он воно що! Повiрити справдi важко. Тi, на яких покладався, мов на
круту гору, яких множив, де слiд i де не слiд, аби бути певному: це -
опора князя, та твердь, що на нiй стане i возвеличиться в очах люду своєї
землi, виходить, одступилися, бiльше того, iдуть супроти нього. Хто ж
напоумив їх? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досi й Вепровi не
таланило в такiм заходi. Вiн знає, вiн вiдчував. Тепер iнше чує. Що ж
сталося з волостелинами тиверськими? Чому одмiнилися раптом у намiрах i
вчинках? Справдi вiрять: винен у цих безлiттях князь i його родина? То
чому ж люд поселянський не вiрить i стає на захист свого князя?
-_ Коли вже дiйшло до такого, - глянув на Малку, - я маю бути там..
I, обернувшись до челядника, повелiв:
- Коня менi. Коня i броню!
Через стiни теж долiтав до города гул. Одначе той, що вдарив князевi в
груди, коли виїхав iз ворiт i опинився вiчна-вiч iз людським юрмиськом,
перевершив усякi сподiванки. Вiче було не таким уже й велелюдним, а все ж
уподiбнювалося роздратованому бджолиному рою. Гуло, вирувало, хвилею
накочувалося вперед i так само хвилею вiдкочувалося назад. Схоже, що йшла
справжня сiча. Iнакше важко пояснити, чому стоїть суцiльний галас,
пiдноситься над натовпом цiлий лiс озброєних мечами, сулицями, просто
палицями рук, чути погрози i нарiкання.
- Князь! Князь! Глядiть, на вiче прибув князь Волот!
Галас поволi все ж стихав, а стихаючи, вiдкочувався туди десь, на
околiї мiста.
Волот не висилав, як водиться, наперед себе биричiв i не оповiщав про
своє прибуття на всенародне зiбрання. Сам над'їхав ближче до старiйшин i
вклонився старiйшинам.
- Цiлую мудрих iз мудрих у родах тиверських. Кланяюсь мужам моїм i
всьому люду вiчовому.
- Чолом i тобi, княже.
Встиг помiтити: мужi були на конях, при бронi й стояли окремою стiною,
пiдпертою аж надто вже численною челяддю, старiйшини з родами своїми -
окремо.
- Чи дозволять старiйшини бути на вiчi?
- Коли є на те княжа ласка, просимо. Просимо i речемо: ставай на наш
кiнець.
Окинув зором одних, других i вже тодi запитав:
- Встигли посiяти распрю?
- А так. Мужi-волостелини хочуть, аби ми вiддали на суд божий твою
родину, достойний.
- Вважають, що вона чимось завинила? Перед ким же?
- Ми не суддi князевi, аби вважати так, - з-помiж кiнних виїхав i став
поперед усiх Вепр. - Одначе сам помiркуй...
"Ось хто привiдця, - не бажав коритися речниковi вiдступникiв. - Ось
чим обертається для мене те, що стояв на сторожi потреб землi i люду
тиверського".
- ...Одначе сам помiркуй, - казав тим часом Вепр. - Твар очистила себе
перед богами, пожертвувавши сородичами своїми, люд тиверський також
очистився, а боги карають нас i карають найжорстокiшими карами. Лишається
одне: очиститись княжiй родинi.
"Вiн хоче саме моєї смертi, - силився розгадати Вепровi мережива Волот,
- чи з нього доста буде й того, що побачить мене таким, яким сам був, коли
стратили Боривоя? Видимо, доста... I все ж що маю сказати цьому
супостатовi? Що захiд його - вигадка заради помсти? Що вiн скористався
невдоволенням мужiв, обурених моїм повелiнням подiлитися з голодним людом
своїми ловецькими угiддями, i злочинно злютував їх супроти мене? А хто
повiрить, коли скажу таке? Правду мовив той ворохобний Вепр: усi офiрували
собою перед богами, мусить офiрувати й родина князя".
- Це i є те, чим клопочеться вiче?
- Те, княже.
- Тодi най приймає свiй рiшенець без мене. В сiм дiлi я йому не радник.
Його спиняли, казали, так думають волостелини, люд тиверський iнакше
мислить i стоятиме на iншому, та князь не послухався i не побажав лишитися
на вiчi. Такий опечалений був тим, що почув, чи такий безневинно
принижений, не мiг побороти в собi ображену гiднiсть i таки вiд'їхав iз
мiста.
А згодом, опам'ятавшись, не знав, куди подiти себе з досади. Що вiн
наробив? Чому не став на бiк старiйшин i не висловив вiчу свої мислi? Було
б це всього лиш поконом, а не видимою метою, чи перечив би справдi? Перед
богами всi рiвнi i всi однаково в одвiтi. Та ба, знає, певен: не боги
хочуть його жертви - Вепр. Та ще мужi, тi тлустi ненажери, що їм добро
своє вище потреб землi, ба навiть вище самих богiв.
Княгиня Малка страждала вiд тої ворохобнi, що зчинилася довкола її
родини, не менше, анiж муж. Побачила, як швидко повернувся князь Волот,
яким повернувся, i зблiдла, кровинки не видно було в її ланiтах. А проте
не поспiшала розпитувати. Мовчки зустрiла свого повелителя, мовчки i йшла
обiч до самого терема. Лиш потiм уже, як лишилися самi, не втерпiла,
спитала:
- Чом так поквапливо вернувся, Волоте?
- Мусив, Малко, - спинився й глянув на неї болiсними очима. - Там
йдеться лиш про нас. Тож най буде без нас.
- Сказали, ми виннi перед богами?
- Ба нi, сказали, усi очистили себе жертвами: тварини, люди; настав час
очиститись родинi князя.
- I ти зголосився? Не воспрянув супроти того? Не спростував?
- Чи мiг спростувати таке? I чи личило спростовувати? Як скажуть, так i
буде.
Не вiрила а чи не хотiла вiрити. Стояла, дивилася на могутнього
донедавна мужа свого й чула: втрачає пiд ногами твердь.
Та князь не вельми зважав уже на неї. Ходив по терему i думав, ходив i
думав. Коли вiче справдi поступиться перед домаганнями мужiв, а старiйшини
прийдуть i скажуть: "Нiчого не вдiєш, княже, доведеться вийти до капища й
стати перед божим судом", - пiде на той суд не тiльки вiн, пiде Малка,
Богданко, Злата, ба навiть найменша - Милана. Хiба що Миловидку обiйде та
доля. Вона не сама, в нiй зрiє дитя її, той, сподiваний княжич. А закони
роду-племенi тиверського не дозволяють судити непраздну жону. Так одвiчно
було, так i зараз має бути.
"А коли не буде? - пiдстерегла несподiвана думка i забринiла в ньому
тривогою. - Ано, що, коли не буде? Мужами заправляє Вепр, а вiн на все
здатний.. Може, тому й оскаженiв, що побачив мене щасливим iз Миловидкою,
що Миловидка ось-ось винагородить Тивер княжичем, а там i другим, третiм.
Змужнiння роду Волотiв йому, до безуму зворохобленому, нiби сiль на гарячу
рану. Такi, як Вепр, на все здатнi. Що ж робити? Послати до Миловидки
довiрених людей i сказати їй: "Скачи у дебрi лiсовi, в чужi землi - куди
хочеш, туди й скачи, тiльки рятуй себе й дитя наше вiд лиха". А боги? А
люд? Що вони скажуть i що вдiють, коли довiдаються, що Миловидка втекла з
моєї намови?"
Ось як обертається: був князь Волот i може не стати князя Волота,
гонителя ромеїв. Хто це сказав так про нього? Князь Добрит чи люд
тиверський? Мабуть, таки люд, принаймнi спершу люд, бо чув це наймення ще
там, на згарищах твердей ромейських. Голосно вимовляли його. Голосно i
повсюдно. Тепер забули, бач. I що найбiльше мучить - забули його
соратники, тi мужi-привiдцi, що були княжою опорою в ратi, стояли на чолi
сотень, тисяч, водили тi тисячi на ромейськi мури, кiстьми лягали, а
виконували його волю.
Певно, далеко був звiдси: коли прочинилися дверi i на порозi став
челядник, аж кинувся з несподiванки.
- Княже, - знiчено мовив отрок. - Старiйшини велять тобi вийти до них.
"Все", - карбує в пам'ятi вирок i помiчає нараз: перед очима, мов
привид, що вийшов iз стiни, стає Малка.
- Волоте, - не просить, велить уже, - будь мужем, зберися з мислями i
захисти нас.
Мабуть, не сподобалося те її нагадування. Спохмурнiв i, не промовивши
нi слова, пiшов до дверей.
Старiйшини були на диво спокiйнi i врiвноваженi, одразу й не второпав,
якi вiстi принесли своєму князевi. Тодi лиш, як заговорили, збагнув i
схолонув серцем: таки невеселi.
- Княже, - запитав переднiй. - Вiче волiє знати, ким є тобi випальська
Миловида: жоною чи налiжницею?
Он воно що! Вiче не годне вже порятувати свого князя. Єдине, чим може
прислужитися - не випробовувати долю тiєї, що носить пiд серцем його дитя,
майбутню гiлку роду Волотiв. Що ж, i за те дяка. Все-таки бiльше
ймовiрностi, що рiд той лишить у Тиверi своє корiння... Ось тiльки плата
за ту послугу занадто вже велика: має назвати Миловиду не жоною -
налiжницею. Чи то ж можливо? Чи старiйшини не вiдають, як зганьбить себе
тим? А її? Боги всесильнi i всеблагi, а її?
- Було б лiпше, - вiдповiв стримано, одначе й хмуро, - коли б
старiйшини поцiкавилися насамперед, що важить для мене честь.
- Ми те вiдаємо, княже, i все ж хочемо знати: жона вона тобi чи
иалiжниця?
- А та обiзнанiсть має якусь вагу? Миловида непраздна, вона носить пiд
серцем дитя. Така жона не може бути вiддана до суду.
- Людського - так. А на божий суд i непраздна жона йде. Це остання наша
жертва, мусимо жертвувати всiм, що маємо.
Свiте ясний! Божий суд страшний, а людський ще страшнiший. Он яким
мукам пiддають його, батька i мужа. Як же скаже: Миловида - налiжниця моя,
коли жадана з жаданих? Присягався ж, що бере в жони, що з'єднує себе з нею
на вiки вiчнi. То ж ганьба буде для нього, для неї. А дитя? Дитя теж має
прийти в цей свiт i жити зi знаком, що його випiкають на тiлi коней?
"Глядiть, - показуватимуть, - то незаконний княжий син, прижитий iз
Миловидою-иалiжницею".
- Коли так дуже треба знати, то знайте, - одважився врештi Волот i,
здавалось, випрямився, одважившись: - Миловида - жона моя перед богами i
людьми. Я обрав її серцем, присягався на вiрнiсть, i зрiкатися того навiть
перед лицем найстрашнiшого суду не визнаю за потрiбне. Бiльше скажу: з
моєї княжої волi їй i тому, що народить вiд мене, заповiдаю на вiчнi часи
вотчину князiв Волотiв - Соколину Вежу. Житиму я чи нi, най знають
старiйшини i весь люд тиверський: вона за нею i спадкоємцем, що матиму вiд
неї.
Старiйшини, видно, подiляли вибiр свого князя, пишалися ним i
вiдмовчувались, а Малка кидала благальнi позирки то на мужа, то на
посланцiв од вiча, схоже, що волала про порятунок i не знала, до кого
вдатися зi своїм воланням.
- Бути по-твоєму, княже. Жертвоприношення завтра, готуй до того себе i
всiх iз роду свого, - подали нарештi голос старiйшини.
Вони вклонялися вже, а вклонившись, мали пiти. Та їх затримали ще i
затримала та ж Малка.
- Чи воля княгинi й матерi так нiчого вже й не важить?
- Чом не важить? Кажи, що маєш.
-_ Сподiваюсь, нiхто не бере пiд сумнiв, що я жона князю Волоту й мати
дiтей його.
- Те всiм i давно вiдомо.
- А що в Тиверi є такий покон: коли в бiду потрапляє рiд, i зокрема
дiти, та, що дала їм життя, може офiрувати заради всiх собою, те теж
вiдомо?
- Чом нi? Добровiльна жертва - наймилiша богам жертва. I все ж... Чи
княгиня може зважитись на те? Гадаємо, їй лiпше буде, коли жертву вибере
жереб.
- Нi, найлiпше буде, коли жертву виберу я. Перед божим судом має стати
троє моїх дiтей, младомладих дiтей, старiйшини! Аби вони не звiдали того,
що доведеться звiдати на жертовнику, зважуюсь i речу: в iм'я дiтей своїх,
заради мужа i князя, опори землi Тиверської, - на вогонь пiду я.
Князь давно збагнув, куди хилить жона його, i все ж не мiг повiрити
тому, що почув.
"Вона не при собi, - казав подумки й поривався вдiяти щось. -
Добровiльна жертва - наймилiша богам жертва, то правда. Та є ще мужi.
Невже Малка не розумiє: вони хочуть принести в жертву богам насамперед
мене, через те не приймуть її офiри! Щось маю вдiяти, аби сталося так, як
хоче: не можна порятуватися всiм, то мають порятувати принаймнi дiтей".
- Княгиня правду каже, - спромiгся-таки на слово, а вже потiм вiдшукав
i рятiвну думку: - Дiти не встигли прогнiвити богiв, як i младомлада жона
моя, Миловида. Коли хтось завинив перед ними, то завинили ми двоє, яко
старшi в родi. Тому й перед жертовником маємо стати удвох: я i княгиня
Малка. Жертва ця добровiльна, її нiхто не волен вiдмiнити. На кого з нас
двох укажуть боги, той i пiде на вогонь.
ХХУ_
Як тихо в теремi i як сумно в цiй тривожнiй тишi. А ще до щему болiсно.
Нiч тому завинила чи те, що наближає вона? Он як надiйно приспала всiх - i
тих, що в Чернi, i тих, що поза Черном. Це додає, ясна рiч, суму, та
навряд чи визначає його. Сум i тривога вiд того, далебi, що наближається
вирiшальна мить, може статися так, що, крiм цiєї куцої передлiтньої ночi,
нiчого вже не буде.
А жаль. Гадав собi: коли вже сталося так, що долею визначено йому бути
князем у цiй топтанiй i перетоптанiй чужинцями землi, життя не пошкодує, а
вiдiб'є в сусiдiв i несусiдiв бажання ходити в Тиверську землю й бути
татями в нiй. Казав: поставить вежi по Дунаю i стане мiцною опорою
Троянової землi в краях полуденних, закладе морське пристанище в старiй
Тiрi й змiцнить через неї узи мiж родами антськими: уличами й тиверцями,
полянами, дулiбами i знов-таки тиверцями. Думав: оце й буде те, заради
чого варто жити, що даватиме поживу втiхам, гадав, заслужить потугами рук
i розуму слави мiж своїм людом, а удостоївся бути принесеним у жертву
богам. Чом так? Мало зробив для своєї землi? А чи то ж мало? Не ким-небудь
- гонителем ромеїв нарекли, казали, такого не було й не буде. Це Вепр
завдав йому такого разючого удару. Скористався тим, що мужi невдоволенi
князем, i зворохобив їх супроти князя. Як же так сталося, що вони пiшли за
ним, а не за князем? Так дуже насолив тим, що поступився їхнiм на користь
голодного люду? А хiба їхнє - то вже так i їхнє? Хiба не вiн, Волот, i не
отець його вiдривали те, що є нинi їхнiм, вiд рота люду тиверського й
пiдносили як дар землi за послуги у дiлi ратнiм? Як же це можна сiсти на
дарованому й сказати: "Не дам!"? Та чи ж воно тiльки їхнє? Чи приреченi на
голод поселяни не були з тими ж мужами в сiчах, чи вони не так само, як
мужi, заступали Тиверську землю грудьми? Де ж подiлося оте велике i
величне: ми-люди одного роду i одної долi; коли хочемо жити в своїй землi
i вiльно користатися її дарами, мусимо триматися купи?
Сказав би хтось ранiше: буде так i так, на стiну полiз би, перечачи, ще
одне життя захотiв би прожити, аби довести: то - неправда! А нинi' на все
пiшов би, аби лишитися з-помiж свого люду й переiнакшити ту неправду. Та
ба, даремнi потуги. Мине ця нiч, настане день - i хтось iз них двох, вiн
або Малка, має стати з волi жереба на жертовник i очистити своєю жертвою
провину княжого роду.
Малка теж не спить, вийшла з ложницi й попростувала до дiтей. Може,
покликало котресь, а може, й так, надивитися востаннє. Чи до сну зараз,
тим паче їй, матерi?
Жаль стало її чи визнав за доцiльне й собi побути з дiтьми, ступив
крок, другий до дверей i таки зважився, пiшов слiдом за жоною.
Сидiла вже бiля найменшої розчулено-сумна й похила, така розчулена,
одного позирку досить було, щоб збагнути: ледве стримує себе, аби не
крикнути вселенським криком: "Боги! Як я полишу її, як пiду вiд неї?!"
Знав: має потiшити якось жону свою, а не знаходив анi втiшного слова,
анi потрiбного вчинку. Єдине, на що спромiгся в соннiм царствi дитячої
ложницi, пiдiйшов i поклав на Малчинi плечi благально-заспокiйливi руки.
Коли ж вiдчув, як покiрно i як довiрливо прихилилася до нього, якою ласкою
озвалося на той заспокiйливий доторк її ще молоде, в розквiтi жiночих зваб
тiло, застиг на мить i вже по тiй митi сказав собi: "Якщо з княжого роду
хтось завинив перед богами, то це я. Мав би не забувати: Малка визначена
менi богами жона, мати моїх дiтей. Вона була свого часу лiпша з лiпших, i
не її провина, що вишукалася молодша та миловидiша за неї, така, що їй
немає анi подоби, анi взiрця. Чи такiй жонi легко було вiдчувати себе
покинутою, а вiдтак знеславленою i не лише перед дiтьми, перед усiм людом?
Вона ж не хтось там - княгиня. Як вiн не подумав, що, зрiкаючись Малки,
плямує Малку, уподiбнює її жбану, з якого випили хмiльне вино та й
викинули, мов непотрiб! Не годна бути матiр'ю... Зате є вже матiр'ю. I
якою матiр'ю! Не кожна зважиться сказати: "В iм'я дiтей своїх, заради мужа
i князя, опори землi Тиверської, на вогонь пiду я".
Чим вiн виправдається перед нею i чи встигне виправдатись?
"Зречись Миловидки, - шепнув хтось збоку. - Бодай перед вогнищем
зречись".
Аж сiпнувся, збентежений.
"Миловидки? Тiєї, що носить пiд серцем моє дитя, що була i є для мене
блаженством iз блаженств? О нi! Нiзащо. Чуєш, шептуне, нiзащо! Коли вже
сталося так, що не зумiв i Миловидку зробити всiма визнаною жоною, i Малку
не скривдити, покривджу себе. Вийду i скажу. "Я завинив, людове, я маю й
пiти на вогонь".
XXVI_
Коли скачеш на конi i скачеш що є сили, навiть у спеку обдає
прохолодою. Зараз же, перед свiтанням, вона i зовсiм видається студеною.
Вiдчутно холодить пiдставленi вiтровi ланiти, дужим струменем вривається в
груди, а пригасити тривогу-полум'я, що б'є з грудей, таки не може. Бо та
тривога - не просто собi нагло розбуджений страх. То крик волаючого про
порятунок серця, жадання зректися того, що стало надбанням розуму, i разом
з тим певнiсть: зректися вже не можна. Не з доброго ж дива пробирався той
волхв вiд капища Перуна до сторожової вежi на Днiстрi, розшукував княжича
Богданка i утаємничував свої розшуки. Була б то примха людська, чи долав
би заради неї таку вiдстань, та ще поночi, чи накладав би власним життям?
Так i сказав, коли княжич не повiрив речам його: "Є вищi за вiдраду-мсту
помисли, отроче. Саме вони змусили мене пiти до тебе й сказати те, що чув:
Жадан накладає з Вепром. Володар Вепр пообiцяв жерцевi капища Веселий Дiл,
коли вволить його волю й зведе зi свiту князя. Скачи й освiдоми його. Най
знає й поб'є супостатiв перед тим, як iти до бога, а може, й порятує себе,
коли знатиме: не з богом - iз Вепром була в Жадана бесiда".
Вищi помисли... Вищi помисли! А де ж подiв їх жрець Жадан? Змiняв на
Веселий Дiл? А володар Вепр? Мало йому того, що горою став мiж княжичем i
його ладою, запер свою дитину й тримає в теремi, нiби в темницi, на
побратима свого замахнувся, князя землi Тиверської волiє позбутися, аби
лиш помститись. Ано, аби лиш помститись!
Кiнь був у милi вже, та Богданко не зважав на те, приострожував та й
приострожував його, гнав та й гнав. Бо пiдганяла сполохана волхвом
тривога, бо не ждав час. Надходить свiтанок, а на свiтанку все може
статися. Сказав же бо волхв: князь i княгиня беруть жереб, хтось iз них
двох буде принесений богам у жертву.
Не дивувався тишi, що дрiмала пiд стiнами Черна - надворi тiльки-но
розвиднялося, не дивувався й глухому смутку, що ним зустрiла його княжа
сторожа при полуденних воротах. Зате був подивований i неабияк, коли
переступив порiг отчого терему й пересвiдчився: не сум полонив так
намертво всiх, хто був пiд крiвлею, полонив мiцний на свiтаннi сон.
- Менi потрiбен князь i негайно, - по-мужньому твердо сказав
челядниковi.
- Не велено будити, княжичу. Отець твiй тiльки-но заснув.
- Дарма, буди. Кажу ж, конче треба.
Бачив, повелiння гне челядника в дугу i все ж наполягав, ба навiть
дратувався тим, що його не вельми слухаються. Коли ж домiгся свого та
угледiв перегодом: отець пробудився, iде вже на клич сина, i зовсiм
прогнав вiд себе невдоволення, поспiшив уклонитися князевi.
- Невже це правда, отче? Невже ви з матiр'ю стоїте перед вибором, кому
з вас бути принесеним у жертву богам?
- Така воля люду, сину мiй, а вiдтак i богiв.
- Неправда то єсть!
- Як це - неправда? Було вiче, i є ухвала вiча.
- Може, й так, одначе перед сим була змова проти вас, отче i був пiдлий
торг божим повелiнням.
Князь подивований тим i не приховує свого подиву.
- Чия змова, звiдки знаєш про те?
Богданковi не треба було дошукуватися слiв, аби пояснити князевi, хто в
змовi i звiдки знає про змову. Надто багато думав про неї в путi, надто
виразно уявляв, звiдки витiкає i куди тече отрута злоби i згуби.
- I де той волхв? - обнадiєно цiкавиться князь.
- Пiшов собi.
- Сказав та й пiшов?
- Ано.
- I ти гадаєш, нам повiрять без нього? Даремнi потуги, сину.
- Як то даремнi?
- А так. Є вже ухвала вiча. Землю нашу постигає безлiття за безлiттям.
Хтось провинився перед богами i вельми, спокутували вже тi провини тварi -
дарма, спокутували люди - теж дарма. Настав час спокутувати родинi князя.
Люд покладає на це усi свої сподiванки, i нiхто не годен анi одмiнити, анi
переiнакшити тi намiри.
- Таж люд одурений! Його пiдбили на те.
- Якщо це й сталося, то сталося з волi богiв. Вiдомо-бо: чого хочуть
боги, того хоче й люд.
Богданко явно не розумiв князя i гарячкове шукав спростування його
помислiв.
- А коли звершиться суд i Вепр передасть-таки Веселий Дiл у довiчне
Жаданове володiння. Що тодi скажете?
- Тодi вже говоритимеш iз ним ти. Чуєш, сину? Коли те станеться i ти
будеш у Тиверi князем, вiдшукай того волхва i допитайся з його помiчю у
мстивця Вепра, з якого це дива вiн передав Веселий Дiл у довiчне володiння
жерця Жадана. На вiчi, перед усiм людом тиверським допитайся. Я ж довести
це неспроможний.
- Тодi... тодi я вийду i скажу все, що чув вiд волхва.
- Ти син мiй, тобi теж не повiрять. Кажу ж, є ухвала вiча, хто стане
переiнакшувати її? I є мужi. Вони на рожен полiзуть, а не дозволять
переiнакшень, бо стоять, щоб знав, на боцi Вепра.
- Усi мужi чи тiльки тi з них, що мають удiли-волостi?
- Не всi, здебiльше тi, що мають удiли-волостi. Будеш княжити, перше,
що маєш зробити, верни їх до себе. Без того не буде супокою в землi, i хто
знає, чи матимеш владу над Тивер'ю.
Богданко замислився.
- Я, отче, ладен поступитися нею заради вас iз матiр'ю.
- Дурницi речеш! - обурився Волот, - Хочеш, щоб у Тиверi володарювали
такi, як Вепр?
- У Вепра руки в багнi, а будуть ще й у кровi, його не важко зiпхнути.
Важче буде, отче мiй, переiнакшити мужiв i паче всього волостелинiв.
XXVII_
Тривога роду коли i йде за околiї подвiрницi, то не далi весi, тривога
ж землi проникає в кожну шпарку i стає набутком всiх. Не стала вона
таємницею i для Соколиної Вежi. Та як могла стати, коли пруги спустошили i
її ниви, коли люд, що правився на вiче, правився i повз її ворота?
Миловидцi, щоправда, не все казали. Бiду, що зависала над княжим родом,
а вiдтак i над нею, до якогось часу приховували. Та лише до якогось часу.
- Чули? - вбiгла мiж челядь i виголосила свою тривогу котрась iз
сердобольних жiнок. - Вiче стало на тому, аби на суд розгнiваного бога
йшли князь i княгиня.
- Йой! Чи то ж правда?
- А так. Бо самi зголосилися спокутувати провини всього роду яко старшi
в родi. Поселяни повертаються уже з вiча й кажуть...
Господиня оседку сполошилася, чуючи те, й кинулась до челядницької, та
заточилася в ходi й змушена була шукати для себе опори. Її пiдхопили,
велiли повернутися в ложе, заспокоїтись. Де там. Чи до спокою, коли он якi
вiстi занесли до терему? I опирається, i благає: покличте ту, що казала
тiльки-но про рiшенець вiча. Челядь i так, i сяк коло неї: "Ти на порi,
тобi не слiд того знати". А що вдiє, коли велить господиня, до всього ж
улюблена княжа жона?
Полотнiла, чуючи пояснення, i бiдкалась, i малiла на силi. Бо
достеменно знала вже: жереб братимуть сьогоднi, можливо, зараз оце. Сонце
тiльки-но вийшло з-за овида i було рум'яне та чисте, вiдчутно пригашене
пiсля нiчної купелi в океан-морi. Саме такої пори люд тиверський i
уповатиме на божу ласку, а уповаючи, захоче, аби жереб брали саме зараз.
Миловида уявляє, як те хотiння стає жорстокою дiйснiстю, i скрикує вiд
нестерпно разючого болю, що розiтнув її навпiл i не переставав сотати
жили. В'юнилася вiд нього у ложi й волала про помiч. Кого кликала, нащо
кликала, сама, певно, не вiдала, одначе кричала так голосно й тривожно, що
челядь злякалася того крику й побiгла за бабою-повитухою.
- Нащо було казати їй зараз, що дiється в Чернi, - попрiкнула стара
тих, що кликали. - Передчасно почалися роди.
Ходила коло молодої княгинi й радила, як поводити себе, аби полегшити
болi. А болi не стихали, ламали й корчили породiллю, мовби тiшилися з
того, що завдають їй мук. Чула, терпцю вже немає, така, що й на стiну
полiзла б, шукаючи рятунку, та згадала нараз: чи про себе i свої тiлеснi
болi має думати, коли там, при капищi Хорса, стоїть утiха її серця, ладо
ненаглядне i, може, простягає вже руку, аби вибрати одне з двох: життя або
смерть? Згадала й застигла на мить, про щось думає, чогось шукає,
тривожачись, зрештою здолала їх, свої тiлеснi болi, муку нестерпну й
схопилася, стала там-таки, у ложi, на колiна й простягла на схiд сонця
руки.
- Боже! - крикнула благально i надривно. - Всемилостивий боже, Iсусе
Христе! Приймаю тебе всiм серцем, усiма помислами своїми й слiзно прошу:
заступись за нього, мого злюбного мужа i князя. Вiк буду вiрна i вдячна
тобi, почитатиму тебе яко Всевишнього повелителя свого, тiльки заступись i
врятуй князя Волота. Ти ж всемогутнiй i всеблагий, одведи од нього кару,
порятуй для мене, дитяти мого, всiєї багатостраждальної землi Тиверської!
Поривалася до щойно обраного бога тiлом i серцем, усiм зболеним видом
своїм i плакала, уповала на заступництво всесильного християнського бога i
знову плакала. А челядь, повитуха цiпенiли при нiй i не знали, як бути:
благати молоду княгиню, аби лягла й лежала, не шкодила дитинi, що
проситься на свiт, чи тiкати вiд неї прiч. Кликала ж на помiч не свого -
чужого бога, присягалася в довiчнiй вiрностi не своєму - чужому боговi i
видимо зрiкалася своїх. Як бути з такою i що казати такiй?
I все ж мусили поступитися сумнiвами, бо та ж Миловидка й прогнала
сумнiви. Дитя її знову нагадало про себе, за цим разом так рвiйно, що
породiллi нiчого iншого не лишалося, як шукати рятунку в тих, що були
найближче.
Не схибило серце матерi, не зблукали й помисли жони. Тiєї самої митi,
як у просторiй ложницi Соколиної Вежi голосно заявив про себе
новонароджений княжич, там, бiля капища Хорса, виходив перед очi
старiйшин, вершителiв божої волi в таїнствi жертвоприношення, отець його.
- Княже Волоте i княгине Малко, - питали в них. - З власної волi берете
ви на себе одвiт за рiд свiй перед верховним богом люду нашого, ясноликим
Хорсом. Чи з добрим серцем iдете на цей достойний вчинок?
- Ано.
- Чи не в гнiвi на люд свiй за те, що присудив родовi вашому очистити
себе вiд злодiянь, навмисних i ненавмисних скверн?
- На люд - нi, на окремих iз люду маємо гнiв.
- Огласите його боговi, най покарає винних. За люд ладнi постати перед
ясноликим Хорсом i вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?
- Ладнi, старче.
- Маєте щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?
- Я волiю сказати слово, - виступив наперед жони своєї Волот.
Князь оглянув стовписько людське i, розумiючи, не всi можуть почути
його, пiдвищив голос.
- З волi богiв i люду тиверського прийняв я у сiчi з ромеями нелегку
ношу - повиннiсть князя в отчiй землi. Хотiв чи не хотiв того, так
сталося: загинув у сiчi отець, загинув старший брат. Знав, повиннiсть ця
не обiцяє услади. Земля наша вiддавна була найкоротшою i найзручнiшою
путтю вiд теплих морiв до асiйського роздолля, вiд асiйського роздолля до
крайнiх обводiв землi на заходi сонця. Йшли в полуденнi краї готи - не
поминули Тивер, поривалися на захiд сонця асiйцi - також топтали Тивер,
тирлувалися в Тиверi, сiли на Дунаї римляни - не вдовольнилися тим, що
мали за Дунаєм. Iшли та й iшли в Троянову землю, поривались та й
поривалися мати там свої угiддя, а за тi поривання кiстьми та кров'ю
розплачувалася Тивер. Нинi не легше. Самi були в сiчах i знаєте, яких
маємо сусiдiв: як зарились, так i заряться на дармове, все легким хлiбом
волiють жити. Сила наша дещо притлумила їхню завзятiсть, збила пиху, та,
видно, не зовсiм. Є певнi вiстi: ромеї знову мають намiр порушити
укладений з нами ряд, послали нарочитих мужiв своїх до обрiв i кличуть їх
стати в Подунав'ї, бути щитом мiдiйським супроти слов'ян. А то мала утiха.
Обри уславили себе надмiрною гординею i ще надмiрнiшою жорстокiстю. Коли
зiллється воєдино та жорстокiсть з ромейською пiдступнiстю, бiда буде i
бiда велика... Вибiр у мене, самi знаєте, який, може статися, що не
князюватиму вiд сьогоднi у Тиверi. Тому i взяв слово. Взяв, щоб сказати
вам, сородичi мої: як житимете з такими сусiдами i як стоятимете супроти
сусiдiв, коли будете такi, як єсть? Питаюся насамперед вас, старiйшини: чи
примiтили хоча б i на останнiм вiчi, якi ви нинi не єдинi? Чи тямите, яка
то згуба для землi, для люду тиверського? Присяйбiг, гiршої й бути не
може.
Заповiдаю вам: покличте на помiч розум свiй, мудрiсть свою i врозумiть
спесивих. Або зречiться їх. Чуєте, врозумiть або зречiться, коли не хочете
погибелi собi, землi своїй!
Багато передумав я за цю довгу-предовгу нiч i став ось на якiй думцi:
коли iз роду Волотi хтось i завинив перед богами, то той хтось насамперед
я. Повиннiсть княжа - нелегка повиннiсть. Десь поспiшив, десь не домислив
за безлiччю клопотiв, десь був у гнiвi i не зумiв стати вище гнiву. Тому й
звертаюся до вас, старiйшини, ось iз якою речницею: не зважайте на волю
жони моєї, Малки, - брати разом зi мною жереб. Я вибрав уже його i один з
усього княжого роду Волотiв волiю бути принесеним у жертву богам. Гляди,
умилостивлю їх, гляди, саме цим i послужу людовi своєму, землi Тиверськiй,
коли не зумiв послужити в дiлах общинних чи на боролищах.
Утихомирене на певний час море людське захвилювалося, далi й зовсiм
забурлило. Хтось тiльки перемовлявся з сусiдами, хтось нарiкав: що буде з
ними, коли не стане й князя, чи iншi годнi заступити його, бути таким, як
Волот? Старiйшини ж радились тим часом.
- Княже, - сказали, - на те, щоб обоє ви брали жереб, є речниця вiча.
Ми не владнi переiнакшити її, доста, що переiнакшили вже раз.
То було слушне пояснення вiдмови. А проте Волот думав зараз не про
нього. Iнше засiло в тiм'ї: його вже не почитають яко князя. Дивно, не
прийшла, як приходила свого часу, буєсть, не вiдчув у серцi й гнiву.
Спустошливим холодом повiяло там, а ще - разючою малiстю, чимось схожим на
жаль.
"Боги свiтлi та боги яснi! - карався. - Як же це я, стiльки
повелiваючи, не завважив, що можу образити когось своїм повелiнням? Були ж
не просто собi заперечення, була й сувора, нав'язана нижчим за мене власна
воля. Ано, всяке було".
Таки змалiв, мабуть, духом, i примiтно, Малка завважила ту малiсть i
торкнулася його руки.
- Не печалься, муже мiй, i не втрачай через ту печаль присутностi духу.
У парi нам надiйнiше буде iти в останню нашу путь. А вже боги знають, кого
обрати з нас двох. Маю надiю, що тiєю обраницею буду таки я.
- Надiю?
- Ано, саме так: надiю. Зайва я з-помiж вас, - пояснила перегодом. -
Боги тодi ще прирекли мене, як позбавили спроможностi бути матiр'ю.
Цiлився спростувати її казання: "Неправда то, не зайва ти, Малко!" Та
спростуванням його не судилося злетiти з уст: пiдiйшов старiйшина i
запитав, хто з них братиме жереб перший.
- Я, - похопився Волот i навiть вiдсторонив нечемним рухом жону свою.
Мабуть, звикла вже до того - визнавати за ним, яко за мужем, право бути
всюду привiдцею, не перечила, мовчазно зголосилася i ждала. Князь став тим
часом мiж старiйшин i пiшов, оточений старiйшинами. Був
нацiлено-зосереджений, по-мужньому рiшучий. Лише блiдiсть виказувала: таки
стривожений. Удає з себе ладного на все, насправдi он який стривожений.
Коли ж став перед жертовником i вибрав своє, богами визначене, не
повiрив, мабуть. Зглянувся, подивований, iз старiйшинами й знову
розчепiрив пальцi, дивиться.
- Така воля богiв, - пояснили йому старiйшини, забираючи жереб. - Не
тобi, княгинi Малцi судилося бути принесеною їм у жертву.
Пiдносили над головою вибраний князем жереб й оповiщали люду, що
гласить вiн, оповiщали й знову показували: дивiться, який є, знайте, як
буде, а князь стояв, похилий, знiчений, i не вiдав, як вiн гляне Малцi у
вiчi. Нащо поспiшив i сказав: "Я перший"? Хай би йшла i брала своє, брала
й не думала, що вiн, муж, уготував їй таку стезю.
Коли набравсь-таки мужностi й обернувся, жона стояла уже в оточеннi
воїв i мала в один лиш бiк вiльну путь - до намету. Була блiда, нiби на
смертнiм ложi. Лиш очi бiгали сполохано й шукали когось у натовпi.
- Жоно моя, - ступив у її бiк i покликав зболено.
- Знайди Богданка, - не стала слухати Малка. - Дiвчаток не треба,
Богданка знайди i приведи. Вiн у лiтах уже, маю проститися й сказати
останнє напуття.
Кинувся на пошуки, та згадав нараз: вiн не пiдсудний уже, вiн - князь,
i звелiв iншим розшукати сина.
Усе, що було потiм, було нiби ввi снi: з'являлись i зникали лиця,
чулись i гасли чиїсь слова, а йому жодного дiла до них. Бачив лише Малку,
дослухався лише до того, що казала Малка. Так дуже вже почував себе винним
перед нею чи тепер тiльки збагнув, яка вона не чужа йому: шкодував за нею
i плакав серцем, жалiв її i жалiвся не знати кому й не знати про що. Коли
ж обернулась перед самим наметом та крикнула: "Бережи дiтей. Волоте! Не
дай осмутi та безлiттю обсiсти їх!" - i зовсiм втратив присутнiсть духу.
Обiймав сина, прохав його бути мужнiм i не мiг вiдшукати бодай якоїсь
мужностi в собi. Схоже, що вичерпала її Малка, вичерпала й понесла на
жертовник боговi Хорсу.
XXVIII_
Поля довго не оживали пiсля пругiв. Лежали помiж примiтно помолодiлих
гаїв та урочищ рудi, знiвечено-убогi, мовби витоптанi раттю новоявлених
готiв. I поселяни не порались на них. Чи то чекали дощу й грiли в собi
сподiванку: коли випаде невдовзi, засiють ниви просом i ще врятують себе
вiд голоду, чи втратили за цi неврожайнi лiта всяку надiю на поле й
одвернулися, полоненi осмутою, вiд поля. Важко повiрити, аби одвернулися.
Спорожнiли ж бо не лише пiдклiтi, спорожнiли й кадуби, берковцi, мiри та
пiвмiри, до краю убавилось по оседках худоби. I все ж таки чомусь не видно
поселян у полi, щось тримає їх по оседках.
Волот теж осунувся по тому, що бачив при капищi Хорса, i сам не
з'являвся на люд, i в себе не волiв бачити когось. Що робив у своїм
чернськiм теремi, нiхто не вiдав. Отож давали волю домислам, сходилися
купками й шептались:
- Князь невдоволений ухвалою вiча - принести в жертву богам когось iз
його родини.
- Ано, вiн у гнiвi на всiх, тому й не хоче видiти в себе.
- Так вважаєте?
- А ви нi?
- Таки нi. Князь вельми завинив перед Малкою, тому в такiй осмутi по
Малцi.
- А й правда. Навiть до тої, що помутила своєю лiпотою розум його, не
їде та й не їде. Все ходить по Малчиних слiдах та карається своєю провиною
перед Малкою, та тiшить-заспокоює дiтей Малчиних.
- Йой, тi дiти, тi дiти. Що з ними буде i як вони будуть тепер?
- I я кажу: що буде? Добре, коли князь пiклуватиметься про них, як нинi
пiклується, а коли забуде, пригрiтий тою, що в Соколинiй Вежi?
Неспокiй брав гору над сумом, сум - над неспокоєм. Бо прийшло i надiйно
обсiло Тиверську землю безлiття, настала смутна iз смутних пора.
Старiйшини родiв вiка доживають уже, а не пригадують такого. Подумати
тiльки, третє лiто пiдряд засiвають щедру донедавна землю збiжжям i нiчого
не мають iз тої землi. Боги свiтлi та боги яснi, скiльки ж можна брати з
худоби i покладатися лише на худобу? А тут i обри, подейкують, бiля Днiпра
вже, стали й гадають, як перейти через нього, такого широкого та
швидкоплинного. Що буде, коли перейдуть i пiдуть понад морем до Днiстра, а
там i через Днiстер? Матимуть силу й снагу заступити їм путь, стати по
Днiстру й сказати: "Хочете йти до ромеїв, iдiть до Дунаю й правтеся через
Дунай, у нашу землю вам зась", - чи не матимуть? Троянова земля велика, i
сила в нiй завжди вишукувалась така, що всякому могла заступити путь. Та
то колись. Чи зможе заступити нинi, на третину поборена вже безлiттям, i
хто знає, як буде поборена ще пiсля всього, що зазнала вiд пругiв?
З мужiв, що стояли близько до князя, здавалось, тiльки двоє не втратили
присутностi духу. Тi двоє - Стодорко та Власт. Один як воєвода правив за
князя в Чернi, другий замiняв його поза Черном: дбав, аби вої тиверськi i
люд тиверський не припиняли спорудження твердей по Днiстру, аби тим, що
споруджують, було що їсти й пити.
Чи князевi казав хтось, чим заклопотана без нього земля, чи його менш
за все цiкавило вже що робиться в землi Тиверськiй, покликав одного дня
челядь i звелiв їй запрягти у вози коней, покласти чи не всю, що була в
теремi, поклажу, посадити окремо дiтей i правитися на Соколину Вежу.
- Я наздожену вас, - пообiцяв дiвчаткам, коли вмощував їх та доручав
Богданковi наглядати за ними в путi. - Скажу своє слово челядi, мужам i
наздожену.
То була ще одна дивовижа, а вiдтак i причина для пересудiв: князь таки
їде до теї, соколиновезької княгинi, бере з собою доньок, сина, он яку
поклажу. Чи не хоче сказати тим: "Лишайтеся, коли такi, без князя,
зрiкаюся вас"?
Питалися про його намiри у челядi - знизувала плечима й вiдмовчувалась,
натякали мужам ратним i думаючим - косили хижим оком i теж вiдмовчувались.
Аж поки самих не вiдвiдала пiдозра i не примусила вдатися до старiйшин,
приглянутися купно з ними до помислiв i дiянь княжих по вiд'їздi з Черна.
Бо тризна тризною i горе горем, а якийсь вiн не такий, як був до смертi
жони. Схоже, що горожани правду кажуть: вiднинi князю Волоту байдуже, чим
клопочеться i як житиме люд тиверський, коли настане зима. Анi самого не
бачать з-помiж мужiв, анi биричiв його. Коли й клопочеться, то дiтьми,
господою та господарством соколиновезьким, коли й шукає для себе вiдради,
то лиш тiєї, що може дати бесiда з дiтьми та з жоною Миловидою.
- Мусимо йти до князя й нагадати йому, - стають на думцi мужi та
старiйшини, - що в нього, окрiм родини, є земля, люд тиверський i є
повиннiсть перед землею та людом.
-_ Перш нiж iти, маємо подумати, що скажемо князевi.
- А те й скажемо: є повиннiсть. Вiн укладав iз нами ряд, мусить бути
князем у своїй землi, а не всього лиш мужем i вiтцем у родинi.
- Князь давав уже раду, i не його вина, що ми не зумiли зробити ту
мудру речницю законом: коли в землi скрута, усi її угiддя мають належати
тиверському люду. Тепер самим слiд подумати й прийти до князя з рятiвною
думкою.
Гадали-сперечались день - i розiйшлися нi з чим, гадали другий - i
знову нiчого не вигадали: радити мають суттєве, а що порадять, коли всю
землю постигло лихо, коли вона третє лiто пiдряд не плодоносить? Тепер i
на займанщини волостелинiв не кивнеш, бо й там голодний люд нiчим,
придатним для яств, не поживиться. Пруги побували скрiзь, вони не
розбиралися, де поле володаря, а де поселянина, як не розбиралася й
спекотнява на тамтiм та передтамтiм лiтi.
- I все ж не випадає сидiти й мовчазно ждати погибелi, - заявили
рiшучiшi. - Маємо вибрати кiлькох, найбiльш знаних та поважаних, най iдуть
до князя й шукають разом iз князем рятунок для люду.
- Ано, виберiм таких, най iдуть i радяться, най скажуть князевi: пiд
лежачий камiнь вода не тече. Мусить думати, коли вiн князь, а нi -
укладемо ряд iз iншим.
За виборними дiло не стало, i виборнi не забарилися добутися до князя й
стати перед князем. Гiрше було знайти з ним спiльну мову. Волот швидко
вiдчув у словах посланцiв вiд старiйшин докiр i не виказав їм ознак
гостинностi.
- Я радив уже, - хмуро озвався на їхню речницю. - Чи моя рада, гадаєте,
не була годною, не могла порятуати люд?
- Могла, княже. Бо то мудра рада i, може, єдино можлива. Бiда тiльки,
що мужi тодi не дозволили нам скористатися нею, нинi ж i поготiв не
дозволять.
- А то ж чому?
- Бо почувають за собою ще бiльшу силу, нiж почували тодi.
Волота нiби вжалив хто, схопився й вийшов перед старiйшини, суворий i
гнiвний, кинув у лунку просторiнь отнього терема:
- А хто дав їм ту силу? Хто, питаю? Чому ви саме мужам, володарям
займанщин дозволили узяти гору на вiчi i правити вiчем?
Старiйшини лишалися на диво спокiйними, i все ж спокiй той виявився
обманливим.
- То, княже, не нашi, то твої мужi, тобi лiпше знати, чому вони так
пнуться бути нагорi, правити всiма.
Сiпнувсь було сказати щось i утримався. Мужi, справдi, не їхнi. Як же
так сталося, що мiж князем i людом тиверським бiльше єдностi в дiлах i
помислах, анiж мiж князем i його мужами? Коли i чому сталося? Схибив,
пiдбираючи собi мужiв, чи повiвся з ними не так, як мав би повестися?
Видять боги: уся заковика в тому, що немає єдиних помислiв, котрi єднали б
його з мужами, а коли немає єдиних помислiв, єдностi й не може бути.
- Старiйшини прийшли до мене вiд родiв своїх чи яко сли вiд усього
люду?
- Яко сли вiд усього люду.
- То слухайте, що казатиму.
Був твердий духом, певно, мав намiр сказати щось ваговите, та не встиг
мовити перше з того казання слово, як бiля ворiт зчинився гамiр i примусив
примовкнути.
-_ Що сталося? - поцiкавився князь, прочинивши дверi.
- Прибiг вiд капища волхв, каже жерця Жадана забито.
- Коли i хто забив?
- Татьба, розповiдає, сталася поночi, нiхто й нiчого не вiдає. Жерця ж
знайшли в його оселi з перетятим горлом.
Он воно що?!
- Велiть тому волхвовi зайти до мене.
Не ховався з почутим, визнав за потрiбне, аби той, що принiс лихi
вiстi, сказав їх при старiйшинах. Тому й поставив його перед очi
старiйшин.
Слухав i пильнував: волхв тiльки вражений баченим а чи й причетний до
татьби? Нiби не причетний, а все ж чому такий наляканий. Колiнкує та й
колiнкує перед своїм князем, ба навiть перед старiйшинами.
- Хто бував пред цим у Жадана?
- Не вiдаю, княже.
- А бiля оселi Перуна?
- До оселi i требища всi йдуть.
- Поночi був хтось?
Волхв замислився, справдi пригадував чи робив вигляд, що пригадує.
Князь пождав i знову вдався до свiдка нечуваної в їхнiй землi татьби.
- Волхв давно знав Жадана?
- Давно. Вiдтодi, як Жадан став жерцем при капищi Перуна.
- I весь час був при капищi?
- Ано.
- То хто ж бував у Жадана коли не зараз, то ранiш? Хто мав iз ним
таємнi бесiди?
Князь не просто питав - допитувався, схилившись перед колiнкуючим
вiсником, i те допитування примiтно збентежило волхва: спершу тiльки
видивився не знати як, далi знiтився i опустив долу очi.
- Богданка сюди, - повелiв князь.
Коли ж син прибув i недвозначно сказав своїм видом: перед ним той самий
волхв, що оповiщав тамтого дня про таємну змову Жадана з воєводою Вепром,
не став брати цього мужа за карк i примушувати, аби казав при старiйшинах
усе, що казав Богданковi. Звелiв синовi заперти свiдка Жаданової смертi в
пiдмурку вежi й берегти паче ока свого. Потiм уже, як впевнився, син
виконав його волю, обернувся до старiйшин i сказав старiйшинам:
- Чи волiють сли люду тиверського знати, що маємо вдiяти, аби побороти
своє безлiття?
- Волiють, княже.
- То слухайте, що казатиму: найперше маємо самоочиститись.
Мiг би покликати в свiдки самих богiв: старi i мудрi люди, а не
розумiють його. Дивляться i нiмують.
- Чи ми не очищалися?
- Перед богами - так. А самi перед собою? То правда: земна благодать -
винагорода неба. Та правда й те, що й небо може вичерпати свої щедроти,
коли вони потраплятимуть до нечестивих в умислах i дiяннях своїх,
ставатимуть набутком всiх алчущих i жаждущих. Тож i кажу: уповаймо на
богiв, одначе й самi очищаймося, бодай час вiд часу.
- Князь радить...
- Раджу почати самоочищення iз суду над татями, що обiрвали життя
жерцевi Жадану. Чи пристають на те старiйшини?
- Ано. Намiр справедливий, най буде так.
- Тодi скликаймо вiче й починаймо суд.
То було одне з тих вiч, на якi сходиться лише окольний люд i сходиться
швидко. Бо прудко бiгли конi поселянських гiнцiв, та ще прудкiше чутка:
мало Тиверi божої кари, почалася й людська; у Соколинiй Вежi забито
Жадана, того єдиного з-помiж волхвуючих людей, котрий удостоївся бути
жерцем при капищi Перуна, став нарiвнi з князем - посередником мiж богом i
людом. Комусь, бачся, не сподобалося, що Тивер має аж двох посередникiв,
хтось пiдняв руку на охоронця божого житла, i той замах, подейкують,
неабияк розгнiвав князя. Знайшов у собi пiдтяту смертю жони силу, збудився
духом i став на бiк знедоленого люду - шукає йому порятунок вiд мору та
гладу. А щоб нiхто не стояв на путi в тих добрих його намiрах, пошук
починає iз суду над татями.
Таке нiкого не обходить, тому й поспiшають до стольного города. Їдуть
кiннi, йдуть пiшi i здебiльше кiлькома оседками. Людно на путях та
перепуттях. I гомiнко. Бо правляться не лише мужi, тi, чий голос матиме
вагу та силу на вiчi, правляться й отроки. Однi - щоб приглянути в дорозi
за лiтнiми вже дiдунями, iншi - за кiньми, ще iншi - у помiч старшим i в
науку до старших. Бо самi будуть колись мужами, бо коли дiйде до бiйки мiж
одною i другою сторонами вiча, сила їхня i буєсть їхня он як знадобляться.
Не сидiв i князь у Соколинiй Вежi. Повернувся одразу ж по розмовi з
старiйшинами до Черна, зiбрав пiд свою руку дружинникiв, що були в Чернi й
поза Черном, i, впевнившись у надiйностi своєї сили, покликав волхва, що
принiс вiстi про смерть Жадана.
- Як звуть тебе, достойний муже?
- Малi достоїнства у того, княже, хто опиняється з твоєї ласки в
порубi.
- Не кажи так. Не всякий зважиться стати на сторожi правди i
заступитися за праведних. Сподiваюсь, не заперечуватимеш, що не хтось
iнший - ти прибiгав свого часу до мого сина Богданка й велiв йому,
пославшись на вищi помисли, iти до мене й застерегти перед тим, як мав
брати жереб: не з богом - iз Вепром була в Жадана розмова про потребу
посилати княжий рiд на вогонь.
- Так, то був я.
- Чому ж принижуєш тепер себе i не визнаєш достойним?
- Бо не довiв свого достойного намiру до кiнця.
Князя самого цiкавило те.
- А й справдi, чому пiшов до сина i повiдав про змову синовi, а не
менi?
- Бо в князя хтось нагледiв би мене i виказав. Син же, гадав собi, й
без мене зробить усе, що слiд зробити.
- А про те, що Богданковi, яко синовi моєму, нiхто не повiрить, i не
подумав?
- Про те не подумав.
- То, може, тепер хоч вийдеш i скажеш вiчу: була змова, волостелин Вепр
обiцяв Жадановi Веселий Дiл, якщо принесе в жертву боговi самого князя?
- Чи менi повiрять? Веселий Дiл не став Жадановим.
- Бо обернулося так, що на вогнище пiшла з волi богiв княгиня, а не
князь. Вепровi шкода стало Веселого Долу, i вiн пiшов на головництво -
укоротив вiку Жадановi, який вимагав чи мiг вимагати вiд нього отню оселю
i угiддя.
Волхв вiдмовчувався якийсь час.
- Я можу потвердити лиш перше. Хто вбивав Жадана, про те не вiдаю.
- Усе ж каже, що головник - Вепр.
- Може, й каже, однак я не видiв того i потвердити не можу. Є, княже,
вищi за тебе i твої бажання помисли.
Упертiсть цього вовгура починала дратувати Волота. Що ж буде, коли
справдi не пiдтвердить? Адже вiн збирає вже вiче, має викликати Вепра на
вселюдський суд.
- Вiдступати пiзно, волхве. Ти багато знаєш про Вепра. Коли не
переконаєш вiче, що вiн головник, тебе спiткає те саме, що й Жадана.
Згинеш вiд його руки, чув?
- Як же я переконаю вiче, коли не вiдаю?
- Пригадай усiх, хто був напередоднi бiля капища Перуна.
- Вепра не було там.
- Зате були Вепровi люди. Пiзнаєш їх, коли покажу?
- Якщо бачив, то пiзнаю.
- Тодi облачайся в одiяння ратного мужа, поїдеш зi мною. Навiдаємося на
Вепрове подвiр'я, там i приглянешся до його челядi.
Вiн був на диво твердий i непохитний тодi, як завдавав Вепра у вериги,
а ще непохитнiший, коли вийшов i став перед вiчем.
- Братiє! - рiшуче пiднiс над головою меча. - За згодою старiйшин родiв
i на благо люду тиверського розпочинаю суд над головниками, що вкоротили
вiку жерцевi Жадану. Хто знає їх i може вказати або назвати при всiх,
виходь i називай.
Вiче завжди дiлилося на два кiнцi - княжий i поселянський. На княжому
попереду всiх стояв князь, за ним - мужi думаючi i ратнi, а вже за мужами
- дружина, на поселянському кiнцi чiльне мiсце вiдводилося тисяцьким,
потiм старiйшинам родiв i вже потiм - всiм iншим: воям, ратаям, торговому
та чорному люду. Нинi ж княжий кiнець складала переважно дружина,
найближчi з мужiв ратних та думаючих, вогнищани. Мужi ж окольнi загубилися
з-помiж старiйшин та поселян, видно, так собi мiзкували: коли дiйде до
дiла, галасуватимуть сильнiш за всiх i поведуть за собою всiх. Та цього
разу вiче лишилося глухим до них i їхнього галасу.
- Руку пiднято на того, - карбував слово за словом князь, - хто мав
доступ до самого бога, був посередником мiж людом i богом Перуном. Князь
не може лишити цього головництва непокараним. Тому й звертається до всiх:
хто знає головника, виходь i вкажи на нього.
- Мало вказати, - почувся голос iз поселянських лав, - треба й довести,
що то головник.
- Треба й довести, а то ж як.
- Чи має такi докази князь, коли взяв воєводу Вепра у вериги?
Питалися його недавнi соузники-мужi. Не втримались, отже, заговорили. А
коли так, настав час кликати на княжий суд володаря Веселого Долу i
воєводу в Подунав'ї.
- У князя є такi докази. Та вiн не хотiв би помилитися i тому питає:
хто ще знає головника?
Вiдповiдь - мовчання.
- Приведiть воєводу Вепра.
Вiн був суворiший за саму суворiсть i такий непохитно твердий та
грiзний, здавалось, звiльни йому руки та дай до рук меча - на все вiче
пiде з вiдкритим забралом.
- Воєводо, - зично, аби всi чули, звернувся до нього князь. - Ти
вiдаєш, в чому звинувачую тебе? Чи визнаєш за собою провину?
- Нi, i вимагатиму за глум i насилля над собою особистого поєдинку з
князем.
- Коли князь не доведе твоєї причетностi до головництва, так?
- Ано, коли не доведе моєї причетностi до головництва.
- А коли доведу?
- Коли доведеш, я скараю сам себе i тут-таки, при всьому люду.
- На тому й станемо.
Вiн окинув зором принишклий люд i вже потiм мовив:
- Будьмо взаємно витриманi i поважнi - починаємо суд. Скажи, воєводо,
ти бачився з жерцем Жаданом у його оседку при капищi Перуна?
- Бачився.
- Чого бував там?
- Приносив жертви Перуновi й передавав їх до рук жерця Жадана.
- Коли бував?
- Та не раз, i в цьому, i в тому лiтi.
- Якi вiв бесiди з жерцем, окрiм тих, що вручаєш йому дари i просиш
принести їх боговi Перуну?
- Окрiм цих, нiяких.
- А за якi такi великi послуги обiцяв ти Жадановi подарувати свою отню
оселю i свої угiддя в Веселiм Долi?
Вепр удавав iз себе здивованого, ба навiть обуреного.
- Такого не було, такого не могло бути! Чи князь не знає, що для мене
Веселий Дiл? Чи вiн не вiдає, як приросло до нього моє серце?
- Знаю, та послухи твердять iнше: ти обiцяв-таки Жадановi Веселий Дiл
i, певно, за неабияку послугу. Волхве Чернине, вийди i скажи, що знаєш про
ту обiцянку.
Йдучи на вiче, волхв скинув iз себе вдяганку ратника, знову був у тому,
що належало йому вiддавна i виказувало його яко знаного всiм служку при
капищi Перуна. Поки казав, коли i з чим приходив Вепр до Жадана, вiче
слухало i нiмувало. Коли ж заговорив про усамiтнення та таємнi бесiди в
усамiтненнi, потiм - про Жаданове обурення тим, що казав Вепр, пробудилося
звiльна й завирувало. Однi виголошували тiльки подив, iншi - обурення, ще
iншi - заперечення.
- Того не може бути! Чим доведеш, вонючий волхве?
- Хоча б i тим, що чув тi бесiди на власнi вуха. Воєвода казав
Жадановi: "Зроби так, аби бог покарав князя Волота найвищою карою - смертю
- i матимеш усе: золото, поле, товар, захочеш, Веселий Дiл вiддам тобi з
оселями та угiддями, до нього приналежними. Не лише жерцем, волостелином
станеш".
- То не доказ! - кричали мужi. - Таке можна й вигадати. Хто, крiм тебе,
пiдтвердить тi казання?
- Чи можуть пiдтвердити те, що чув я, не вiдаю, одначе можуть
пiдтвердити iнше: як Жадан гнав воєводу, обурений тiєю речницею, києм, як
молився опiсля перед ликом бога Перуна й казав, молячись: "Огненний боже!
Великий Сварожичу! Ти бачив гнiв мiй i бачиш муку, одведи i заступи, не
дай сплодитися в менi найбiльшiй слабостi людськiй - спокусi". Волхви
Стемид i Добронрав. В iм'я найвищих помислiв вийдiть i скажiть, що бачили
i чули таке.
Волхви не сподiвалися, видно, що їх покличуть свiдчити, зачудовано
переглянулися, а проте вийшли й сказали князевi: бачили, як Жадан гнав
цього мужа києм, як молився опiсля, чули, з якими словесами звертався до
бога.
- А що скаже Вепр? - не втрачав нагоди князь Волот.
- Те, що й казав: бувати в Жадана бував, а бесiди з ним про мсту не
вiв.
- За що ж волхв i жрець гнав тебе вiд жертовника києм?
Вепр завагався на мить, i того було доста, аби вiче впевнилося i
крикнуло в один голос:
- Вiн винен, княже! Вiн домагався вiд Жадана лжi i мсти!
Аби втихомирити люд, князь вимушений був пiднести меча.
- Не чую одповiдi, воєводо.
- Я нагадав жерцевi давнiй звичай - приносити богам людськi жертви, аби
вони умилостивились i не карали люд жорстокими карами. Згадка та чи,
сказати б, рада й розгнiвала жерця.
- А ще що радив?
- Бiльш нiчого.
- Чому ж Жадан казав, молячись: "Одведи i заступи, не дай сплодитися в
менi найбiльшiй слабостi людськiй - спокусi" ?
- Про те не вiдаю.
- А послухи вiдають, воєводо. Що скажеш, Чернине?
- Жадан справдi боявся кари богiв i вагався. Коли ж воєвода нагадав
йому про дарунок вдруге, затим i втретє, повiз та показав свiй Веселий
Дiл, спокусився i склав iз ним ряд: принесе в жертву богам когось iз люду
тиверського, а потiм змусить брати жереб княжу родину. Вепр зголошувався
на це, бо певен був, коли дiйде до жереба, князь сам викличеться пiти на
вогнище, заступаючи собою жону i дiтей.
- Ти брешеш, волхве! - визвiрився Вепр i подався на послуха всiм своїм
могутнiм тiлом. - Звiдки Жадановi було знати, що нас постигне ще одне
безлiття?
- Знав, бо був такий, що мiг i накликати його.
Одкровення те видалося всiм, ба навiть Вепровi, дивовижно несподiваним
i страхiтливо разючим ударом Перуна в ясному небi. Притихли на мить,
дивляться на волхва-послуха, нiби на заморську диковину, зрештою
переглянулись один з другим, мовби питаючись: "Ви чули, на нас накликали
погибель", - i крикнули тисячоголосе:
- Смерть одступникам!! Смерть людоморам!!! Щоби заради утiхи-мсти,
заради чревоугодiя, маєтностi-наживи та накликати на весь люд голод,
знесилювати безлiттям i морити мором? Де таке видано? Коли таке було?
Смерть бузувiрам! Кара i смерть! Кара i смерть!
Князь силився вгомонити вiчевий люд, де там. Мовби оскаженiли всi.
Ширили писки й кричали своє, потрясали бронню чи киями i напирали на
княжий кiнець, на те одне-єдине мiсце, де стояв закутий у вериги i на диво
змалiлий воєвода Вепр, волхв-послух Чернин. Їм давали знак мечем, кричали
що було сили: "Вгомонiться, дайте довершити суд", - дарма. Довелося
виставити наперед себе, наперед пiдсудного дружинникiв i вiдгороджуватися
вiд вiча щитами, мечами, сулицями.
- Виннi в ваших бiдах нiкуди вже не дiнуться. Дайте довершити суд!
Князь вкотре вже пiдносить над головою меча, вимагає бодай якоїсь тишi.
- Без суду ясно, княже! На горло карай татя!
- Вiн не один. Дайте довершити суд i увидите: вiн не один!
Здається, подiяло. Стихли спершу переднi, потiм тi, що стояли за
переднiми, а там i решта.
- Чи й далi опиратимешся, волостелине?
Вепр був землисто-сiрий з виду, по ньому видно: нiяк не дiйде до тями.
- Княже, - подав нарештi голос i якось примирливо, ба навiть благально
глянув на Волота. - Я поставлю свiдкiв, що не був тiєї ночi анi бiля
капища Перуна, анi в Веселiм Долi.
- Вiдаю про те, сам ти не був там. Головництво вчинили iншi, одначе за
твоїм велiнням. Волхве Чернине, вкажи нам, хто з челядникiв володаря
Веселого Долу був того надвечiр'я бiля капища Перуна?
- Он тi двоє. - показав через голови Чернин.
Вiчовий люд спершу оглянувся в той бiк, куди показував волхв, затим
розступився. Тi, на кого вказували, постали перед князем, його
прибiчниками, яко застуканi на злодiяннi татi.
- Твої це люди, воєводо?
- Мої, та що з того?
- А те, що саме вони виконували твоє повелiння. Пiдiйдiть ближче, пiдлi
раби пiдлого головника!
Тi, кого кликали, не посмiли ослухатись, пiшли, не змовляючись, до
князя i так же, не змовляючись, уклякли перед ним на колiна.
- Помилуй, великий господине! Ми не з своєї волi.
Аж збудився Волот, вжалений їхнiми благаннями, нiщо вже не врятує
Вепра.
- Цих свiдчень доста, волостелине?
Вепр i зовсiм осунувся, якось незвично низько опустив донизу голову,
плечi. I шию свою мiцну, ту, що нiколи i нi перед ким не гнулася, шию теж
вигнув незвично. Неначе пiдставив для замашного удару.
- Сам каратимеш себе чи маю примушувати iнших?
- Сам, - пiдвiв нарештi голову й холодно глянув на князя. - Знiмiть iз
мене вериги i дайте меча.
Вiче спiшно вволило його волю. Зате Вепр не поспiшав iз самопокаранням.
Стояв i розминав натиснутi веригами руки. Зрештою кинув поверх натовпу
бистрий зiр очей своїх, шукав когось чи сягав думкою до Веселого Долу,
улюбленої родини в Веселому Долi, i вже тодi, як попрощався з усiм, що
було наймилiшого, поставив вiстрям до грудей меча, саме там, де билося
серце. Поставив i тiєї ж митi кинув себе на нього. Занiмiв на якусь мить,
затим випростався на весь свiй богатирський зрiст i, постоявши, важко,
нiби пiдтятий дуб, упав на землю. Анi зойку, анi скарги, анi проклять iз
уст. Як був клятим на вдачу Вепром, так i помер клятим.
Челядники усе ще плазували бiля княжого коня, хапали за стремена й
благали пощади.
- А з цими ж як?
- Вiдведiть i скарайте на смерть, - одповiв гидуючи. - Та не здумайте
вiддати опiсля вогню, - пiдвищив, аби всi чули, голос. - Головники не
достойнi того, головникiв зарийте в землю, яко псiв.
Вiче як занiмiло тодi, коли карали головникiв, так i лишалося нiмуючим.
Видимо, ждало ще чогось вiд князя. А князь нiяк не мiг зiбратися з
думками. Вдоволення швидко поступилося мiсцем неприємному видовищу,
неприємне видовище - осмутi.
- Братiє! - пiдвiвся нарештi в стременах i видавався не меншим на
зрiст, анiже той, що полiг тiльки-но, скаравши себе. - Чи збагнули, чуючи
суд цей, за що карають нас боги? Гадаєте, за те, що не щиро вiруємо в них,
що недостатньо щедрi, не дiлимося з богами тим, що дає з їхньої ласки
земля наша? Неправда то єсть! Хто з вас не молиться в своїй оселi богам i
хто жалiє вiддати боговi богове? Анiхто. Люд наш i щирий у вiрi своїй, i
щедрий на добро,як i на дари. Боги карають нас за те, що ми розплодили в
собi чревоугодiє, не знаємо в тiм анi мiри, анi меж, торгуємо в iм'я
вигоди не лише людьми, угiддям, а й божим повелiнням. Ось звiдки гнiв
божий i кара божа!
- Ано! Князь правду рече! - тисячоголосо вiдгукнувся люд. - Он звiдки
гнiв божий i кара божа!
Волали б та й волали б звиклi до вiчових змагань поселяни, домагалися б
та й домагалися б свого, коли б князь знову не пiднiс над головою меча.
- Торгувати можна худобою, збiжжям, виробами рук своїх, торгувати ж
благополуччям люду в iм'я власного чревоугодiя, як i самим людом, -
богопротивне дiло i має каратися найвищою карою - смертю.
- Ано, найвищою карою!
- Тому й питаю вас: чи приймаємо це як закон i покон люду тиверського?
- Приймаємо! Вiднинi най так i буде: хто ставить чревоугодiє над усе,
тим паче посмiє торгувати благополуччям люду як i самим людом в iм'я
чревоугодiя, тому кара i смерть!
Князь почувався вдоволеним, може, аж надто, бо заговорив голосом, що
перевищував голос самого вiча.
- А ще питаю всiх: аби менше було спокус i жадаючих нажитися на наших
поконах, чи не настав час назовсiм зректися єдинижди забутого вже покону -
приносити в жертву богам люд тиверський?
Ждав: зараз почує те, що й досi чув: "Ано, час!" - а вiдповiддю на його
ждання була тиша. Нiмотна й тривала, мовби заворожив хто досi голосне
тиверське вiче.
- Може, я беру на себе занадто багато, - невiльно понизив голос, -
може, беру непосильне, одначе яко князь i верховний жрець ваш виношу на
суд i цю речницю: чи боги на те давали людовi життя, щоб забирати його в
розквiтi лiт? Хто i коли чув вiд них: "Умилостивте нашу жадобу - i
матимете благодать"? Чи не доста самим бути нежадiбними, аби умилостивити
богiв?
Таки дiйшли, мабуть, його казання до серця i розуму тих, що так уважно
слухали: заворушились, загомонiли мiж собою, з усього видно, сподобалася
їм речниця князя.
- Може, й так, - вiдповiв за всiх старiйшина, що стояв найближче. - Та
нам не дано, княже, того знати. Вiче покликане судити люд свiй, не богiв.
Он воно що! Не зважуються пристати до того, що радить. Бояться гнiву
божого i не зважуються пристати!
- Чи ми богiв судимо? Рiч iде про древнiй покон родiв наших i люду
нашого. Кому ж тодi переiнакшувати його, коли не вiчу?
- Покон поконовi рiзниця, - стояв на своєму старiйшина. - Ти, княже,
верховний жрець землi нашої, чуєш глаголи божi, знаєш їхнi повелiння. Тож
i суди, як бути з поконом, що оберiгає нас вiд божого гнiву. Ми не
достойнi судити про те.
Чув, його розбирає злiсть, такий, що й накинувся б на старiйшин, коли б
певен був: те, чого домагається, залежить тiльки вiд старiйшин.
- З Жаданом ви погодилися й принесли богам людськi жертви. Зi мною не
можете погодитись. Чи не скажете чому?
- Хоча б тому, княже, що тодi йшлося про дотримання покону, тепер - про
зречення.
Нi, вони таки неможливi, цi тиверцi. Зовнi нiби й так, одначе ж не
суттю. Чує серцем, не суттю!
- Гаразд, - змирився й понурив, чуючи себе приниженим, голову, -
вiдкладемо цю розмову на iншi, слушнiшi часи.
Пiдiбрав поводи й ладився уже обертати коня й правитись до Черна, та
осмикнув себе в останню мить. Чи так годиться завершувати вiче? Не дiвиця
ж, щоб показувати всiм, якi має норови.
- Князь сказав усе, що мав сказати своєму людовi. Чи все сказав князю
люд тиверський?
- Нi, не все.
- То най каже, я слухаю.
Старiйшини переглянулися. Говорити з князем викликався чомусь молодший
серед них.
- Казання наше стосуватиметься найголовнiшого, княже: як житимемо далi?
Люд третє лiто пiдряд нiчого не має iз землi, до краю позбувся й худоби.
Просили вже тебе, аби не брав данини, i знову змушенi просити: утримайся
вiд полюддя, не йди на полюддя, бо нiчого не зможемо дати тобi!
Волота явно не тiшило таке казання i все ж слухав старiйшину уважно i
думно.
- Я мiг би те саме сказати, - заговорив перегодом. - Княжi житницi не
такi вже переповненi, аби бути невичерпними. А дружина потребує свого, i
оборона землi теж потребує свого. Та не те на мислi нинi: чи порятує це
люд, коли я знову не пiду i не правитиму з нього правеж?
- Мабуть, що нi. Ось коли б ще волостелини...
- А що волостелини?
- Минулої зими стiною стали на захист своїх угiдь. Коли й цiєї так
буде, бiда жде всiх i бiда велика.
- Це правда? - гостро поглянув князь у той бiк, де купчилися здебiльше
володарi займанщин.
Тi - нi пари з уст. Хто потупив зiр, хто удає, що його це не
стосується.
- Я питаю, - не вiдступав Волот, - ми люди одного роду-племенi а чи не
одного? Можемо подiлитися iз змордованими безлiттям поселянами набутками
своїми чи не можемо?
- Нам немає чим дiлитися, княже, - зважився один i сказав за всiх. -
Нашi ниви постигло те саме, що й поселянськi.
- А ловецькi угiддя? Невже й ними не можете подiлитися?
- Те не порятує поселян.
- То що ж тодi порятує нас?
- Порятунок один: зiбратися купно й пiти за Дунай, стезею склавинiв.
Фракiйська земля - багата земля, прогодує тих, що є там, прогодує й нас.
Князь не поспiшає перечити, хоча й погоджуватись не схильний.
- Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу ромеїв. А що ж
буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? - слово в слово повторював
сказане Добритовi. - Хто захистить тодi дiтей, жон, землю Тиверську? Чи
вiдаєте, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?
- Чому на мачину? У вої пiдуть всi, хто здатний тримати меча. Себе
прогодують i дiтям, жонам здобудуть їжу.
Люд загомонiв, з усього видно було - йому до смаку така рада, бачить у
задунайськiм походi порятунок для себе. А князь мiнився з лиця. Гнiвався
безсилим гнiвом i мiнився. Боги, нащо караєте так цих нещасних? Вони й без
того стоять над крутопаддю, а ви одбираєте в них останнiй розум. Глядiть,
пристають до речницi володарiв займанщин. Чи давно ж нарiкали на них? Хiба
не бачили, не знають: мужi цi ладнi повести свiт за очi, аби далi вiд
своїх угiдь.
- Допоки я князь ваш, - каже голосно i твердо, - не дозволю цього
безумства. Коли волiєте iти за Дунай, iдiть без мене, вiддайте себе, роди
свої, люд свiй на поталу схильним до грабункiв обринам. Я на грабунок не
поведу!
Вiче примовкло, схоже, що остудило намiри свої, а то й злякалося княжої
рiшучостi.
Старiйшини перемовилися, користуючись тишею, i вислали наперед свого
речника.
- Що ж пропонуєш, княже?
- Не пiду й цього передзим'я на полюддя. Важко менi буде, а все ж не
пiду, велю й мужам-волостелинам подiлитися з людом останнiм, що мають по
клiтях, зробити доступними для голодних лiси та водойми.
- Це не порятує нас, княже. Що вiзьмемо з мужiв, коли там справдi
негусто? Що вiзьмемо в лiсах, коли уже брали та й брали? Не забувай: третє
лiто лишаємося без хлiба.
- Iншої ради не маю.
- Тодi слухай, що ми скажемо. Згоднi з тобою: нинi, як нiколи, годилося
б триматися купи, бути обачними при купi. Та погодься i ти з нами: зубожiв
люд наш через недороди i зубожiв до краю. Голод i мор гряде в землю
Тиверську, за цим разом повальний. А пiде гуляти мор, земля наша стане ще
бiльше доступною для сусiдiв, анiж тодi, як пiдемо на них iз мечем i
сулицею. Тож i гадаємо собi: мусимо зробити так, аби i сусiдiв не
ворохобити ратним вторгненням, i самим вижити до лiта.
- Чи я не те казав? Ба, репетуєте ж усi: не виживемо.
- Бо таки не виживемо, коли сидiтимемо склавши руки.
- Що ж радите робити?
- Оскiльки земля наша неспроможна прогодувати всiх, лишитися в нiй
мають тi, кого прогодує. Решта най iде i шукає собi iншу землю.
Волот i зовсiм ширить подивованi очi. Смiються з нього старiйшини чи
бука хочуть? Куди пiдуть i хто має йти? Де та земля, що уготувала яства
для голодних?
Так i запитав, як думав.
- Аби з очей, значить?
- Чому аби з очей?
- Бо такої землi немає на всiм широкiм свiтi, а коли i є, то її треба
брати мечем i сулицею.
- Вислухай, княже, до кiнця - i ти переконаєшся: для аких, як нашi
вiдселенцi, земля i яства можуть знайтися. Ба навiть без меча i сулицi.
Рада старiйшин виносить на суд люду таку свою речницю: най кожен отрок i
кожна дiвиця вiзьмуть жереб. Вiн визначить третину одних i третину других,
що мають залишити Тивер. Князь i кревнi подiляться з ними останнiм -
бронею, кiньми, худобою - i скажуть: "Iдiть туди, куди приведуть боги,
шукайте собi землю, що прогодує вас". Завважив, княже, посилаємо молоду
пагiнь родiв своїх, а таких всякий володар вiзьме на поселення, коли
матиме можливiсть допомогти їм до першого урожаю.
Мовчить князь, не вiдаючи, що сказати старiйшинам, мовчить i вiче,
звернувшись помислами до дiтей своїх. Кожному доведеться, коли пристати до
цiєї поради, прощатися з ними i прощатися назавжди. Чи то мислимо? Хто ж
валитиме лiс, коли вiддадуть наймолодшу силу родiв своїх, хто корчуватиме,
коли не буде тої сили, готуватиме до посiву роздертi ? А ще ж треба комусь
i захищати землю, коли прийдуть татi з чужкраю i скажуть: "Вiддайте усе,
що маєте, а коли нiчого не маєте, то вiддайте себе".
- Не погоджуйся, княже! Старiйшини не тямлять, що кажуть.
- А що тямите ви, таке кажучи? Пiде з землi третина, зате легше буде
вижити рештi.
- Не треба нам такої полегкостi! Кого боги вiзьмуть, того вiзьмуть, хто
лишиться, той житиме, зате житиме в своїй землi, укупi з кревними.
Гомiн гасився вигуками, вигуки тонули в гомонi. Хтось стояв на своєму,
а хтось на своєму. На того тiльки цитькали, на iншого знiмали вже й руку.
Тодi й пiднiсся до неба та покликав до тишi важкий князiвський меч.
ХХIХ
Весело усмiхалося свiтовi ядрене пiсля нiчної купелi сонце, усмiхався
до сонця й свiт - слiпучими блисками розсипаних по деревах рос, деревами з
помолодiлою листвою, дзвiнким та чистим обрiєм у далинi. Як i далиною -
синьою й прозорою. Не чулося веселощiв лише на подвiр'ях поселян. Лiто, а
вони не поспiшають анi на випас iз худобою, анi на жатву в поле. Пораються
в домiвках i нiмують, перекинуться словом-другим - i знову нiмують. Тодi
лиш, як вулицями пiшли биричi й забили в калатала: "Спорядженим до
вiдселення пора на сход!"тривожно зглянулися з кревними тi, кого
вiдселяли, заволали тi, у кого вiдривали їх вiд серця.
- Боги свiтлi та боги яснi! - голосили мамцi. - Як же ви допустили до
такого, як можемо знести таке? Та не бачити ж нам уже донечки нашої од
вiку й до вiку! Ми ж лелiяли її, мов тую квiточку, збиралися веселитися на
її воседлi, тiшитись по злюбi, а краємо серце розлукою.
Що ближче до вигону за оседками, то голоснiшi плачi. Бо стiкалися туди
всi, тi, що вiдселялися, i тi, що проводжали.
- Мерщiй! Мерщiй! - покрикують десяцькi. - Там, - показують, - ждуть не
дiждуться вже.
- Не руш! - скаженiє й заступає собою дитя своє поганьблена тим криком
мати. - Не видиш хiба, не знаєш: не просто розлучаюся - прощаюсь назавжди.
Вiдселенцi-отроки здебiльше на конях. Тi, в кого немає їх - а надто
дiвки, - сидять на возах, поруч iз домашнiм начинням, якимись там яствами,
приготовленими в далеку й бог вiдає, на скiльки тривалу путь.
- Прощавайте! - гукають. - Та будьте живi, та будьте здоровi!
Кланяйтесь оседку, кланяйтесь стежинi, що водила к криницi, к студенiй
водицi. Усiм i всьому кланяйтесь, чулись-те?! Всiм i всьому!
Нитi-промiння снуються вiд сонця до землi, Тивер тягне їх до Черна. З
полудня i з полуночi, з полуденного заходу i просто з заходу. Бо визначено
день, коли вiдселенцi мають зiбратися пiд стольним городом, бо зволiкай -
не зволiкай, а треба вiдселятися, доки не настали холоднi дощi, доки не
скувала землю непривiтна для путникiв зима.
Княжича Богданка турбує це бiльше, нiж будь-кого. Бо вiдтодi, як вiче
стало на думцi: най кожен отрок i дiвиця землi Тиверської бере жереб i
визначає свою долю, вiн, княжич, змушений був стати в один ряд з iншими й
показати всiм iншим: у Тиверi перед поконом i законом усi однакi. А
ставши, узяв не лiпше - той жереб, що зобов'язував iти з Тиверi. Тож саме
на нього й покладено тепер повиннiсть бути привiдцею у вiдселенцiв. Бо
зрiлий уже, бо навчений ратному дiлу. А крiм того, умiє думати i зможе
визначитись, коли пiдуть, куди iти, як добути її собi, землю-годувальницю.
То не якась там повиннiсть i клопiт не якийсь. Вiдселяються тисячi i всi
отрочого вiку, про багатьох важко навiть сказати: отроки вони чи все ще
отрочата. Чи з такими станеш на сiчу, коли доведеться стати? Чи здолаєш
супостата, коли конче треба буде долати? Збере ось та виведе з города - i
вже князь, мусить усiм i всьому давати лад.
I все ж то завтра-пiслязавтра буде. Нинi iнше бентежить i гонить
княжича на вежу: як же вiн пiде з своєї землi без Зоринки? Казала: "Силою
не примусять узяти злюб, коли не з тобою, то нi з ким". Нинi немає вже
того, що ставав їм на завадi. Нинi тiльки й завади, що щасливо взятий
Зоринкою жереб. Невже зважить на те i вiдкинеться? Чужина багатьох лякає,
а невiдомiсть - i поготiв. Одне, пiдуть не знати куди, а друге, може
скластися, що нiколи вже не повернуться. Найбiльш ймовiрно, що нiколи вже
не повернуться до отнього порога, такої милої серцю Тиверi. А ще ж є у
його Зоринки мати-жалiбниця, зболена втратами вдова Людомила. Чи то ж так
просто переступити через її скорботу, її тверде, а може, й криваве "нi",
пiти з вигнанцем i стати такою ж вигнанкою, як i всi ?
Пильно вдивляється княжич з надворiтньої вежi, усе i всiх бачить на
кiлька поприщ вiд Черна. Не бачить тiльки, щоб вертав побратим його iз
Вепрової дiдизни - Веселого Долу. Всього лиш бариться чи не має з чим
повертатися?
Коли щось i тiшить його в цiй веремiї, то, певно, те, що не сам
стоятиме на чолi вiдселенцiв. Такий, як i йому, багатьом iз молодшої
дружини випав жереб, i серед тих багатьох найближчi соратники - Бортник,
Боян та Жалiйко. На них покладає усi свої сподiванки. Бо саме вони стануть
на чолi тисяч, даватимуть тим тисячам лад, поведуть, коли доведеться
вести, на сiчу. Отроки зрiлi, у ратнiм дiлi тямущi, по сутi, мужi вже. Два
з них порають тих, що прибувають, Жалiйка ж, яко добре знаного у Вепровiй
родинi, послав до Зоринки довiдатися, яким же буде останнє слово
Зоринчине.
- Княжичу! - здибив перед ворiтьми коня Боян. - Агов, княжичу! Чи чуєш
мене?
- Чую. Чого тобi?
- Кiнних прибуває та й прибуває, возiв також. А де ковачi i кузнь? Де
стельмахи i стельмашнi? Путь буде i далека i терниста. Що робитимемо,
обламавшись на нiй?
- Пожди мене.
Збiгає сходами прудко, як i належить вишколеному в ратних дiлах
дружиннику.
- Старiйшинам казав про те?
- А до чого тут старiйшини?
- Їм велено приготувати нас у путь так, щоб вiдселенi все мали. Їдьмо
та побесiдуймо з старiйшинами.
I вони їдуть. Мимо згромаджених острiвцями возiв, мимо тлуму людського
i позиркiв людських. Бо хтось нашептав уже: це i є тi, що стануть на чолi
вiдселенцiв. А кому ж не цiкаво знати, якi вони, тi, що поведуть у
безвiсть, як i те, чи приведуть до сподiваного пристанища. Стоять i печуть
очима, перекинуться словом-другим i знову печуть.
Коли наблизилися до опоряджених пiд житло наметiв, побачили: старiйшини
не дрiмали. До них пiд'їздили та й пiд'їздили поселянськi привiдцi,
казали, з чим прибули. Їх слухали, кивали, вислухавши, головами або ж
дорiкали, чому не привезли того i чому - того.
- Старiйшинам родiв тиверських, - пiдiйшов i доземно вклонився
Богданко, - шана й хвала.
- Добридень, княжичу. Бачимо, збентежений чимось. Чи не скажеш чим?
- Скажу, та передусiм хочу знати, скiльки пiде зi мною в свiти
тиверських отрокiв i скiльки дiвиць, скiльки возiв буде у валцi i скiльки
коней у дружинi?
- Хiба княжич не знає того? Жереб указав на десять тисяч отрокiв i на
десять тисяч дiвиць. Скiльки буде коней i возiв, не вiдаємо ще, бо не всi
над'їхали.
- I все ж бачите, над'їхало немало.
- А так.
- А де ковачi i кузнь? Де стельмахи i стельмашнi? Хто i як лагодитиме
вози, коли обламаються, куватиме броню, коли треба буде кувати?
Старiйшини зглядаються i знов затримують погляди на княжичу.
- Ковачiв, як i стельмахiв, шукай, отроче, серед вiдселених. Що
визначив жереб, те твоє, що лишив, те наше.
- А кузнь? А стельмашнi? Їх теж мав визначити жереб? Не годиться менi
дорiкати старостi i повчати старших, а все ж скажу: вiдселенцi тодi лиш
пiдуть iз своєї землi, коли матимуть усе, що належить мати в далекiй i
непевнiй путi. Я i мої тисяцькi, - кивнув на Бояна, - доглянемо за цим.
I знову правились, обминаючи стрiчних, через усе мiсто пiд Черном, до
захiдних ворiт у Чернi.
- Де може бути Жалiйко? Чому так довго не повертається?
- Гадаєш, довго?
- А то нi?
- Бо таки нi. Глянь, хiба то не його Чалий стоїть на припонi?
- Де?
- А бiля ворiт, ледь-ледь осторонь вiд них.
Поспiшав до сла свого, як тiльки мiг, i тiшився-радiв, що таки дiждався
його, як, може, радiв би самiй Зоринцi. А над'їхав та приглянувся - i
схолонув серцем: Жалiйко анi словом, анi видом не сказав йому, що
повернувся з веселими вiстями вiд Зоринки.
Аж ось коли кожен мiг сказати собi: усе, настала мить прощання. Прибули
тi з вiдселенцiв, що правилися з найвiддаленiших вервей, вилаштувались i
стали поза мiстом валки з возiв. Тi ж отроки та дiвицi, що могли
втовпитись на мiстi, тиснулись до вижi й слухали привiдцiв своїх уважно та
думно.
- Отроки й отроковицi! Не нарiканнями стелiть собi путь у прийдешнє, у
ту землю, що має воздати вам за вашi страждання. Бо що в них, нарiканнях,
та й хто винен, що маємо одривати вас од серця й кривавити тим зболенi
серця? Мужнiстю та мудрiстю устилайте стезю свою тернисту, аби не була
страдницькою. Лише вони дадуть вам полегкiсть, а з полегкiстю утiху й
надiю.
То казали тi, кому треба було проститися якось та й виблагати прощення.
А що скажуть новi привiдцi - княжич, тисяцькi? Куди поведуть, в полуденнi
чи полуночнi краї, на захiд чи на схiд сонця вiд Тиверi? А ще не завадило
б знати, як далеко вестимуть, на кого i на що покладають надiї в тамтiй
новiй землi? Взялися ж бути привiдцями, то мають знати, куди ведуть.
Усi дивляться на княжича, а княжич - на всiх.
- На те, щоб вiв вас, була воля князя i старiйшин. Чи згоднi ви,
братiє, аби привiдцею вашим був я?
- Згода!
- Може, викличеться хтось iнший або наречете когось iншого?
- Нi! Будь ти, княжичу! Тебе знаємо, на тебе звiряємось!
- Коли вiрите менi i звiряєтесь на мене, то слухайте, що скажу. Пiдемо
сьогоднi i пiдемо так, як подiлив вас: чотирма окремими валками. На чолi
кожної валки йтиме тисяча дружинникiв при бронi, на чолi тисячi -
призначений мною тисяцький. Йому ж та його сотникам пiдлегла i вся валка.
Всi iншi йдуть пiшо або їдуть почергово на возах.
Подумав мить i вже потiм заговорив до своєї братiї:
- Певен, волiєте знати, куди ляже наша путь, в чиї землi i в якi краї?
Князь i старiйшини радять iти таки через Дунай, на плодоноснi землi
ромеїв. А я так гадаю: раз нам сказано, куди приведуть боги, то ми осiбно
й порадимося з богами. Полишимо нинi Черн, станемо табором десь поодаль
вiд Черна та й спитаємо в них, iти вже чи послати спершу слiв своїх та
довiдатись у володарiв довкружних земель, хто прийме вигнанцiв такими, як
є. Чи згоднi зi мною?
- Чом нi. Згода!
- То най буде щасливою наша путь!
Кревнi здебiльше там ще, в оседках та за оседками, попрощалися з
вiдселенцями, а проте не бракувало й таких, що волiли бути з дiтьми своїми
до останнього. Крик, галас, плачi та зойки знялися, коли рушили. Богданко
не зважав на те. I тисяцьким звелiв: "Не гонiть, далеко не
супроводжуватимуть валки. Побачать, що правимось та й правимось,
повернуться".
Де зупинить i коли зупинить своє кочев'я, поки що не думав. Одне знав
напевно: десь має зупинити. Бо чи то ж можна, щоб пiшов у свiти сам, без
Зоринки? Чи та Зоринка така вже аж надто кам'яна та перелякана, щоб не
опам'ятатися врештi-решт i не прислати на мiсце стiйбища свого нарочитого:
"Прийди i забери мене, лебiдику, бо лусну з туги, бо хочу бути там, де й
ти". Коли ж не пришле, сам має щось вдiяти, а таки взяти її з собою. Буде
там, у путi-вигнаннi, Зоринка, буде з ним i Тивер, не буде Зоринки, не
буде й Тиверi. Бо хто, крiм неї i її тихого та нiжного щебету, здатний
нагадати, що була в його життi-буттi Соколина Вежа, була лагiдна та добра
бабуся, баянка його терпелива, а ще ласкава з ласкавих мати, сестрички.
Чиї очi можуть заяснiти так блакиттю, окрiм Зоринчиних, хто ще защебече
так, як щебетала Зоринка: "То озерця нашої землi, а заодно i наше небо,
лебiдику. Завваж, яке небо, такi й очi в мене, якi очi, таке й небо".
Може, не слiд було слухатися Жалiйка, коли повернувся з Веселого Долу й
сказав: "Вирви iз серця Зоринку. Не може переступити вона через смерть
вiтця свого й пiти з тобою. Надто свiжа та рана, аби могла переступити".
Ано, може, не слiд було слухатися, а сiсти тодi ж на коня й податися до
Веселого Долу, таки домогтися свого?
Коли виїхав на пригорок та оглянувся назад, валцi вiдселенцiв не було
нi кiнця нi краю. Скiльки сягало око, стiльки й клубочилась над нею
пилюга. Щоб такому кочев'ю стати стiйбищем, потрiбен час та й час, а ще
неабиякий простiр. Ну, з часом простiше, а де знайти для двадцяти тисяч
людей, он якого тлуму возiв та коней мiсце з бодай якимись зручностями? В
своїй землi якось уже дасть раду, знає до подробиць i путь у полуденнi
краї, i випаси-галявини поблизу путi. Гiрше i набагато гiрше буде, коли
пiдуть чужою землею. Там куди не ступи - усе безвiсть, усе незвiдане.
Єдине, що лишатиметься, мабуть, покладатися на щасливi випадки. А щастя
одинаку рiдко усмiхається в путi, тисячам - i поготiв.
Черн давно зник за овидом, а валка простувала та й простувала за своїм
привiдцею, намотувала та й намотувала на колеса час. Богданко звик уже до
того i рiдше обертався. Вихитувався у сiдлi i думав, перекидався
словом-другим iз Жалiйком, що був бiльше при князевi, анiж бiля своєї
тисячi, i знову думав.
- Тобi не здається, - обернувся зрештою до свого содруга, - що час уже
подбати про стiйбище?
- Час не час, а подбати слiд i заздалегiдь.
- Тодi лишайся на чолi обох валок. Я вiзьму першу з своїх сотень i
подамся на розвiдини. Низинну Луку огляну. Гадаю, там i станемо.
Княжич не звик їздити ступою. Отож i зрадiв нагодi пустити Сiрого
вскач. Приострожив, поставив на мить свiчкою, крикнув дружинникам, аби
вийшли вслiд за ним, та й дав волю нажаханому коню.
Земля Тиверська не така вже й рiвнинна. Горби то пiдносяться крутими
хвилями, то опускаються, доли коли i є долами, то порiзанi балками та
вибалками. То вже там, ближче до Дунаю, пiде рiвнина, тут не встиг
спуститися у дiл, вже бачиш попереду узвишшя. А проте i долiв немало та й
доли просторi. Поки проскачеш один, натiшишся летом бистрим, здолав ступою
горб, знову можеш тiшитись.
На одному iз схилiв нагледiв валку, що йшла назустрiч i, спускаючись у
дiл, була добре видима.
"Хто б це мiг бути? - загадався княжич. - Чи не заморськi гостi? Коли
справдi вони, варто заговорити та розпитатися, звiдки правляться, що
чувати там, де були".
Пильнував, зближаючись, а ще пильнiше доглядався, зблизившись.
- Чолом вам, путники! - перший привiтався той, що вiв стрiчну валку..
- Чолом i вам, братiє! Хто будете i куди путь тримаєте?
- Поляни ми i путь тримаємо в землю свою Полянську.
Княжич притримав коня i тим нiби передав стрiчному свiй намiр-бажання:
полянин з'їхав на обочину i теж спинився.
- А ви хто будете?
- Таж видите, тиверцi.
- Видiти виджу, одначе не зовсiм вiрю.
Полянин кинув оком на валку, що спускалася з пагорба в долину, i, не
нагледiвши в нiй кiнця, знову до Богданка:
- I куди правитеся?
- Куди приведуть боги.
- Як то? - здивувався.
- Земля Тиверська зазнала безлiття, неспроможна прогодувати всiх.
Велiли нам, отрокам i отроковицям, брати жереб i сказали: шукайте iншу,
ту, що прогодує.
Привiдця полян глянув чомусь на дружинникiв, що стояли поруч iз
Богданком.
- Судячи з того, скiльки вас i в яку сторону свiту нацiлилися, не важко
догадатися: за Дунай, у ромейськi землi тримаєте путь?
- Радять iти туди, а куди пiдемо - не вiдаємо ще. Маємо стати десь i
помiркувати своїм, вiдселенським вiче.
Вiдчувши, що розмову вичерпано, Богданко торкнув острогами коня i
рушив, побажавши полянам щасливої путi. Та не вiд'їхав i десяти ступенiв,
як полянин знову наздогнав його.
- Ти пiзнаєш мене, отроче?
- Десь нiби бачив, а де, не пригадаю.
- Я княжий муж iз полян, Гудима. Був у вiтця твого i не раз. Ось що
хочу порадити: коли справдi нацiлилися iти в ромейськi землi, не робiть
того.
- Чом так?
- Ромеї озлобленi вторгненням склавинiв, свою i чужу силу збирають
супроти слов'ян. Є певнi вiстi - кличуть обрiв.
- Тi вiстi знанi в Тиверi, а обрiв все ж нема.
- Тепер напевно будуть. Я недаремно сидiв у Бiлгородi, бував у ромеях,
знаю. Обри зiйшлися з iмператором у цiнi i намiрах. Лишилося визначитись,
як бути з кутригурами, котрi стоять на їхнiй путi: та з нами, слов'янами,
i пiдуть за Дунай.
- Що ж робити, коли так?
- Стань, як казав, стiйбищем i жди. Я буду у вiтця твого, князя Волота,
скажу йому усе як є, гляди, поверне вас.
- Ми вже висланi, достойний, вiтець не пiде супроти речницi вiча.
- Дарма. Речницю можна й переiнакшити. Коли ж станеться так, що Тивер
таки не покличе вас, даю ще одну раду: правтесь у Полянську землю, до
города Києвого.
- Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Київ? Чи вистачить у нього
яств перезимувати всiх?
- Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усi молодi i дужi?
- Всi до їдного.
- Ото й добре. Чув, певно, князь Києва ставить городи по Росi та
Днiпру. Поляни - слов'янська твердиня з боку степу, їм такi, як ви, он як
потрiбнi.
Княжич слухав його уважно i думно.
- Коли це справдi так, я радитиму вiчу правитися до полян.
- I добре зробиш, молодче. Там свiй, слов'янський люд, вiн не залишить
вас у бiдi. I землi для всiх стане. Де ти бачив, щоб чужинцi та приймали
чужинцiв ласкаво? Брат завжди горнеться до брата i норовить бути сусiдом
братовi, а в лиху годину i поготiв.
XXX
Поки вiдселенцi пiдтягувалися i ставали стiйбищем, поки порали коней,
затим - себе, сонце не лишень схилилося, сховалося за овидом. А сховалося
сонце - одразу почало й темнiти.
- Сьогоднi не встигнемо скликати вiче, - мислив уголос Богданко. -
Пiзно вже та й люд натомлений.
- А так, - погодилися тисяцькi. - Вiче є вiче, йому треба
посперечатись. А хмизу не наготували. Коли справдi маєш намiр ждати
речницi з Черна, чого поспiшати, скличемо завтра.
На тому й стали.
Так узвичаїлося чи гординя не дозволяла тиверським князям радитися з
людом, не князi, люд кликав здебiльше князiв на вiче i мав iз ними раду.
Богданко, може, й не думавши, почав iз того, що зламав отнi норови, вийшов
другого дня на змайстровану дереводiлами вижу й оповiстив усiх: привiдця
кочев'я кличе люд вiдселенський на вiче.
- Братiє! - голосно звернувся до згромаджених довкола ровесникiв. -
Кланяюсь вам доземно за те, що довiрились менi в сумну для всiх нас годину
i в такiм сутужнiм дiлi - вести вас у свiти й шукати землю-годувальницю в
свiтах. Та водночас i питаюся: а що ж скажете ви своєму привiдцi? Яку,
будучи на моєму мiсцi, обрали б для всiх нас путь, у якi сторони свiту
повели б?
Змовк i ждав. Та, видно, не ждало вiче, що на нього покладуть княжу
повиннiсть. Одне - iти протореною вже стезею i зовсiм iнше - торувати її.
Одне - перечити, коли кажуть неугодне твоїй мислi, i зовсiм iнше - мислити
за всiх.
Мовчання видавалося таким глухим i таким тривалим, важко було повiрити,
що тут тисячi i тисячi.
- Волiєм знати, що намислив князь!
- Ано! Оглашай, княже, свої намiри. Ми вiримо тобi.
Його вперше назвали князем, i те полестило, ба збадьорило навiть.
- Одселяючи нас iз землi Тиверської, старiйшини казали: iдiть туди,
куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту їхню заповiдь? А так, пiшли на
перший-лiпший клич, скорились першiй-лiпшiй радi - правитись за Дунай, у
плодоноснi ромейськi землi. Тепер, коли є вiдселенцями, час, гадаю,
зважити та помiзкувати, чи є цей наш намiр божим повелiнням? Моя думка,
братiє, така: боги противляться цьому намiру. Спитаєте чому? Скажу. Доки
ми йшли до цього стiйбища, на зближення з ромейською землею, та земля
вiддалилася вiд нас i на велику мiру. Муж iз полян, той, що перебував у
Бiлгородi-Тiрi i вертав учора з Тiри, заприсягнув богами: обри таки йдуть
в обводи ромейської iмперiї, ромеї таки кличуть їх. Iмператор озлоблений
навалою склавинiв, припертий до Теплого моря склавинами, тож або прийме
нас i одразу ж скаже: "Iдiть супроти братiв своїх, а наших кревних
ворогiв", або напустить на нас обрiв i поллє нашою крiвцею землю, якої так
жадаємо.
Тому й кажу: чи варто iти в такий тривожний час за Дунай? Чи можемо
полишити землю свою на поталу супостатовi, зважаючи лиш на те, що ця земля
не спроможна нинi дати нам яства?
- Таж там, у Чернi, йшлося вже про це, - подав хтось голос. - Сказали:
"Iдiть, iншого рятунку не бачимо".
- Сказали тодi, коли не певнi були, що обри йдуть таки в обводи
ремейської iмперiї. А що скажуть нинi, не вiдаємо. Ачей одумаються-таки й
пришлють нам iншу речницю: "Тивер пiд загрозою вторгнення, не йдiть iз
Тиверi". Вони на те i є мужами думаючими, аби розумiти, не в добрий час
висилають iз землi цвiт її ратi... То ж i питаю вас, братiє: чи не пождати
нам на цьому стiйбищi нової речницi з Черна? Гадаю, встигнемо ще залишити
обводи рiдної землi.
- Правда твоя, княже, слiд заждати.
- Ано! Пождемо сьогоднi, завтра. Коли нiчого не буде, тодi вже й
пiдемо, куди скажеш.
Куди скаже... А чи пiдуть, куди вiн скаже? Он якою повсюдно нiмотною
була перед цим тиша i яким голосним та дужим став по його речницi гомiн.
Сумнiву немає: вiчу до серця такi його думки, воно пристає до помислiв i
намiрiв привiдцi. Лишається домовитися з ним, що вдiють i куди пiдуть,
коли стольний Черн не пришле свого гiнця i не покличе їх назад. Перше, що
радитиме, таки не йти в ромейськi землi. Буде та його рада слушною чи
неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у родi своїм, уже
осiбнiм i нацiленiм на осiбне життя.
Отож i почне з них, порад.
Богданко закликав содругiв своїх до тишi i, перевiвши подих та
набравшись духу, став мiркувати перед ними вголос.
Усi знають, пiдкоренi римлянами, а нинi пiдвладнi ромеям землi в
сусiднiй Мiзiї, як i в Дакiї та Фракiї, - багатi землi. Та чи ждуть їх,
вигнанцiв знедоленої Тиверi, на тих землях? Най отроки згадають: та земля,
вiд Дунаю до Довгих стiн, ба навiть до Теплого моря, належить двом
володарям. Один iз них - даки та фракiйцi, давнi волостелини тiєї багатої
на сонце i злаки землi, другий - ромеї: сам iмператор, церкви та
монастирi, полководцi iмператорськi. Чи тi два господарi поступляться
землею, на яку заряться тиверцi, з доброї волi? Не поступляться, її
доведеться брати силою, лити за неї свою кров, як ллють її склавини в
Iллiрику, або ставати колонами на ромейських угiддях, а там, гляди, й
рабами.
Тому й питає: чи затим iдуть вони з своєї землi, щоб занапастити себе
рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в бувальцях стариня:
боги не благословляли людей на ратне дiло, як не благословляли й подiл їх
на рабiв та рабовласникiв. Вони повелiвали труд на землi, давали всiм i
кожному однакове привiлля. Не злом i не татьбою славен свiт, мудрiсть i
добро - ото його окраса. А ще казала стариня: людина - вiнець божого
створiння. Посягати на неї, яко ж i на дiло розуму та рук її, - все одно,
що посягати на богiв. То чи годиться тим, кого гонить iз рiдної землi
безлiття, хто спiзнав та й спiзнає ще, що таке довiчна розлука з кревними,
плач i сум по рiднiй землi, - чи годиться, питає, iти i сiяти ту розлуку,
тi плачi з-помiж iнших? Чи не лiпше i не достойнiше буде перед пам'яттю
роду, перед власним сумлiнням, коли пiдуть i поселяться на котрiйсь iз
незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель?
- А є така земля, княже?
- Є.
- Вкажи нам на неї - i ми пiдемо.
- Муж iз землi Полянської, довiдавшись, хто ми i куди тримаємо путь,
радив iти в полуночнi краї, в землю полян поднiпровських. Бiльше скажу:
кликав iти туди, сiсти родом своїм на обводах їхньої землi й жити за
своїми законами та поконами.
- То чому вагаєшся, княже? Коли не покличуть привiдцi Черна, веди до
полян.
- Вагатися є чого. Той же полянин не приховав, що жити маємо там не
задаром. Князiвство Київське - антська твердиня на сходi. Тож так собi
гадаю: землю нам дадуть, одначе й повелiння своє теж дадуть. "Живiть, -
скажуть, - на обводах землi нашої й будьте нашим щитом для асiйцiв".. А я,
зiзнаюся, того не хотiв би. Анi для себе, анi для вас. Чи ми, тиверцi,
перебуваючи в сусiдствi з ромеями i постiйно терплячи вiд ромейських
вторгнень, не назналися ще, якi то розкошi - жити на обводах, яке то
безлiття - ратний розбiй ласих до поживи сусiдiв? Чи нам, що постiйно жили
в тривозi за своє життя i свої пожитки, годиться шукати й селитися в такiй
же, як i мали, землi? Нiде правди дiти: то теж слов'янська земля i покони
нашi - антськi. Там ми житимемо осiбно, в сусiдствi з своїм людом i не
знатимемо тих утискiв, що знали б у ромейських землях. Та чи варто
спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми опинилися в становищi
людей, змушених шукати собi землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати
заодно i землю-мироносицю - ту, в якiй анi ми не бралися б, прагнучи
поживи, за меч, анi нам не погрожували б мечем, де мали б i мир, i спокiй,
i благодать?
Перевiв подих, жде, що скаже вiче. А вiче, як i досi, мовчало. Такою
несподiваною видалася всiм щойно виголошена речниця чи такою аж надто
знадливою?
- Ви зголосилися, - продовжував Богданко, не дiждавшись одповiдi, -
зголосилися, кажу, аби я був привiдцею в пошуках нової землi. То знайте:
хочу знайти саме таку землю. Чи пристаєте до цих моїх намiрiв, чи згоднi
пiти зi мною?
За цим разом мовчання було не таким аж надто вже й тривалим.
- Чом нi, - озвався хтось один. - Та чи князь певен, що така земля є
десь?
- Маю бажання знайти, певнiсть дадуть уже пошуки.
Звiльна, нiби з долини, почав наростати гомiн, i був вiн не з тих, що
тiшать: вiче радилося, проте радилося окремо вiд князя.
Вiдчував, невтiшнiсть набирає та й набирає в ньому сили, переростає в
тривогу: що принесе та велелюдна рада, невже незгоду? Однi мiркують он
уголос, iншi питаються про щось у сусiдiв, ще iншi вимахують руками,
далебi, перечать. Кому, цiкавий знати? Таки намiрам князя чи тим, хто не
згоден iз князем?
Дива в цiй радi, як i в ваганнях вiчового люду, мало, гiрше, коли
врадять не те, що слiд. Чи стане тодi у нього мужностi, хисту бути князем
на вiчi i мужем серед мужiв? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили, а тiнь
неспокою вже бродить тiлом. I мислi губляться. Правду казав вiтець,
бесiдуючи колись iз матiр'ю: нелегка це ноша, князювання, та ще в такiй
землi, як Тиверська. Iдеш на сiчу - думай про всiх, печалься всiма i всiм,
повернувся з сiчi - знову те саме. А що мав iз того? Ано, що? Ото тiльки й
утiхи, що знаний кожному, що була у серцi певнiсть- пiдпирає собою
добробут люду, спокiй i благодать землi. Ну, ще могли услати путь квiтами,
коли повертався з боролища зi славою, вiддячити за кров i пiт велелюдним
пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радiсть переятої у супостата
змоги - i князь уже всього лиш той, на чиїх раменах лежить повиннiсть
одповiдi за всiх i все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон, -
i люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на вiче, а на вiчi
всього почуєш вiд нього i пiт утреш не раз, доки доведеш кожному i всiм,
що ти не здирця i не тать. Нiби на суд iдеш i почуваєш себе там, на вiчi,
мов на судi.
"У вiтця були пiдстави для нарiкань, - стає на думцi Богданко. -
Воiстину так: почуваєш себе, мов на судi. А що ж буде i як буде, коли вiче
не зголоситься iти туди, куди кличу? На кого i на що обiпруся, обстоюючи
свої намiри? На мудру раду бабцi Доброгнiви, на те, що винесла з вiкiв i
що є мудрiстю вiкiв? А чи та мудрiсть у всiх одна? Он скiльки отрокiв
довкола вежицi, i що не отрок, то й свiй рiд, а в кожнiм родi своя
мудрiсть, як i своя правда".
- Пощо вагаєтесь, братiє? - не витримав таки Богданко i зважився
схилити терези в свiй бiк. - Чи я лихого зичу вам? Чи мої бажання такi
противнi кожному?
- Бажання - марниця! - одважився котрийсь i дав одповiдь за всiх. -
Бажання не одного вже заводило в дебрi або валило в крутопадь. Обирай щось
певнiше.
Кому приємно, коли перечать? Хотiв було крикнути невiрам: "Слов'янський
свiт не кiнчається на полянах! Захочемо - пiдемо далi: в радимичi, до
кривичiв на Iльменi. Землi тi не знають навали чужинцiв, гляди, там i жде
нас благодать". Та не встиг. Хтось силою пробивався крiзь натовп i звернув
на себе увагу всiх.
- Пустiть до княжича! Чули! Пустiть, маю повiдати йому щось.
То був челядник Вепрової Зоринки. Тривога а чи радiсть затрубили в
Богданковiм серцi, коли пiзнав його, одразу не добрав, та й не мав,
признатися, бажання розбиратися.
- Пропустiть його, - повелiв вiчу, i вже тодi, як челядник став перед
узвишшям та зняв догори очi, запитав: - IЦо скажеш, вiснику?
- А те скажу: облиш, княжичу, розмови та йди зi мною, бери жадання
своє, доки є тут, бо може статися, що ось-ось здимiє.
- Стривай. Про кого рiч, кого маю брати?
- Зоринку Вепрову... Умовила мене, аби привiз сюди, до табору, а
пробитися крiзь стовписько вiча не може. Тому й завагалася: чи не
повернутись їй назад, коли так нечемно зустрiчають? Мусив ломитися до тебе
й кликати: iди та вiзьми, доки не одмiнила намiрiв своїх.
- Веди! - повелiв челядниковi й не думав уже, що скаже вiче, як
подивиться на те, що облишив розмову з ним i облишив заради дiвки. Обiйшов
на однiй iз найвищих хвиль у жаданнi своїм челядника й сам заходився
прокладати путь до Зоринки.
Побачив її в щiльному колi вiдселенцiв-отроковиць. Була пригнiчена
вагою вчиненого i разом з тим якась аж надто знiжена й цнотлива, така лi
потна в цнотi своїй, що в нього зайшлося вiд тої лiпоти серце й змусило
вклякнути перед гостею на колiна.
- Солодко дякую, ладо моє, - схилився й поцiлував подiл її вбрання. -
Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мiй стужений.
- Як видиш, княжичу. Переступила через кривди, болi сердечнi, через
плачi-благання матерi й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли твої...
- Правда, Зоринко. I не будемо зволiкати, раз ти тут. Ходiмо перед
вiче, i я скажу всiм, хто ти є для мене, ким будеш менi в будучинi
вигнанськiй.
Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втiм i радiла, що
все обертається так, як хоче. Присяйбiг, схоже, що збадьорилася навiть,
коли вивiв на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низиннiй Луцi
люду.
- Братiє! - зично звернувся до того велелюддя. - Досi дiлився я з вами
смутком, зараз маю намiр подiлитися й радiстю: не сам iду з землi
Тиверської, беру з собою й ладо своє, Зоринку з Веселого Долу. Завважте,
не з волi жереба - за велiнням серця йде зi мною.
- Слава i шана такiй! - молодо i дужо привiтало Зоринку i її вчинок
вiче. - Слава i шана!
- Тож i зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете. Не зустрiнемо
на путi своїй землю, що була б i годувальницею, i мироносицею, сядемо на
тiй, що прихистить i прогодує. А щоб роду нашому i там, у вигнаннi, не
було переводу, беру злюб ось iз нею, синьоокою донькою Тиверi, i тим
започатковую рiд наш вiдселенський.
- Бери, княже! Така достойна. I най земля наша, небо наше благословлять
вас на це благеє дiло!
Галасу людському й радощам людським, здавалося, не буде меж. Певно,
розумiючи те, а може, й бажаючи висловитись до кiнця, Богданко знову
пiдносить над головою меча, просить вiче вгомонитися. I вже тодi, як
настала така-сяка тиша, нагадав вiдселенцям, може, й чуте ними, та не до
пуття знане. Так i сказав, аби вiдали й не тлумачили, як кому заманеться:
iскру незгоди й ворохобнi, що возбуяла мiж родами Волотiв та Вепрiв,
викресало свавiлля сина Вепрового Боривоя, а вже вiд тої iскри ширилось
полум'я злоби i мсти. Не ховав, зважившись на щирiсть, анi того, де був
непохитно твердий, обстоюючи єднiсть слов'ян, князь Волот, анi того, де
був надмiру жорстокий i заповзятий, дбаючи про мсту, волостелин Вепр. А
помiтивши, як отроки та отроковицi заслухались його, якi були уважнi та
думнi, слухаючи, стишив голос i мовив довiрливо:
- Я i ладо моє, беручи злюб, заприсягаємося: кладемо край ворохобнi i
тiй злобi-мстi, що зродилася мiж родами нашими з волi аж надто вже твердих
у намiрах своїх вiтцiв. Започатковуємо давно знану мiж Вепрами i Волотами
злагоду, i най вона буде щасливим початком, най стане новим поконом
вiдселеиської Тиверi: не давати злобi серця брати гору над тверезим
розумом, а свавiльному розуму - над добрим серцем. Аби ця заповiдь наша
лишилася пам'ятною для всiх, приходьте на наше з Зоринкою воседля. Не
маємо ще анi теремiв, анi хоромiв у теремах, зате маємо добрi намiри i
волiємо подiлитися з вами хлiбом-сiллю пiд вiдкритим небом.
- Спаси бiг! - тисячоголосе дякувало вiче. - Веди, княже, своє ладо
одягатися, а ми приготуємо столи та багаття для веселого частування. Доки
там, у Чернi, думатимуть як бути з нами, погуляємо на воседлi твоїм i тим
започаткуємо веселощi в прийдешньому вiдселенської Тиверi.
Отрочi голоси - зичнi голоси. Чути їх у Низиннiй Луцi, чути й поза
Лукою, так, певно, далеко i так гучно, що тiльки тим, хто був далеко, й
дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там - до княжого
воседля i готувалися всiм велелюддям, а коли йдеться про велелюдне
воседля, хто думає про межi i тих, що дослуховуються поза межами стiйбища?
Рубали дерево - посилали в околiж зичнi iз зичних звуки, майстрували лави
та столи - знов посилалн, одбирали молодих бикiв для печенi - галасували
на все стiйбище, рiзали їх i знов галасували. Були ж не десь там - на
своїй землi, пiд своїм небом, готувалися ж не до татьби - до веселого
дiла. А хто ховається на своїй землi, тим паче з веселощами? Поралися й
бесiдували, а бесiдуючи, жартували, а жартуючи, смiялися, а смiючись,
ставили яства та питва на столи, пiдкидали хмиз у багаття - аби весело
горiли, аби оповiщали всiм, хто в таборищi й поза таборищем: сьогоднi у
вiдселенцiв свято. Не вiдають, що буде попереду, як складеться доля
кожного i всiх, та сьогоднi в них свято, й хай знають про те доли
тиверськi, хай знає свiт.
Воно й правда: щасливий той, хто не вiдає, що жде його попереду.
Популярность: 38, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT